Все королівське військо

Може, їй сказав Адам, і тоді вона пішла до нього «поговорити про це». Отож і я подався до Адама, що з ранку до ночі працював як проклятий, бо до повсякденної практики в клініці та викладання додалася тепер робота, пов’язана з будівництвом нової лікарні, отож він не мав і хвилини вільної і, як сам сказав мені, уже з місяць не доторкався до фортепіано. Очі його холодно дивилися на мене із змарнілого від недосипання обличчя, і він виявляв до мене перебільшену чемність, надто густо полаковану як для друга дитинства. Перед лицем такої чемності я не одразу набрався духу поставити йому своє запитання. Але зрештою таки поставив. Я сказав:

— Адаме, того першого разу, коли Анна прийшла до тебе поговорити про… про ту роботу… ну, ти знаєш, про лікарню… ти їй перед тим щось…

Та він наче скальпелем одрізав:

— Я не хочу про це балакати.

Але мені треба було знати. Отож я докінчив:

— Ти їй щось казав про ту пропозицію?

— Ні,— відповів він,— і повторюю, я не хочу про це балакати.

— Гаразд,— почув я глухий, наче не мій голос.— Гаразд.

Адам пильно глянув мені в обличчя, тоді підвівся з крісла й ступив до мене.

— Пробач, Джеку,— сказав він.— Пробач, Джеку. Я дійшов до ручки.— І легенько труснув головою, немов відганяючи від себе сон.— Хронічно не висипляюся,— пояснив він. Тоді ступив ще крок до мене (я стояв, прихилившись до полиці каміна), знов поглянув мені в обличчя і, поклавши руку на моє плече, вів далі: — Ти вже мені пробач, Джеку… що я так розмовляю… Але Анні я нічого не казав. Пробач…

— Забудь про це,— мовив я.

— Забуду,— погодився він, силувано всміхаючись і поплескуючи мене по руці,— якщо й ти забудеш.

— Та звісно,— сказав я,— звісно, що забуду. Атож, забуду. Зрештою, це й не важить нічого. Хто їй сказав. Мабуть, сам же я й сказав. Просто з голови вилетіло.

— Я не про те,— спинив він мене.— Забудь, як я повівся з тобою. Дав волю своєму роздратуванню.

— А-а,— мовив я,— ти он про що. Та певне ж, забуду.

Якусь мить Адам вдивлявся в моє обличчя, і очі його затьмарила тінь невисловленого запитання. Він трохи помовчав, а тоді спитав:

— А навіщо тобі це знати?

— Та просто так,— відказав я.— 3 чистісінької цікавості. Але тепер я пригадав. Я сам сказав їй. Атож, а мабуть, не слід було. Я не хотів уплутувати її в цю історію. Просто якось з язика зірвалося. І в гадці не мав зчиняти гвалт навколо цього. Не думав, що…

І, поки я говорив, ота холодна, бездушна частина моєї свідомості — та стара діва, те дзеркало в туалеті, в яке дивиться п’яний, той хробак, що підточує самоповагу людини, той тлумач наркотичного кошмару, та мертвоголова, безгуба практичність, незмінно присутня на кожному нашому святі,— весь час ота частина моєї свідомості промовляла: «Ти ж тільки загрузаєш усе глибше, брешеш і загрузаєш усе глибше, замовкни вже, йолопе!»

А Адам, бліднучи, промовив:

— Та не було ніякого гвалту. Що це ти кажеш?

Одначе я вже не міг спинитися — як ото не можеш спинитися на вкритому ожеледдю спуску за гребенем пагорба, не встигши вчасно натиснути на гальма, і в захваті відчуваєш, як стрімко ковзають униз нерухомі колеса, і ти ладен голосно засміятися, і тобі так легко й хороше, наче в дитинстві.

Отож я говорив далі:

— Ну, не те щоб гвалт… просто даремно я напустив її на тебе… я не хотів ніяких прикрощів… от тільки…

— Я не хочу про це балакати,— сказав Адам і зімкнув щелепи, а тоді рвучко відійшов у дальший кінець кімнати і став, виструнчившись майже по-військовому.

Мені не лишалося нічого іншого, як піти, і його лакована чемність так виблискувала й заморожувала, що моє «бувай, друже» застрягло у мене в горлянці, мов шматок черствого кукурудзяного коржа.

Але не він сказав Анні. І не я. Хто ж їй сказав? Поки що я не мав на це певної відповіді, окрім хіба тієї, що хтось не втримав язика на припоні, щось проточилося назовні й пішов поголос. Мабуть, я вдовольнився цією відповіддю — якщо справді вдовольнився,— бо мені було найлегше на неї пристати. Проте глибоко в душі я знав, що Хазяїн ніколи не дасть волі язику — хіба тільки тоді, коли це йому потрібно, а тут він не міг не розуміти, що кинути таку кістку на жорна поговору — чи не найпевніший спосіб назавжди відрізати собі всі підступи до Адама Стентона. Я добре це усвідомлював, проте мій розум замкнувся, наче скойка, коли на неї падає тінь. Бо ж і скойка хоче жити, хіба ні?

Але я таки дізнався, хто сказав Анні Стентон.

Був прегарний ранок у середині травня, саме такий ранок і така година — десь пів на десяту,— коли весна, про яку ти вже майже забув, востаннє нагадує про себе: повітря мало ледь помітний молочний відтінок, а ген за вікном я бачив над річкою легкий серпанок того самого молочного відтінку. Ця пора року була мов гожа повногруда дочка якогось убогого, пошарпаного життям здольщика, дівчина, на якій тріщить ситцеве платтячко, але ще тонка станом, рожевощока й ясноока, з дрібненькими росинками молодого поту на чолі, під білявим волоссям (у певних колах її назвали б платиновою блондинкою); проте, дивлячись на неї, ти знаєш, що невдовзі вона перетвориться на стару відьму, на мішок маслаків, з темним, мов іржаве залізо, обличчям. Та тепер вона ще така гарна, аж тобі дух забиває, як добре придивишся до неї,— і отаке саме почуття викликала ця ранкова година цієї пори року, хоч я й знав, що на кінець червня усе обернеться на ті ж таки маслаки, відьомську подобу, липке від поту простирадло, під яким прокидаєшся вранці, і такий присмак у роті, наче насмоктався позеленілої міді. Одначе поки що листя на деревах висіло соковите, м’ясисте і ще не почало скручуватись. Із вікна свого кабінету в Капітолії я дивився на великі купи та пучки зелені, на ті роздуті зелені кулі, якими здавалися з височини дерева на лужку перед Капітолієм і уявляв собі лабіринти гілля та листя всередині тих куль, тінясті печери коло стовбурів, в одній з яких, можливо, умостилася такою собі первісною володаркою велика сварлива сойка, втупивши свої блискучі чорні очі-намистинки в зелене плетиво. Потім вона безгучно пурхне з гілки, проб’ється крізь запону листя й порине в яскраве сонячне сяйво, де раптом закричить, мов навіжена. Я дивився вниз і уявляв собі, ніби вже й я сам усередині однієї з тих великих куль, у водянистому присмерку зеленої печери, і немає зі мною навіть сойки, бо вона полетіла геть, і нічого не видно за зеленим листям — таке воно рясне,— і нічого не чути, крім далекого, невиразного жебоніння вуличного руху, схожого на шум океану, що жує свою жуйку.

То була приємна, миротворна, втішлива думка, і, відірвавши погляд від дерев унизу, я відкинувся у своєму обертовому кріслі, поклав ноги на письмовий стіл, а тоді заплющив очі й уявив собі, як лечу вниз і пробиваюся крізь листя в ту раптову зелену тишу всередині. Лежав, заплющивши очі, дослухався до заколисливого гудіння електричного вентилятора й проймався майже реальним відчуттям того льоту, а потім — тихого спокою. То було чудове відчуття. Якби мати крила.

Раптом я почув у приймальні якийсь шум і розплющив очі. Грюкнули двері. Потім до мене долинув звук швидкої ходи, і до мого закапелка, виписуючи широку дугу, ввігналася Сейді Берк, на ходу захряснула за собою двері й кинулась до мене. Вона стала перед столом, насилу зводячи дух, перш ніж спромоглася щось сказати.

Точнісінько так, як у давні дні. Я не бачив її такою збудженою від того ранку, коли вона дізналася про «північну німфу» з Чікаго, що заїхала на ковзанах до Хазяїна в ліжко. А того ранку Сейді вилетіла з його кабінету і по параболі влетіла в мій, з дико розмаяними чорними патлами та обличчям, схожим на поколупану гіпсову маску Медузи, на якій, мов роздмухані міхами жарини, палали смолянисті очі.

Ну що ж, від того ранку між Хазяїном і Сейді, певна річ, не раз і не два виникали незгоди. Хазяїн не пропускав нікого, від тієї «північної німфи» до упорядниці колонки господарчих порад у «Кронікл», і хоч Сейді не схильна була все те прощати,— не таку вона мала вдачу,— та з часом вони дійшли своєрідної мовчазної згоди. «Біс із ним, з клятим бахуром,— колись сказала мені Сейді,— хай собі тягається з тими сучками, нехай. Усе одно він завжди вертатиметься до мене. Він знає, що без мене йому не обійтись. Добре це знає.— І похмуро додала: — Тож хай краще не пробує». І хоч як вона лютувала й кляла його, хоч як висміювала й шмагала словами,— а язик у неї був мов той батіг із сімома кінцями,— хоч який іноді її охоплював розпач, проте бозна-чому начебто відчувала якусь гірку, неприродну втіху, спостерігаючи перебіг кожної нової і старої, як світ, інтрижки, аж поки чергова сучка діставала відставку, а Хазяїн повертався перед очі Сейді і стояв, широко всміхаючись до неї, огрядний, упевнений, готовий терпляче знести чергове словесне шмагання. Та Сейді, мабуть, давно вже зневірилась у тому шмаганні й навіть не думала тепер, що каже. Соковиті епітети втратили свій пікантний смак, та й сам її тон став якийсь рипучий, механічний. Немов у заїждженої грамофонної платівки чи в ласого до курятини проповідника, що сяк-так проказує передобідню молитву. Слова були ті самі, але душі в них вона не вкладала.

Одначе того погожого травневого ранку все було інакше. Справді, наче в минулі дні — груди їй розпирало, і стрілка манометра зайшла далеко за червону риску. Нарешті Сейді відкрила клапан.

— Він знов туди ж! — просичала вона.— Знов те саме… і богом присягаюся…

— Що «те саме»? — запитав я, хоча й добре знав, про що йдеться. Про нову сучку.

— Двоєдушний негідник! — сказала вона.

Я напівлежав у своєму обертовому кріслі й дивився на неї. Яскраве вранішнє світло безжально світило їй просто в обличчя, але очі були чудові.

— Падлюка!— сказала вона.— Двоєдушний негідник!

— Ну-ну, Сейді,— мовив я, відкинувшись у кріслі й споглядаючи її понад носаками своїх черевиків, схрещеними на столі.— Ми ж колись уже заглиблювались у цю арифметику. Він не може бути двоєдушним щодо вас. Двоєдушний він щодо Люсі. А щодо вас він може бути однодушним чи там бездушним, але ніяк не двоєдушним.

Кажучи це, я пильнував за її очима — чи можливо розпалити їх ще дужче. Виявилося, що можливо. Бо вона сказала:

— Ви… ви…— Та далі їй забракло слів.

— Що — я? — спробував я боронитися.

— Ви… ви і ваші благородні друзі… що вони знають… що розуміють у житті… а вам треба було їх приплутати…

— Про що це ви говорите?

— А я хай і не благородна, хай і зросла в злиденній халупі, та коли б не я, не був би він тепер губернатором, і він це знає, тож даремно вона радіє, бо хоч яка вона там благородна, але я її провчу. Ще й як провчу, богом присягаюся!

— Про що ви, в біса, говорите?

— Ви ж знаєте, про що,— огризнулася вона, перехиляючись до мене над столом і сварячись пальцем.— А ви сидите отут, усміхаєтесь і вдаєте із себе дуже благородного. Якби ви були справжнім чоловіком, то пішли б і повідбивали йому тельбухи. Я завжди думала, що вона ваша. Чи, може, він і вас обкрутив так само, як обкрутив отого лікаря.— Вона нахилилася ще ближче до мене.— Може, він настановить вас завідувати лікарнею. Чим він настановить вас завідувати, га?

Під тим потоком слів, під грізним перстом і пронизливим поглядом я рвучко випростався в кріслі, з грюкотом скинув ноги зі столу, а тоді підхопився й став проти Сейді; в скроні мені вдарила кров, аж у голові запаморочилось, як завжди буває, коли рвучко підведешся, а перед очима замерехтіли червоні цятки; тим часом потік слів не вщухав. Нарешті він скінчився отим запитанням.

— То ви кажете,— твердо почав я,— що… що…— Я мало не назвав ім’я Анни Стентон, бо воно виразно стояло в моїй свідомості, наче виписане великими літерами на афіші, але раптом застрягло у мене в горлянці, і я з подивом виявив, що не можу його вимовити. Отож повів далі: —…що вона… вона…

Та Сейді Берк просто-таки читала мої думки — принаймні так мені тоді здалося — і двигнула мене цим ім’ям, мов блискавичним боксерським ударом.

— Еге ж, вона, вона, ота ваша Стентон, Анна Стентон!

Якусь мить я дивився в обчиччя Сейді, і мені стало жаль її мало не до сліз. І це мене здивувало. Що я відчув такий жаль до Сейді. Потім я перестав відчувати будь-що. Не відчував навіть жалю до самого себе. Я весь задерев’янів і почував себе дерев’яним індіанцем перед тютюновою крамничкою, і пригадую, як здивувався, коли виявилося, що ноги мої, хоча й дерев’яні, чудово служать мені і ступають просто до вішалки, де моя права рука, хоча й дерев’яна, зводиться, знімає з кілка старий капелюх і надіває його мені на голову, а потім мої ноги простують до виходу і, ступаючи через довгу приймальню по ворсистому й м’якому, мов доглянутий моріжок, килиму, виносять мене за двері, на дзвінкі мармурові плити.

І далі — в широкий світ, що здавався ще ширшим, ніж будь-коли раніше. Здавалось, не буде кінця довгій білій залитій сонцем бетонній алеї, що звивалася й петляла між бронзовими статуями та барвистими квітниками у формі зірок і півмісяців; не буде кінця зеленому лужку з роздутими зеленими кулями дерев; не буде кінця небу, звідки сонце вивергало потоки жару, мов розпечену кришталеву лаву, що мала поглинути тебе,— бо останні повіви весни вже згинули, й згинули без вороття, і ота гожа, повногруда дівчина в тіснуватому ситцевому платтячку, з персиково-вершковим обличчям та дрібненькими росинками поту на чолі, під білявим волоссям, також згинула без вороття, і відтепер лишилися тільки маслаки, темне, мов іржаве залізо, відьомське обличчя, зелене шумовиння на всохлому ставку, посеред голого дна, геть потрісканого й вкритого сірою коростою сухого мулу.

