Все королівське військо

І раптом обернулася до нього і вже не байдужно, а з люттю вигукнула:

— Ти надто цікавий… стромляєш носа в мої справи… Я цього не дозволю!

Касс забурмотів якісь вибачення, але вона урвала його:

— Та коли вже тобі так цікаво, я скажу. Я відвезла туди її.

У першу мить Касс не зрозумів.

— Її? — перепитав він.

— Фебу,— відказала вона.— Я відвезла її до Падьюки, і її вже немає.

— Немає? А де ж вона?

— На пониззі,— сказала Аннабелла, тоді повторила: — На пониззі,— і, уривчасто засміявшись, додала: — І більш не дивитиметься так на мене.

— Ти продала її?

— Так, продала. У Падьюці, одному чоловікові, що збирав гурт невільників для Нью-Орлеана. Мене в Падьюці ніхто не знає, і ніхто не знає, що я там була і продала її, а я скажу, що вона втекла до Іллінойсу. Але я її продала. За тисячу триста доларів.

— Тобі дали добрі гроші,— мовив Касс,— навіть за таку світлошкіру й моторну дівчину, як Феба.— І, як він згадує у записках, «гірко й грубо» засміявся, хоч і не пояснює чому.

— Атож,— погодилась вона,— я взяла за неї добрі гроші. Змусила того торговця заплатити все, чого вона варта, аж до цента. А знаєш, що я потім зробила з тими грішми?

— Ні.

— Коли я зійшла з пароплава у Луїсвіллі, там на пристані сидів старий негр. Він був сліпий, бренькав на гітарі й співав «Дена Таккера». І тоді я дістала із сумки гроші, підійшла до нього й поклала їх у його старий капелюх.

— Коли ти наперед думала позбутися тих грошей… коли відчувала, що вони брудні… то чого ж просто не відпустила її на волю? — спитав Касс.

— Бо вона б лишилася тут, нікуди б не поїхала. Лишилася б тут і дивилась на мене. Ні-ні, вона б не поїхала, вона ж одружена з отим кучером, що належить Мотлі. Ні, вона б лишилася тут і дивилась на мене, і казала всім… казала про те, що знає, а я не можу цього допустити!

Тоді Касс промовив:

— Якби ти поговорила про це зі мною, я б купив у містера Мотлі того кучера і теж відпустив на волю.

— Його б не продали,— заперечила вона.— Мотлі не продають своїх слуг.

— Навіть якби я сказав, що хочу відпустити його?..— не вгавав Касс, але вона урвала його:

— Кажу ж тобі, я не бажаю, щоб ти втручався в мої справи, чуєш?

Вона підвелася з лави й стала посеред альтанки, і Касс бачив, як ясніє в темряві її біле обличчя, й чув збуджений віддих.

— Мені здавалося, ти любила її,— мовив він.

— Любила,— підтвердила вона,— поки… поки вона не дивилася так на мене.

— А знаєш, чому тобі дали за неї такі гроші? — спитав Касс і, не чекаючи відповіді, провадив: — Тому що вона світлошкіра, гарненька, струнка. І ніякий торговець не повезе її на пониззя закуту, в гурті інших рабів. Він дбатиме про неї. Повезе її окремо, з вигодами. Ти знаєш чому?

— Так, я знаю чому,— відказала вона.— А тобі що до того? Чи вона тебе так зачарувала?

— Негоже таке казати,— мовив Касс.

— Ах, он як, містере Мастерн! — вигукнула вона.— Я бачу, вас дуже турбує честь якогось чорного кучера. Це так делікатно з вашого боку, містере Мастерн. Тоді чому…— Вона підійшла до лави і стала над ним.— Тоді чому ви не виявили такої делікатної турботи щодо честі вашого друга?

Як свідчать записки, в цю мить в грудях Касса «знялася справжня буря почуттів». А далі він пише:

«Так мені вперше випало почути вкладене у слова звинувачення, що за всіх часів і в усіх краях завдає тяжкого болю людині, належно вихованій і порядній від природи. Адже те, що людина із загрубілою душею може стерпіти від несміливого голосу власного сумління, в чужих устах обертається на страшне звинувачення, від якого холоне в жилах кров. Та річ була не в самому тому звинуваченні, бо, бачить бог, тоді я вже уповні спізнав жахливі душевні муки і давно звик до них. І не тільки в тому, що я зрадив свого друга. І не в самій смерті друга, в чиї груди я націлив фатальну зброю. З усім тим я ще б міг якось жити. Але я раптом відчув, як цілий світ навколо мене захитався в своїй основі і в ньому почався процес розпаду, центром якого був я. В ту мить душевного сум’яття чоло мені зросив холодний піт, і я не міг доладно висловити жодної думки. Та згодом я не раз повертався до цього і таки осягнув справжню причину. Вона полягала не в тому, що молоду невільницю відірвали від дому, де вона мала захист і ласку, розлучили з чоловіком і продали в кубло розпусти. Я знав, що таке трапляється нерідко, і вже не був наївною людиною, бо, приїхавши до Лексінгтона й запізнавшись із веселим товариством гультяїв, гравців та завсідників кінних перегонів, я й сам залюбки відвідував такі заклади. І не тільки в тому була причина, що жінка, задля якої я приніс у жертву життя мого друга, показала себе бездушною і жорстокою, а потім змогла кинути мені в обличчя страшну образу, та ще й так люто, що я насилу впізнавав її. Ні, насправді річ була в тому, що все це — і смерть мого друга, і підступність щодо Феби, і страждання, лють та невпізнанне перетворення жінки, яку я кохав,— все воно було спричинене отим єдиним моїм гріхом і віроломством і виросло, мов гілля з одного стовбура й листя з однієї гілки. Або ж, якщо вдатися до іншого порівняння, той мій гріх мовби струснув увесь світ, і відгомін його, дедалі наростаючи, розкотився по всіх усюдах, і ніхто не міг знати, чи буде йому кінець. Тоді я не міг висловити цього в такий-от спосіб і стояв, приголомшений бурею почуттів».

Коли Касс трохи погамував своє збудження, він запитав:

— Кому ти її продала?

— Навіщо тобі знати? — озвалася вона.

— Кому ти її продала? — повторив він.

— Не скажу,— відповіла вона.

— То я сам дізнаюся,— мовив він.— Поїду до Падьюки й дізнаюся.

Вона схопила його за руку, вп’явшись у неї пальцями — «наче пазурами»,— і запитала:

— Чого… чого ти поїдеш?

— Щоб знайти її,— сказав він.— Знайти, викупити й відпустити на волю.

Касс не обмірковував цього наперед. Але, почувши власні слова, як він згадує в записках, зрозумів, що саме це він і хоче зробити. «Знайти її, викупити й відпустити на волю»,— сказав він і відчув, як її пальці на його руці розтислись, а в наступну мить гострі нігті дряпонули його по щоці, і він почув у темряві її голос, що прозвучав «наче злісне сичання»:

— Якщо ти це зробиш… якщо зробиш… ні, я цього не потерплю… ні, чуєш!

Вона відсахнулася від нього і впала на лаву. Касс почув її збуджений віддих, потім ридання — «хрипке й уривчасте, майже чоловіче ридання». Він не зрушив з місця. А тоді почув її голос:

— Якщо ти… якщо ти це зробиш… вона так дивилася на мене, я цього не знесу… Якщо ти це зробиш…— Вона на мить змовкла, а потім дуже тихо докінчила: — Якщо ти це зробиш, ти більш ніколи не побачиш мене.

Касс нічого не відповів. Він постояв ще кілька хвилин, сам того не помічаючи, а потім вийшов з альтанки, де й далі сиділа Аннабелла, і пішов геть алеєю.

Другого ранку він виїхав до Падьюки. Там він дізнався, як звуть работорговця, але дізнався також, що той уже продав Фебу (світлошкіру мулатку, що її прикмети збігалися з Фебиними) якійсь «приватній особі», що нагодилася на той час у Падьюці, але вже поїхала далі на пониззя. Імені тієї особи ніхто в Падьюці не знав. Торговець, як видно, позбувся Феби, щоб розв’язати собі руки й супроводжувати гурт рабів, який він збирав. Тепер він, як сказали Кассові, забравши з собою кількох молодих негрів та негритянок, подався на південь Кентуккі, щоб там поповнити гурт. Як Касс і передбачав, торговець не захотів виснажувати Фебу переїздами з невільничим гуртом. І коли йому запропонували добру ціну там-таки, в Падьюці, він охоче продав її. Касс проїхав далі на південь, до Боулінг-Гріна, але там слід загубився. Майже втративши надію, він написав тому торговцеві листа на адресу невільницького ринку в Нью-Орлеані з проханням повідомити ім’я покупця Феби й хоч якісь відомості про нього. А тоді вирушив назад до Лексінгтона.

У Лексінгтоні він пішов на Вест-Шорт-стріт до невільницького бараку Льюїса С. Робардса, що його містер Робардс за кілька років перед тим улаштував у старому приміщенні міського театру. Касс гадав, що містер Робардс, найбільший работорговець в окрузі, маючи широкі зв’язки на пониззі, зможе розшукати Фебу, якщо пообіцяти йому добрі комісійні. У конторі він не застав нікого, крім хлопця-посильного, який сказав, що сам містер Робардс виїхав на пониззя, а все «тримає під рукою» містер Сіммс і тепер він «в особняку, на оглядинах». І Касс подався до «особняка», що стояв поряд з бараком. (Коли Джек Берден був у Лексінгтоні, відтворюючи життя Касса Мастерна, він побачив, що «особняк» іще зберігся — типовий житловий будинок тих часів, двоповерхова кам’яниця, з похилим дахом, парадними дверима посередині, між вікнами, з двома коминами по краях та прибудовою позаду. Саме там, а не в тісних комірчинах бараку, Робардс тримав свій «добірний товар» для «оглядин»).

Парадні двері будинку виявилися незамкнені, і Касс зайшов до передпокою, де нікого не було, але згори долинав сміх. Він піднявся сходами й побачив перед відчиненими дверима в кінці коридора купку чоловіків. Двох чи трьох із них Касс упізнав — то були молоді гультяї, яких він не раз зустрічав у місті та на іподромі. Він підійшов і запитав, де містер Сіммс.

— Онде в кімнаті,— сказав один з молодиків.— Показує.

Касс зазирнув понад головами до кімнати. Спершу він побачив тільки присадкуватого, кремезного, аж лиснючого чоловіка з чорною чуприною та великими блискучими чорними очима, в чорному сюртуку й чорній краватці, зі стеком у руці. Касс одразу здогадався, що то француз-баришник, приїхав купувати «краль» для Луїзіани. Француз роздивлявся на щось у кімнаті, куди не сягало Кассове око. Тоді Касс протиснувся ближче до дверей і заглянув досередини.

Він побачив непоказного суб’єкта в циліндрі,— то був, як видно, містер Сіммс,— а за ним жіночу постать. Жінка була зовсім молода, років двадцяти, тендітна, зі шкірою, ледь темнішою за слонову кістку,— певне, лише на одну восьму негритянка,— з волоссям скоріш хвилястим, аніж кучерявим, та вологими темними очима, трохи почервонілими, що невидюще дивилися кудись повз француза. Вдягнена вона була не в грубий веретяний балахон та хустку, як звичайно одягають невільниць, призначених на продаж, а в широке й довге, аж до п’ят, біле плаття з рукавами до ліктя й не мала на голові хустки — лише стрічку, що стягувала волосся над чолом. Позад неї, у гарно вмебльованій кімнаті («як у цілком добропристойному домі»,— сказано в записках, хоча й згадано загратовані вікна), Касс побачив крісло-гойдалку й невеличкий столик, а на ньому кошик для рукоділля та тонке шитво із встромленою в нього голкою, «так ніби якась молода дама, господиня дому, щойно відклала його, підводячись, щоб привітати гостя». Як пригадує Касс, він не знати чому прикипів поглядом до того рукоділля.

— Осьде,— приказував містер Сіммс,— осьде. І, схопивши дівчину за плече, повільно повернув її всім на огляд. Потім, узявши за зап’ясток, підняв її руку на рівень плеча й поводив сюди-туди, щоб показати її рухливість, знов повторивши своє «осьде». А тоді витяг руку дівчини вперед, до француза, й далі тримаючи зап’ясток, так що п’ясть мляво звисла донизу. (Як зазначено в записках, вона була «гарної форми, з тендітними, тонкими пальцями»). — Осьде,— сказав містер Сіммс,— ви тільки гляньте на цю руку. Не кожна пані має таку маленьку та гарну. А яка кругленька й м’якенька, га?

— А щось іще кругленьке й м’якеньке в неї є? — обізвався один із чоловіків біля дверей, І всі інші зареготали.

— Аякже,— мовив містер Сіммс, тоді нахилився, підхопив поділ її плаття і легким, швидким рухом підняв його над талію, а другою рукою зібрав матерію навколо стану в щось на зразок «недоладного пояса». Не випускаючи з руки того жмута матерії, він рушив навколо дівчини, змушуючи і її обертатись за собою (вона робила це «не опираючись, мов безтямна»), аж поки її зграбні сідниці опинилися проти дверей.— Осьде вам, хлопці, кругленьке й м’якеньке,— сказав містер Сіммс і дзвінко ляснув дівчину по сідниці, так що затремтіла ніжна плоть.— Чи ви коли гладили щось кругліше й м’якіше, га? — запитав він.— Ну чисто тобі подушечка, їй-же-богу! І тремтить, як солодке желе.

— Боже ти мій, та ще й у панчохах! — зауважив хтось із чоловіків.

Інші знов зареготали, а француз підступив до дівчини, простиг руку й торкнувся кінчиком стека невеликої ямки над її сідницями. Легенько потримав так якусь хвилю, а тоді притулив стек до її попереку й повільно провів ним униз по кожній сідниці, перевіряючи, чи досить вони округлі.

— Поверніть її,— мовив він зі своїм іноземним акцентом.

Містер Сіммс послужливо потяг убік жмут тканини, і тіло дівчини зробило за ним пів-оберта. Хтось із чоловіків біля дверей аж присвиснув. А француз приклав свій стек дівчині до живота, «немов тесля, щось вимірюючи або ж показуючи, яка рівна площина», а тоді, як і перед тим, провів згори вниз по тілу й спинив стек на стегнах, нижче від трикутника. Потім опустив руку.

— Відкрий рота,— звелів він дівчині.

Вона відкрила, і він пильно оглянув зуби. Тоді нахилився до рота й понюхав.

— Віддих чистий,— визнав він наче знехотя.

— Атож,— підтвердив містер Сіммс,— атож, чистішого й шукати годі.

— А інших ви маєте? — запитав француз.— Тут-таки?

— Маємо,— відповів містер Сіммс.

— Покажіть,— мовив француз і рушив до дверей з таким виглядом, «ніби й не сумнівався, що всі перед ним розступляться».

Він вийшов у коридор перший, містер Сіммс за ним. Поки містер Сіммс замикав двері, Касс заговорив до нього:

— Якщо ви містер Сіммс, я хотів би побалакати з вами.