Я й далі дивувався з того, як легко несуть мене ноги білою бетонною стрічкою під’їзної алеї і як та, здавалося б, нескінченна алея і ті нескінченні дерева зрештою лишаються позаду і я вже посуваюся вулицею, немовби затопленою потоком розжареної кришталевої лави. З величезною цікавістю придивлявся я до облич людей, що траплялися мені назустріч, але не добачав у них нічого гарного чи примітного й не був цілком певен, що ті люди реальні. Бо, щоб повірити в їхню реальність, потрібне величезне зусилля: щоб повірити в їхню реальність, треба повірити в свою, а щоб повірити в свою, треба повірити в їхню, а щоб повірити в їхню, треба повірити в свою — раз-два, раз-два, раз-два, як ото ступають ноги. Та що, коли не маєш ніг? Чи коли вони в тебе дерев’яні? Але я подивився на свої, і вони ступали — раз-два, раз-два.

Вони ступали довго. Та зрештою, коли настав кінець нескінченності, принесли мене до одних дверей. Потім ті двері відчинились, і там, у прохолодній тінясто-білій кімнаті, вбрана у свіже й прохолодне блідо-голубе лляне плаття, вільно опустивши оголені тендітні білі руки, була Анна Стентон. Я знав, що то Анна, хоча й не подивився на її обличчя. Я надивився на інші обличчя — на всі ті, що траплялись мені дорогою,— і вдивлявся в них з величезною неприхованою цікавістю. А от на її обличчя і не глянув.

Потім я звів очі на нього. Анна зустріла мій пильний погляд твердо. Я нічого не сказав. Та й не було в тому потреби. Бо, дивлячись мені в очі, вона повільно кивнула головою.

Розділ сьомий

Після того свого візиту до Анни Стентон я виїхав з міста й був відсутній днів вісім. Того ж таки погожого ранку наприкінці травня, вийшовши з її дому, я попростував до банку, зняв з рахунка скількись там грошей, а тоді забрав з гаража свою машину, спакував валізу та й поїхав. Я їхав довгою, прямою, мов струна, й гладенькою, мов скло, білою дорогою, що мерехтіла, розпливаючись у гарячому мареві, і бриніла під шинами, як напнутий нерв. Мчав зі швидкістю сімдесят п’ять миль на годину, та все ніяк не міг добутися до озерця, що полискувало ген попереду, біля самого обрію. А згодом в очі мені почало світити сонце, бо я їхав на захід. Я спустив протисонячний щиток, примружив очі й до відпору натиснув на педаль газу. І їхав собі далі на захід. Бо саме на Захід усі ми збираємося колись поїхати. Саме на Захід їдеш, коли виснажується земля і на старе поле наступає сосняк. Їдеш туди, отримавши листа, де написано: «Тікай, усе розкрилося». Ідеш туди, коли, глянувши на ніж у своїй руці, бачиш на ньому кров. Їдеш туди, коли тобі скажуть, що ти лише бульбашка у прибої імперії. Їдеш туди, почувши, що в тамтешніх горах є золото. Їдеш туди зростати разом із тим краєм. Їдеш туди доживати віку. Чи просто їдеш туди, аби кудись їхати.

Я їхав просто аби кудись їхати.

Другого дня я був у Техасі. Проїхав тими місцями, де живуть похмурі, затяті коржоїди-баптисти, що не розлучаються з довгими ножами. Потім поминув райони, населені клишоногими, мозолястозадими синами прерій, що ходять у чоботях на високих підборах, легко пускають в хід револьвери, суботніми вечорами юрмляться в аптеці-закусочній, а тоді всім гуртом сунуть за ріг до кіно на третю серію «Помсти на Оцтовій річці» із Джіном Отрі в головній ролі. Але й там, і там небо вдень схоже на високе розжарене мідне шатро, а вночі — на чорний оксамит, і чи не єдиною життєвою потребою людини є кока-кола. Далі я помандрував через Нью-Мексіко — неозору грандіозну пустку з поодинокими крихітними білими бензозаправними станціями, розкиданими на піску, мов вибілені сонцем коров’ячі черепи при дорозі, якою переганяють худобу; а ген на півночі з містечками, де розташувались на останній бівак доблесні нащадки героїв битви при Монмауті⁶⁵, що носять сандалі й прикраси з карбованого срібла і, спинившись десь на розі вулиці, пробують зав’язати розмову з індіанцями племені хопі. Потім — Арізона, де тебе оточує урочиста велич і повільні недовірливі погляди овець, і так аж до пустелі Мохаве. По Мохаве їдеш уночі, та навіть уночі за кожним подихом у тебе дере в горлянці, наче ти шаблековтач, що помилково проковтнув пилку-ножівку, а обабіч дороги бовваніють у темряві горбаті скелі й стовпи кактусів, мов у якомусь фізіологічному, фрейдистському кошмарі.

Потім — Каліфорнія.

І Лонг-Біч, що зосередив у собі всю сутність Каліфорнії. Я так вважаю, бо не бачив у Каліфорнії нічого іншого, крім Лонг-Біча, отож мене не зіб’ють з цієї думки ніякі заперечення. Я пробув у Лонг-Бічі тридцять шість годин і провів їх усі в номері готелю, як не рахувати сорока хвилин, що пішли на відвідини готельної перукарні.

Того ранку в мене лопнула шина, і до Лонг-Біча я дістався аж надвечір. Я випив молочний коктейль, купив пляшку віскі й піднявся до себе в номер. За всю дорогу я не взяв до рота й краплі спиртного. Мені просто не хотілося. Мені не хотілося нічого, крім монотонного гудіння мотора та заколисливого погойдування машини, і я все те дістав. Але тепер я знав, що як не вип’ю цього віскі, то досить буде лягти й заплющити очі — і на мене, колихаючись, навалиться з темряви цілий розжарений сонцем континент. Отож я трохи випив, прийняв ванну, а тоді ліг у ліжко, вимкнув світло і, час від часу прикладаючись до пляшки, що її ставив поруч на підлогу, довго спостерігав, як спалахує і гасне в такт ударам мого серця неонова реклама на протилежному боці вулиці.

Потім я міцно заснув. І прокинувся аж ополудні. Замовив у номер сніданок і купу газет — саме була неділя. А коли прочитав їх, то дійшов висновку, що Каліфорнія нічим не відрізняється від інших місць чи принаймні хоче так думати про себе. Потім я слухав радіо, аж поки та неонова реклама знов почала спалахувати й гаснути в такт ударам мого серця, а тоді замовив вечерю, з’їв її і знов уклався спати.

Наступного ранку я поїхав назад.

Я їхав назад і вже не пригадував того, що пригадував, вирушаючи в ту подорож.

Ось наприклад… А втім, я не можу навести вам прикладу. Тут важливий не якийсь окремий приклад, не якась окрема подія з тих, що я собі пригадував, а потік, переплетення подій, бо суть не в самій події, а в русі крізь подію. Інакше ми могли б вихопити з неї якусь окрему мить і сказати, що це і є сама та подія. Її суть. Та зробити цього ми не можемо. Бо важливий тільки рух. І я рухався. Рухався на захід зі швидкістю сімдесят п’ять миль на годину, крізь мигтіння мільйоннодоларового краєвиду та героїчної історії, а тепер рухався назад крізь час, углиб своєї пам’яті. Кажуть, ніби, потопаючи, людина заново переживає усе своє життя. Ну що ж, я не потопав у воді, але я потопав у Заході. Я занурювався в Захід крізь розжарені мідні дні й чорні оксамитові ночі. На те, щоб потонути, в мене пішло сімдесят вісім годин. На те, щоб моє тіло занурилося на самісіньке дно Заходу й лягло в непорушний мул історії, голе, на готельному ліжку в Лонг-Бічі, штат Каліфорнія.

Під заколисливе гудіння й погойдування машини перед моїм внутрішнім зором такою собі кінострічкою проходило минуле. Неначе показували сімейну хроніку, з тих, про які в рекламі говориться, що ви можете увічнити для себе день, коли Сьюзі вперше подибуляла по кімнаті, коли Джонні пішов до дитячого садка, коли ви піднялися на пік Пайка, день, який ви провели на батьківській фермі, і той день, коли вас призначили завідувачем відділу збуту і ви придбали свій перший б’юїк. На рекламному малюнку звичайно зображують поважного й добродушного сивого джентльмена, такого ж як на рекламі віскі (або добродушну й лагідну сиву бабусю), що дивиться ту домашню кінохроніку і розчулено згадує минулі літа. А я не був ні сивим, ні поважним, ні добродушним, ні лагідним, одначе теж улаштував собі перегляд домашньої кінохроніки й розчулено згадував минулі літа. А тому, якщо й ви маєте таку хроніку, щиро раджу вам спалити її і охреститися наново, щоб почувати себе новонародженим.

Я розчулено згадував минулі літа. Знову сидів на килимку перед каміном зі своїми кольоровими олівцями, а кремезний чоловік в окулярах і чорному піджаку нахилявся до мене, простягав шоколадку й казав: «Але зараз тільки шматочок, оцей один, і все, бо скоро вечеря…» І яснокоса блакитноока жінка із жагучими западинками на щоках також нахилялася наді мною, цілувала на добраніч, і, коли гасили світло, в кімнаті залишався після неї приємний запах. І суддя Ірвін нахилявся до мене у сірому вранішньому присмерку зі словами: «Треба було цілити трохи далі вперед, Джеку, синку. Качок завжди беруть на мушку з випередженням». І граф Ковеллі дуже рівно сидів на дорогому стільці в довгій білій кімнаті й усміхався з-під чорних підстрижених вусів, тримаючи в одній руці — невеличкій дужій руці, від потиску якої хмурніли чоловіки,— келих з вином, а другою гладячи великого кота в себе на колінах. Був там і Молодий Адміністратор з волоссям, викладеним, мов вершковий крем, на круглому черепі. І ми з Адамом Стентоном пливли в ялику далеко від берега, й білі вітрила мляво звисали в незворушному повітрі, море було мов розжарене скло, а призахідне сонце палало над обрієм, наче охоплений полум’ям стіг сіна. І завжди з нами була Анна Стентон.

Малі дівчатка носять пишні білі платтячка, з-під яких визирають їхні кумедні колінця, взуваються в чорні лаковані черевички на низьких підборах і з ремінцями на гудзику, натирають милом білі шкарпетки, щоб не сповзали, і заплітають волосся в кіску, закинуту за плечі й перев’язану блакитною стрічкою. Така була Анна Стентон, коли йшла в неділю до церкви й сиділа там тихо, як мишка, замислено водячи кінчиком язика по тому місцю, де в неї щойно випав молочний зуб. Малі дівчатка сидять на подушці перед каміном, замислено притулившись щокою до татових колін, а він перебирає пальцями шовковисті кучері й читає вголос про щось дуже гарне. Така була Анна Стентон. Малі дівчатка страшенні боягузки і все пробують пальцями ноги воду, вперше вибравшись навесні на пляж, а коли раптова хвиля обдасть їх до пояса колючими холодними бризками, вони верещать і вистрибують на своїх тонких, мов палички, ніжках. Така була Анна Стентон. Малі дівчатка вмазують носа в сажу, смажачи сосиски над табірним вогнищем, а ти — ти ж бо вже великий і не вмажеш носа в сажу — показуєш пальцем і виспівуєш: «Замазура, замазура, чорноноса мацапура!» Та одного дня, коли ти це заводиш, дівчинка вже не огризається, як раніш, а тільки повертає до тебе худорляве гладеньке личко й дивиться своїми великими очима, і губи її раптом починають тремтіти, а ти боїшся, що вона зараз заплаче, хоча вже й начебто завелика плакати, і під тим невідривним поглядом з твого обличчя вмить збігає посмішка, й ти квапливо відвертаєшся, вдаючи, ніби збираєш хмиз. Така була Анна Стентон.

Усі ті ясні сонячні дні біля моря, із зблисками чайок у високості, були Анною Стентон. Та я цього не знав. І всі похмурі дні, з капотінням із ринв чи шквалом з моря й з вогнем у каміні, теж були Анною Стентон. Та я не знав і цього. А потім настав час, коли й ночі стали Анною Стентон. Та це я вже знав.

Це почалося влітку, коли мені було двадцять один, а Анні сімнадцять. Я приїхав на канікули з університету вже дорослим чоловіком, що побачив світу. Приїхав я десь надвечір, швидко скупався в морі, пообідав і мерщій подавсь до Стентонів побачитися з Адамом. Я застав його на оповитій сутінками веранді з книжкою з руках (пригадую, то був Гіббон⁶⁶). І Анну побачив. Ми з Адамом сиділи на лаві-гойдалці, коли вона вийшла на веранду. Я подивився на неї і зрозумів, що минули сотні років відтоді, як я бачив її востаннє — на різдво, коли вона приїхала до Лендінга на канікули зі школи міс Паунд. Тепер це була зовсім не та мала дівчинка в чорних лакованих черевичках на низьких підборах і з ремінцями на гудзику, і в натертих милом білих шкарпетках. На ній було пряме біле полотняне плаття, проте, хоч як це дивно, прямий крій і цупке полотно тільки увиразнювали м’які вигини та округлості схованого під ними тіла. Зібране у вузол на потилиці волосся було перев’язане білою стрічкою. Анна всміхнулася до мене такою знайомою все життя, але водночас якоюсь зовсім новою усмішкою, тоді промовила: «Привіт, Джеку»,— а я тримав її міцну вузьку долоню в своїй і думав: «Ось і настало літо».

Літо настало. І було воно не схоже на жодне інше літо — ні в минулому, ні в майбутньому. Майже цілі дні я, як завжди, проводив з Адамом, і майже цілі дні Анна не відставала від нас, як не відставала й раніше,— тому що їх з Адамом єднала щира дружба. Того літа Адам і я багато грали в теніс, звичайно зранку, поки сонце не підбивалося вгору й не починало пекти, і вона ходила з нами на корт, сідала в мереживному затінку миртів та мімоз, спостерігала, як Адам вибиває з мене дух, і, коли мої ноги перечіпались об власну ракетку, над кортом розлягався її сміх, дзвінкий, мов пташиний спів чи дзюрчання гірського струмка. А часом і сама давала мені духу, бо вона грала добре, а я погано. Вона таки справді грала добре, хоч яка була тендітна, і в її тонких округлих руках, що стріпувались, наче крила, у промінні вранішнього сонця, відчувалася справжня міць. Та й ноги вона мала прудкі, і спідничка вихрилася навколо них, мов у танцівниці, а білі туфлі аж мигтіли. Але найвиразніше запам’яталося мені з тих ранків на корті, як вона, звівшись навшпиньки на протилежному кінці майданчика, подавала м’яч у гру — саме та мить, коли її права рука з ракеткою була занесена за голову, обвинуту білою стрічкою, і трохи піднімала грудь, тим часом як ліва, котра щойно підкинула м’яча, ще не опустилася і ніби зривала щось у повітрі, а серйозне, зосереджене обличчя було звернене до ясного сонця, широкого неба й маленького білого м’ячика, що завис над нею, мов земна куля серед неозорого осяйного простору. Атож, це справді класична поза, і дуже шкода, що стародавні греки не грали в теніс, бо коли б грали, то неодмінно зобразили б Анну Стентон на одній із своїх ваз. А втім, як подумати, то, мабуть, і не зобразили б. Ця миттєва поза, незважаючи на всю її граційність, надто вже стрімка, надто напружена, надто навшпиньки. Це остання мить перед ударом, перед вибухом, а на грецьких вазах такого не зображували. Отож ця мить відтворена не на музейній вазі, а закарбована в моїй пам’яті, де ніхто, крім мене, її не побачить. Бо то була мить перед вибухом, і вибух наставав. Ракетка вдаряла, овечі жили бриніли, і білий м’ячик кулею летів до мене, а я, як звичайно, хибив. Кінчався гейм, кінчався сет, і ми всі троє рушали додому крізь непорушне гаряче повітря, бо на той час уже висихала роса і завмирав уранішній вітрець.

Та були в нас тоді ще й надвечір’я. Коли сонце схилялося до заходу, ми йшли купатись — або спершу плавати під вітрилом, а потім купатись,— усі троє, а іноді й з іншими хлопцями та дівчатами, чиї батьки також жили в Лендінгу, на тій-таки Алеї, чи приїздили туди погостювати. Після вечері ми знову збиралися втрьох і сиділи в сутіні на їхній чи нашій веранді, або йшли в кіно чи купатися при місяці. Та одного вечора, коли я прийшов до них, Адама вдома не було — він повіз кудись батька їхньою машиною,— тому я запросив Анну в кіно до містечка. Дорогою додому — я взяв того вечора двомісну машину з відкидним верхом, бо велику забрала мати, гайнувши кудись зі своєю компанією,— ми спинилися й задивились на залиту місячним світлом бухту за мисом Гардін. Сріблясте сяйво простяглося по ледь збриженій воді смугою холодного білого вогню. Здавалося, той білий вогонь ось-ось охопить весь океан, як справжній вогонь охоплює поле сухої шавлії. Одначе ясна доріжка так і лежала на воді, мерехтливо зблискуючи проти місяця й сягаючи розпливчастого світляного пругу аж ген на обрії.

Ми сиділи в машині, сперечалися про щойно побачений фільм і дивились на місячну доріжку. Потім розмова помалу завмерла. Анна трохи зсунулася вниз, поклала голову на спинку сидіння, так що тепер очі її дивилися не на обрій, а просто в небо (верх машини був відкинутий), і в місячному сяйві її гладеньке обличчя здавалося мармуровим. Я й собі трохи зсунувся на сидінні і втупив очі в небо, і місячне світло осявало моє обличчя, хоч яке вже воно там було. У голові в мене снувалась одна думка: ось зараз простягну руку і обійму її. Я нишком позирнув убік і побачив, яке мармурово-гладеньке в неї обличчя. І як лежать на колінах її руки — долонями догори й трохи зігнувши пальці, наче готові прийняти подарунок. Дуже легко було присунутись, торкнути її за руку і, взявшись до діла, побачити, як далеко воно зайде. Бо саме так я тоді мислив — банальними розхожими поняттями зеленого студентика, що уявляє себе з біса бувалим чоловіком.

Та я не простяг руки. Здавалося, тисячі миль відокремлюють мене від того шкіряного сидіння, де, відхиливши голову назад, поклавши руки на коліна й підставивши обличчя місячному сяйву, напівлежала Анна. Я й сам не знав, чому не простягаю руки. А тим часом запевняв себе, що я не з боязких, що мені все дарма, казав собі: ет, чого там, вона ж іще зовсім дівча, якого ж біса я тягну, що вона мені зробить, хіба що образиться, ото й тільки, а як образиться, я дам їй спокій. Та й не образиться вона, казав я собі, вона ж напевне розуміє, до чого йдеться, і добре знає, що спиняються в машині з хлопцями не для того, щоб грати в шашки при місячному світлі, і, мабуть, сама вже не раз бувала в таких пригодах, і хтось бренькав гами на її піаніно. Якусь хвилю я тішився цією думкою, та раптом мене вкинуло в жар і лють. Груди мені розпирало від суперечливих почуттів, і я рвучко випростався на сидінні.

— Анно,— мовив я,— Анно…— І не знав, що сказати далі.

Вона звернула до мене обличчя, не підводячи голови зі спинки сидіння,— просто схилила її набік на шкіряній подушці,— приклала палець до уст і прошепотіла:

— Тс-с, тс-с!..— А тоді забрала пальця з уст і щиро, простодушно всміхнулася до мене через тисячі миль шкіряної подушки, що була між нами.

Я знову відкинувся на сидінні. Ми ще довго напівлежали поряд, розділені тим простором, дивлячись на просякнуте місячним світлом небо й дослухаючись до ледь чутного шурхоту ріні край мису, що її спроквола лизала вода. І чим довше ми отак лежали, тим більшим здавалося небо. Нарешті я знову поглянув нишком убік, на Анну. Очі її були заплющені, і коли я подумав, що вона вже не дивиться разом зі мною на дедалі неозоріше небо, то враз відчув себе самотнім і покинутим. Одначе за хвилю вона розплющила очі,— я побачив це, бо крадькома стежив за нею,— і знов задивилася на небо. І я теж лежав, дивився вгору й не думав ні про що в світі.

За тих часів через переїзд на околиці Берден-Лендінга за чверть години до півночі проходив поїзд. Наближаючись до переїзду, він завжди гудів. Загудів і того вечора, і я зрозумів, що вже чверть до дванадцятої. І що час вертатися. Отож я сів рівно, ввімкнув мотор, повернув машину назад, і ми поїхали додому. Ми не озвались ані словом ні перед тим, ні дорогою, аж поки не спинилися перед будинком Стентонів. А там Анна в одну мить вислизнула з машини, ще мить постояла на всипаній черепашками доріжці, тихо сказала: «Добраніч, Джеку»,— а тоді, сяйнувши на прощання тією ж усмішкою, якою всміхнулася до мене дві години тому через тисячі миль шкіряної подушки сидіння, легенько, мов пташка, збігла східцями на веранду. Все те сталося так швидко, що я й не зчувся.

Я вражено втупив очі в чорні двері на темній веранді,— заходячи в дім, Анна не ввімкнула світла,— і напружив слух, ніби сподівався почути якийсь сигнал. Та навколо не чутно було й звуку — тільки отой безіменний нічний шерех, що лине в повітрі навіть тоді, коли ніде ані війне і ти надто далеко від моря, щоб уловити вухом безугавний гомін води, який не вмовкає і за цілковитого штилю.

Через кілька хвилин я знов натиснув на стартер і під скрегіт черепашок, що розліталися з-під шин, помчав геть від садиби Стентонів. Далі на Алеї я до відпору натиснув на газ, щоб добре наполохати всіх тих сонних мерзотників у білих будинках. Хай почують ревіння мого мотора й посхоплюються з ліжок, мов ошпарені. Прогазувавши так миль з десять, я влетів у сосновий гай, де міг наполохати хіба лише сов та ще, може, якогось самотнього бідака, що зліпив собі халупу край самої смуги припливу й залягав у ній на ніч таким собі божим даром малярійним комарам. Отож я збавив газ, повернув назад і, відкинувшись на сидінні, пустив машину на такій малій швидкості, наче плив у човні за повільною течією.

А вдома, тільки-но вклавшись у ліжко, я раптом пригадав — та ні, не пригадав, а виразно побачив — відхилене назад Аннине обличчя із заплющеними очима, освітлене місячним промінням, і мені спав на пам’ять той далекий день на природі, коли ми запливли далеко від берега під грозовими хмарами і вона лежала на воді, звернувши обличчя із заплющеними очима до потемнілого пурпурово-зеленкуватого неба, а ген у височині над нами пролітала біла чайка. Відтоді я, здається, жодного разу про це не згадував, а коли й згадував, то не надавав цьому ніякої ваги, але тепер, лежачи в ліжку, зненацька відчув себе на хиткій грані якогось грандіозного відкриття. І збагнув, що ота хвилина сьогодні була не чим іншим, як продовженням тієї давньої хвилини на природі, і що сьогоденне весь час визрівало з минулого, а я цього не знав, я упустив його чи відкинув геть, але це однаково що відкинути геть насінину і, повертаючись назад тією ж дорогою, побачити там буйну, вкриту рясним цвітом рослину або ж однаково що вкинути у вогонь разом зі сміттям якусь руду паличку, а виявляється, то динаміт, і лунає оглушливий вибух.

І оглушливий вибух пролунав. Я аж підскочив на ліжку, як і оті сонні мерзотники, що їх наполохало ревіння моєї машини. Та цим не скінчилося. Я сидів на ліжку, переповнений захватом. Такого зі мною ще ніколи не бувало. Мені забило дух, і я відчував, що жили в мене на скронях набрякли і, здавалося, ось-ось розірвуться,— так буває, коли надто глибоко пірнеш і вже й не сподіваєшся виплисти на поверхню. Мене пойняло таке відчуття, ніби я оце зараз осягну доконечну, всеосяжну істину. Ще мить — і я знатиму її. Нарешті я спромігся звести дух.

— О боже! — мовив я вголос.— О боже! — І широко розпростер руки, ніби хотів охопити ними весь безмежний простір.

Потім я пригадав собі Аннине обличчя на воді, під потемнілим пурпурово-зеленкуватим небом, де пролітала біла чайка. І мене просто-таки приголомшив цей спогад, цей образ, що знову постав перед моїми очима, бо сама причина, яка, судячи з усього, щойно викликала в мені захват, одразу ж загубилась і забулася в тому радісному вибуху, що прогримів на цілий світ. Так чи так, а я знову бачив перед собою цей образ, і мій захват миттю розвіявся, і тепер мене затопило почуття величезної ніжності — ніжності, пронизаної смутком, так наче ніжність була плоттю, а смуток — нервами й судинами мого тіла. Це звучить безглуздо, але саме так воно й було. Достоту так.

І тоді я подумав, цілком безсторонньо, немов спостерігаючи збоку симптоми хвороби зовсім чужої мені людини: «Ти закоханий».

У першу мить ця думка приголомшила мене. Те, що я закоханий. І що все це зовсім не так, як я собі уявляв. Я був здивований, навіть наляканий, як буває людина, зненацька дізнавшись, що вона дістала в спадщину мільйон і може хоч зараз забрати його з банку, або ж почувши, що ота манюсінька гулька в неї на боці — рак і що вона носить у собі цей загадковий, апокаліптичний, схильний до розростання утвір, який є часткою її самої, але водночас і чужорідним тілом, ворогом. Я дуже обережно, мало не трусячись над самим собою, наче над кошиком з яйцями, встав з ліжка, підійшов до вікна і втупив очі в затоплену місячним світлом ніч.

Отож наш зелений студентик, що уявляв себе з біса бувалим, багатодосвідченим чоловіком і, поглядаючи того вечора через невеличкий проміжок між сидіннями машини, снував свої банальні розхожі думки, до яких його мало не зобов’язувало таке уявлення про себе,— отож він так і не простяг руки через той невеличкий проміжок і ось тепер стояв голий, як палець, перед вікном у темній кімнаті й видивлявся у безмежну осяяну місяцем ніч над мерехтливим морем, а десь віддалік, у миртовому живоплоті аж заходився пересмішник, вихваляючи неперевершену красу та справедливість усесвіту.

Отак і ночі мої стали Анною Стентон. Бо того вечора в машині Анна утнула дуже хитру штуку. Утнула без жодного слова чи дії, та й не потрібні були їй ні слова, ні дії. Вона лише повернула голову на шкіряній спинці сидіння, приклала палець до уст, прошепотіла: «Тс-с, тс-с»,— і всміхнулася. І тим загнала гарпун ще глибше, ніж будь-коли. Квіквег⁶⁷ прохромив своїм гарпуном чотири фути сала, до самісінького нутра, одначе я й гадки про це не мав, аж поки не вибрали линву і зубець не рвонув червону плоть, яка була моїм «я» під тим салом, що з нього, як я думав, увесь я й складався. І, мабуть, думав би так і далі.

Атож, тепер Анна Стентон була моїми ночами. Та й днями також, але не самою їх сутністю, а скоріше присмаком, барвником, атмосферою, запахом, без яких не існувало б усього в цілому. Часто з нами бував Адам, а інколи й інші — з книжками, сендвічами, підстилкою, в сосновому гаю, на пляжі, на тенісному корті, на затіненій веранді, де грав патефон, у човні, в кіно. Та часом вона впускала книжку на підстилку й лягала горілиць, дивлячись на високе шатро переплутаного соснового гілля, а я починав нишком підглядати за нею, і вже через хвилину мене охоплювало таке відчуття, ніби Адама й близько немає. Або на веранді, коли вона сміялась і гомоніла з іншими під музику патефона, я раптом помічав, як вона враз притихне, замислиться,— може, тільки на якусь мить,— погляд її полине десь поза веранду й садибу, і на ту коротку мить мені здавалося, ніби коло нас немає ні Адама, ні інших.

А ще ми їздили до готелю, де була вишка для стрибків у воду — справжня велика вишка, бо то був шикарний готель і там час від часу влаштовували показові виступи і змагання. Анна того літа просто схибнулася на тих стрибках. Вона піднімалася на вишку, щодень вище, і ставала там, виструнчившись, на самому краєчку, вся освітлена сонцем. І коли вона підіймала руки, я відчував, що зараз усередині в мене щось лусне. А потім вона ластівкою летіла вниз, широко розпроставши руки, прогнувшись усім тілом, так що виразно окреслювалися гарні груди, і міцно стуливши довгі стрункі ноги. Летіла вниз, осяяна сонцем, а я дивився на неї, і знов мені здавалось, ніби навколо немає нікого, і я затамомував віддих, аж поки те, що мало луснути в мені, таки лускало. Вона врізалась у воду, і її стулені п’яти зникали у вінку брижів та фонтанах бризок. Іноді Адам страшенно гнівався на неї за те, що вона стрибає з такої висоти.

— Та ну, Адаме,— казала вона,— ну чого ти, Адаме, все буде гаразд, зате як це чудово!

І знову підіймалася драбинкою нагору. Нагору — і стрибок. Нагору — і стрибок. Нагору — і стрибок. Знову й знову. А я думав собі: яке в неї обличчя тієї миті, коли вона поринає у воду? Який на ньому вираз?

Та іноді серед дня ми таки справді лишалися самі: часом тихенько тікали вдвох до соснового гаю і, тримаючись за руки, блукали там по безгучному килиму глиці. Була в нас і ще одна місцинка — плотик для пірнання, з однією низькою дошкою, заякорений біля причалу Стентонів, за сотню ярдів від пляжу. Отож часом, коли інші пустували на пляжі чи нікого близько не було, ми вдвох запливали туди й простягалися поряд на тій дошці, заплющивши очі й торкаючись одне одного самими кінчиками пальців, і пальці трохи поколювало, наче з них зняли шкіру й оголили нерви, в яких зосередилося все моє єство.

Увечері ми бували самі досить часто. Раніше разом ходили Адам і я, а Анна приставала до нас, а потім раптом якось так сталося, що разом почали ходити Анна і я, а Адам чи то приставав до нас, чи то — з більшою охотою — залишався вдома й читав собі Гіббона або Таціта⁶⁸ — він тоді саме захоплювався Стародавнім Римом. Ця переміна відбулася куди простіше, ніж мені уявлялось. Ранком після того вечора в машині я, як звичайно, грав з ними в теніс, а при заході сонця ми втрьох пішли купатися. Я ловив себе на тому, що весь час не спускаю Анни з очей, але нічого більше не змінилося. В ній самій я не помітив ніякої переміни. Мене навіть сумнів узяв — а чи було щось насправді, навіть чи возив я її вчора ввечері до кіно? Та цього вечора я мав побачитися з нею неодмінно.

Я пішов до них перед самим смерком. Вона сиділа на веранді на лаві-гойдалці. Адам був нагорі, писав якогось листа, щось там невідкладне. Він мав вийти за кілька хвилин, сказала Анна, то батько йому доручив. Вона запросила мене сісти, але я не сів. Так і стояв край сходів, біля самої рами з сіткою, геть знітившись, гарячково думаючи, що його сказати. Нарешті промимрив:

— Ходімо до причалу, погуляємо.— І ледь чутно додав:— Поки вийде Адам.