— Га? — мовив («буркнув»,— сказано в записках) містер Сіммс, але, поглянувши на Касса, одразу став чемний, бо з одягу й поводження зрозумів, що він не з тих випадкових спостерігачів. Отож, провівши француза в сусідню кімнату, містер Сіммс повернувся до Касса. У своїх спогадах Касс пише, що якби він був обачніший і не завів розмови при інших, то, напевне, уник би халепи, одначе, за його словами, в ту хвилину він думав тільки про свою справу, і чоловіки навколо були для нього не більш як тінями.

Він пояснив містерові Сіммсу, чого хоче, як міг змалював словами Фебу, назвав ім’я торговця з Падьюки й пообіцяв щедру винагороду. Містер Сіммс хоча й видимо сумнівався, проте сказав, що зробить усе можливе, а тоді додав:

— Але дев’ять проти одного, містере, що ви її не знайдете. А в нас тут є і кращі. Ви ж оце бачили Дельфі. Вона майже біла, та ще й куди звабніша за будь-яку білу, а та, що ви говорите, звичайнісінька жовта. До того ж Дельфі…

— А добродієві забаглося жовтячки,— перебив його один з молодиків і засміявся, а за ним і інші.

Касс затопив йому в підборіддя.

«Я вдарив збоку, навідліг,— пише він,— так, що аж кров пішла. Вдарив не думаючи і пригадую, як здивувався, коли побачив, що на підборідді в нього кров і що він витяг з-під сюртука мисливський ніж. Я спробував ухилитися від удару, але він усе-таки штрикнув мене в ліве плече. Перше ніж він устиг відступити, я обхопив правою рукою його зап’ясток, потягнув його донизу, щоб пустити в діло й ліву руку, в якій ще лишалося в ту мить трохи сили, а тоді, крутнувшись усім тілом, зламав йому руку об своє праве стегно й збив його з ніг. Потім підібрав з підлоги ножа й повернувся до другого — як видно, приятеля того, що лежав долі. Він також тримав напоготові ніж, але вже видимо не мав охоти встрявати в бійку».

Містер Сіммс запропонував Кассові свою допомогу, але той відмовився, притис до рани носовика, вийшов з будинку й рушив до свого помешкання, але там-таки, на Вест-Шорт-стріт, упав непритомний. Додому його віднесли. Другого дня йому стало краще. Він дізнався, що місіс Трайс поїхала з міста, начебто у Вашінгтон. А ще через два дні його рана загноїлась, і деякий час він пролежав у гарячковому маячінні, між життям і смертю. Одужання йшло повільно, його, очевидно, гальмувало почуття, яке сам Касс називає в записках «прагненням до темряви». Та зрештою здоровий організм переважив це прагнення, і Касс одужав, почуваючи себе «найбільшим у світі грішником і чумною плямою на тілі людства». Він наклав би на себе руки, але боявся вічного прокляття, бо «хоча й не мав надії на прощення, проте чіплявся за цю надію». Та часом саме прокляття за самогубство здавалось йому вирішальним мотивом до самогубства: адже він довів по самогубства свого друга, і той, вчинивши його, став навіки проклятий, отож і він, Касс Мастерн, по справедливості мав би вчинити так само й приректи себе на вічне прокляття.

«Але господь бог уберіг мене від самознищення, маючи на меті щось недосяжне моєму розумінню»,— писав Касс.

Місіс Трайс більш не з’являлась у Лексінгтоні.

Касс повернувся до своєї плантації в Міссісіпі. Два роки він порядкував господарством, читав Біблію, молився і, хоч як це дивно, мало не всупереч власній волі розбагатів. Кінець кінцем він сплатив борг Гілбертові, а тоді відпустив своїх рабів на волю. Йому здавалося, що він зможе діставати з плантації ті самі прибутки, наймаючи колишніх невільників за плату.

— Ти дурень,— казав йому Гілберт.— І коли вже тобі так кортить бути дурнем, будь ним для самого себе, але, бога ради, не показуй своєї дурості всьому світові. Невже ти гадаєш, що можна змусити їх працювати, давши їм волю? Вони тобі день працюватимуть, а другий гулятимуть. Невже ти гадаєш, що можна тримати гурт вільних негрів у сусідстві з плантацією, де живуть раби? Коли вже тобі заманулося їх відпустити, то нема чого марнувати решту свого життя, панькаючись із ними. Виряди їх з цих місць і візьмися до права чи до медицини. Або ж проповідуй слово боже, то хоч на хліб собі заробиш своїми молитвами.

Більш як рік Касс намагався обробляти свою плантацію, наймаючи звільнених негрів, та зрештою мусив визнати, що його задум зазнав краху.

— Виряди їх звідси,— знов сказав йому Гілберт.— Та й сам катай разом з ними. Чом би тобі не податися на північ?

— Моє місце тут,— відповів Касс.

— То чом би тобі не стати проповідником аболіціонізму³⁷ тут, у нас? — запитав Гілберт.— Роби щось, роби що хочеш, тільки не виставляй себе дурнем і не намагайся вирощувати бавовну працею вільних негрів.

— Може, я й стану проповідувати аболіціонізм,— відказав Касс.— Колись. І навіть тут-таки. Але не тепер. Я не гідний повчати інших. Поки що. Але тим часом я показую приклад. Якщо це добрий приклад, він не пропаде марно. Ніщо не пропадає марно.

— За винятком твого розуму,— сказав Гілберт і важкою ходою вийшов з кімнати.

Касс відчував, що над ним нависло лихо. Тільки Гілбертове багатство, його авторитет та майже неприхована іронічна зневага до молодшого брата рятували Касса від загального осуду, а то й чогось гіршого. («Його зневага — мій щит,— писав Касс.— Він поводиться зі мною, наче із заблудлою нерозумною дитиною, яку ще можна чогось навчити, але поки що не варто сприймати серйозно. Отож і сусіди не сприймають мене серйозно»). Та лихо таки скоїлось. Один з Кассових негрів мав на сусідній плантації дружину-невільницю. У неї вийшла якась невелика сутичка з наглядачем, і тоді чоловік викрав її з плантації, і вони обоє втекли. Та недалеко від кордону з Теннессі їх спіймали. Чоловіка, що вчинив опір, застрелили, а дружину привезли назад.

— Ось бачиш,— сказав Гілберт,— ти досяг тільки того, що одного негра вбили, а одну негритянку відшмагали батогом. З чим тебе і вітаю.

Тоді Касс посадив своїх вільних негрів на пароплав, що йшов угору по річці, і більш ніколи про них не чув.

«Я дивився, як пароплав виходить на фарватер, бачив, як його колеса збивають піну проти бистрої течії, і на душі в мене було неспокійно. Я знав, що негри залишають старі злигодні, а десь там їх чекають нові, і що надії, які вони плекають, дуже скоро розвіються. Вони цілували мені руки й плакали з радості, та я не міг поділити їхнього захвату. Я не дурив себе думкою, що зробив бодай щось задля них. Те, що я зробив, я зробив задля самого себе, аби тільки зняти з душі тягар — тягар їхніх злигоднів і їхніх очей, спрямованих на мене. Вдова мого покійного друга, не в силі знести спрямованих на неї очей Феби, знавісніла від її погляду, перестала бути сама собою і продала дівчину на поталу. А я не міг знести їхніх очей на собі і відпустив їх на поталу, щоб не вчинити гіршого. Бо багато хто не зносить, коли вони дивляться на нього, і з розпачу доходить до лиходійства та жорстокості. Років за десять до мого приїзду в Лексінгтон там жив багатий юрист, на ім’я Філдінг Л. Тернер, що одружився із знатною дамою з Бостона. Та дама, Керолайн Тернер, що ніколи не жила серед чорних і була вихована в дусі неприйняття людського рабства, скоро стала відома своєю мерзенною жорстокістю, яку виявляла в диких нападах люті. Усі в місті були обурені тим, що вона шмагала своїх слуг, до того ж робила це власними руками і, як розповідали, видавала при цьому уривчасті горлові звуки. А одного разу, коли вона отак шмагала слугу на другому поверсі свого розкішного будинку, до кімнати зайшов малий чорний хлопчик і почав рюмсати. Тоді вона схопила його і викинула у вікно; він упав на каміння, зламав хребет і на все життя лишився калікою. Щоб урятувати дружину від закону та людського гніву, суддя Тернер спровадив її до психіатричної лікарні. Але трохи згодом лікарі визнали її нормальною і відпустили. У своєму заповіті чоловік не відписав їй рабів, бо, як там була сказано, це означало б приректи їх на тяжкі муки за життя та скору смерть. Та вона сама придбала собі рабів і серед них кучера на ім’я Річард, жовтошкірого мулата сумирної вдачі, розважливого й слухняного. І ось одного дня вона звеліла прикувати його ланцюгами до стіни й почала шмагати. Але він розірвав пута, вчепився тій жінці в горлянку й задушив її. Згодом його спіймали і повісили як убивцю, хоч багато хто шкодував, що йому не пощастило втекти. Мені розповіли цю історію в Лексінгтоні. І одна дама зауважила: «Місіс Тернер не розуміла негрів». А ще одна докинула: «Місіс Тернер чинила таке, бо була з Бостона, де всі аболіціоністи». Але я тоді не зрозумів цього. Проте згодом почав розуміти. Я зрозумів, що місіс Тернер катувала своїх негрів з тієї ж причини, з якої вдова мого друга продала Фебу на пониззя: вона не могла знести їхнього погляду. Тепер я це розумію, бо й сам уже не можу зносити, коли вони дивляться на мене. Мабуть, тільки така людина, як Гілберт, здатна зберегти в цьому світі зла досить чистоти та сили духу, щоб зносити на собі їхній погляд і виявляти бодай мізерну справедливість в умовах величезної загальної несправедливості».

Отож Касс, власник плантації, на якій не було кому працювати, поїхав у Джексон, столицю штату, й узявся до права. Перед його від’їздом до нього прийшов Гілберт і запропонував перебрати на себе обробіток плантації з половини, руками своїх рабів. Певно, він ще не втратив надії зробити з Касса багатія. Але Касс не пристав на його пропозицію, і Гілберт сказав:

— Ти проти того, щоб твою землю обробляли раби, еге? То ось що я тобі скажу: якщо ти її продаси, на ній однаково працюватимуть раби. Це чорна земля, і її поливатиме чорний піт. Тож хіба не однаково, чий піт на неї впаде?

Касс відповів, що не збирається продавати плантацію. І тоді Гілберт, весь налившись кров’ю, люто закричав:

— На бога, чоловіче добрий, це ж земля, зрозумій, земля! А земля волає за людськими руками!

Та Касс не продав плантації. Він найняв і оселив у своєму будинку доглядача і віддав в оренду одному сусідові невелику ділянку під пасовище.

Він поїхав у Джексон, де просиджував до пізньої ночі над книжками й спостерігав, як над краєм збирається гроза. Адже він приїхав туди восени 1858 року. А 9 січня 1861 року штат Міссісіпі заявив про свій вихід із федерації. Гілберт осуджував цей захід і писав Кассові:

«Дурні — адже в цілому штаті немає жодної зброярні. Дурні — якщо вони передбачали цю колотнечу, то мали підготуватися. Дурні — якщо не передбачали, то нічого тепер лізти на рожен перед лицем очевидних фактів. Дурні — коли вже їм так хочеться воювати, треба б тепер виждати, зібратися на силі, а тоді завдати удару. Я казав нашим діячам, що слід готуватися. Геть усі дурні».

На це Касс відповів: «Я ревно молюся, щоб зберігся мир». Але згодом він написав: «Я мав розмову з містером Френчем — він, як ти знаєш, відає озброєнням,— то він каже, що вони мають тільки старі мушкети, та й ті з крем’яними замками. За наказом губернатора Петтеса інтенданти обнишпорили весь штат, вишукуючи дробовики. «Дробовики! — сказав містер Френч і аж скривився.— І які дробовики!» — додав він і змалював мені одну рушницю, пожертвувану для нашої справи: то була старезна мушкетна цівка, сяк-так прилаштована до кипарисового бруска з вигином на кінці. Якийсь старий раб віддав свою коштовність для нашої справи — і сміх, і сльози!»

А коли Джефферсон Девіс зрікся звання сенатора і, повернувшись до Міссісіпі, взяв на себе командування військом штату в чині генерал-майора, Касс, на прохання Гілберта, зустрівся з ним у Джексоні Він написав братові:

«Генерал каже, що йому дали під начало десять тисяч чоловік, але вони не мають жодної нової рушниці. Зате він розказав мені, що отримав дуже гарний мундир з чотирнадцятьма мідними гудзиками та чорним оксамитовим коміром. «Може, ми навчимося стріляти цими гудзиками з рушниць»,— сказав генерал і посміхнувся».

Згодом Касс побачив містера Девіса ще раз, коли їхав з Гілбертом пароплавом «Натчез», на якому новий президент конфедерації відбув першу частину подорожі від своєї плантації Брайєрфілд до Монтгомері.

«Ми пливли пароплавом старого Тома Ледера,— згадує Касс у записках,— що мав підібрати президента на пристані за кілька миль від Брайєрфілда. Та містера Девіса щось затримало вдома, і його підвезли до пароплава човном. Я стояв на палубі й побачив, як по червонястій воді до нас посувається невеликий ялик. Звідти нам махав руками якийсь чоловік. Капітан «Натчеза» помітив його знаки й дав гудок, що розлігся над водним обширом, аж у нас залящало у вухах. Пароплав спинився, і човен підплив до борту. Містерові Девісу допомогли піднятися на палубу. Коли пароплав рушив далі, містер Девіс озирнувся й підняв руку, прощаючись зі своїм слугою-негром (то був Ісайя Монтгомері — я не раз бачив його у Брайєрфілді), що стояв у човні, похитуючись від хвиль за пароплавом, і махав рукою у відповідь. Потім, коли ми вже наближалися до стрімких берегів Віксберга, містер Девіс підійшов до мого брата — ми стояли разом на палубі. Привіталися ми з ним ще раніше. А тепер мій брат ще раз, уже по-дружньому, поздоровив його з високим призначенням, але містер Девіс відповів, що ця честь його не тішить.

— Я завжди ставився до федерації з побожною шаною,— сказав він,— і не в одному бою добровільно важив життям задля дорогого мені прапора, отож, панове, ви можете зрозуміти, що я почуваю тепер, коли мене позбавлено того, перед чим я стільки років схилявся.— А тоді додав: — Єдине, в чому я знаходжу сумну втіху сьогодні,— це моє чисте сумління.— І він усміхнувся, хоч загалом усміхався рідко. Потім попрощався з нами й пішов. Я помітив, яке змарніле, виснажене хворобою і турботами в нього обличчя і як випинаються кістки під тонкою шкірою. І коли він пішов, сказав братові, що містер Девіс погано виглядає. А брат відповів:

— Зовсім хвора людина. І то велика халепа — мати хворого президента.

Я зауважив, що війни, може, й не буде, що містер Девіс сподівається зберегти мир. Але брат сказав:

— Не тіш себе марними надіями, янкі почнуть війну й битимуться як звіри, і коли містер Девіс сподівається миру, то він просто дурень.