Не кажучи й слова, вона встала, подала мені руку — сама подала, і через те в моїй душі закалатали пожежні дзвони, загриміли рояльні акорди, заревли сирени,— і пішла зі мною вниз сходами, під’їзною алеєю, через дорогу й далі до причалу. Ми пробули там дуже довго. Адам устиг би написати за той час десяток листів. Одначе нічого такого на причалі не сталося — ми просто сиділи, звісивши ноги, на краю помосту, трималися за руки й дивилися на бухту.

Недалеко від бухти, обіч дороги, якраз проти будинку Стентонів, були чималі миртові зарості. І коли, повертаючись рука в руку, ми підійшли до них, я спинився в густій сутіні, притяг Анну до себе — рвучко й трохи незграбно, бо замислив це ще на причалі і всю дорогу набирався духу,— і поцілував її. Вона не опиралась і не перечила, руки її безсило впали, одначе на мій поцілунок вона не відповіла — просто покірливо прийняла його, як слухняна дівчинка. Я зазирнув їй в обличчя: воно було спокійне, лише тінь роздуму набігла на нього, немов у дитини, коли вона розмірковує, чи подобається їй нова страва, якої вона щойно скуштувала. І я подумав: боже милий, та вона ж, мабуть, ще ніколи не цілувалася, дарма що їй уже сімнадцять чи близько того,— і мало не засміявся — таке кумедне було в неї обличчя, і такий я був щасливий. А тоді поцілував її знову. Цього разу вона відповіла на мій поцілунок — боязко, невпевнено, але відповіла.

— Анно…— мовив я, і серце моє мало не вискакувало з грудей, а голова йшла обертом,— Анно, я кохаю тебе, так кохаю, аж себе не тямлю…

Вона обіруч учепилася за мій піджак, на грудях, під самими плечима, бгаючи тонку матерію, і кволо притулила до мене похилену трохи набік голову, немов просила пробачення за якусь провину. Вона нічого не сказала на мої слова, а коли я спробував підвести її обличчя, тільки дужче притислася до мене й ще міцніше вчепилась у піджак. А я стояв, гладив рукою її волосся і вдихав його свіжі пахощі.

Потім, за якусь хвилю,— може, довгу, а може, й коротку,— вона вивільнилась і відступила від мене.

— Адам…— мовила тихо.— Він там чекає… треба йти.

Я рушив за нею через дорогу до воріт садиби Стентонів. Пройшовши кілька кроків під’їзною алеєю, вона сповільнила ходу, чекаючи, поки я порівняюся з нею. А тоді взяла мене за руку, і отак, рука в руці, ми дійшли до веранди, де мав сидіти Адам.

Так, він і сидів там, бо я помітив вогник сигарети, що раптом зажеврів ясніше — коли курець глибоко затягся,— а потім знову потьмянів.

І далі тримаючи мене за руку, тільки ще міцніше, наче твердо щось вирішила, Анна піднялася сходами веранди, відхилила вільною рукою раму з сіткою і зайшла, ведучи за собою мене. Ми трохи постояли, все ще не роз’єднуючи рук. Потім вона сказала:

— Привіт, Адаме.

І я сказав:

— Привіт, Адаме.

— Привіт,— озвався він.

Ми й далі стояли, ніби чогось чекаючи. Нарешті Анна пустила мою руку.

— Я вже нагору,— мовила вона.— На добраніч вам обом.— І подалася геть, часто й приглушено лопочучи гумовими підошвами по мостинах веранди й передпокою.

А я так і стояв.

Аж поки Адам сказав мені:

— Якого біса не сідаєш?

Тоді я сів на самий кінець лави-гойдалки. Адам кинув мені пачку сигарет. Я вийняв одну і почав шукати по кишенях сірників, але не знайшов. Він нахилився до мене, запалив сірника й підніс до моєї сигарети. Коли вогник опинився в мене перед носом і лизнув сигарету, мені здалося, ніби Адам зумисне присвітив собі, щоб роздивитись моє обличчя, а своє залишив у тіні. І я мало не відсахнувся назад і не втер рота рукою — чи немає там губної помади.

Та сигарета зайнялася, і я відхилив голову від світла й мовив:

— Дякую.

— Прошу,— відказав він, і оце, власне, була чи не вся наша розмова того вечора.

А ми мали що сказати один одному. Він міг би запитати мене про щось, що, як я знав, було в нього на думці. А я міг би відповісти, й не чекаючи його запитання. Одначе жоден з нас не сказав того, що мало бути сказано. Я боявся Адамового запитання, бо хоча й переконував себе, що це не його діло і хай іде к бісу, проте мене точило й почуття вини, немовби я вкрав у нього щось. Та водночас я сидів страшенно збуджений і дуже хотів, щоб він таки спитав,— мені кортіло розказати комусь, яка вона чудова, Анна Стентон, і який я закоханий. Так наче моє почуття не буде повне, поки я не скажу комусь: «Ти знаєш, я закохався, і щоб я пропав, коли це не так». У ті хвилини таке признання здавалося не менш потрібним для повноти кохання, ніж згодом стануть потрібні жагучі, пітні обійми. Отож я сидів у темряві на лаві-гойдалці, весь поглинутий думкою, що я закоханий, і мені кортіло виповнити своє почуття, розказавши про нього, і зовсім не бракувало предмета мого кохання, Анни, яка пішла нагору, до своєї кімнати. Я був тоді такий поглинутий переміною, яка зі мною сталася, що навіть не запитав себе, чому Анна отак раптом пішла. І тільки згодом зміркував, що, постоявши перед Адамом рука в руку зі мною, вона дала йому все зрозуміти, а тоді пішла собі, щоб він побув на самоті з думкою про перебудову структури нашого кристалу, нашого маленького світу, і мав час звикнути до неї.

А може, як зміркував я ще згодом — далеко згодом, через багато років, коли все це вже навряд чи й важило щось,— може, вона пішла тоді, бо просто захотіла побути сама, посидіти біля вікна, не засвічуючи світла й вдивляючись у піч, або простягтися на ліжку, втупивши очі в темну стелю,— щоб призвичаїтись до свого нового «я», побачити, чи вільно дихатиметься в новій атмосфері, чи зможе вона освоїтися в новій стихії і безпечно поринути у приплив нового почуття. Може, їй треба було усамітнитись і заглибитися в себе, подібно до дитини, що заглиблюється у споглядання кокона, з якого поступово з’являється у вечірніх сутінках прекрасний метелик, та ж таки сатурнія Ліона, сріблясто-зеленкувата, з іще зім’ятими вологими крильцями, що помалу розгладжуються в присмерку, набувають форми й починають повільно тріпотіти, здіймаючи такий легенький повів, що його, навіть нахилившись зовсім близько, не відчуєш і оком. Тож вона й пішла до себе, щоб спробувати осягти своє нове «я», бо, закохавшись, ти немовби народжуєшся наново. Той, хто тебе кохає, вибрав тебе з величезного первозданного глинища, яким є людство, прагнучи виліпити з тебе щось, і ти, безформний кавалок глини, хочеш дізнатися, на що тебе перетворили. Та водночас ти й сам, покохавши іншу людину, стаєш чимось, вирізняєшся із суцільної маси первісної речовини, дістаєш наснагу до життя й зводишся на ноги. Отже, ти твориш себе, творячи іншу людину, яка, в свою чергу, створила тебе, вибравши кавалок глини, що був тобою, із загальної маси. І таким чином виходить двоє твоїх «я»: одне ти створюєш сам, закохавшись, а друге створює твоя кохана людина, покохавши тебе. І що далі одне від одного ці двоє твоїх «я», то надсадніше скрегоче світ на своїй осі. Та коли й ти кохаєш, і тебе кохають безоглядно, тоді між тими твоїми «я» не буде ні різниці, ні відстані. Вони цілковито збігаються, зливаються в одне, як два зображення у стереоскопі.

Так чи так, а Анна Стентон, сімнадцяти років, пішла нагору до своєї кімнати, як видно, відчувши потребу побути на самоті, бо раптом, цілком несподівано, закохалася. А закохалася вона в досить високого на зріст, трохи незграбного й сутулуватого юнака двадцяти одного року, з довгастим кощавим обличчям, великим, злегка викривленим гачкуватим носом, кошлатою темною чуприною, темними очима (але не глибокими й палючими, як у Касса Мастерна, а здебільшого безвиразними чи каламутними, вранці червоними, що блищали тільки від хвилювання), з великими руками, що важко ворушилися в нього на колінах, бгаючи й шарпаючи одна одну, та великими клишавими ногами, які човгали при ході,— в юнака не гарного, не здібного, не працьовитого, не доброго, навіть не честолюбного, схильного до крайнощів і душевного сум’яття, який завжди кидався від меланхолії до безпричинного шалу, із холоду в полум’я, від допитливості до апатії, від смирення до самозамилування, із дня минулого в день наступний. І що вона спромоглася витворити з того безнадійного кавалка, підібраного на великому глинищі,— цього ніхто ніколи не дізнається.

Та хоч як воно було, у своєму коханні вона перетворювала наново й саму себе, отож і подалася нагору, щоб усамітнитись у темній кімнаті й спробувати збагнути, яке ж воно є, її нове «я». А тим часом ми з Адамом сиділи на лаві-гойдалці на веранді, не озиваючись і словом один до одного. Того вечора Адама було відлучено від гри на всі наступні вечори: раз, два, три, третій зайвий будеш ти!

Так само відлучено й усіх інших, бо навіть у ті вечори, коли на веранді у Стентонів чи в моєї матері збиралася чимала компанія потанцювати під патефон (причому деякі хлопці, особливо ті, що вже встигли повоювати у Європі, часом вислизали до саду хильнути з пляшки, схованої в дуплі старого дуба), ми з Анною не приймали їх до гри. Бо батист і полотно — тканини досить-таки тонкі, і єдиною, з ким я більш-менш пристойно танцював, була Анна Стентон, і вечори стояли теплі, і я був не настільки вищий за Анну, щоб не чути запаху її волосся, тим часом як наші скуті музикою ноги виписували візерунки нашого гіпнотичного сну, і ми дихали в одному ритмі, і зрештою я переставав напружено відчувати своє тіло й починав здаватися собі майже безтілесним, легесеньким, як пір’їнка або як велика пустоголова повітряна куля, припнута до землі тоненькою ниточкою, що її розірве перший подув вітру.

А то ми сідали в ту ж таки двомісну машину, виїжджали з Лендінга й гнали на відчай душі — цебто настільки на відчай душі, наскільки дозволяли тодішні дороги й тодішні двигуни,— ген поза останні будинки містечка, між сосни та обмілини, і її голова лежала в мене на плечі, і розшарпані вітром пасма волосся бились об мою щоку. Вона тулилася до мене, голосно сміялась і вигукувала:

— Ой Джеккі, Джеккі, який чудовий вечір, чудовий-пречудовий вечір! Ну скажи, хлопчино Джеккі, хіба не чудовий вечір? Скажи, скажи!..

І так доти, доки я мусив проказувати за нею ті слова, мов урок.

Або ж починала мугикати чи наспівувати якусь пісеньку з тих, що були на платівках,— боже ти мій, що ж тоді співали? Уже й не пригадаю. Потім раптом замовкала й сиділа тихо-тихо, заплющивши очі, аж поки я зупиняв машину десь у такому місці, де вітрець із затоки розганяв москітів. (Безвітряними вечорами годі було й думати спинитися). Іноді, коли я вимикав мотор, вона й далі не розплющувала очей, поки я не нахилявся й не цілував її, та ще так, щоб аж дух забило. А часом, було, чекає до останньої миті, коли вже я ось-ось її поцілую, а тоді враз широко розплющить очі, скаже: «Бу-у-у!» — і зайдеться сміхом. І де вже там її обняти й поцілувати — вона чимдуж відбиватиметься й коліньми, й гострими ліктями, хихотітиме й зойкатиме, вужем вислизатиме з рук, провадячи той бій, мов справжній фахівець із джіу-джітсу. Аж дивно було, як на невеличкому сидінні двомісного автомобіля знаходилося не менше простору, щоб розгортати бойові порядки й маневрувати, ніж на історичних рівнинах Фландрії⁶⁹, і як та сама істота, що недавно лежала в твоїх обіймах гнучка, мов лоза, м’яка, мов шовк, і лагідна, мов кошеня, раптом оберталася на страхітливе скупчення підступних колючих ліктів і зловмисних колін. А за тими ліктями крізь звислі на обличчя пасма волосся жевріли в світлі місяця чи зір блискучі очі, і з розтулених уст вихоплювався здавлений сміх, а в проміжках — наспівні слова:

— Я не люблю… хлопчину Джеккі… ніхто не любить… пташину Джеккі… я не… люблю… хлопчину Джеккі… ніхто не любить… пташину Джеккі…

Кінець кінцем, знесилена тим сміхом, вона валилася мені на руки, давала себе поцілувати, а тоді глибоко зітхала й шепотіла:

— Я люблю мого хлопчину Джеккі.— І, легенько торкаючи пальцем моє обличчя, повторювала: — Я люблю мого хлопчину Джеккі… дарма що в нього такий страшний носик! — І добряче щипала мене за носа. А я жалісно гладив те горбате, криве, хрящувате страховидло, вдаючи, ніби мені дуже боляче, хоч насправді був радий-радісінький, що вона доторкнулася до нього своїми пальчиками.

Ніколи, було, не вгадаєш, чи тебе чекає довгий поцілунок, чи отака шалена відсіч ліктями і хихотіння. Та це й не мало великого значення, бо зрештою вона однаково прихилялася головою до мого плеча й дивилася в небо. Між поцілунками ми іноді мовчали, іноді я декламував вірші,— я тоді приохотився до поезії, і це начебто було мені до вподоби,— а іноді ми заводили розмову про те, як будемо жити, коли одружимось. Власне, про одруження як таке я з нею ніколи не заговорював. Просто ми вважали за само собою зрозуміле, що одружимось і завжди житимемо разом у світі залитих сонцем пляжів, осяяних місяцем сосон біля моря, подорожей до Європи (де жодне з нас ще ніколи не було), будинку в дубовому гаю, шкіряних сидінь автомобіля, а десь далі — й ватаги чарівних дітлахів, яких я уявляв собі досить туманно, а вона напрочуд виразно, і яким ми, коли не знаходилось інших тем, дуже поважно й ретельно вибирали імена. Усім їм було призначено друге ім’я Стентон⁷⁰. Одного з хлопців вирішили назвати Джоелем Стентоном, на честь губернатора. А найстаршого, звісно, Джеком, як мене.

— Бо ти в мене найстаріший у світі, хлопчино Джеккі,— казала Анна.— І нашого найстаршого назвемо Джеккі, на твою честь, бо ти старіший за все, що тільки є, старіший за океан, старіший за небо, старіший за землю, старіший за дерева, і я завжди любила тебе і завжди смикала за носа, бо ти старий-старезний стариган, хлопчино Джеккі, пташино Джеккі, і я тебе люблю.— І смикала мене за носа.

Тільки один раз, уже наприкінці літа, вона таки спитала мене, чим я думаю заробляти на прожиток. Тихо лежачи на моїй руці, довго мовчала і раптом озвалася:

— Джеку, а що ти збираєшся робити?