— Усі порядні люди сподіваються миру,— заперечив я.

На це брат буркнув щось нерозбірливе, а тоді сказав:

— Коли ми вже залізли в це багно, нам потрібна не порядна людина, а людина, що зможе здобути перемогу, і до таких високих матерій, як сумління містера Девіса, мені байдужісінько.

Далі ми прогулювалися по палубі мовчки, і я думав, що містер Девіс добра людина. Одначе в світі багато добрих людей, думаю я тепер, пишучи ці рядки, а все котиться в безодню та кривавий морок, навіть і в оці хвилини пізньої ночі, коли я сиджу в готельному номері у Віксбергу,— і мені хочеться запитати: а який сенс у нашій доброті? Хай господь почує наші молитви!»

Гілбертові дали чин полковника кавалерії. Касс записався рядовим до стрілецького полку «Міссісіпі».

— Ти міг би стати капітаном,— сказав йому Гілберт,— або й майором. Розуму в тебе вистачить. А його,— додав він,— тут ой як мало хто має.

Касс відповів, що воліє бути простим солдатом і «йти в єдиних лавах з усіма». Але не міг відкрити братові причину, сказати, що хоч він і піде в єдиних лавах із зброєю в руках, проте ніколи не зазіхне на чиєсь життя, хай навіть і ворога.

«Я повинен іти з тими, хто йде у бій,— пояснює він у записках,— бо це мої співвітчизники, і я повинен ділити з ними всі злигодні, хоч би скільки їх випало. Але позбавити життя іншу людину я не здатен. Не можу я, той, що вкоротив віку своєму другові, вкоротити віку й ворогові, бо я вже витратив своє право пролити кров».

Отож Касс вирушив на війну, несучи на плечі мушкет, що був для нього непотрібним тягарем, а на грудях, під грубою тканиною сірого мундира,— обручку на шнурку, яка колись належала Дунканові Трайсу і яку Аннабелла Трайс наділа Кассові на палець тієї ночі в альтанці, поклавши його руку собі на груди.

У солдатських лавах Касс дійшов дорогами між зазеленілих полів до Шайло³⁸ — був уже початок квітня,— а потім заглибився в ліси за річкою. (На той час там уже, певно, цвіли дерен і багряник). Посуваючись лісом, він чув навколо свист куль, бачив на землі трупи, а другого дня ліси лишилися позаду, і в загальному похмурому відступі він опинився під Корінтом. Він був певен, що не вийде живий з того бою. Одначе вийшов і тепер брів залюдненою дорогою, «мов уві сні». Він пише: «Я відчував, що відтепер я отак і житиму в тому сні». Той сон привів його назад у Теннессі, і під Чікамогою, Ноксвіллом, Чаттанугою та в інших безіменних сутичках куля, якої він так чекав, обминула його. Під Чікамогою, коли його рота захиталася під ворожим вогнем і, здавалось, її атака ось-ось зірветься, він неухильно простував схилом нагору, сам не розуміючи, чому його досі не вбило. І тоді решта солдатів перегрупувалася й пішла за ним. «Мені здавалося дивним,— писав Касс,— що я, хто з волі божої шукав смерті й не міг знайти її, в пошуках своїх повів до неї людей, які зовсім не прагнули вмерти». А коли полковник Хікмен привітав його, він «не міг дібрати слів у відповідь».

Хоча Касс надяг сірий мундир у сум’ятті почуттів і в надії на спокуту, тепер він носив його з гордістю, бо такі самі мундири були й на тих, що йшли поряд з ним. «Я бачив, як відважно воюють люди,— писав він,— і нічого за це не вимагають». А трохи далі додавав: «Мимоволі полюбиш людей за ті страждання, які вони зносять, і за їхню мовчазну терплячість». Разом з тим у записках серед звертань до бога та душевних гризот дедалі частіше пробивалися зауваження справжнього солдата: осуд командувачів (генерала Брегга після Чікамоги), задоволення й гордість з приводу вдалої операції, влучної стрільби («батарея Марлоу діяла чудово») і, нарешті, щирий захват перед оманливими маневрами та зумисним зволіканням, що їх так блискуче здійснював, змінивши Брегга, Джонстон,— на підступах до Атланти, біля Баззардс-Руста, Снейк-Кріка, Нью-Хоут-Черча та гори Кенесо («в усьому, що робиться добре, є своєрідна велич, нехай і вимушена чи непримітна,— а генерал Джонстон робить своє діло добре»).

Аж ось там-таки, під Атлантою, куля не обминула його. Він лежав у госпіталі й повільно гнив живцем. Та навіть до того, як почалося запалення, коли рана в нозі ще здавалася несерйозною, Касс знав, що помре.

«Я помру,— писав він,— і не побачу кінця війни, і не звідаю гіркоти поразки. Я жив, не роблячи нікому добра, і бачив, як інші страждали через мій гріх. Хоча страждати через мене випало іншим, я не беру під сумнів правосуддя божого, бо, можливо, тільки через страждання невинних господь наш стверджує, що всі люди брати, збратані його святим ім’ям. І тут, у госпіталі, поруч зі мною страждають люди — і за чужі гріхи, і за свої. Мені втішно думати, що я страждаю лише за власні гріхи».

Він знав не тільки те, що помре, а й те, що війні кінець. «Війна скінчилася. Усе скінчилося, крім умирання, воно ще триватиме. Хоч нарив визрів і прорвався, проте має витекти гній. Люди ще стинатимуться й умиратимуть за спільну вину й за те, що привело їх сюди з далеких місць від рідних домівок. Та я, з ласки господа нашого, не побачу кінця. Хай святиться ім’я його».

Більше записів у книзі не було. Лише лист до Гілберта, писаний чужою рукою, коли Касс уже не міг писати сам і продиктував його комусь. «Згадуй про мене, але без скорботи. Якщо котромусь із нас і пощастило, то це мені…»

Атланта впала. У безладі останніх днів Кассова могила лишилася безіменна. Хтось із тих, що були з ним у госпіталі, якийсь Елберт Коллоуей, узяв Кассові папери та обручку, яку той носив на шнурку на шиї, і згодом, уже після війни, надіслав Гілбертові Мастерну з чемною запискою. Гілберт зберіг щоденник, листи від Касса, його фотографію та обручку на шнурку, а після Гілбертової смерті його спадкоємець переслав той пакет Джекові Бердену, студенту-історикові. Отак усе те лягло на невеликий сосновий стіл у спальні Джека Бердена, в занедбаній квартирі, де той мешкав з двома іншими випускниками — питущим працьовитим невдахою і питущим ледачим щасливцем.

Джек Берден півтора року не розлучався з тими паперами. Йому хотілося знати все про світ, у якому жили Касс і Гілберт Мастерни, і він таки багато про що дізнався. І йому здавалося, що він розуміє Гілберта Мастерна. Хоч Гілберт і не вів записів, Джек Берден розумів його, того чоловіка з головою наче гранітна брила, що пережив один світ, потім ужився в другому і в обох почував себе в своїй стихії. Та настав день, коли Джек Берден, сидячи за своїм сосновим столом, раптом збагнув, що зовсім не розуміє Касса Мастерна. Йому й не треба було розуміти Касса Мастерна, щоб здобути ступінь,— досить було знати факти з життя того світу, в якому жив Касс Мастерн. Але, не розуміючи Касса Мастерна, він не міг викласти фактів з життя його світу. Не можна сказати, що Джек Берден отак і сформулював це для себе. Він просто ніч у ніч сидів за сосновим столом, утупившись очима в ту фотографію, і нічого не писав. Час від часу він ішов попити й довго стояв у темній кухні з баночкою від джему в руці, спускаючи воду з крана, щоб була холодніша.

Як я вже сказав, Джек Берден не міг викласти фактів про світ, у якому жив Касс Мастерн, бо не розумів самого Касса Мастерна. Він не міг з певністю пояснити самому собі, чому він не розуміє Касса Мастерна. Але я (той, ким став Джек Берден), озираючись назад тепер, через багато років, спробую пояснити причину.

Касс Мастерн жив не довго, проте досить, аби дійти висновку, що світ являє собою неподільне ціле. Він осягнув, що життя — це величезна павутина і, коли доторкнешся до неї в будь-якому місці, хай навіть ледь-ледь, коливання пошириться по всій мережі, аж до найдальшого краю, і сонний павук відчує той сигнал, ураз пробудиться й кинеться туди, щоб обвинути легкими путами того, хто діткнувся павутини, а потім упорснути йому під шкіру свою чорну смертоносну отруту. І не має значення, чи ти хотів змести ту павутину, чи шарпнув її незумисне. Ти міг зачепити її випадково, весело кудись простуючи чи радісно змахнувши рукою, і сам цього не помітити, але чому бути, того не минути — і павук завжди тут як уродився, з чорною бородою, величезними гранчастими очима, що зблискують, мов дзеркала проти сонця чи як зіниці самого всевишнього, і з гострими жувальцями, з яких скапує отрута.

Та чи міг Джек Берден, такий, яким він тоді був, усе це зрозуміти? Він міг тільки прочитати слова, написані багато років тому,— у відлюдному домі на плантації, коли Касс Мастерн відпустив на волю своїх рабів; у адвокатській конторі в Джексоні, штат Міссісіпі; при свічці в готельному номері у Віксбергу, після розмови з Джефферсоном Девісом; десь на біваці, біля пригаслого багаття, де навколо в темряві спали солдати і ніч була сповнена повільним сумовитим шелестом, ніби то вітер легенько торкався соснового гілля, одначе то був не вітер у сосновому гіллі, а сонне дихання тисяч людей. Джек Берден міг прочитати ті слова, але як він міг їх зрозуміти? Для нього це були всього лише слова, бо в його тодішній уяві світ складався з поодиноких предметів, уривків і уламків речей, наче звалений у купу на горищі занедбаний і геть запорошений мотлох. Або ж являв собою потік явищ, що пропливав перед його очима (чи перед його внутрішнім зором), і жодне з них не було пов’язане з іншим.

Чи, може, він облишив записки Касса Мастерна не тому, що не міг його зрозуміти, а тому, що боявся зрозуміти, бо зрозумівши, добачив би там докір йому самому.

Так чи так, а він облишив ті записки і вступив у новий період своєї Великої Сплячки. Ввечері він повертався додому і, знаючи, що працювати однаково не зможе, одразу лягав спати. Він спав по дванадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять годин і відчував, що все глибше й глибше поринає в сон,— немов норець, який занурюється в темну воду й навпомацки шукає чогось, що може там знайтись і зблиснуло б у глибочіні, якби було трохи світліше,— але світла там нема. А вранці він лежав у ліжку, не відчуваючи ні охоти до чогось, ні навіть голоду, і дослухаючись до приглушених звуків іззовні, що закрадалися, просочувалися до кімнати в шпарину під дверима, крізь шибки, щілинки в стіні, крізь пори в дереві й тиньку. Потім він думав: «Якщо я не встану, то не зможу знову лягти в ліжко». А тоді вставав і виходив у навколишній світ, що здавався йому зовсім незнайомим, але дражливо-незнайомим, наче світ дитинства, в який повертається стара людина.

І ось одного разу він вийшов у той навколишній світ і більш не повернувся до своєї кімнати й до соснового стола. Чорні книги із записами, обручка на шнурку, стара фотографія, пачка листів так і лишилися там разом із чималим рукописом — повним зібранням творів Джека Бердена,— що його верхні аркуші вже почали закручуватися навколо прес-пап’є.

Через кілька тижнів власниця будинку надіслала йому великий пакунок, уклавши в нього все те, що він залишив на сосновому столі. Той пакунок, так ні разу й не розгорнутий, мандрував з ним з одної мебльованої кімнати до другої, з помешкання, де він жив якийсь час зі своєю вродливою дружиною Лойс, аж поки одного дня пішов звідти й не повернувся, до інших мебльованих кімнат та готельних номерів,— великий прямокутний пакунок у пожовклому папері, перев’язаний відтягнутою мотузкою, на якому поволі вицвітали слова: «М-ру Джекові Бердену».

Розділ п’ятий

Так скінчилася моя перша мандрівка в чарівний світ минулого, моє перше історичне дослідження. Як я вже зазначав, лаврів воно мені не принесло. Зате моя друга дослідницька робота увінчалася блискучим успіхом. То була «Справа Чесного Судді», і я мав усі підстави вітати себе з неабиякими здобутками. Дослідження було проведено справді досконало, і його формальну довершеність затьмарювала тільки одна обставина: воно мало певне призначення.

Усе почалося, як уже згадувалось, коли Хазяїн, сидячи в чорному «кадилаку», що мчав крізь ніч, сказав мені (тому, ким став студент-історик Джек Берден):

— Завжди щось є.

А я відказав:

— А може, на суддю й немає.

Тоді він промовив:

— Людину зачато в гріху і народжено в мерзоті, і шлях її — від закаляної пелюшки до сморідного савана. Завжди щось знайдеться.

Чорний «кадилак» аж бринів, розтинаючи ніч, шини співали на бетонці, і чорні поля, посмуговані пасмами туману, швидко пробігали повз нас. Бой-Ласун горбився над кермом, що здавалося завеликим для нього, а Хазяїн сидів поруч, дуже рівно, випроставши спину. Я бачив перед собою чорний силует його великої голови на тлі світляного тунелю, в який ми вганялися. Потім я задрімав.

Прокинувся я аж тоді, коли машина спинилась. І зрозумів, що ми повернулися до будинку Старків. Я вибрався назовні. Хазяїн уже стояв на подвір’ї, біля самих воріт, під зоряним небом. Ласун замикав дверці машини.

Коли і я зайшов на подвір’я, Хазяїн сказав:

— Ласун спатиме внизу на канапі, а тобі постелили ліжко нагорі, другі двері ліворуч від сходів. Іди поспи, бо завтра вже почнеш розкопувати, де накаляв суддя.

— Копати доведеться довго,— мовив я.

— Слухай,— сказав він,— якщо тобі не до душі це діло, то й не берися. Я завжди можу найняти когось іншого. Чи, може, ти хочеш більшої платні?

— Не хочу я більшої платні,— відповів я.

— Я накину тобі сотню на місяць, хочеш ти чи не хочеш.

— Віддай її на церкву,— сказав я.— Якби я гнався за грішми, то знайшов би легші заробітки, ніж у тебе.

— Виходить, ти в мене працюєш тільки з любові до мене,— сказав Хазяїн.

— Я не знаю, чому я в тебе працюю, але не з любові до тебе. І не заради грошей.

— Еге ж,— мовив він, стоячи поруч у темряві,— ти не знаєш, чому працюєш у мене. А я знаю.— І засміявся.

На подвір’я зайшов Ласун, побажав нам на добраніч і зник у будинку.

— Чому? — запитав я.

— Хлопче,— відповів він,— ти працюєш у мене тому, що я це я, а ти це ти. Наша згода грунтується на природі речей.

— З біса добре пояснення.

— А це не пояснення,— сказав Хазяїн і знову засміявся.— Ніяких пояснень не буває. Ні на що. Єдине, що ти можеш,— це послатися на природу речей. Як маєш досить хисту, щоб добачити їх.

— Я не маю стільки хисту,— мовив я.

— Ти маєш його досить, аби відкопати що там є на судді.

— А може, нічого й немає.

— Дурниці,— сказав він.— Іди лягай.

— А ти ще не лягаєш?

— Ні,— відповів він.

І я пішов, а він лишився й почав ходити в темряві по подвір’ю, похиливши голову й зчепивши руки позаду, повільною недбалою ходою,— так наче в неділю серед дня вийшов прогулятися по парку. Та надворі був не день, а чверть на четверту ночі.

Я ліг у ліжко, але заснув не одразу. Я думав про суддю Ірвіна. Про те, як він подивився на мене цієї ночі, повернувши свою довгу стару голову, як блищали його жовті очі й як задерлася губа над міцними старими жовтими зубами, коли він сказав: «Цього тижня я обідатиму з твоєю матір’ю. Переказати їй, що тобі досі подобається твоя робота?» Та ця думка майнула й зникла, і я побачив, як він сидить у довгій кімнаті в білому будинку біля моря, граючи в шахи з Ученим Прокурором, ще не старий чоловік, ще досить молодий, і його довгасте повнокровне обличчя з орлиним носом схилене над шахівницею. Але й це видиво одразу зникло, і ось уже те обличчя схилилося до мене одного сірого, вологого й вітряного зимового ранку серед високого сірого очерету, і я почув: «Треба було цілити трохи вперед, синку. Качок завжди беруть на мушку з випередженням. Та дарма, синку, я ще зроблю з тебе справжнього мисливця». І на обличчі з’явилася усмішка. А мені захотілось обізватися, запитати: «Чи є на вас щось, суддя? Чи знайду я що-небудь?» Але його обличчя й далі всміхалось, і я заснув. Не встиг обізватись і заснув, поки обличчя ще всміхалося до мене.

Потім настав новий день, і я взявся відкопувати того здохлого кота, виколупувати мушину личинку із сиру, вишукувати черв’ячка у троянді, вибирати муху з-поміж родзинок у рисовому пудингу.

Я знайшов те «щось».

Але не одразу. Таке не знаходиш одразу, коли зумисне розшукуєш. Воно поховане під сумними нашаруваннями часу, і там йому, власне, й місце. Та ти й не хочеш знайти його одразу, коли ти студент-історик. Якщо знайти одразу, не буде нагоди показати своє вміння. Та я мав нагоду показати своє вміння.

Перший крок до мети я зробив того ж таки дня, сидячи в столичному пивному барі за батареєю порожніх пляшок. Я припалив нову сигарету від недокурка попередньої і поставив собі таке запитання: «Що, крім первородного гріха, найімовірніше може спонукати людину до безчесного вчинку?»

Я відповів: «Честолюбність, кохання, страх, гроші».

Я запитав: «Чи суддя честолюбний?»

І відповів: «Ні. Честолюбна людина прагне, щоб інші вважали її визначною. Суддя знає, що він людина визначна, і йому байдуже до того, як вважають інші».

Я запитав: «А як щодо кохання?»

Я не мав і тіні сумніву, що свого часу суддя не цурався жінок, одначе так само не мав сумніву, що ніхто в Берден-Лендінгу та його околицях нічогісінько про це не знає. Бо якщо в такому невеликому містечку хтось щось про когось знає, то невдовзі це стає відомо всім.

Я запитав: «Чи можна суддю залякати?»

І відповів: «Ні, його не залякаєш».

Лишалися тільки гроші.

Отож я запитав: «Чи любить суддя гроші?»

«Грошей судді потрібно лише стільки, щоб жити безтурботно».

Я запитав: «А чи не було в житті судді такого часу, коли йому забракло грошей на безтурботне життя?» Бо ж, певне, йшлося не про якийсь там дріб’язок.

Я запалив нову сигарету й почав обмірковувати це питання з усіх боків. Та відповіді не знаходив. Якийсь голос із дитинства щось мені нашіптував, але я не міг збагнути, що він хоче сказати. З глибин часу та моєї пам’яті виринав невиразний спомин: я, ще малий, заходжу до кімнати, де дорослі, знаю, що вони урвали розмову, коли я зайшов, бо мені не належить знати, про що вони розмовляли. А чи не почув я тоді останніх слів їхньої розмови? Я прислухався до шепотіння голосу з дитинства, але той голос був надто далекий. Він не давав мені відповіді. Отож я підвівся з-за столу і, залишивши по собі порожні пляшки від пива та купу недокурків, вийшов на вулицю, де після дощу, що пройшов надвечір, усе парувало, мов у турецькій лазні, і плівка води на асфальті аж шкварчала під гарячими шинами автомобілів. Якби нам пощастило, увечері міг повіяти вітрець із затоки. Якби нам пощастило.

Нарешті я спіймав таксі, сказав шоферові: «Ріг П’ятої південної і Сент-Етьєн»,— а тоді відкинувся на сидінні, слухаючи, як шкварчить під шинами мокрий асфальт, ніби на ньому щось смажиться. Я їхав дістати відповідь на своє запитання про суддю. Якщо той, хто знає її, захоче мені відповісти.

Той чоловік багато років був близьким другом судді, його другим «я», його Дамоном, його Йонафаном³⁹. Той чоловік був колись Ученим Прокурором. Він мав знати.

Я вийшов на тротуар перед мексіканським ресторанчиком, де гримів музичний автомат, коливаючи драглисте повітря надворі, тоді заплатив шоферові й подивився вгору, на третій поверх будинку, що аж двигтів від гримкої музики. Вивіски були на місці: причеплені на дроті до залізного балкона й прибиті цвяхами до стіни різноколірні дошки — білі, червоні, чорні, зелені — з написами контрастною фарбою. На великій дошці, що звисала з балкона, було виведено: «З Богом не жартують». Інша сповіщала: «День Спасіння настає».

«Ага,— сказав я собі,— то він і досі тут мешкає». Він мешкав тут, над мексіканським ресторанчиком, а в сусідньому кварталі чорна дітлашня гралася голяка серед напівживих від голоду котів, і на освітлених останнім промінням сонця приступках сиділи негритянки, ліниво помахуючи віялами з пальмового листя. Я вже хотів зайти в під’їзд, коли сягнув рукою по сигарети й побачив, що в пачці не лишилося жодної. Тоді я повернув до ресторанчика, де якраз із скреготом спинявся музичний ящик.

За пивним прилавком стояла присадкувата, як барило, стара жінка з шорсткими бровами, дуже білими проти брунатного мексіканського обличчя та чорної шалі. Я звернувся до неї:

— Cigarillos?

— Que tipo?⁴⁰ — спитала вона.

— «Лакі»,— відповів я і, коли вона поклала пачку на прилавок переді мною, показав на стелю й спитав: — Старий там, нагорі?

Та вона явно не зрозуміла, отож я проказав:

— Esta arriba el vieho?⁴¹— І був задоволений собою, що спромігся вимовити це.

— Quien sabe?— відказала вона.— Viene у va⁴².

Отже, він приходить і йде собі. В божих справах.

Із сутіні в кінці прилавка чийсь голос досить пристойно мовив по-англійському:

— Старий десь пішов.

— Дякую,— сказав я старому мексіканцеві, що сидів там у кріслі. Тоді обернувся до жінки й промовив: — Налийте мені пива.— І показав на кран.

Потягуючи пиво, я звів очі й побачив над прилавком ще одну вивіску, намальовану на великому листі дикту, що висів на цвяху. На ясно-червоному тлі із завитками блакитних квіточок у верхніх кутках було написано чорними літерами з білою облямівкою: «Покайтеся, бо вже близько Царство Небесне. Матв., III, 2»⁴³.

Я показав на вивіску.

— De el?⁴⁴ — спитав я.— Старого?

— Si, señor,— сказала жінка. Потім ні з сього, ні з того додала: —Es como ип santito⁴⁵.

— Може, й святий,— погодився я,— але до того ж і схиблений.

— Хиблений?

— Es loco⁴⁶,— пояснив я.— Схиблений.

Вона нічого на це не сказала, і я знов узявся до пива, аж поки мексіканець у кінці прилавка раптом вигукнув:

— Дивіться, осьде й старий!

Обернувшись, я побачив крізь брудне скло дверей постать у чорному; потім двері відчинились, і він зайшов, ще старіший, ніж я його пам’ятав; намоклі сиві патли звисали з-під ветхого капелюха, окуляри в залізній оправі ледве трималися на кінчику носа перед вицвілими очима, плечі сутулились і стягались уперед, мовби від ваги непристойно випнутого круглого черева, так наче то був тяжкий піднос чи лоток у продавця-рознощика на розі вулиці. Чорний піджак годі було застебнути.

Він стояв і, поважно кліпаючи очима, дивився на мене, але, як видно, не впізнавав, бо зайшов знадвору, де ще трохи світило сонце, а в ресторанчику стояли сутінки.

— Доброго вечора, сеньйоре,— привітався до Вченого Прокурора старий мексіканець.

— Buenas tardes⁴⁷,— мовила стара за прилавком.

Учений Прокурор зняв капелюха, повернувся до старої і злегка вклонився, і цей порух ураз збудив у мені спогад про довгу кімнату в білому будинку біля моря і про чоловіка в тій кімнаті — цього самого чоловіка, але не такого, а молодшого, без сивини у волоссі.

— Доброго вечора,— відповів він жінці, а тоді повернувся до старого мексіканця й повторив: — Доброго вечора, сер.

Старий мексіканець показав на мене й промовив:

— Він чекає.

І тільки тепер Учений Прокурор, як мені здалося, вперше звернув увагу на мене. Одначе він мене не впізнавав і розгублено кліпав очима, придивляючись у півсутіні. Та й, певна річ, аж ніяк не міг сподіватися побачити мене там.

— Добривечір,— сказав я.— Не впізнав?

— Упізнав,— мовив він, і далі так само придивляючись до мене. Тоді подав мені руку, і я потис її. Рука була холодна й волога.

— Ходімо звідси,— сказав я.

— Хліб вам потрібен? — спитав старий мексіканець.

Учений Прокурор обернувся до нього.

— Так, дякую. Якщо це не завдасть вам великого клопоту.

Мексіканець підвівся, підійшов до краю прилавка, дістав з-за нього чималий паперовий мішок, напакований чимось, і віддав йому.

— Дякую,— мовив Учений Прокурор.— Дуже вам дякую, сер.

— De nada⁴⁸,— вклонившись, відказав мексіканець.

— Усього вам найкращого,— сказав Учений Прокурор і вклонився чоловікові, а потім і жінці, й знову цей порух нагадав мені про кімнату в білому будинку біля моря.

Потім я вийшов слідом за ним з ресторанчика на вулицю. На протилежному боці був сквер з витоптаною рудою травою, що блищала після дощу; на лавах сиділи бродяги, тихенько, як чисте сумління, туркотали голуби й каляли делікатними вапнисто-білими дрібками на цемент коло фонтана. Я подивився на голубів, тоді на мішок, що був, як я вже помітив, повний хлібних скоринок.

— Голубів годуватимеш? — спитав я.

— Ні, це для Джорджа,— відповів він, повертаючи до свого під’їзду.

— Ти тримаєш собаку?

— Ні,— сказав він і пішов попереду через вестибюль до дерев’яних сходів нагору.

— Хто ж такий Джордж? Папуга?

— Ні,— відказав він засапано, бо сходи були круті.— Джордж — це один бідолаха.

Це означало, як я пригадав, бродягу. Бідолаха — це бродяга, якому пощастило втрапити в дім блаженного й осісти там. Якщо він приживається, його підвищують з бродяги до бідолахи. Учений Прокурор і раніше не раз давав притулок таким бідолахам. Один бідолаха пристукнув органіста в місії, де провадив свою діяльність Учений Прокурор. Інший бідолаха поцупив його годинник і золотий значок товариства «Фі-Бета-Каппа».

Отже, Джордж був ще один бідолаха. Я подивився на хлібні скоринки й зауважив:

— Ну, він, мабуть, таки справжній бідолаха, коли більш не має чого їсти.

— Він з’їдає лише частину цього,— сказав Учений Прокурор,— та й то майже випадково. Хліб потрібен йому для роботи. Але якась частина напевне потрапляє в шлунок, і через те він ніколи не хоче їсти. Їсть тільки солодощі,— додав він.

— Бога ради, що то за робота, для якої потрібні хлібні скоринки, та ще й частина їх потрапляє в шлунок?

— Не згадуй імені господа бога твого надаремно,— сказав він.— А тоді додав: — Робота в Джорджа дуже тонка. Справжнє мистецтво. Ось побачиш сам.

І я побачив. Ми піднялися сходами на третій поверх, повернули у вузький коридор з потрісканим скляним дахом і зайшли у двері. В кутку великої, убого вмебльованої кімнати, на клапті старої ковдри, по-кравецьки підібгавши ноги, сидів, як я здогадався, той, про кого казав Учений Прокурор. На підлозі перед ним стояли дві чималі миски й лежала пластина дикту, десь так футів зо два на чотири.

Коли ми зайшли, Джордж підвів голову й сказав:

— У мене вже нема хліба.

— Ось я приніс,— мовив Учений Прокурор і віддав йому паперовий мішок.

Джордж висипав скоринки в миску, тоді поклав одну до рота й почав серйозно, зосереджено жувати. То був здоровий, мускулястий чолов’яга з бичачою шиєю, і коли він жував, жили в нього на шиї розмірено напинались і опадали. Волосся — чи, власне, його рештки — він мав рудувате, обличчя гладеньке й пласке, з блакитними очима. Жуючи, він дивився перед себе, на щось у протилежному кінці кімнати.

— Навіщо це? — запитав я.

— Він робить ангела.

— Он як,— мовив я.

І в цю мить Джордж нахилився над другою мискою і виплюнув туди старанно розжовану хлібну кашу. А тоді поклав до рота нову скоринку.

— Оцього він уже закінчив,— мовив Учений Прокурор і показав у другий куток кімнати, де стояла, притулена до стіни, така сама диктова пластина.

Я підійшов подивитися. З одного боку на дикті була крилата постать ангела у вільних складчастих шатах, зроблена як барельєф з чогось схожого на замазку.

— Він тепер сохне,— пояснив Учений Прокурор.— А коли добре висохне, Джордж його пофарбує. Потім покриє лаком. А тоді пофарбує дошку й напише речення.

— Чудово,— сказав я.

— Він і статуї робить. Ось поглянь.

Учений Прокурор підійшов до кухонної шафи, відчинив її, і я побачив на одній полиці каструлі й тарілки, а на другій — ряд яскраво розмальованих ангелів.

Я став роздивлятися ангелів. Тим часом Учений Прокурор дістав із шафи бляшанку консервованого супу, хлібину та грудку розм’яклого масла, поклав усе те на стіл посеред кімнати, а тоді запалив газ у двоконфорковій плитці, що стояла в кутку.

— Повечеряєш зі мною? — спитав він.