Я не зрозумів, про що, в біса, вона говорить, і відказав:

— Що я збираюся робити? Дмухатиму тобі у вухо.— І дмухнув.

— Та ні, що ти робитимеш далі? З чого житимеш?

— Дмухатиму тобі у вухо й з того житиму,— сказав я.

Вона не посміхнулася.

— Я серйозно питаю.

Я з хвилину помовчав. Тоді сказав:

— Я думаю, чи не піти мені вчитися на юриста.

Вона теж трохи помовчала, а потім дорікнула:

— Ти ж тільки щойно це придумав. Аби щось відповісти.

Так воно й було. Як по правді, то про своє майбутнє я волів не замислюватись. Не замислювався, та й годі. Думав, знайду собі якусь роботу, байдуже яку, і робитиму що скажуть, і отримуватиму платню, а потім її витрачатиму і в понеділок уранці знов ітиму на роботу, ото й тільки. Честолюбних задумів я не плекав. Але й не міг отак навпростець сказати Анні: «Е, знайду якусь роботу». Я мав справити враження людини далекоглядної, розважливої, тямущої.

І, бажаючи справити таке враження, я вскочив у халепу.

Вона бачила мене наскрізь, наче скельце, і мені не лишалося нічого іншого, як сказати, що вона дуже помиляється, я справді маю намір учитися на юриста, та й що в цьому поганого, коли її ласка?

— Ти тільки щойно до цього додумався,— вперто повторила вона.

— Якого біса,— мовив я.— Голодувати зі мною ти не будеш, я дам тобі все, що ти маєш тепер. Якщо тобі потрібен великий будинок, пишні убори, розваги — гаразд, я…

Та закінчити мені не вдалося.

— Ти чудово знаєш, Джеку Берден,— сказала вона,— що нічого такого мені не треба. Ти поводишся просто підло. Намагаєшся зробити з мене казна-що. Мені не треба того, про що ти кажеш. Ти й сам знаєш, що не треба. Знаєш, що я люблю тебе й ладна жити в халупі і їсти самі боби, коли діло, до якого в тебе лежить душа, не даватиме заробітку. Та коли в тебе не лежить душа до жодного діла, то хай би ти навіть дістав якусь посаду і отримував купу грошей… ну, ти знаєш, про що я кажу… знаєш, як дехто живе…— Вона випросталася на сидінні машини, і її очі навіть у тьмяному світлі самих тільки зір зблиснули властивою сімнадцятирічним благородною зневагою. Потім утупила в мене пильний погляд і з поважністю, що раптом обернула її на кумедну суміш дорослої жінки з пустотливим дівчам, що начепило на себе завеликі материні черевики на високих підборах та пір’яне боа,— з поважністю, що зробила її водночас і старшою, і молодшою, ніж насправді,— промовила: — Ти ж знаєш, що я люблю тебе, Джеку Берден, і я вірю в тебе, Джеку Берден, і ти не будеш таким, як усі оті люди, Джеку Берден.

Я засміявся — так це було кумедно — і спробував поцілувати її, але вона не далася, і всі її гострі лікті та коліна запрацювали, мов косарка, і то не жартома, а я був наче трава під ножами. І вгамувати її я не міг. Не міг і пальцем до неї доторкнутися. Вона звеліла везти її додому і навіть не поцілувала мене на добраніч.

Більше про це не було сказано нічого, за винятком хіба ще одного речення. Другого дня, коли ми з нею довго лежали на своєму плотику під пекучим сонцем і зморено мовчали, вона раптом запитала:

— Ти пам’ятаєш учорашню розмову?

Я сказав, що пам’ятаю.

— Так от,— мовила вона,— я говорила серйозно. Справді серйозно.— А тоді забрала руку, зісковзнула з плотика й попливла геть, щоб я не зміг нічого відповісти.

Більше про це мови не було. І я про це більше не думав. Анна поводилася так само, як і раніш, і я знову поринув у повноводий потік літа, у високий приплив почуття, що тягнув нас за собою запаморочливо-легко, наче потужна течія, повільна, але нездоланна своєю величезною глибинною масою води, і на тій течії дні і ночі пробігали, як переливи світла й тіні. Вона несла нас далі й далі, одначе не так свавільно й принизливо, як несе старого набряклого від води човна по ставку, де купають коней, чи брудні змилки у ванні, коли витягнеш затичку. Ні, ми свідомо й радо скорялися тому плинові, самохіть стаючи його невід’ємною часткою; та навіть не просто скорялися, а самі утверджували його подібно до того, як містик утверджує бога: він-бо не тільки скоряється божій волі, а й сам творить його, бо, полюбивши бога, прагне покликати його до життя. Отак і я самою своєю покорою покликав до життя й підкоряв собі ту потужну течію, яка несла мене все далі, в якій дні і ночі пробігали, як переливи світла й тіні, і мені не треба було й рукою ворухнути, щоб плисти хутчій, бо течія сама знала свій плин і свій час і тягла мене за собою.

За все те літо я й разу не спробував щось прискорити. Ні на лаві-гойдалці на веранді, ні в сосновому гаю, ні на плотику, коли ми купалися поночі, ні в машині. Усе відбувалося так само просто, природно й поступово, як змінюються пори року, як розпукуються бруньки на рослині, як прокидається кошеня. Й була своя втіха у тому, щоб не квапити подій, не пориватися до палких обіймів та незграбного вовтузіння, не наражати себе на цинічні посмішки товаришів, коли заходиш до своєї кімнати в гуртожитку; була ще не звідана сласність у тому, щоб чекати, поки та потужна течія сама принесе тебе туди, куди треба, куди ти зрештою однаково потрапиш. Анна була зовсім юна — вона здавалася мені тоді молодшою, ніж згодом у спогадах, бо того літа я вважав себе за дійшлого, багатодосвідченого чоловіка,— була вразлива, боязка й цнотлива, проте цнотлива без писку, виску, полохливого кудкудакання, відмовок, кривляння і всіх отих «ой-це-ж-негарно», «ой-я-ще-нікому-такого-не-дозволяла». А може, зрештою, «цнотлива» й не те слово. І воно таки справді не те, якщо вкладати в нього бодай натяк на позірний сором, чи страх, чи бажання бути «гарною дівчинкою». Бо якоюсь мірою вона була немовби відособлена від свого тонкого, зграбного, мускулястого, ніжного, золотаво-смаглого тіла, так наче воно являло собою довершений складний механізм, яким ми володіли спільно, відколи він зненацька упав нам з неба, і який ми, невігласи, мали вивчити з величезною старанністю та шанобливою увагою, щоб не проминути якоїсь найдрібнішої хитромудрої деталі, не знаючи якої ми все занапастимо. То був для нас період пильного пізнавання й тонкого дослідження, і вона ставилася до цього й цілком серйозно, й водночас із чарівливою легковажністю («Ой, хлопчино Джеккі, пташино Джеккі, вечір який — просто ах! Очі в тебе ще нічогенькі, а от ніс — чистий жах!»), і легковажність ця виявлялась не так у самих її словах, як у тоні, що, здавалося, йшов від навколишнього повітря, ніби в ньому скрізь були напнуті невидимі струни і вона тільки торкала їх навмання серед темряви недбалим звичним порухом пальця. Та, окрім серйозних досліджень, була й щира прихильність, звичайна й природна, мов повітря, що ним дихаєш, яка часом здавалась аж недоречною поряд з нашими палючими, задушливими поцілунками, чимось таким, що завжди було в мені й не мало нічого спільного з тією незнаною, таємничою матерією, яка тепер так заворожувала нас обох. Бувало, Анна сяде, обхопить долонями мою голову, пригорне її до грудей і наспівує пошепки віршики, що їх тут-таки й складає: «Бідолашна пташка Джеккі, хоч я й горе з нею маю, покладу її в гніздечко, колискову заспіваю, гарну пісню колискову своїй пташці заспіваю, пташці Джеккі, пташці Джеккі…» — потім слова завмирали, й чути було лише тихеньке мугикання і час від часу шепіт: «Буду Джеккі я любити і від кривди боронити». І тоді я повертав обличчя й цілував її тіло під легким літнім платтячком і дихав на нього крізь тканину.

Ми досить-таки далеко зайшли того літа, й іноді я був певен, що можу зайти і далі. Що можу переступити межу. Бо гарний, зграбний, мускулястий, ніжний, золотаво-смаглий механізм, що так заворожував Анну Стентон і мене й упав нам з неба, був дуже чутливим і добре налагодженим приладом. Та, може, я й помилявся у своєму припущенні і не зміг би пришвидшити розмірений плин того могутнього потоку, що захопив нас і тягнув за собою, чи поквапити Анну Стентон у її вдумливому, науковому засвоєнні кожної найдрібнішої відміни, що її належало без поспіху ввібрати в сукупність нашого досвіду, перш ніж удатися до чогось нового. Вона немовби чула якийсь ритм, тон, сигнал іззовні й неухильно наслідувала його витончене, химерне звучання. Та помилявся я тоді чи ні, а на ділі свого припущення так і не перевірив, бо хоч сам не дуже вловлював той ритм, що заполоняв Анну, проте відчував, як вона слухняно підкоряється йому, і, поки ми були разом, не прагнув більшого. Хоч як це парадоксально, але тільки коли я не був з нею, лишався поза її оточенням,— вночі у своїй кімнаті чи в гарячі пообідні години,— тільки тоді мене брала шалена нетерплячка і злість на всі зволікання та обмеження. Особливо це давалося взнаки в ті дні, коли вона не хотіла мене бачити. А такі дні, як я згодом зрозумів, випадали тоді, коли ми переходили якусь стадію, якусь грань у наших взаєминах. І тоді вона просто відсторонялася від мене, залишаючи мене самого,— як-от того вечора, коли ми вперше поцілувалися,— а я спочатку нічого не розумів і дошукувався своєї провини, та потім, збагнувши, в чому суть, уже тільки нетерпляче дожидав наступного ранку, коли вона з’явиться на корті, помахуючи ракеткою, з таким гладеньким, молодим, свіжим і вдавано байдужим, хоча й приязним обличчям, що мені аж не віритиметься, чи це те саме обличчя, яке я запам’ятав зовсім іншим — з приплющеними повіками та вологими, блискучими в світлі місяця чи зір устами, з яких вихоплювався гарячковий віддих або ж відверто сласне зітхання.

Та якось наприкінці літа я не бачив її цілі два дні. Вечір перед тим був тихий, світив повний місяць, і навіть ближче до ночі у повітрі не повіяло прохолодою. Ми з Анною запливли аж до вишки при готелі, де такої пізньої години ніхто, крім нас, уже не купався. Трохи полежали на нижньому помості, не розмовляючи й не торкаючись одне одного,— просто лежали горілиць і дивилися в небо. Потім вона підвелась і полізла на вишку. Я повернувся на бік, щоб бачити її. Вона піднялася на двадцятифутову площадку, на мить завмерла напоготові й стрибнула ластівкою, дуже гарно. Тоді побралася на вищу площадку. Не знаю, скільки разів вона стрибнула, але чимало. Я сонно спостерігав ті стрибки, дивився, як вона знов піднімається на вишку,— дуже повільно, долаючи щабель за щаблем, і як місячне світло надає її мокрому купальнику вигляду чи то металевого, чи то лакованого, бачив, як вона завмирає на краю площадки, потім пружно підіймає руки над головою, зводиться навшпиньки і, відірвавшись від дошки, на мить немовби зависає в повітрі — тьмяно-блискуча постать, така тендітна й далека там, угорі, що заледве затуляє одну чи дві зірки,— а вже наступної миті стрімко летить униз і з коротким сплеском розтинає воду, неначе пролетівши крізь величезний цирковий обруч, затягнутий чорним шовком зі срібними блискітками.

Це сталося, коли вона стрибнула з найбільшої височини, з якої будь-коли стрибала на моїх очах, а може, й з найбільшої у своєму житті. Я бачив, як вона повільно піднімається нагору, як проминає площадку, з якої стрибала перед тим,— двадцятифутову,— й береться ще вище. Я гукнув її, але вона й не глянула на мене. Я знав, що вона почула мене. Та знав і те, що тепер вона вже не відступиться й полізе туди, куди намірилась, хоч би що я казав. І я більш не став гукати.

Вона стрибнула. Я зрозумів, що все буде гаразд, тільки-но побачив, як вона відірвалася від дошки, проте однаково підхопився на ноги й став на краю помосту, затамувавши віддих і прикипівши очима до неї. І в ту ж мить, як вона поринула у воду, дуже плавно, я пірнув за нею й пішов у глибину, допомагаючи собі руками. Спершу я побачив сріблясту тінь з бульбашками, що тяглися за нею, а потім, коли вона повернула назад, і мигтіння рук та ніг у темній воді. Вона пірнула дуже глибоко. Власне, в цьому не було потреби, і якби вона захотіла, то могла б одразу вийти на поверхню. Одначе того разу — та й не тільки того — вона поринула глибоко, неначе воліла якомога продовжити свій політ і у воді. Я теж занурився якнайглибше й зустрівся з нею, коли вона почала випливати. Тоді обняв її за стан, притяг до себе й припав устами до її уст. Вона вільно спустила руки, і я пригортав її до себе, відхиляючи їй голову, а тим часом наші ноги рухалися влад десь під нами, і ми помалу, колихаючись, піднімалися крізь чорну воду та сріблясті бульбашки, що бігли вгору. Піднімалися дуже повільно — принаймні так мені здавалося,— і я надто довго стримував віддих, так що аж у грудях заболіло й почало паморочитись у голові; та раптом біль і запаморочення змінилися радісним захватом, таким самим, який охопив мене в моїй кімнаті того вечора, коли я вперше возив Анну до кіно й, повертаючись назад, спинив машину проти бухти. Я думав, що нам уже й не виплисти на поверхню,— так повільно ми піднімалися.

Та нарешті ми виринули, і на воді перед нашими очима замерехтіли скалки місячного світла. Якусь мить ми ще так і колихалися разом, не наважуючись дихнути, а потім я пустив її, ми роз’єдналися, лягли на спину й, жадібно хапаючи повітря, задивились у високе, поштрикане зорями небо, що кружляло над нами.

Трохи згодом я відчув, що Анна попливла геть. Спершу я подумав, що вона хоче підплисти ближче до помосту. Та коли, зрештою, перевернувся й собі поплив туди, вона була вже на березі. Я побачив, як вона підняла свій купальний халат, загорнулася в нього, а тоді нахилилась узути сандалі. Я гукнув її. Вона помахала мені рукою, стягла з голови шапочку, труснула косами й побігла через пляж додому. Я поплив до берега, та поки вийшов з води, Анна вже встигла добігти до їхньої садиби. Я зрозумів, що мені її не наздогнати. Отож і побрів через пляж нога за ногою.

Після того я не бачив її два дні. Потім вона з’явилася на корті з ракеткою, спокійна і приязна, готова дати мені доброго чосу, як тільки зі мною розправиться Адам.