— Ні, дякую,— відказав я, і далі роздивляючись ангелів.

— Часом він продає їх на вулицях,— сказав Учений Прокурор, виливаючи суп у каструльку,— але з найкращими йому жаль розлучатись.

— А оці найкращі? — спитав я.

— Так,— відповів він. А тоді запитав: — Вони таки гарні, правда ж?

Я сказав «еге», бо нічого іншого сказати не міг. Потім, поглянувши на митця, спитав:

— А крім ангелів, він нічого більш не робить? Ляльок, скажімо, чи собак?

— Він робить ангелів. Після того, що сталося.

— А що з ним сталося?

— З його дружиною,— сказав Учений Прокурор, помішуючи суп у каструльці.— Через неї він і робить ангелів. Знаєш, вони працювали в цирку.

— Ні, я не знав.

— Атож, мали повітряний номер, як це там називають. Вона виконувала політ ангела. Джордж каже, вона літала на великих білих крилах.

— На білих крилах,— озвався Джордж, але в роті у нього була хлібна жуйка, і вийшло: «На бі’их к’иах»; при цьому він помахав своїми великими руками, наче крилами, і всміхнувся.

— Вона спускалася з великої висоти, і її білі крила стріпувались, ніби вона летіла,— терпляче пояснював Учений Прокурор.

— І одного дня мотузка урвалася,— сказав я ствердним тоном.

— Щось зіпсувалося в механізмі. Це тяжко вразило Джорджа.

— А як воно вразило її?

Старий пустив повз вуха мій дотеп і сказав:

— Його це так вразило, що він уже більш не міг виконувати свій номер.

— А який був номер у нього?

— Він зображував людину, яку вішають.

— Он як,— мовив я і подивився на Джорджа. Авжеж, тільки з такою шиєю це й робити.— То що — і той механізм зіпсувався, і його придушило, чи як? — спитав я.

— Ні,— відказав Учений Прокурор,— просто його від усього того відвернуло.

— Відвернуло? — перепитав я.

— Атож, відвернуло. Дійшло до того, що він не мав ніякого задоволення від своєї роботи. Щоразу як він засинав, йому ввижалося, ніби він падає. І він пудив у ліжко, як мала дитина.

— Падає, падає,— мовив Джордж із жуйкою в роті, так що вийшло: «Па’ає, па’ає»,— і, не припиняючи жувати, широко всміхнувся.

— Одного дня, коли він зійшов на свою площадку із зашморгом на шиї, він не зміг стрибнути вниз. Не зміг навіть поворухнутися. А тоді впав на площадку, скорчився й заплакав. Довелося підняти його і спустити на руках,— провадив Учений Прокурор.— Після того його на якийсь час зовсім паралізувало.

— Скидається на те,— зауважив я,— що від висіння в зашморгу його таки добре відвернуло, як ти влучно висловився.

— Його зовсім паралізувало,— повторив Учений Прокурор, знову не звернувши уваги на мій дотеп.— Але не з фізичної причини, навіть якщо…— Він помовчав.— …Якщо взагалі щось відбувається з причин суто фізичних. Бо фізичний світ, хоч він і реально існує і заперечувати його було б блюзнірством, ніколи не буває причиною, він лише наслідок, лише зовнішній прояв, глина в руках гончарів, і ми…— Учений Прокурор замовк, гарячковий вогник, що спалахнув був у його очах, згас, і руки опустилися, не докінчивши промовистого жесту. Він нахилився над газовою плитою і помішав суп. А тоді повів далі: — Хвороба була отут.— Він підніс палець до чола.— Вона вразила його дух. А дух — завжди причина, це я тобі кажу…— Він знову замовк, похитав головою і, пильно подивившись на мене, сумно промовив: — Але ти цього не розумієш.

— Мабуть, таки ні,— погодився я.

— Він одужав від того паралічу,— вів далі Учений Прокурор.— Але цілком здоровим його не назвеш. Він боїться висоти. Не може дивитись у вікно. А коли вирушає продавати свої витвори і я веду його сходами вниз, він затуляє руками очі. Отож тепер я виводжу його лише зрідка. Він не хоче сидіти на стільці й спати на ліжку. Йому треба весь час бути на підлозі. Не любить стояти. У нього просто підтинаються ноги, і він починає плакати. Ще добре, що він має потяг до мистецтва. Це допомагає йому позбутися нав’язливих думок. А ще він багато молиться. Я навчив його молитов. У цьому він теж знаходить розраду. Вранці я встаю й молюся, і він проказує молитву за мною. І вночі, коли прокидається від моторошних снів і не може знов заснути.

— Він і тепер пудить у ліжко? — спитав я.

— Іноді,— серйозно відповів Учений Прокурор.

Я подивився на Джорджа. Він безгучно плакав, по його гладеньких пласких щоках текли сльози, але щелепи й далі перемелювали хлібну скоринку.

— Поглянь на нього,— мовив я.

Учений Прокурор поглянув на Джорджа.

— Дурний я, дурний,— забурмотів він з досадою і покрутив головою, так що на його чорний комір впало ще кілька пластівців лупи.— Дурний, що завів про це мову при ньому. Старий і дурний — усе забуваю…— І, отак досадливо бурмочучи, крекчучи й хитаючи головою, він налив у миску супу, взяв ложку й підійшов до Джорджа.— Дивись, дивись,— сказав, нахиляючись і підносячи Джорджеві до рота ложку з супом,— ось тобі супчик… смачний супчик… поїж трохи.

Та з очей Джорджа й далі текли сльози, і він не розтуляв рота. Одначе щелели його вже не жували. Вони були міцно зціплені.

Старий поставив миску на підлогу і, не забираючи ложки від Джорджевого рота, другою рукою лагідно погладив його по спині, весь час тихенько стривожено квокчучи, мов курка над своїми курчатами. Раптом він звів очі на мене, так що окуляри повисли на самому кінчику носа, й по-материнськи сварливо промовив: — Просто не знаю, що й робити… не хоче їсти супу… нічого не хоче їсти, крім солодощів… крім шоколадних цукерок… Просто не знаю…— І голос його завмер.

— Мабуть, ти сам його розбещуєш,— сказав я.

Він поклав ложку назад у миску, що стояла поруч на підлозі, і почав нишпорити в кишенях. Нарешті видобув шоколадку, трохи розм’яклу від тепла, й узявся злущувати з неї налиплу фольгу. Джордж дивився на ті маніпуляції, і по щоках його спливали останні сльози, а мокрий рот розтулився в радісному очікуванні. Та своїм короткопалим пухкеньким лапам волі не давав.

Потім старий відламав шматочок шоколаду, всунув його між очікувально розтулені губи і допитливо втупився Джорджеві в обличчя — а тим часом, напевне, десь у темній глибині рота жарко спалахнули смакові сосочки, і залози із млосним, солодким, щасливим зітханням пустили сік, і по обличчю Джорджа розлилося тихе й глибоке утробне блаженство, наче в святого.

«Ну,— мало не сказав я старому,— ось ти твердиш, що фізичних причин не буває, але ж плитка шоколаду — це річ фізична, а поглянь, що вона спричинила: дивлячись на його обличчя, можна подумати, ніби він причастився тілом Христовим, а не шматочком «Херші». То як же ти визначиш різницю, га?»

Та я цього не сказав, бо дивився на старого, що стояв нахилившись, у звислих з носа окулярах, в обвислому костюмі, з одвислим черевом, і вже тримав напоготові новий шматочок шоколаду, і тихенько квоктав, а обличчя його сяяло щастям, інакше й не скажеш; і, дивлячись на нього, я раптом побачив цього чоловіка в довгій кімнаті у білому будинку біля моря,— цього самого чоловіка, але зовсім не такого,— а в ранній темряві по віконних шибках періщив дощ, принесений шквалом з-над моря, але то був приємний, мирний шум, бо в каміні витанцьовувало полум’я, і дощові патьоки на чорній шибці здавалися срібною пряжею, і срібло змішувалося з відблисками вогню на склі, а той чоловік нахилявся, простягав щось і казав: «Ось глянь, що приніс тобі тато, але зараз тільки шматочок,— і чоловік відламував і давав мені шматочок,— оцей один, і все, бо скоро вечеря, а от після вечері…»

Я дивився на старого, і всередині у мене потепліло, а в грудях ніби розтав якийсь великий клубок,— здавалося, я носив його там так довго, що вже й не помічав того, і оце тільки тепер, коли він раптом зник і мені стало вільно дихати, знову згадав про нього.

— Батьку,— мовив я.— Батьку…

Старий звів на мене очі й невдоволено спитав:

— Що?… Що ти сказав?

Ох батьку, батьку! Та його вже не було в тій довгій білій кімнаті на узбережжі й більш ніколи не буде, бо він пішов звідти. Чому? Чому… Тому що не мав досить чоловічої твердості, щоб порядкувати у власному домі, тому що був дурень, тому що… І пішов звідти так далеко, цими сходами, до цієї кімнати, де якийсь старий нахилився з шоколадкою в руці та миттєвим виразом щастя — якщо то справді було щастя — на обличчі. Але тепер того виразу на обличчі вже не було. На ньому відбивалося тільки легке роздратування старої людини, яка не зовсім зрозуміла, що їй сказали.

Одначе і я пішов дуже далеко від тієї довгої білої кімнати на узбережжі — пішов, звівшись з килимка перед каміном, де сидів зі своїм іграшковим цирковим фургончиком, кольоровими олівцями та папером, чуючи, як періщить по шибках шалена злива, і де тато нахилявся до мене й казав: «Ось глянь, що приніс тобі тато»,— і опинився в цій кімнаті, де Джек Берден стояв, зіпершись об стіну, з сигаретою в зубах. І ніхто не нахилявся до нього й не давав йому шоколаду.

Отож, дивлячись на обличчя цього старого, я сказав у відповідь на його невдоволене запитання:

— Та ні, нічого.

Бо саме так воно й було. Хоч би там що було колись, тепер із того нічого не лишилося. Немає того, що було, не буде того, що є, і піна, така сонячно-біла на гребенях розбурханих вітром хвиль, після відпливу залишається на твердому піску, наче бруд у раковині після миття посуду.

Одначе щось же таки залишається: бруд на піску. І я сказав:

— А втім…

— Що?

— Розкажи мені про суддю Ірвіна,— попросив я.

Він випростався й став проти мене, кліпаючи вицвілими очима з-за окулярів,— так само, як тоді, коли зайшов зі світла в сутінь мексіканського ресторанчика.

— Про суддю Ірвіна,— повторив я.— Пригадуєш, був у тебе такий щирий друг.

— То були інші часи,— пробурчав він, пильно дивлячись на мене й тримаючи в руці розламану шоколадку.

— Певно, що інші,— мовив я і, дивлячись на нього, подумав: «Ще й як з біса певно». Тоді сказав: — Але ж ти пам’ятаєш.

— Ті часи вже мертві,— мовив він.

— Хай так, але ж ти живий.

— Той грішник, яким я був, який прагнув марної слави й неправедного збагачення, також помер. І коли я й тепер грішу, то не з власної волі, а через слабкість мого духу. Я зрікся всякої мерзоти.

— Слухай,— сказав я,— це ж дуже просте запитання. Тільки одне запитання.

— Я зрікся того життя,— відказав він і зробив такий жест, наче відштовхнув щось від себе.

— Тільки одне запитання,— не вгавав я.

Він дивився на мене й мовчав.

— Слухай,— сказав я,— Ірвін коли-небудь зазнавав великих збитків? Було в нього скрутно з грішми? Дуже скрутно?

Старий дивився на мене ніби здалеку, через відстань з-за миски із супом на підлозі, з-за шоколадки в руці, крізь час. Тоді запитав:

— Навіщо… навіщо тобі знати?

— Як по правді,— вихопилось у мене мимохіть,— то це потрібно не мені. А одному чоловікові, і той чоловік першого числа кожного місяця платить мені гроші. Я кажу про губернатора Старка.

— Мерзота,— мовив він, дивлячись через усе, що було між нами.— Мерзота.

— Ірвін опинявся в скруті? — наполягав я.

— Мерзота,— рішуче повторив він.

— Слухай,— сказав я,— коли всі оці твої мерзоти стосуються губернатора Старка, то і я не вважаю, що він робить усе на славу божу, але чи ти хоч колись замислювався над тим, до якого неподобства довели наш штат твої бісові добропорядні друзі на зразок Стентона й Ірвіна, з їхніми циліндрами, ходінням до церкви та цитатами з Горація? Хазяїн принаймні щось робить, а вони… вони не відривали гузен від стільців… вони…

— Усе мерзота! — вигукнув старий і знавісніло махнув перед себе правою рукою, в якій стискав, чи, власне, чавив розм’яклу шоколадку. Трохи шоколаду впало на підлогу. Пестунчик підібрав його.

— Коли ти хочеш сказати,— мовив я,— що політика, включаючи й ту, яку вели твої тодішні друзі, мало схожа на великодній тиждень у жіночому монастирі, то ти маєш рацію. Але цього разу я пропоную тобі метафізичну нічию. Політика — це дія, а будь-яка дія — лише гандж у досконалій бездіяльності, що є спокоєм, так само як усяке буття — лише гандж у досконалості небуття. А воно є бог. Бо якщо бог — це досконалість, а єдина досконалість — це небуття, то бог і є небуття. Отже, бог — ніщо. А ніщо не може правити за основу для критики речі в її речовинності. То як же ти можеш щось казати? То де вихід із цього?

— Дурниця, дурниця,— мовив він.— Дурниця і мерзота!

— Мабуть, твоя правда,— сказав я.— Це таки дурниця. Одначе не дурніша, ніж усі отакі балачки. Самі слова.

— Ти говориш мерзоту.

— Ні, тільки слова,— заперечив я,— а слова усі подібні.

— З богом не жартують! — прорік він, і я побачив, що голова його труситься.

Я швидко підступив до нього і став лице в лице.

— Ірвін опинявся в скруті? — запитав наполегливо.

Він начебто хотів щось сказати, навіть губи розтулив.

Та потім вони зімкнулися.

— Так чи ні? — наполягав я.

— Я більш ніколи не діткнуся до світу мерзоти,— промовив він, твердо дивлячись на мене знизу вгору своїми вицвілими очима,— щоб сморід його не лишився на руці моїй.

Мені захотілося схопити його і так труснути, щоб аж зуби клацнули. Витрусити з нього відповідь. Але хапати й трусити старих людей не гоже. А я від самого початку взявся до діла не так. Треба було підвести його до цього поступово, вдатися до хитрощів. Треба було якось підлеститися до нього. Та щоразу як ми бачились, мене охоплювало таке роздратування й нетерпіння, що я тільки й думав, як би скоріше піти геть. А потім, залишивши його, почував себе ще гірше, аж поки зусиллям волі відганяв думки про нього. Одне слово, я дав маху.

Оце було і все. Виходячи з кімнати, я озирнувся й побачив, що Пестунчик уже вм’яв шматок шоколаду, впущений старим, і тепер замислено водив рукою по підлозі, сподіваючись знайти ще якісь крихти. А старий повільно й важко знов нахилявся до нього.