Настав вересень. Найближчими днями Анна мала відʼїздити назад до школи міс Паунд. Батько хотів повезти її на кілька днів раніше, щоб спинитися з нею у Вашінгтоні та Нью-Йорку, перш ніж вона поїде до Бостона, де її візьме в шори міс Паунд. Анну, як я розумів, не дуже вабила ні та подорож, ні повернення до міс Паунд. У школі їй начебто подобалось,— так вона сама мені казала,— проте вона ніколи не надокучала мені розповідями про таємні опівнічні бенкетики, про альбоми з вирізками, віршами та фотографіями подруг, про «любоньку» француженку, і мова її не була засмічена безглуздими слівцями химерного пансіонного жаргону. Про батьків намір вона сказала мені ще в серпні й назвала день від’їзду, але все те без радості чи смутку, а так, наче воно нас зовсім не обходило,— як ото замолоду згадують про смерть. Коли я почув про це, мені враз кольнуло в серце, та я опанував себе й відкинув цю думку, бо хоч на календарі був уже серпень, я ніяк не міг повірити, щоб тому літу й усьому, що в ньому було, колись настав кінець. Одначе того ранку, коли Анна знову з’явилася на тенісному корті, я найперше подумав про те, що вона скоро поїде. Тільки тепер це дійшло до мене по-справжньому. Я побіг до неї і, навіть не привітавшись, з якимсь неусвідомленим відчаєм і поспіхом схопив її за руку.

Вона поглянула на мене трохи здивовано.

— Ти не любиш мене? — сердито запитав я.

Вона засміялась і пильно подивилася на мене. Від сміху в кутиках її ясних очей збіглися глузливі зморщечки.

— Ну звісно, що люблю,— сказала вона, сміючись і недбало хитаючи ракеткою у вільній руці.— Звісно ж, я люблю тебе, хлопчино Джеккі, пташино Джеккі. Хто це сказав, що я не люблю бідолашну стару пташину Джеккі?

— Не вдавай із себе дурнятко,— сказав я, бо те, що говорилося поночі в машині чи на лаві-гойдалці, тепер, за ясного сонячного ранку та мого відчайдушного настрою, раптом здалося бридкою нісенітницею.— Не вдавай дурнятко,— повторив я,— і не смій називати мене пташиною.

— Та ти ж і справді пташина,— поважно мовила вона, але в кутиках її очей і далі виднілися ті зморщечки.

— Ти не любиш мене? — знову запитав я, пустивши повз вуха її слова.

— Я люблю мою пташину Джеккі,— відказала вона,— бідолашну пташину Джеккі.

— К бісу,— мовив я.— То любиш ти мене чи ні?

Вона якусь мить пильно дивилася на мене, вже без тіні сміху в очах.

— Так,— мовила нарешті,— люблю.— І, вивільнивши руку, пішла через корт такою рішучою ходою, наче зібралася кудись дуже далеко й мала вирушати негайно. Та насправді тільки перейшла корт і сіла на лаву в пірчастому затінку мімози, а я проводжав її очима так, ніби той корт був безмежною Сахарою і вона поволі зникала вдалині.

Потім прийшов Адам, і ми пограли в теніс.

Того ранку вона повернулася, одначе все стало не так, як раніше. Атож, вона повернулася, але не цілком. І хоча й далі проводила зі мною багато часу, проте здавалася заглибленою в якісь свої думки, а коли я пестив її, корилася мовби з обов’язку чи принаймні з ласки, в якій часом відчувалася ледь помітна зневага. Так минав останній тиждень, а дні стояли гарячі й безвітряні, надвечір на небі клубочилися хмари, віщуючи бурю, але буря так і не знімалася, і ночі були важкі й млосні, наче великі перестиглі чорні із сріблястим нальотом виноградини, що ось-ось репнуть.

За два дні перед її від’їздом ми подалися до Лендінга в кіно. А коли вийшли після сеансу, надворі сіявся дощ. Після кіно ми збиралися піти скупатись, але тепер передумали. Взагалі-то ми не раз купалися під дощем, і того літа, і в попередні літа, коли з нами ще ходив Адам. І напевне скупалися б і цього вечора, якби дощ був не такий, якби то був легкий лагідний дощик з високого неба, що ледь чутно, з шовковистим шелестом падає на поверхню води; або скісний, колючий і холодний очисний дощ, який збуджує бажання чимдуж пробігти пляжем, щось горлаючи, перш ніж сховатись од нього в морі; або навіть якби вперіщила справжня злива, які бувають над Мексіканською затокою, коли ллє так, наче десь у небі прорвало дно величезного паперового мішка з водою. Але цього вечора дощ був зовсім не такий. Здавалося, обважніле від води небо нависло над самою землею, і з його дірявого трюму крізь чорне, в’язке, згнічене повітря проливалася всесвітня теча.

Отож ми підняли брезентовий верх машини,— і добряче при цьому змокли,— а тоді сіли й поїхали додому. В материному будинку й на веранді світилося, і ми вирішили зайти попити кави із сендвічами. Було ще рано, близько половини десятої. Я згадав, що мати поїхала грати в бридж до Петтонів, де до неї залицявся якийсь їхній приятель. Ми під’їхали до будинку, і я різко загальмував, з хрускотом чавлячи черепашки й розбризкуючи дощову воду. Правим крилом подвійних сходів ми вибігли на веранду і, опинившись під її дахом, почали тупати ногами й по-собачому обтрушуватись. Від дощу, бігу й тупання Аннині коси розпустились і звисали за плечима. Кілька мокрих пасмочок прилипло до чола, а одне — до щоки, і Анна стала схожа на дитину, що вилізла з ванни. Вона засміялася і, схиливши голову набік, хитнула нею, як це роблять дівчата, щоб коси вільно впали. Тоді запустила у волосся розчепірені пальці, вичісуючи, мов великим гребінцем, заплутані шпильки. Кілька шпильок упало на підлогу.

— Ну й страшненька ж я, мабуть. Чисте опудало,— мовила вона, й далі крутячи головою, сміючись і скоса позираючи на мене блискучими очима. В ці хвилини вона була майже така сама, як раніше.

Я підтвердив: атож, справді опудало,— і ми зайшли в дім.

Не вимикаючи лампочок на веранді, я погасив світло у великому передпокої і повів її праворуч, до кухні, через їдальню та буфетну. В кухні я поставив на вогонь каву й дістав із шафки-льодовні дещо попоїсти (тоді ще не було електричних холодильників, а то моя мати неодмінно придбала б не один, а зразу два, величезні, мов цілі будинки, і коло них опівночі збиралися б дами з оголеними плечима й підпилі чоловіки у смокінгах, точнісінько як на рекламі). Поки я клопотався коло вечері, Анна опоряджала свою зачіску. Очевидно, вона надумала заплести волосся в дві кіски, бо на той час, як я виклав наїдки на кухонний стіл, одна була вже наполовину заплетена.

— Годі тобі чепуритися,— сказав я.— Зробила б краще сендвічі.

— Гаразд,— погодилася вона,— а ти заплітатимеш мені коси.

Отож, поки вона, сидячи біля столу, робила сендвічі, я доплів першу кіску.

— Треба б перев’язати її стрічкою, щоб не розплелася, або ще чимось…— сказав я, тримаючи пальцями кінчик, і тут мені потрапив на очі чистий кухонний рушник, що висів напохваті. Я пустив кіску, взяв рушника й кишеньковим ножиком відрізав від краю дві стяжечки. Рушник був білий з червоною крайкою. Потім я повернувся до Анни, знову заплів кінець кіски й зав’язав його бантиком із стяжечки рушника.

— Будеш наче мала негритяночка,— мовив я.

Вона засміялася, й далі намазуючи на хліб арахісове масло.

Побачивши, що кава закипіла, я вимкнув газ. Тоді взявся до другої кіски. Нахилившись, я перепустив шовковистий жмут між пальцями, що були проти нього грубі й шкарубкі, мов наждак, і тремтіли від збудження, розділив його на три пасма й почав заплітати їх, вдихаючи свіжий луговий дух мокрого волосся. Аж раптом задзвонив телефон.

— Потримай,— звелів я Анні,— а то розпуститься.— І, тицьнувши їй кінець кіски, вийшов у передпокій.

Дзвонила мати. Вона, Петтони, той їхній приятель, що залицявся до неї, і бозна-хто ще збиралися впакуватись у машину і їхати за сорок миль до «Ла-Гранжа» — такого собі закладу в сусідній окрузі, по дорозі до столиці штату, де грали в кості й рулетку і де добрі люди бік у бік з лихими вдихали голубий тютюновий дим, від якого дерло в горлі, й випари підпільного алкоголю. Мати сказала, що не знає, коли повернеться, але попросила мене не замикати дверей, бо забула ключ. Про це вона могла й не просити, бо в Лендінгу й так ніхто зроду не замикався. А ще попросила, щоб я не турбувався, їй сьогодні начебто таланить,— тоді засміялась і поклала трубку. І про це просити було зайве, я й не думав турбуватися. А надто щодо її талану. Атож, їй завжди таланило. Вона мала все, що хотіла.

Я поклав трубку, обернувся і в світлі, що лилося в передпокій з дверей коридора, побачив Анну — вона стояла за кілька кроків од мене, зав’язуючи бантик на другій кісці.

— Мати дзвонила,— пояснив я.— Їде в «Ла-Гранж» разом з Петтонами.— Тоді додав: — Повернеться пізно.

І, вимовивши останні слова, раптом усвідомив, що в домі, крім нас, анікогісінько, що навколо нас темні кімнати, і над нами густа темрява виповнює кімнати другого поверху та горище й в’язким, але невагомим потоком спливає сходами, та й надворі густа темрява. Я дивився в Аннине обличчя, і ніде в будинку не чути було ані звуку. Тільки надворі краплі дощу, вже затихаючи, лопотіли по листю та покрівлі. Серце в мене стріпнулося, і я відчув у всьому тілі приплив крові, так наче десь там підняли заставки.

Я дивився просто в обличчя Анні і знав,— і вона це знала, я був певен,— що настала хвилина, до якої ціле літо нас неухильно несла ота потужна течія. Потім повернувся і повільно рушив через передпокій до сходів. Спершу я не міг розібрати, йде вона за мною чи ні. Тоді зрозумів, що йде. Я піднімався сходами й знав, що вона ступає за мною східці на чотири нижче.

Піднявшись нагору, я не спинився у передпокої і навіть не озирнувся. У непроглядній темряві я рушив до дверей своєї кімнати. Потемки намацав ручку, штовхнув двері і зайшов. У кімнаті було трохи видніше, бо надворі на той час уже, мабуть, проясніло, та й світло з веранди відбивалося від мокрого листя дерев. Не пускаючи ручки дверей, я ступив убік і дав пройти Анні. Вона зайшла, навіть не глянувши на мене. Ступила два-три кроки по кімнаті й зупинилася. Я зачинив двері і рушив до тієї тендітної постаті в білому. Та вона й не обернулася. Я став позад неї, притягнув її за плечі до себе, обхопив обіруч попід груди й припав пересохлими губами до її волосся. Руки її мляво звисали вздовж тіла. Ми стояли так хвилини дві, наче на рекламі, де парочка закоханих милується мальовничим заходом сонця, чи океаном, чи Ніагарським водоспадом. Але ми нічим не милувалися. Ми стояли посеред голої темної кімнати (залізне ліжко, старий комод, простий сосновий столик, валізи, книжки, всяке чоловіче причандалля — я не дав матері перетворити цю кімнату на музей) і дивилися за вікно, на темні верхівки дерев, що раптом захитались під поривами вітру з затоки й заторохтіли від нової хвилі дощу.

Потім Анна звела руки й склала перед себе, так що вони лягли на мої.

— Джеккі…— мовила вона тихо, одначе не пошепки.— Пташино Джеккі, ось я і прийшла.

Атож, вона таки прийшла.

Я почав розстібати в неї на спині гаплички білого плаття. Вона стояла нерухомо, як слухняна дівчинка з кісками. Легка тканина була мокра, липла до тіла, і це дуже заважало мені. Я довго длубався з тими бісовими гапличками. Потім дійшло до пояса. Він, як пригадую, був зав’язаний бантом з лівого боку. Я розв’язав його, він упав на підлогу, а я знов узявся до плаття. Анна стояла, опустивши руки, так терпляче, ніби я був кравець і робив примірку. І не озивалася й словом аж доти, доки я, незграбний і розгублений, не спробував стягти плаття вниз, через ноги.

— Ні,— мовила вона тоді, так само тихо, як і перше,— ні, отак,— і підняла голі руки над головою.

Хоч який я був тоді збуджений, проте помітив, що пальці в неї не розслаблені, як було б природно, а стулені докупи й випростані так, наче вона наготувалася стрибнути у воду й тільки на мить завмерла перед стрибком. Я стягнув плаття через голову й стояв, як дурень, зібгавши його в руках, аж поки додумався покласти на стілець.

Анна й далі стояла, не опускаючи рук, і я здогадався, що в такий самий спосіб треба зняти й спідню сорочку. Отож я й зняв її в такий самий спосіб і з тією ж незграбною нервозною ретельністю обережно поклав на стілець, ніби вона могла розбитися. Анна опустила руки й стояла так само незворушно, поки я докінчував своє діло. Коли я розстібав ліфчик і стягав униз по її нерухомих руках, а потім, ставши біля неї на коліна, спускав зі стегон трусики, всі мої рухи, не знати вже й як, були такі обережні, що я ні разу й пальцем не зачепив її шкіри. Дихав я збуджено, уривчасто, в горлі й грудях у мене наче застряг важкий клубок, але на думку весь час спадали якісь недоладні речі — то я пригадував книжку, що її колись почав був читати, та так і не закінчив; то міркував, чи повернутися мені цієї осені до студентського гуртожитку, чи найняти десь кімнату; то лізла в голову алгебраїчна формула, завчена в школі; то спливла на пам’ять якась місцина — краєчок поля з поламаними приступками перелазу, і я марно силкувався пригадати, де ж я таке бачив. Думки мої знавісніло кидалися з боку в бік і поривалися геть, наче звір, що втрапив лапою в капкан, чи хрущ, припнутий на нитці.

Тим часом як я скоцюрбився біля неї, вже спустивши легенькі батистові трусики до самого низу, вона зняла з однієї ноги черевичка-лодочку,— знаєте, як це роблять дівчата: стуляють пʼяти і виймають ступню з черевичка,— а потім так само і з другої. Я підвівся з колін, став поруч неї, і мене раптом вразило, яка вона мала зростом без високих підборів. Я бачив її босу тисячу разів — у купальнику на пляжі й на плотику. Одначе вразило це мене аж тепер.

Коли я підвівся, вона стояла, все так само опустивши руки вздовж тіла; потім згорнула їх на грудях, скулила плечі, й по них перебіг ледь помітний дрож, і від цього поруху пліч її лопатки із звислими на них кісками раптом видалися мені гострими й крихкими.

Надворі періщив дощ із шаленими поривами вітру. Я помітив і це.

Анна стояла, трохи похиливши голову і, мабуть, побачила або згадала, що на ногах у неї ще лишилися панчохи. Вона стала до мене впівоберта, нахилилась і, балансуючи спершу на одній, а тоді на другій нозі, стягла з них панчохи й упустила на підлогу — до пояса та купки інших невагомих дрібничок. Потім випросталась і знову трохи скулила плечі, а може, й затремтіла; коліна її були стулені й ледь зігнуті.

Поки я морочився з гудзиками на своїй сорочці, видерши одного з м’ясом, бо ніяк не міг витягти його з петельки (надворі саме на хвильку затихло, і він лунко цокнув об голу підлогу) і поки мої думки кидалися з боку в бік, наче хрущ на нитці, Анна перейшла до залізного ліжка і сіла — нерішуче, на самому краєчку, щільно стуливши ноги, знову згорнувши руки на грудях і трохи зсутулившись. Сиділа й дивилася на мене звідти чи то запитливо, чи то благально — я не міг розглядіти в сутіні виразу її очей.