Спускаючись сходами, я подумав, що навіть коли б я й спробував улещати старого, то, мабуть, однаково нічого б не дізнався. Річ була не в тому, що я не так повів розмову. І не в тому, що необачно згадав про губернатора Старка. А в тому, що я спитав його про світ минулого, з якого він пішов без вороття. І той світ, і світ узагалі — це мерзота, сказав він, і він не хоче дотикатися до нього. Він не хотів говорити про минуле, і я не міг його примусити.

Та одну річ я з’ясував. Я упевнився, що він колись щось знав. Виходить, таки було що знати. Ну що ж, дізнаюсь і я. Рано чи пізно. І я залишив Ученого Прокурора та світ минулого й повернувся у світ сьогодення.

А в цьому світі:

Довгасте поле, помережане білими геометрично правильними лініями на дерні, купоросно-зеленому в світлі яскравих прожекторів, що світять з високого парапету навколо бетонних трибун. Над полем клубочиться набрякла тремтлива світляна хмара, клоччаста й розріджена но краях, що тануть у гарячій темряві, але тридцять тисяч пар очей на внутрішніх схилах трибун дивляться не вгору, не в темряву, а спрямовані вниз, у залиту світлом западину, де постаті в червоних шовковисто-лискучих трусах та золотавих шоломах стинаються з постатями в блакитних шовковисто-лискучих трусах та золотавих шоломах, розсипаються в різні боки, падають на яскравий купоросно-зелений дерен, мов розкидані ляльки, і крижаний свисток розтинає загусле повітря, наче ятаган диванну подушку.

А в цьому світі:

Грім оркестру, ревище людського моря, крики як у муках, раптова тиша, а потім — жіночий зойк, дзвінкий і сріблястий, що розлягається серед тиші, наче поклик загиблої душі,— і знову ревище, таке, що аж ніби стрясається гаряче повітря. Бо із сплутаного, збитого лиснючого клубка на зеленому дерні вихопилася назовні червона частка, вилетіла по дотичній і покотилася зеленим полем, помчала чимдуж — і все-таки повільно в цю мить, коли час перестав існувати, в мить страшної відповідальності перед тим ревищем.

А в цьому світі:

Чоловік, що молотить мене по спині й кричить,— чоловік з м’ясистим обличчям і звислим на чоло шорстким темним чубом кричить:

— Це ж мій хлопець! Мій Том… Том… Том! Це він — і він виграв, їм уже не вистачить часу відігратися! Він виграв. Перша гра за університет — і виграв. Том, мій хлопець!

І чоловік молотить мене по спині, обхоплює дужими руками, притискає до себе, мов брата, мов кохану, мов рідного сина, а на очі йому навертаються сльози і, змішуючись із потом, спливають по м’ясистих щоках, і він кричить:

— Мій хлопець… найкращий на полі… його включать до збірної!.. А Люсі хоче, щоб я заборонив йому грати… моя дружина хоче, щоб він не грав, каже, це його занапащає… Занапащає!.. Якого біса!.. Він буде в збірній Америки! Ти бачив, як він грає, який він прудкий… прудкий. А таки прудкий, сучий син! Хіба не так?

— Так,— сказав я, і то була правда.

Він був прудкий, і він був сучий син. Принаймні як ще й не став справжнім сучим сином, то вже показав добрі здібності в цій сфері. І навряд чи варто винуватити Люсі за те, що вона намагалася відвернути хлопця від футболу: його ім’я на кожній спортивній сторінці газети — і фотографії — «Зірка першого курсу» — «Блискавка другого курсу» — вітання, оплески — великі гладкі руки, що без кінця плескають по плечах,— рука Малюка Даффі — «Еге ж, Хазяїне, який корінь, такий і паросток» — придорожні ресторанчики — тонконогі, тугогруді дівчатка — зойки «Ой Томе, ой Томе!» — пляшки й туристські будиночки — ревище людського моря і неодмінний жіночий зойк, що розлягається серед раптової тиші, як прокляття.

Та Люсі нічого не домоглася. Він же мав увійти до символічної Всеамериканської збірної. Такого півзахисника візьме будь-яка команда. Якщо пляшка та жінки не розладнають дочасно цей точний, як швейцарський годинник, чутливий, як спусковий гачок, бездоганний стовісімдесятифунтовий механізм, що його являв собою Том Старк, син Хазяїна, Блискавка другого курсу, Татова Втіха, який стояв того вечора посеред готельного номера, зі смужкою пластиру на носі й зухвалою посмішкою на гарному, чистому хлоп’ячому обличчі,— бо воно було й гарне, й чисте, й хлоп’яче,— і руки татових приятелів шарпали його й плескали по плечах, і Малюк Даффі поплескав його по плечу, а Сейді Берк, що сиділа трохи осторонь від усього того захвату, у своєму відособленому серпанку тютюнового диму та спиртних випарів, з недвозначним виразом на примітному рябуватому обличчі, промовила:

— Атож, Томе, хтось мені казав, що ти сьогодні грав у футбол.

Одначе її іронія не могла дійти до Тома, бо він стояв, оповитий власним променистим золотим серпанком — свідомістю того, що він Том Старк, який сьогодні грав у футбол.

Нарешті Хазяїн сказав:

— Ну, а тепер — спати, синку. Висипляйся як слід. Набирайся сили, щоб накидати їм і наступної суботи.— А тоді поклав руку Томові на плече й додав: — Ми всі пишаємося тобою, хлопче.

А я сказав собі подумки: «Якщо йому на очі знов навернуться сльози, мене занудить».

— Ну йди, синку, йди,— мовив Хазяїн.

— Еге,— недбало кинув Том Старк і вийшов з кімнати.

Отак воно було у світі сьогодення.

Та існувало й минуле. Існувало питання. Існувала здохла киця, похована в купі попелу.

Отож через деякий час я стояв перед великим вікном-«ліхтарем» і дивився надвір, де на бляшаному листі магнолій згасали останні відблиски денного світла і в дедалі густіших сутінках тьмяніло молочне шумовиння прибою. Позад мене була кімната, що мало чим відрізнялася від тієї довгої білої кімнати з вікнами на море, де, можливо, тепер, цієї самої хвилини, моя мати підносила кремововолосому Молодому Адміністраторові своє обличчя, що й досі було мов з біса дорогий подарунок, яким він не мав права не милуватись. А тут, у кімнаті позад мене, ледь освітленій недогарком свічки на полиці каміна, меблі стояли запнуті в білі савани, а дідівський годинник у кутку давно й невблаганно німував, як і сам дід. Та я знав: досить мені обернутися, як серед цих похоронних шат і позачасової тиші я побачу жінку, що стоїть навколішки перед холодним чорним отвором каміна й засуває під дрова соснові шишки та тріски. Перед тим вона сказала: «Ні, я сама. Розумієш, це мій дім, і я повинна сама розпалити в каміні, коли повертаюся. Щось ніби ритуал, розумієш. Я так хочу. Адам завжди дає мені це зробити. Коли ми приїздимо сюди разом».

Атож, ця жінка була Анна Стентон, а будинок належав колись губернаторові Стентону, чиє обличчя, мармурово-незворушне над прямокутною чорною бородою та чорним фраком, пильно дивилося із масивної золотої рами над каміном униз, туди, де немовби біля губернаторових ніг уклякла його дочка, чиркаючи сірником, щоб розпалити вогонь. А я пам’ятав цю кімнату ще з тих часів, коли губернатор був не мармуровою подобою в масивній золотій рамі, а ставним чоловіком і сам сидів біля каміна, поклавши ноги на килимок, з малою дівчинкою, зовсім ще дитиною, що вмостилася на подушечці біля його ніг і, прихилившись голівкою йому до коліна, дивилася у вогонь, тим часом як велика чоловіча рука пестливо перебирала її розпущені шовковисті коси. Та тепер я був тут тому, що Анна Стентон, уже давно не мала дівчинка, сказала мені: «Приїжджай до Лендінга, ми збираємося туди на суботній вечір та неділю — просто посидіти біля каміна, повечеряти якимись консервами й переночувати під рідною покрівлею. Це весь вільний час, який Адам може урвати. Та й таке не часто тепер трапляється». От я й приїхав, разом зі своїм питанням.

Я почув, як чиркнув сірник, і відвернувся від уже темного моря за вікном. Полум’я лизнуло живицю й застрибало по трісках, розкидаючи іскринки, схожі на бенгальські вогні, і теплі відблиски затанцювали на Анниному чолі, а потім, коли я підійшов і вона, не підводячись з килимка біля каміна, повернула до мене обличчя,— і на її щоці та шиї. Її очі заблищали, наче в дитини від приємної несподіванки, і вона раптом засміялася дзвінким горловим сміхом. Так сміються жінки, коли вони щасливі. І ніколи не сміються таким сміхом просто з чемності чи з якогось жарту. Жінка сміється так лише кілька разів у житті. Тільки тоді, коли щось зворушує її до самих глибин єства і щастя вихоплюється назовні так само природно, як подих, як перші нарциси, як гірський струмок. Коли жінка так сміється, її сміх завжди знаходить відгук і в тобі. І то байдуже, яке в неї при цьому обличчя. Ти чуєш той сміх і відчуваєш, що осягнув якусь чисту й прекрасну істину. Відчуваєш тому, що такий сміх — це одкровення. Це велика, не призначена нікому щирість. Це вкритий зарошеним цвітом пагін на могутньому стовбурі Всебуття, незалежно від того, хто ця жінка і де вона живе. Ось чому такий сміх не можна підробити. Коли б якась жінка навчилася підробляти його, то поряд з нею Нелл Гвін і маркіза Помпадур⁴⁹ здалися б двійком дівчаток із «Багаття»⁵⁰, в біфокальних окулярах, туристських черевиках і з шинами на кривих зубах Вона зчинила б неабиякий фурор. Бо, власне, все, чого хоче кожний чоловік,— це почути такий-от сміх із жіночих уст.

Отож Анна подивилася на мене блискучими очима й засміялась тим особливим сміхом, і відблиск вогню з каміна мерехтів на її щоці. Тоді і я засміявся, дивлячись униз на неї. Вона простягла до мене руку, щоб я допоміг їй, підвелася, легко й зграбно,— боже мій, терпіти не можу жінок, що встають наче розгвинчені,— і, випроставшись на повен зріст, ледь хитнулася, а я тримав її за руку. Вона стояла дуже близько до мене, усе ще сміючись,— і сміх її відлунював десь глибоко в мені,— а я тримав її за руку так само, як тримав давно, п’ятнадцять років тому, двадцять років тому, коли допомагав їй підвестися й ловив ту мить, коли вона хитнеться, щоб підтримати її за стан і відчути, як він пружно вигинається під моєю рукою. Так було тоді. Тож і тепер я, певне, подався до неї, і якусь мить на обличчі її ще був сміх, і вона трохи відкинула голову, як звичайно робить дівчина, коли знає, що ти її зараз обіймеш, і не має нічого проти цього.

Та раптом її сміх урвався. Так наче хтось спустив штору перед її обличчям. Я почував себе так, як ото буває, коли, йдучи темною вулицею, зазирнеш в освітлене вікно й побачиш, що люди в кімнаті розмовляють, співають, сміються, по їхніх обличчях хвилями перебігають мерехтливі відблиски полум’я з каміна, до тебе долинають звуки музики, і раптом чиясь рука — ти ніколи не дізнаєшся чия — рвучко спускає штору. А ти лишаєшся сам, зовні.

І я лишився сам, зовні.

Може, мені все-таки слід було зробити це — обійняти її за стан. Але я не обняв. Хоч вона й подивилася на мене і засміялась отим своїм сміхом. Але ж не до мене. Просто почувала себе щасливою, бо знов опинилась у кімнаті, де ще збереглося минуле,— часткою якого колись був і я, але тепер уже не був,— і стояла навколішки на килимку перед каміном, і щойно розпалений вогонь зігрівав їй обличчя, мов тепла долоня.

Її сміх призначався не мені. Отож я пустив її руку, відступив назад і запитав:

— У судді Ірвіна було колись сутужно з грішми? Дуже сутужно?

Запитав несподівано й різко, бо коли твоє запитання несподіване й різке, наче грім з ясного неба, ти можеш сподіватися дістати на нього відповідь, якої не дістанеш в інший спосіб. Якщо людина, котру ти питаєш, забула, в чому річ, таке несподіване, різке запитання може вирвати відповідь з трясовини її пам’яті, а якщо не забула, але не хоче казати, таке запитання захопить її зненацька, і вона відповість, не встигши й подумати.

Одначе нічого в мене не вийшло. Чи то Анна не знала, чи то її годі було захопити зненацька. Я й сам мав би здогадатися, що таку людину, як вона,— людину, сповнену глибокої внутрішньої впевненості в собі, бо вона зроблена з цілого шматка, а не стулена з клаптиків, обрізків та старих коліщаток, сяк-так скріплених іржавим колючим дротом, уривками мотузки й слиною, як більшість із нас,— отож я мав би здогадатися, що таку людину не захопиш зненацька й не змусиш відповісти на запитання, якщо вона не хоче відповідати. Навіть коли Анна знала відповідь. Та, може, вона й не знала.

Так чи так, а моє запитання трохи здивувало її.

— Що? — перепитала вона.

Я повторив.

Вона відвернулася, пішла до канапи, сіла й запалила сигарету, а тоді спокійно подивилася на мене.

— Навіщо тобі це знати? — спитала вона.

Дивлячись їй просто в очі, я відказав:

— Це потрібно не мені. Один мій приятель хоче знати. Мій найкращий приятель. Він кожного першого числа платить мені гроші.

— Ой Джеку!..— вигукнула вона і, викинувши щойно запалену сигарету в камін, підвелася з канапи.— Ну чому тобі треба все зіпсувати! Ми наче повернулися в минуле. А ти все псуєш. Ми…

— Ми? — спитав я.

— …мали тоді щось спільне, а ти хочеш усе зіпсувати, допомогти йому зіпсувати… отому суб’єктові… Він…

— Ми? — перепитав я.

— …замишляє щось лихе…

— Ми! — сказав я.— Коли ми справді мали щось у тому нашому пречудовому минулому, то чого ж ти не захотіла вийти за мене заміж?

— Та не про це ж мова. Я хочу сказати…

— Ти хочеш сказати, як нам було чудово й пречудово в минулому, а я хочу спитати: коли нам було так з біса чудово й пречудово тоді, то чому, в біса, нам зовсім не чудово й не пречудово тепер — адже тоді нічого такого нечудового й непречудового між нами не було? Дай мені відповідь на це запитання.

— Замовкни,— сказала вона.— Замовкни, Джеку!