Потім вона опустила одну руку на ліжко, сперлася на неї, нахилилась убік, підняла ноги з підлоги, так само обидві разом, і м’яким, округлим рухом лягла горілиць на біле покривало, а тоді рівненько випросталась, знову поклала руки на груди й заплющила очі.

І саме в ту мить, коли вона під моїм напруженим поглядом заплющила очі, думка, моя уже вкотре знавісніло метнулася вбік, і я нараз побачив Анну у воді поруч себе, як отоді на природі, три роки тому,— її обличчя із заплющеними очима, грозове небо над нами й білу чайку у високості,— і те обличчя й це обличчя, та картина й ця картина злилися, мов накладені одне на одне фотографічні зображення, що з них кожне зберігає свою сутність, проте й не забиває другого. І в ту хвилину, коли я стояв отак, з важким клубком у горлі й немов розпертим від припливу крові тілом, і бачив її перед собою на залізному ліжку, я раптом повів очима по великій повитій густою сутінню кімнаті з голими стінами, почув поривчастий шум дощу і збагнув, що все це недобре, дуже недобре,— чому саме, я не розумів та й не пробував зрозуміти,— що зовсім не до такого вело нас усе те літо. І що я цього не зроблю.

— Анно…— хрипко мовив я.— Анно…

Вона не озвалася, але розплющила очі й подивилась на мене.

— Ми не повинні…— почав я.— Не повинні… це… це буде… це буде недобре.

Оте «недобре» вихопилось у мене зненацька, і я аж сам здивувався, бо ніколи не замислювався над тим, добре чи недобре я чиню з Анною Стентон або й з іншими жінками чи дівчатами,— так уже воно виходило само собою, і край; та й узагалі я не дуже переймався тим, що добре, а що недобре,— просто робив те, що роблять інші люди, і не робив того, чого інші не роблять. І досі пам’ятаю, як я тоді здивувався, почувши із своїх уст це слово — воно було наче луна слова, мовленого кимось іншим бозна-скільки років тому, а тепер відталого, як ото в одній з історій барона Мюнхгаузена. Після того я вже просто не міг доторкнутися до Анни, так наче вона була моєю меншою сестричкою.

Вона й тоді не озвалася, але й далі дивилась на мене з таким виразом, якого я не міг збагнути, і мене раптом захлюпнула навальна хвиля жалю й теплим потоком розтеклась у грудях.

— Анно… Анно!..— вигукнув я, і мене охопило бажання впасти на коліна біля ліжка й схопити її за руку.

Мабуть, якби я це зробив, усе пішло б інакше, звичайнішим шляхом, бо коли напівроздягнений здоровий юнак стає на коліна біля ліжка й хапає за руку зовсім роздягнену гарненьку дівчину, то цілком імовірно, що рано чи пізно події почнуть розгортатися так, як це звичайно буває. Якби я хоч раз доторкнувся до неї, роздягаючи її, чи навіть якби вона озвалася до мене, сказала щось, назвала мене хлопчиною Джеккі, шепнула, що любить мене, захихотіла, прикинулася веселою або й просто мовила якесь слово, перше-ліпше, коли лягла на ліжко і я вперше заговорив до неї,— якби сталося бодай щось із цього, усе могло б бути по-іншому, і тоді, і згодом, і нині. Та нічого такого не сталося, і я не скорився своєму бажанню впасти на коліна й схопити її за руку, щоб хоч так, для початку, діткнутися своїм тілом її тіла, чого напевне було б досить. Бо саме в ту мить, коли я вимовив: «Анно… Анно!..» — з під’їзної алеї долинув шурхіт шин, а тоді почувся скрип гальм.

— Це вони… Повернулися!..— вигукнув я.

Анна рвучко сіла на ліжку й злякано глянула на мене.

— Збирай свої речі,— звелів я.— Збирай речі і йди до ванної, ти могла бути у ванній.

Хапливо запихаючи сорочку в штани й водночас намагаючись застебнути пояс, я кинувся до дверей.

— Я буду в кухні,— мовив з порога,— готуватиму сендвічі.

Вискочивши з кімнати, я метнувся навшпиньках через передпокій, збіг задніми сходами в коридор, а з нього у кухню, і в ту мить, коли грюкнули двері з веранди й гурт прибулих зайшов у великий передпокій, я підніс сірник до газової пальнички під кавником. А тоді сів до столу робити сендвічі, напружено чекаючи, щоб серце в мене перестало так калатати, перш ніж мене побачать мати, Петтони й ще який там набрід з ними приїхав.

Коли мати, а за нею і весь гурт ввалилися до кухні, я був тут як уродився, і на столі переді мною — купка апетитних сендвічів. Вони не поїхали до «Ла-Гранжа» через негоду й весело жартували: мовляв, тільки ясновидець міг приготувати до їхнього приїзду каву й сендвічі,— і я був з ними чемний та милий. Потім згори зійшла Анна (вона подбала про зайві докази і, щоб ні в кого не лишилося сумнівів щодо того, де вона була, двічі спустила воду в туалеті), і вони почали підсміюватися з її кісок та бантиків, а вона не казала й слова, тільки скромно усміхалась, як і належало вихованій юній дівчині, що її вшанували своєю прихильною увагою дорослі. Потім тихенько сіла й узялася до сендвіча, і я не міг прочитати на її обличчі нічого, ну анічогісінько.

Отак і скінчилося літо. Щоправда, була ще решта ночі, коли я лежав на тому самому залізному ліжку, чуючи, як надворі капотить з дерев, і кляв себе за дурість, кляв свій лихий талан, і намагався вгадати, що думала тоді Анна, намагався винайти спосіб побачитися з нею наодинці наступного дня — останнього дня перед її від’їздом. Та потім подумав, що якби я зайшов далі, то це мало б куди гірші наслідки: мати піднялася б нагору з іншими жінками (що вона й зробила), і ми з Анною опинилися б у пастці в моїй кімнаті. Від самої цієї думки мене кинуло в холодний піт, і я враз відчув себе страшенно мудрим — адже я повівся добре й розумно. І це нас урятувало. Отак мій лихий талан обернувся моєю мудрістю (так само як обертається мудрістю лихий талан богом проклятого роду людського, і потім її славлять у книжках і вивчають у школі), а згодом моя мудрість обернулася моїм благородством, і зрештою я забрав собі в голову, що повівся тоді так лише з благородних мотивів. Ні, я не вживав саме цього слова, але підступав до нього манівцями і нерідко, нічної години чи під чаркою, пригадуючи свою поведінку того вечора, вважав себе кращим.

Та що далі я посувався на захід і що далі розкручувалась ота моя аматорська кінохроніка, то важче ставало мені позбутися думки, що якби я не вчинив тоді так благородно — коли це й справді було благородство,— усе могло б піти інакше. Бо коли б мене та Анну застукали в моїй кімнаті, мати й губернатор Стентон неодмінно одружили б нас, хай і всупереч своєму бажанню. І хоч би що сталося з нами потім, але того, що погнало мене тепер на захід, ніколи б не сталося. Отож, відзначив я, моє благородство (чи що воно там було) мало в моєму світі майже такі самі страшні наслідки, як і гріх Касса Мастерна в його світі. Що дає певне уявлення про обидва ці світи.

Після того як Анна пішла додому, була ще, як я сказав, решта ночі. Та був ще й цілий наступний день. Одначе вдень вона мала спакувати речі і з’їздити до Лендінга в якихось справах. Я крутився навколо, шукаючи нагоди поговорити з нею, але ми весь час були на очах, і така нагода випала лише тоді, коли я повіз її до містечка. Дорогою я став умовляти її негайно вийти за мене заміж — зараз же заїхати додому, взяти валізу, та й по всьому. Щоправда, вона ще не досягла повноліття і всяке таке, але я міркував собі — наскільки я взагалі здатен був тоді міркувати,— що ми це якось владнаємо. А там нехай губернатор і моя мати хоч гопки скачуть.

Та вона тільки й сказала:

— Хлопчинко Джеккі, ти ж знаєш, що я вийду за тебе. Ну звісно, що вийду, довіку й навіки. Але не сьогодні.

А що я й далі набридав їй своїми умовляннями, то вона сказала:

— Ти повертайся до університету, закінчуй його, і тоді я вийду за тебе заміж. Навіть ще до того, як ти здобудеш адвокатське звання.

Почувши слова «адвокатське звання», я не одразу здогадався, до чого вона веде. Але вчасно здогадався приховати свій подив — і мусив тим задовольнитись.

Я допоміг їй із справами, завіз її додому, а тоді поїхав до себе обідати. Пообідавши, я одразу ж вирушив до неї машиною, сподіваючись, що, незважаючи на хмарну й вітряну погоду, ми поїдемо покататися. Але де там. Зібралися хлопці та дівчата, з якими ми водили компанію влітку,— попрощатися з Анною; приїхав і дехто з їхніх батьків, двоє подруж,— побачитися з губернатором (хоч він уже й не займав цього поста, проте в Лендінгу так і лишився «губернатором») і випити з ним по чарці на дорогу. Молодь крутила на веранді патефон, а «старі» — у кожному разі нам вони здавалися й справді старими — сиділи у вітальні й пили джин з тоніком. Мені лишалося тільки танцювати з Анною, і вона була зі мною дуже лагідна, та коли я почав просити її непомітно зникнути разом зі мною, сказала, що зараз не може, незручно перед гостями, але потім спробує. Та невдовзі знову знялася буря — було саме осіннє рівнодення,— і батьки вийшли на веранду, збираючись їхати додому, й покликали з собою і своїх нащадків: мовляв, Анні треба раніше лягти перед дорогою.

Я залишився, але нічого з того не вийшло. Губернатор Стентон сидів у вітальні зі склянкою, уже сам, і переглядав вечірню газету. Ми сиділи на веранді на лаві-гойдалці, міцно пригорнувшись, дослухалися до шелесту газети, коли він перегортав сторінку, і пошепки говорили про те, що любимо одне одного. А потім просто сиділи мовчки, бо ті слова від частого повторення почали втрачати сенс,— сиділи й слухали, як дощ періщить по листю.

Коли дощ на часинку вщух, я встав, зайшов до вітальні, попрощався за руку з губернатором, а тоді повернувся на веранду, поцілував Анну і поїхав. Поцілунок вийшов холодний, церемонний, так наче й не було того літа, а як і було, то зовсім не таке.

Я повернувся до університету. Мені здавалось, я не дочекаюся різдва, коли Анна приїде додому. Ми щодня писали одне одному листи, але поступово ті листи стали ніби чеками на капітал, надбаний за літо. Сума в банку була чимала, одначе проживати основний капітал — хибна практика; а я мав таке відчуття, немов проживаю свій капітал і бачу, як він дедалі зменшується. Та водночас мені до нестями хотілося побачити її.

Я побачив її на різдво, і ми провели разом десять днів. То було зовсім не те, що влітку. Вона казала, що любить мене й піде за мене заміж, і дозволяла мені заходити досить далеко. Одначе одружитися тепер-таки не хотіла й не давала переступити межу. Напередодні її від’їзду ми навіть посварилися через це. Виходило так, що у вересні вона ладна була на все, а тепер — не можна. Мені здавалося, що цим вона порушує якусь свою обіцянку, і я аж кипів. Дорікав їй, що вона не любить мене. Вона казала: ні, любить. Я хотів знати, чого ж вона тоді зупиняє мене.

— Це не тому, що я боюся чи не люблю тебе. Ні, Джеккі, ні, я тебе справді люблю,— відказувала вона.— І не тому, що я гидка манірниця. Це все через тебе, Джеккі, бо ти отакий, як ти є.

— Атож,— глузливо пирхав я,— ти хочеш сказати, що не віриш мені, думаєш, я з тобою не одружуся і ти залишишся пропащою жінкою.

— Я знаю, що ти одружишся зі мною,— казала вона,— але вся річ у тому, який ти є.

Оце було все, що вона казала. І ми страшенно посварилися. Я повернувся до університету з геть розшарпаними нервами.

Вона не писала мені цілий місяць. Я витримав зо два тижні, а тоді почав перепрошувати. Отож наше листування поновилося, і десь у величезній всесвітній бухгалтерії хтось щодня натискав червоні кнопки розрахункової машини, і на аркуші гросбуха з’являлися все нові й нові червоні цифри.

У червні вона приїхала до Лендінга, але всього на кілька днів. Губернатор нездужав, і невдовзі лікарі вирядили його до штату Мен, щоб уберегти від літньої спеки. Він узяв із собою Анну. До її від’їзду усе в нас було так само, як на різдво,— не так, як попереднього літа. Навіть гірше, ніж на різдво, бо я вже отримав диплом загального курсу і тепер мав іти на юридичний факультет. З цього приводу ми знов посварилися. Та чи з цього приводу? Вона сказала щось про юристів, і я розізлився. Ми помирилися уже в листах, через півтора місяця її перебування в Мені; листи знову пішли туди й звідти, і на аркуші мого небесного особового рахунка почали з’являтися нові червоні цифри, мов криваві пташині сліди, а я валявся в будинку судді Ірвіна й читав книжки з історії Америки — не до екзамену, не тому, що мусив, а тому, що волею випадку піді мною проломилася тоненька й крихка кірка сьогодення і я відчув, як мої ноги починає затягати в сипучий пісок.

Восени, коли Анна повернулася з батьком додому, десь на тиждень, після чого мала їхати до якогось взірцевого жіночого коледжу у Віргінії, ми багато бували разом — і на березі бухти, і в машині — і робили те ж саме, що й раніше. Вона птахом злітала з вишки у воду. Вона лежала в моїх обіймах у місячному світлі — коли світив місяць. Але все було не так, як раніше.

Передусім вийшла прикра історія з поцілунком. Другого чи третього разу, як ми лишилися вдвох, Анна поцілувала мене по-новому — так вона не цілувалася ще ніколи. І зробила це не з метою пізнання чи досліду, як робила дещо попереднього літа. А просто, як то кажуть, не стримала свого запалу. Я одразу збагнув, що вона навчилася цього за літні місяці в Мені від якогось чоловіка, якогось курортного жевжика в білих фланелевих штанях, що гелготав до неї своєю паскудною північною скоромовкою. Отож я тут-таки й виклав їй: мовляв, я знаю, вона підгулювала з кимось у тому Мені. Вона й не заперечувала, ані словом. Просто сказала: «так», і то спокійнісіньким тоном, а потім спитала, звідки я дізнався. Я пояснив. Тоді вона мовила: «A-а, ну звісно»,— а мені аж дух забило з люті, і я відсунувся від неї. Перед тим вона обіймала мене за шию.

Вона подивилася на мене так само спокійно і сказала:

— Джеку, я справді цілувалася з одним там, у Мені. Він був милий хлопець, Джеку, і дуже мені подобався, з ним було весело. Але я не любила його. І нічого того не було б, якби ми з тобою тоді не посварились, а так мені здавалося, ніби все пішло прахом і ми з тобою вже більш ніколи не будемо разом. Може, я й хотіла покохати його. Щоб якось заповнити порожнечу, яку ти лишив по собі, Джеккі… Ой Джеккі, так було тут порожньо, жахливо порожньо…— І вона щиро, простодушно піднесла праву руку до грудей.— Але я не могла. Не могла його покохати. І перестала цілуватися з ним. Навіть ще до того, як ми з тобою помирилися.— Вона простягла руку, поклала її на мою і нахилилася до мене.— Ми ж помирилися? — спитала вона.— Правда, хлопчино Джеккі? — Тоді засміялась коротким грудним сміхом і перепитала: — Ну правда ж, пташино Джеккі? Правда? І я знову щаслива!

— Так,— мовив я,— помирилися.

— І ти теж щасливий? — спитала вона, схилившись до мене.

— Еге ж,— відказав я, почуваючи себе щасливим рівно настільки, наскільки на це заслуговував. Одначе та болісна думка засіла десь у глибині моєї свідомості і тільки й чекала нагоди вигулькнути. Дарма що я начебто й забув про неї. І коли другого вечора Анна вже не поцілувала мене по-новому, я відчув, як та думка заворушилася в мені. І третього вечора так само. Через те, що Анна не цілувала мене по-новому, я лютився ще дужче, ніж тоді, коли вона мені все розказала. А тоді сам поцілував її так, як отой жевжик у Мені. Вона одразу ж відсунулась і тихо сказала:

— Я знаю, чому ти так зробив.

— Тобі ж це начебто подобалось там, у Мені,— відказав я.

— Ой Джеккі,— мовила вона,— та нема на світі ніякого штату Мен, і ніколи не було, і взагалі нічого нема, крім тебе, а ти — це всі сорок вісім штатів разом, і я тебе любила весь той час. Ну, а тепер будеш добрим хлопчиною? І поцілуєш мене по-нашому?

Я поцілував її, але життя — це величезна снігова куля, що котиться з гори й ніколи не котиться нагору, щоб повернутись назад, до нульової позначки, де ще нічого не сталося.

Хоча літо, яке щойно закінчилося, було зовсім не схоже на попереднє, я знов повернувся до університету, до вечірньої роботи в тій самій харчівні, потроху приробляв у газеті як позаштатний репортер, вступив на юридичний факультет і дуже скоро зненавидів його. У проміжках між цими справами я писав листи Анні до її страшенно взірцевого жіночого коледжу у Віргінії, і капітал, на який виписувалися ті чеки, все танув і танув. Так минув час до різдва, коли я приїхав додому і Анна приїхала додому, і я сказав їй, що мене аж з душі верне від того юридичного факультету, чекаючи (а в душі й хворобливо бажаючи) страшної бучі. Але ніякої бучі не зчинилося. Анна лише поплескала мене по руці. (Ми сиділи на канапі у вітальні в Стентонів і перед тим стискали одне одного в обіймах, а тепер роз’єдналися, вона — в якійсь смутній задумі, я — роздратований і змучений надто довго тамованою, але так і не вдоволеною жагою). Вона поплескала мене по руці й сказала:

— Ну, то покинь. Ніхто не примушує тебе вчитися на юриста.

— А що ж мені накажеш робити?

— Джеккі, я ніколи не хотіла, щоб ти вчився на юриста. То була твоя ідея.

— Он як? — спитав я.

— Атож,— сказала вона і знов поплескала мене по руці.— Роби те, що тобі до душі, Джеккі. Я хочу, щоб ти робив таке діло, яке буде тобі до душі. І мені байдуже, чи матимеш ти з нього великі гроші. Я ж давно тобі сказала, що ладна жити з тобою де завгодно і їсти самі боби.

Я підвівся з канапи. Почасти й для того, щоб Анна більш не могла отак поплескувати мене по руці, бо це раптом нагадало мені знеосіблений професійний жест медичної сестри, яким вона заспокоює хворого. Відійшовши на кілька кроків, я став проти неї і твердо сказав:

— Гаразд, їстимеш самі боби. Одружуймось. Завтра ж. Сьогодні ж. Досить уже цих дурниць. Ти кажеш, що любиш мене. Гаразд, і я тебе люблю.

Вона нічого не сказала — мовчки сиділа на канапі, поклавши руки на коліна, а тоді підвела обличчя, несподівано стомлене й змарніле, і подивилася на мене очима, повними сліз.

— Ти справді любиш мене? — запитав я.

Вона повільно кивнула головою.

— І знаєш, що й я тебе люблю? — запитав я.

Вона знову кивнула.

— То все гаразд?

— Джеку…— озвалася вона і на мить замовкла.— Джеку, я справді люблю тебе. Іноді мені здається, що я могла б поцілувати тебе, міцно обняти, а тоді заплющити очі і отак разом — у безодню з високої скелі. Або ж так, як отоді, коли ти пірнув за мною, ми поцілувалися під водою і, здавалося, ніколи вже не випливемо. Ти пам’ятаєш, Джеку?

— Пам’ятаю,— відповів я.

— Отак я тоді тебе любила, Джеку.

— А тепер? — запитав я.— А як тепер?

— І тепер люблю, Джеку, і, мабуть, змогла б так і тепер. Але дещо змінилося.

— Змінилося?

— Ой Джеку! — вигукнула вона і вперше, принаймні вперше за моєї пам’яті, піднесла руки до скронь; і хоч цей жест, яким вона намагалася потамувати замішання, не став у неї звичним, згодом мені ще не раз траплялося бачити його.— Ой Джеку, щось таки сталося, стільки всякого сталося відтоді.

— Що ж сталося?

— Ну, почати з того, що одружитися — це ж не зі скелі стрибнути. Та й любов — не те, що зі скелі в безодню. Чи пірнути й не виплисти. Це… це… ну не знаю, як і сказати… це — прагнути чогось у житті, мати якусь мету.

— Гроші…— мовив я.— Якщо ти про гроші…

— Та ні, не гроші,— перебила вона мене.— Я не про гроші кажу… Ой Джеку, якби ти тільки міг зрозуміти, про що я кажу!

— Так от, найматися на роботу до Петтона чи ще до когось із тутешніх я не збираюсь. І не бажаю, щоб вони мене кудись влаштовували. Навіть Ірвін. Я сам знайду собі роботу, байдуже яку, тільки не в них.

— Любий,— стомлено мовила вона,— я ж і не кажу тобі, щоб ти жив тут. Чи йшов працювати до Петтона. Чи до будь-кого. Я хочу, щоб ти робив те, до чого в тебе лежить душа. Аби тільки ти щось робив. Хай би навіть і нічого не заробляв. Я ж казала тобі, що згодна жити в халупі.

Отож я повернувся на юридичний факультет і завдяки своїй наполегливості примудрився вилетіти звідти ще до кінця навчального року. До цього довелося докласти чимало зусиль, бо домогтися, щоб тебе виключили з університету нашого штату,— не так-то легко. Треба добре потрудитися. Звісно, я міг просто написати заяву й піти, одначе коли подаєш заяву або просто перестаєш відвідувати лекції, ти ще маєш змогу повернутися. Тому я й домігся виключення. І коли святкував свій успіх, не маючи сумніву, що Анна розгнівається й теж дасть мені відставку, ми з моїм приятелем та двома дівулями вскочили в скандальну історію, яка потрапила в газети. Я був уже колишнім студентом, тож університет нічого вдіяти зі мною не міг. Нічого не вдіяла і Анна — мабуть, на той час я став уже й колишньою пташиною Джеккі.

Отже, Анна пішла своєю дорогою, а я своєю. Моєю дорогою стала робота в газеті, блукання по міських кишлах, читання книжок з американської історії. Зрештою я знову почав відвідувати лекції в університеті, спершу знічев’я, аби згаяти час, а потім і серйозно. Я дедалі більше заглиблювався в чарівну царину минулого. Був короткий період, коли ми з Анною начебто помирилися, та потім десь знову порушилося зчеплення, і все стало, як і раніш. Я так і не закінчив своєї дисертації, отож повернувся до «Кронікл», де працював репортером, причому репортер з мене був добрячий. І навіть оженився. На Лойс — з біса гарній дівчині, я б сказав, куди гарнішій за Анну, і до того ж пухкенькій, тоді як Анна була кістлява й м’язиста. Лойс виглядала дуже апетитно, ти одразу бачив, що вона ніжна й соковита,— таке собі неймовірне поєднання філе-міньйон із джорджійським персиком, яке тільки й чекає, щоб його скуштували й засипали золотом. Чому Лойс вийшла за мене заміж, відомо лише їй одній. Та, певне, чи не найбільше важило те, що моє прізвище Берден. Я дійшов цього висновку методом виключення. Її не могли принадити моя врода, елегантність, чарівливість, розум, дотепність, освіченість, бо, по-перше, моя врода, елегантність і чарівливість були не такі вже й визначні, а по-друге, Лойс анітрохи не цікавили розум, дотепність і освіченість. Навіть якби я їх мав. Не могли її принадити й статки моєї матері, бо в її власної матері-удови було повно своїх грошей — їх нажив під час війни батько Лойс, хапнувши вигідний підряд на поставки гравію; на жаль, трохи запізно для того, щоб дати своїй дочці так звані переваги доброго виховання в ті літа, коли вона ще була до них сприйнятлива. Отже, лишалося тільки моє прізвище, Берден.

Чи, може, Лойс закохалася в мене. Я висуваю це припущення як одну з можливих причин лише задля логічної і формальної повноти переліку, бо не маю і тіні сумніву, що в галузі кохання Лойс засвоїла тільки саме це слово та ще виконання певних фізіологічних функцій, що їх традиційно з ним пов’язують. Слів вона знала не надто багато, але оті функції виконувала з великою охотою і вправністю. Охота була природним даром, зате вправність — мистецтвом, a ars longa est⁷¹. Я розумів це, незважаючи на її постійне і дуже майстерне лицедійство, до якого Лойс мала великий хист. Розумів, але спромігся поховати цю думку на задвірках своєї свідомості, наче пацюка, зловленого в коморі, де він гриз сир. Та, мабуть, і не дуже тим переймався, поки не виявлялося чогось такого, що змусило б мене стати перед фактом. А нічого такого не виявлялось: відколи місіс Берден потрапила в мої обійми, вона була дуже вірною — чи дуже обачною — дружиною. І наш шлюбний союз процвітав.

«Ми із Джеком чудово пасуємо одне до одного сексуально»,— казала Лойс поважним тоном, бо була жінкою надзвичайно передовою в тому, що вважалось у неї поглядами, і надзвичайно вишуканою у своїй мові. Обведе, бувало, очима обличчя гостей у нашій ідеально опорядженій модерній квартирі (їй був до смаку модерн, а не старовинні відкриті галереї у затишних внутрішніх двориках, і платила вона за ту квартиру з власних грошей), викладе їм, як чудово ми пасуємо одне до одного, а викладаючи, ще й розвезе, мов шоколадний крем, оті два суміжні голосні у слові «сексуально». Попервах я не мав нічого проти, коли вона втаємничувала гостей у те, як ми чудово пасуємо. Це навіть тішило моє самолюбство, бо хто б не захотів, щоб його ім’я вимовляли разом з ім’ям Лойс або щоб його сфотографували з нею в якомусь громадському місці. Отож я скромно сяяв у вузькому колі наших гостей, тим часом як Лойс розповідала їм про нашу чудову сексуальну відповідність. Та потім це почало мене дратувати.

Поки я дивився на Лойс як на вродливу, пухкеньку, завзяту, запашну машину для збудження і вдоволення моєї жаги (а саме таку Лойс я брав собі за дружину), все йшло добре. Та тільки-но я спробував подивитися на неї як на людину, почалися прикрощі. Можливо, все було б і далі добре, коли б їй одібрало мову в період статевого дозрівання. Тоді б перед нею не встояв жоден чоловік. Але вона могла говорити. А коли якась істота говорить, то рано чи пізно починаєш дослухатися до звуків, що їх вона видає, і, навіть маючи цілком протилежні докази, вважати її за людину. Починаєш застосовувати до неї людські мірки, і це олюднення псує всю невинну райську втіху, яку ти мав від своєї пухкенької запашної машини. Я любив Лойс-машину — як любиш філе-мільйон чи джорджійські персики,— але аж ніяк не Лойс-людину. І чим глибше я усвідомлював, що Лойс-машина є власністю і знаряддям Лойс-людини (чи принаймні істоти, наділеної даром мови), тим більше Лойс-машина, яку я простодушно любив, скидалася в моїх очах на гарного соковитого молюска, що, розкривши свою скойку, пульсує в мерехтливій глибині, а я сам — на дрібнесеньку часточку підводного світу, яку він безжально затягує в себе. А ще вона скидалася на барило з вином, у якому втопили герцога Кларенса⁷² (а я, звісна річ,— на того герцога). А ще — на жадібну, невситиму, але манливу трясовину, що поглине заблукалого нічного подорожнього,— з останнім стомленим хлипким вдоволеним звуком. Атож, і з таким самим останнім сласним звуком та жадібна, але манлива трясовина може поглинути величні храми, розкішні палаци, вежі, фортечні мури, книгосховища, музеї, хатини, лікарні, будинки, міста і взагалі усе, що створено людством. Так мені принаймні тоді здавалося. Одначе весь парадокс полягає в тому, що поки Лойс лишалася тільки машиною, поки вона була всього-на-всього твариною в гарному вбранні, поки являла собою частку незайманої, далекої від людини природи, поки я не почав помічати, що звуки, які вона видає,— це слова, ніякої шкоди від неї не було, так само як не було шкоди від тієї величезної втіхи, що її вона давала. І тільки тоді, коли я побачив, що ця Лойс невід’ємна від іншої Лойс, котра має деякі людські властивості,— тільки тоді мені почало здаватися, що все створене людством може загинути в отій трясовині. Це тонкий парадокс.

Не те щоб я вирішив, що не дам себе поглинути. Інстинкт самозбереження проймає нас куди глибше, ніж будь-які рішення. Упавши в річку, людина не вирішує пливти. Вона починає бити ногами по воді. І я теж почав шарпатися, звиватися й відбиватись ногами. Почалося, як я пригадую, з друзів Лойс (жоден з моїх друзів ніколи не переступав порога нашої модерної квартири, якщо, звісно, можна назвати друзями знайомих по редакції, пивничках та журналістському клубу). В мені помалу наростала огида до тих людей, з якими вона водилася. Хоч нічого особливо поганого я в них не бачив. Вони являли собою не більш як досить поширений вид окультуреного людського мотлоху. Були серед них такі, що, на думку не дуже обізнаної в цих питаннях Лойс, мали так зване «становище», але не мали зайвих грошей і залюбки приходили випити її коштом. Були такі, що не мали «становища», зате мали більше грошей, ніж сама Лойс, і знали, яка виделка для чого призначена. А були й такі, що не мали ні поважного «становища», ні великих грошей, але мали кредит у найкращих магазинах одягу, і Лойс могла попихати ними. Усі вони читали «Веніті феар» чи «Харперс базар» (залежно від статі, а дехто читав обидва журнали) і «Смарт сет»⁷³, цитували Дороті Паркер⁷⁴, і ті, що ніколи не їздили далі від Чікаго, запобігали ласки в тих, що їздили до Нью-Йорка, а ті, хто не був далі від Нью-Йорка, мало не молилися на тих, хто побував аж у Парижі. Як я вже казав, нічого особливо поганого в тих людях не було, траплялися серед них і досить приємні й симпатичні. Єдине, що я вбачав у них поганого,— як я тепер, з відстані літ, розумію,— було те, що вони належали до друзів Лойс. Спершу я почав виявляти до них деяку стриманість, а потім став поводитися з ними, за словами Лойс, просто брутально. Після однієї з моїх вихваток Лойс намагалася перевиховати мене, позбавляючи солодких утіх.