— Ні, дай мені відповідь. Не скажеш же ти, що нам і тепер чудово й пречудово. А теперішнє бере початок у минулому, і тобі вже скоро тридцять п’ять, і для тебе хтозна-яка радість вибратися сюди на вечір, щоб посидіти серед усіх оцих старих меблів у запорошених чохлах, у будинку, де відключено електрику, а Адам… він теж живе, як у пеклі,— цілими днями ріже людей, поки на ногах тримається, і всередині весь затягнутий вузлами, а…

— Не приплутуй до цього Адама, не приплутуй…— сказала Анна і виставила руки долонями вперед, ніби хотіла відштовхнути мене, дарма що я стояв за кілька кроків од неї.— Він принаймні щось робить… бодай щось…

— …а Ірвін грається там зі своїми цяцьками, а моя мати з тим Теодором, а я…

— Атож, ти,— мовила вона.— Ти.

— Гаразд,— сказав я.— Я.

— Ти, ти. З отим суб’єктом.

— З отим суб’єктом, з отим суб’єктом! — передражнив я.— Так усі його тут називають, і отой Петтон, і інші людці, яких турнули від корита. А він же таки щось робить. Не менше за Адама. Більше. Він збирається спорудити медичний центр, що обслуговуватиме весь штат. Він…

— Я знаю,— мовила вона стомлено, вже не дивлячись на мене, і знову сіла на канапу, вкриту чохлом.

— Знаєш, а проте ставишся до нього зверхньо, як і всі інші. Ти така сама, як вони.

— Гаразд,— відказала вона, й далі уникаючи мого погляду.— Я ставлюся до нього зверхньо. Так зверхньо, що на тому тижні снідала з ним.

Їй-богу, якби дідівський годинник у кутку не спинився ще хтозна-коли, то від цих слів він напевне спинився б. А в мене кров спинилася в жилах. Спершу я ще чув, як гуготить полум’я, пожираючи дрова в каміні. Потім не стало й того гуготіння, і взагалі нічого.

Нарешті я мовив:

— Милий боже.— І тиша увібрала мої слова, як промокальний папір.

— Еге ж,— озвалась Анна.— Милий боже.

— Ну-ну,— сказав я,— ото б вирячив очі редактор «Кронікл», якби побачив дочку губернатора Стентона за сніданком з губернатором Старком! А сукня, моя люба, в якій ти була сукні? А квіти? Ви пили коктейлі з шампанським? І…

— Я пила кока-колу і їла бутерброд із сиром. У кафетерії Капітолію.

— Даруй мою цікавість, але…

— …але ти хочеш спитати, як я туди потрапила. Скажу тобі. Я пішла на прийом до губернатора Старка, щоб дістати кошти на дитячий притулок. І я…

— Адам про це знає? — запитав я.

— …і я їх дістану. Я повинна підготувати докладний звіт і…

— Адам знає?

— Не має значення, знає Адам чи ні… і принести той звіт…

— Уявляю собі, що сказав би про це Адам,— похмуро зауважив я.

— Гадаю, я й сама дам собі раду зі своїми справами,— відказала вона трохи роздратовано.

— Он ми які,— мовив я і помітив, як вона ледь зашарілася.— А я думав, що ти й Адам завжди отак.— І підвів праву руку, стуливши докупи вказівний та середній пальці.

— Ми справді отак,— відповіла вона,— але мені байдуже до того, що…

— І до того, що сказав би про це він, — я тицьнув великим пальцем на гордовите мармурово-незворушне обличчя, що дивилося з огорнутої сутінню масивної золотої рами,— тобі також байдуже, га?

— Ой Джеку…— І Анна з невластивою їй дражливістю майже підскочила з канапи.— Ну навіщо ти таке кажеш? Невже не розумієш? Я тільки домагаюся грошей на притулок. Це ж ділові стосунки. Суто ділові.— Вона задерла підборіддя з таким виглядом, наче більш не було про що говорити, але цим лише підхльоснула мене.

— Слухай,— сказав я, відчуваючи, як у мені здіймається злість,— ділові чи не ділові, а твоїй репутації кінець, коли стане відомо, що ти тягаєшся з…

— Де ж пак, тягаюся! — вигукнула вона.— Не будь дурнем. Я з ним поснідала. У справі.

— У справі чи не в справі, а це загрожує твоїй репутації, і…

— Репутації! — мовила вона.— Я вже досить доросла, щоб подбати про свою репутацію. Ти ж сам оце сказав, що я майже стара.

— Я сказав, що тобі скоро тридцять п’ять,— заперечив я.

— Атож, Джеку,— підхопила вона,— мені скоро тридцять п’ять, а я ще нічого не зробила. І нічого не роблю. Такого, що було б чогось варте…— Вона на мить замовкла й трохи розгублено піднесла руки до голови, торкнувшись ними волосся.— Анічогісінько. Я не хочу без кінця грати в бридж. А те, що я роблю,— отой притулок, дитячий майданчик…

— Є ще «Ліга молодих жінок»⁵¹,— докинув я. Та вона пустила це зауваження повз вуха.

— …цього недосить. Чому я не взялася до якогось діла, ні на кого не вивчилася? На лікаря, на медсестру. Могла б стати в Адама асистенткою. Могла б навчитися декоративного садівництва. Могла б…

— Могла б робити абажури,— мовив я.

— Могла б хоч що-небудь… хоч щось…

— Ти могла б вийти заміж,— сказав я.— Могла б вийти за мене.

— Та ні, я ж не про заміжжя, я про…

— Ти сама не знаєш, про що,— сказав я.

— Ой Джеку,— мовила вона і, взявши мою руку, міцно стиснула її,— може, й не знаю. Сама не розумію, що це сьогодні зі мною. Часом я приїжджаю сюди, і мені тут дуже добре, справді добре, але потім…

Більш вона про це, не говорила. Тепер її обличчя ховалося в мене на грудях, я заспокійливо поплескував її по плечу, а тоді вона глухо проказала, що я повинен бути їй другом, а я мовив: «Ну звісно»,— і вдихнув приємні пахощі її волосся. Від нього йшов віддавна знайомий мені приємний, чистий і свіжий дух маленької дівчинки, яку причепурили до дитячого свята. Але вона вже не була маленькою дівчинкою, і свята не було. Ні, не було свята. Ні полуничного морозива, ні шоколадного торта, ні плескання в долоні під звуки сурм, ні гри, в якій співаєш про короля Вільяма, сина короля Якова, а тоді стаєш навколішки на килимку і обираєш, хто тобі наймиліший.

Хвилину чи дві Анна стояла, сховавши обличчя в мене на грудях, і, якби це було при денному світлі, ви напевне помітили б просвіт між нею і її другом, тим часом як друг з безсторонністю лікаря поплескував її по плечу. Потім вона відійшла й стала перед каміном, дивлячись на вогонь, що вже добре розгорівся й надавав кімнаті, як то кажуть, домашнього затишку.

Раптом надвірні двері розчахнулись, до кімнати, мов великий настовбурчений пес, вдерся вітер з холодного моря, і полум’я в каміні зметнулося догори. То вступив у домашній затишок Адам Стентон. Він ніс цілий оберемок пакунків, бо їздив до центру містечка по харчі.

— Привіт,— сказав він із-за пакунків і усміхнувся своїм довгим, тонким, твердим ротом, що звичайно скидався на рівний добре загоєний хірургічний розтин, та коли Адам усміхався — якщо усміхався,— усмішка його була несподівано щира й аж наче зігрівала тебе.

— Слухай,— швидко промовив я,— чи на твоїй пам’яті суддя Ірвін хоч колись опинявся без грошей? У тяжкій скруті?

— Та ні… не знаю…— почав був він, і обличчя його спохмурніло.

Анна рвучко повернулась і позирнула на нього, а тоді кинула гострий погляд на мене. На мить мені здалося, ніби вона хоче щось сказати. Та вона промовчала.

— А, згадав! — мовив Адам, усе ще стоячи з пакунками в руках.

Я таки розворушив трясовину.

— Згадав,— повторив він із задоволеним, прояснілим виразом, який з’являється на обличчі людини, коли вона видобуває з глибин пам’яті щось давно призабуте.— Атож, дай подумаю… я був тоді ще малий… року десь тисяча дев’ятсот тринадцятого або чотирнадцятого… Пригадую, батько казав щось про це дядькові Джону чи, може, ще кому, він забув, що я в кімнаті… і суддя там був, і вони з батьком… я ще подумав, що вони сваряться, вони мало не кричали… і розмова була про гроші.

— Дякую,— сказав я.

— Нема за що,— відповів він, трохи спантеличено всміхаючись, і ступив до канапи, щоб звалити на м’яке свої пакунки.

— Ну-ну,— озвалася Анна, дивлячись на мене.— Ти хоч би з чемності сказав йому, навіщо тобі це знати.

— Авжеж,— мовив я. І повернувся до Адама.— Мені треба було дізнатися про це для губернатора Старка.

— Політика,— сказав він, і рот його зімкнувся, наче пастка.

— Еге ж, політика,— підтвердила Анна і криво посміхнулася.

— Ну, хвалити бога, мені в неї встрявати не треба,— сказав Адам.— Принаймні тепер.— Але сказав майже легковажно, і це мене здивувало. А тоді додав: — Та й якого біса, хай собі Старк знає, що суддя опинився на мілині. Це ж було більш як двадцять років тому. І взагалі сидіти на мілині законом не заборонено. Якого ж біса…

— Атож, якого біса…— мовила Анна і подивилася на мене з тією ж кривою посмішкою.

— А якого біса ти нічого не робиш? — зі сміхом запитав її Адам і, схопивши за лікоть, жартома труснув.— Стовбичиш тут, замість того щоб їство готувати. Ану мерщій… до діла, кисличко! Ворушися! — І підштовхнув її до канапи, де купою лежали пакунки.

Вона схилилася, щоб зібрати всі ті припаси, а Адам ляснув її по сідницях і повторив:

— Ворушися! — і знов засміявся.

Анна теж засміялася, вже щиро, і все було забуто, бо не часто траплялося, щоб Адам отак розкривався й давав волю сміхові, а в такі хвилини він ставав безтурботним і веселим, і ти знав, що всім буде пречудово.

І нам було пречудово. Поки Анна куховарила, а я накривав на стіл і готував напої, Адам зірвав покривало з фортепіано (інструмент у них стояв настроєний і навіть тепер був непоганий) і ушкварив так, що аж будинок задвигтів. Він навіть випив перед вечерею три порції віскі з содовою замість звичайної однієї. Потім ми попоїли, і він знов ударив по клавішах — «Троянди Пікардії», «О третій після півночі»⁵² тощо,— і ми з Анною танцювали й гопали, а коли він переходив на щось повільне, Анна мугикала мелодію мені на вухо, і ми погойдувались плавно й тихо, як молоді топольки на вітерці. Потім Адам підхопився з-за фортепіано і, насвистуючи «Прекрасну даму»⁵², вихопив Анну з моїх рук і хвацько, мов підпилий провінційний кавалер, закружляв у вальсі, а вона перехилилася в його обіймах і відкинула голову, млосно приплющивши очі й делікатно притримуючи випростаною правою рукою поділ розмаяної спідниці.

Та Адам танцював добре, навіть коли блазнював. Це було в нього від природи, бо йому вже давно не траплялося показати себе. Та й замолоду він не взяв свого в танцях. Ні в чому не взяв свого, окрім роботи. А якби захотів, вони б самі повзли до нього й набивалися. І лише десь раз на п’ять років у ньому вибухали буйні, невтримні, безоглядні веселощі — мов бурхливий потік, що руйнує загату, вивертає з корінням і несе за собою дерева та кущі,— а тими деревами та кущами був ти. Ти і всі, хто його оточував. Очі його шалено палали, і він вимахував руками з надміру снаги, що била джерелом з його нутра. Мимоволі спадала на думку величезна турбіна чи динамо-машина, що робить за хвилину з мільйон обертів, аж клекоче від надмірної потужності і ось-ось зірветься геть з основи. Коли Адам вимахував своїми дужими довгими гнучкими білими руками, він перетворювався на химерне поєднання Свенгалі⁵³ з машиною, що розщеплює атоми. Здавалося, ніби так і полетять блакитні іскри. Коли він бував такий, їм уже не ставало сили ні повзти, ні набиватися. Хіба тільки падати на місці й качатися по підлозі. А втім, і це не допомагало.

Але таке траплялося з ним не часто. І тривало не довго. До нього скоро поверталася звичайна холодність, і він знову замикався в собі.

Того вечора Адам не розходився на повну силу. Він просто усміхався, сміявся, жартував, барабанив по клавішах, кружляв сестру у хвацькому вальсі, а в каміні палахкотів вогонь, з масивної золотої рами на нас дивилося гордовите обличчя, з моря повівав вітер, і листя магнолій билося в темряві за вікном.

Не те щоб там, у кімнаті, за тріском дров у каміні та музикою, ми чули, як б’ється на вітрі листя магнолій. Я почув це згодом, лежачи в ліжку в темній спальні нагорі, крізь відчинене вікно,— оте ледь чутне сухе поклацування,— і подумав собі: «Чи ми були сьогодні щасливі тому, що таки були щасливі, чи тому, що були щасливі колись, дуже давно? Чи не схоже наше сьогоднішнє щастя на місячне світло, що йде не від місяця, бо місяць холодний і не випромінює власного світла, а лише відбиває чуже й далеке?» Я повертав цю думку і так, і так, намагаючись зробити з неї невеличку доладну метафору, одначе метафори не виходило, бо тоді ти мав бути й холодним, неживим мандрівцем-місяцем, і також, колись давно, сонцем,— а як, у біса, можна бути і тим, і тим воднораз? Це не сумісне. Виходила недоладність. «А, к бісу ту метафору»,— подумав я, дослухаючись, як б’ється листя за вікном.

Потім подумав: «Гаразд, тепер я принаймні знаю, що Ірвін був у великій скруті».

Я таки відкопав у минулому бодай це, і завтра міг залишити Берден-Лендінг та світ минулого й повернутись у світ сьогодення.

А в цьому світі:

Малюк Даффі сидів у великому м’якому шкіряному кріслі, розлившись великими м’якими стегнами по сидінню, а великим м’яким черевом — по великих м’яких стегнах; у кутику його рота недбало стримів довгий мундштук із запаленою сигаретою (мундштук був недавнім надбанням, змавпованим в одного добродія, найвизначнішого члена політичної партії, якій віддано служив і Даффі), його велике м’яке обличчя переливалося через комір, а на пальці виблискував перстень з діамантом завбільшки з волоський горіх,— і вся ота неправдоподібна, але цілком реальна постать була Малюком Даффі, що, напевне, переглядав карикатури у підшивках «Гарперс уїклі»⁵⁴ за дев’яності роки й брав їх за взірець того, як має виглядати, поводитись і одягатися шановний політик.

А в цьому світі:

— Боже милий! — сказав Малюк Даффі.— Хазяїн збирається вгатити шість мільйонів у лікарню. Шість мільйонів! — Розвалившись у кріслі, оповитий блідо-голубим тютюновим димом, він мрійливо прошепотів: — Шість мільйонів.

А Сейді Берк відказала:

— Еге ж, шість мільйонів, і він не дасть вам прибрати до рук ані пенса з тих грошей.

— Я міг би знайти йому підрядчика на це будівництво. У Четвертій окрузі. Там і досі верховодить Макмерфі. Він і Гладун Ларсон. Та якби віддати підряд на лікарню Гладунові…

— …Він продав би Макмерфі. Ви це хотіли сказати?

— Ну, не зовсім так… Я б сказав, Гладун якось переконав би Макмерфі.

— І вділив би й вам якийсь шматок. Чи не так, Даффі?

— Я ж не кажу про себе. Я кажу про Гладуна. Він укоськав би Макмерфі для Хазяїна.

— Хазяїнові не треба, щоб хтось укоськував Макмерфі. Коли настане час, він сам його укоськає, і то назавжди. Бог з вами, Даффі, ви ж так давно знаєте Хазяїна — і зовсім не знаєте його. Невже досі не втямили, що він скоріш розчавить когось, аніж купить? Правда ж, Джеку?

— Звідки мені знати? — озвався я. Але я таки знав.

Знав принаймні те, що Хазяїн намірився розчавити певну людину — суддю Ірвіна. І доручив мені копати під нього.

Отож я повернувся до своїх розкопок.

Та другого дня, перш ніж я знову взявся до тієї роботи, мені подзвонила Анна Стентон.

— Слухай, розумнику,— сказала вона,— ти думав, що ти дуже хитрий?

Я почув, як вона сміється — десь там, на другому кінці дроту, але той далекий сміх лунко задзвенів у трубці, і я враз уявив собі Аннине усміхнене обличчя.

— Атож, розумнику! Ти вивідав в Адама, що суддя Ірвін колись опинився в скруті, але я теж дещо вивідала.

— Он як?

— Отак, розумнику! Я пішла навідати стару тітку Матільду, а вона знає все про всіх за останні сто років. Досить було мені згадати між іншим про суддю, як вона завелася говорити. Їй тільки слово скажи — це все одно що вкинути монетку в музичний автомат. Справді, суддя Ірвін лишився тоді без грошей чи майже без грошей, але ти однаково спіймав облизня, Джеккі,— ти, ти, розумнику! Разом із своїм Хазяїном! — І в чорній трубці у моїй руці знову задзвенів далекий сміх.

— Он як? — мовив я.

— Бо тоді він оженився! — сказала Анна.

— Хто? — спитав я.

— Про кого ми говоримо, розумнику? Суддя Ірвін, хто ж іще.

— Звісно, що оженився. Усі знають, що він був одружений, але яке це, в біса, має…

— Він оженився на грошах. Так каже тітка Матільда, а вона знає геть усе. Він попав у скруту і тоді оженився на грошах. Отож, розумнику, добре це розжуй і перетрави.

— Дякую,— сказав я. Але, ще не доказавши, почув, як клацнула покладена Анною трубка.

Я запалив сигарету, відхилився в обертовому кріслі й закинув ноги на стіл. Певна річ, усі знають — чи знали,— що суддя Ірвін був одружений. Та, власне, навіть двічі, його першу дружину, на якій він оженився, коли я був зовсім малий, згодом скинув з себе кінь, і відтоді вона була прикута до ліжка й лежала, втупивши очі в стелю або ж, як їй трохи легшало, дивлячись у вікно. Вона померла, коли я був ще хлопчиськом, і я ледве пам’ятав її. Одначе й другу його дружину я майже забув. Вона була звідкись іздалеку, і тепер я намагався пригадати її зовнішність. Я ж таки бачив її кілька разів. Та хлопці п’ятнадцяти років чи близько того не дуже придивляються до дорослих жінок. Я викликав у пам’яті образ худої чорнявої жінки з великими темними очима, у довгій білій сукні й з білою парасолькою. А може, це був зовсім не той образ. Може, й не ця жінка вийшла заміж за суддю Ірвіна й приїхала до Берден-Лендінга, де приймала цікавих усміхнених дам у довгому білому будинку судді і, заходячи до церкви святого Матвія перед початком відправи, відчувала на собі їхні погляди серед раптової, сповненої пильної уваги тиші, а коли йшла проходом, чула за спиною перешіптування; потім вона захворіла й решту своїх днів провела в кімнаті нагорі з доглядальницею-негритянкою — так довго, що люди встигли забути про її існування й згадали з подивом аж у день похорону. А вже після похорону більш ніщо не нагадувало про неї, бо тіло повезли туди, звідки вона приїхала, і навіть імені її не лишилося на ділянці Ірвінів на цвинтарі коло церкви святого Матвія, під дубами, з яких звисали скорботні гірлянди іспанського моху, ніби почеплені там до примарного свята мерців.

Не щастило судді на дружин, і люди жаліли його. Обидві довго хворіли й померли в нього на руках. Усі щиро йому співчували.

Але його друга дружина, як тепер виявилось, мала багато грошей. То ось чому обличчя, що спливло в моїй пам’яті, було не гарне — не таке, яке мало б бути в дружини судді Ірвіна,— а хворобливо-жовтаве, виснажене й навіть не молоде, що приваблювало тільки великими темними очима.

Отже, вона була багата, і це спростовувало мою думку про те, що десь 1913-го чи 1914 року суддя Ірвін попав у скруту і вдався до якогось зловживання. І через це Анна Стентон раділа. Раділа, бо тепер з’ясувалося, що Адам не навів Хазяїна на слід, хай навіть і несвідомо. Ну, а коли раділа вона, то радів і я. А може, вона раділа й тому, що за суддею Ірвіном не було ніякої вини. Ну що ж, я також можу з цього радіти. Бо й моя єдина мета — довести, що він ні в чому не винен. Щоб рано чи пізно прийти до Хазяїна й сказати: «Не буде діла, Хазяїне. Він чистенький, як з божої купелі».

«Чистенький, як з помийниці, сучий син»,— скаже Хазяїн. Та йому доведеться повірити мені. Бо він знає, який я скрупульозний. Я ж таки скрупульозний і добре навчений дослідник. Лиш правди прагну я, холодний, безсторонній. І хай усе інше западеться.

У кожному разі, 1913 рік із списку можна викреслити. Про це подбала Анна Стентон.

Чи, може, ні?

Коли шукаєш у старому будинку сховану духівницю, то вистукуєш дюйм по дюйму гарні, червоного дерева панелі на стінах, міцне мурування підвалів, сподіваючись почути порожнистий звук. А почувши його, шукаєш потаємної кнопки чи починаєш орудувати ломиком. Отак і я постукав і почув, що натрапив на порожнину. Суддю Ірвіна колись спостигла тяжка скрута. «Та ні, ні,— сказала Анна Стентон,— то ніяка не схованка, просто там проходить кухонний підйомник».

Одначе я постукав знову. Тільки щоб іще почути той порожнистий звук, хай би там навіть справді був усього-на-всього кухонний підйомник.

Я запитав себе: коли людині потрібні гроші, де вона їх бере? Відповідь на це проста: позичає. А коли позичає, то має надати якесь забезпечення. Яке ж забезпечення міг запропонувати суддя Ірвін? Найімовірніше — свій будинок у Берден-Лендінгу або плантацію на поріччі.

Якщо йому були потрібні великі гроші, він заставив би плантацію. Отож я сів у машину й подався уверх по річці, до Мортонвілла, центру округи Ла-Салль, що її чималий шмат займає давня плантація Ірвінів, де бавовна росте біла, мов збиті вершки, а щасливі негри цілими днями співають, подібно до Ела Джолсона⁵⁵.

В окружній управі у Мортонвіллі мені дали витяг з інвентарної справи на плантацію Ірвінів. Там було записано все — від надання тих земель іспанською короною аж до останнього часу. І в 1907 році такий запис: «Застава. Монтегю Ірвін — Мортонвіллському комерційному банку. 42000 дол. до 1 січня 1910 р.» Наприкінці січня 1910 року частину боргу, близько 12000 доларів, було сплачено, і заставу продовжено. До середини 1912 року сплачувано проценти. У березні 1914 року порушено справу про позбавлення права викупу. Але з останнім дзвінком суддя врятувався. На початку травня було зафіксовано повну сплату застави. Більш ніяких записів у справі не було.

Тоді я знов узявся стукати і почув порожнистий звук. Коли людині загрожує банкрутство, звук завжди такий, наче в склепі.

Одначе він одружився з багатою жінкою.

Та чи була вона багата?

Це засвідчували лише слова тітки Матільди. Та ще хворобливо-жовтаве обличчя місіс Ірвін. І я вирішив удатися до ломика.

Треба зіставити дату одруження з датами в інвентарній справі. Можливо, це мені щось дасть. Але хоч би що воно дало, я таки колупну ломиком.

Про місіс Ірвін я не знав нічого — ні дати одруження, ні навіть її ім’я чи звідки вона родом. Та дізнатися було неважко. Година в громадській бібліотеці, знов у столиці штату, над старими підшивками газет, а власне, над сторінками світської хроніки, що за двадцять з лишком років пожовкли, стали крихкі й уже не вражали колишнім блиском чи пишнотою,— і я вийшов на ясне світло з мокрим комірцем та запорошеними руками, але маючи у внутрішній кишені конверт, на звороті якого було нашкрябано: «Мейбл Каррузерс, єдина дочка Лемойна Каррузерса, Саванна, шт. Джорджія, одружена 12 січня 1914 р.»

Дата одруження сказала мені не багато. Щоправда, справу про позбавлення права викупу було порушено пізніше, але це ще не доводило, що Мейбл не мала великих статків: можливо, суддя витратив увесь медовий місяць на те, щоб підступитися до такої низької теми, як готівка. Не йшов же він напролом. Отож вона цілком могла бути справжньою багатійкою. Та хай там як, а того ж таки вечора я вже їхав поїздом до Саванни.

Двадцять п’ять років — недовгий час в очах божих, але ж треба мати божі очі, щоб відшукати певні відомості про приватне життя навіть такого визначного члена громади, яким був Лемойн Каррузерс, коли він уже двадцять п’ять років як помер. Я божих очей не мав. Отож мусив стромляти носа в чужі справи, копатися в давніх газетних підшивках, тягти по слову із старої руїни, що за тих часів була редактором міської газети, запобігати товариства одного свого колишнього знайомого, нині неабиякого діяча на місцевій страхувальній ниві, і водитися з його приятелями. Я їв смажену качку, начинену вустрицями та бататами, і чудове кері⁵⁶, яке так добре готують у Саванні й яке смакує навіть людині, що, подібно до мене, відчуває нехіть до всяких наїдків; пив житню горілку, ходив гарними вулицями, прокладеними ще за генерала Оглторпа⁵⁷, й роздивлявся на показні суворі фасади будинків, ще суворіші о цій порі року, коли із розложистих крон дерев обабіч вулиць уже облетіло останнє листя і сірі хмари, принесені вітром з Атлантики, тягнуться понад самою землею, аж черкаючи черевами об щогли та комини, наче важкі льохи на стерні.

Я побачив будинок Лемойна Каррузерса. Старий, як видно, був таки багатенький. Та й помер 1904 року, як свідчила копія духівниці, при добрих статках. Але ж від 1904-го до 1913-го минуло дев’ять років, і всяке могло трапитись. Мейбл Каррузерс жила на широку ногу. Так казали люди. Одначе всі визнавали, що вона могла собі це дозволити. І, судячи із зібраних мною відомостей, не було підстав припускати, що її дядько в Нью-Йорку нехтував своїми обов’язками виконавця духівниці чи не знав, як примножити капіталовкладення, зроблені на ім’я Мейбл.

Здавалося, все тут чисто, й голки не підточиш. Та є одна річ, про яку ніколи не слід забувати,— книга судових ухвал, що зберігається в суді.

Я про неї не забув. І знайшов там ім’я Мейбл Каррузерс. Людям доводилося звертатись до суду, щоб стягти з неї належні їм гроші. Одначе й це нічого не доводило. Чимало багатих жінок аж такі багаті, що просто не зважають на якісь там рахунки, і, поки їх не притиснеш, і не подумають заплатити. Але я спостеріг одну обставину. До 1911 року Мейбл не мала цієї поганої звички. Іншими словами, перші сім років, як дістала спадщину, вона справно оплачувала всі рахунки. Отож, міркував собі я, якщо ця невинна вада була спричинена самою вдачею Мейбл, а не скрутою, то чому вона виявилась отак зненацька? А все те справді наче з неба на неї впало, та ще й як рясно! До суду подав не лише бакалійник із сусідньої крамниці. До нього прилучився цілий гурт позивачів, бо в Мейбл не лежала душа платити ні нью-йоркському ювелірові Леклерку за діамантовий кулон, ні своїй кравчині, ні місцевому винареві за вишуканий товар. Атож, Мейбл жила на широку ногу.

Остання судова ухвала була на користь банку «Сіборд» з приводу позики в 750 доларів. Сущий дріб’язок для Мейбл. Тепер у Саванні банку «Сіборд» уже не було. Про це я дізнався з телефонного довідника. Але один стариган в окружній управі сказав мені, що десь 1920 року «Сіборд» був поглинутий банком «Джорджія Фіделіті», і там підтвердили: так, у 1920-му. Хто очолював тоді «Сіборд»? Хвилинку, зараз вони подивляться. Ага, є — містер Персі Пойндекстер. Чи він і тепер живе у Саванні? Ну, напевне сказати вони не можуть, час минає так швидко. Але містер Петтіс має знати, містер Чарлз Петтіс, його зять. О, просимо, просимо, сер. Завжди до ваших послуг.

Містер Пойндекстер жив тепер не в Саванні, та й чи жив узагалі, бо за кожним його видихом доводилося чекати й чекати, поки те вутле створіння із трісок, прозорого пергаменту та філіграні синіх жилок збереться на силі, щоб знову розтулити рота. Містер Пойндекстер напівлежав у кріслі на колесах, випроставши прозорі руки на вишневому шовковому халаті, його блідо-голубі очі були втуплені в потойбічну далину, і він з довгими паузами між кожним видихом і вдихом говорив:

— Атож, молодий чоловіче… ви, звісно, сказали мені неправду… та мені байдуже… байдуже, навіщо вам про це знати… тепер воно вже нічого не важить… ні для кого… бо всі вони повмирали… і Лемойн Каррузерс… він був моїм другом… моїм найближчим другом… але все те було дуже давно… я вже й не пригадую його обличчя… і його дочка Мейбл… я робив для неї все, що міг… навіть опинившись у скруті, вона ще могла б жити цілком пристойно… навіть дозволяти собі помірну розкіш… аж ні, вона кидала гроші на вітер… не знала міри… я давав їй у банку чималі позички… частину вона повернула, коли я її присоромив… дві чи три оплатив я сам… з поваги до пам’яті Лемойна… і надіслав їй сплачені векселі, щоб наставити її на розум… та де там… вона приходила знову й знов і безсоромно дивилася на мене своїми великими очима… вони були темні, похмурі й гарячково блищали… і казала: «Мені потрібні гроші…», і зрештою я подав один вексель до суду… щоб присоромити її… настрахати… для їі ж таки добра… бо гроші спливали в неї, як вода… вона розкидала їх, мов у гарячці… на бали, на звані вечері… на вбрання та прикраси… вона була негарна… хотіла вийти заміж… але чоловіки були чемні з нею, і не більше… та все-таки вона знайшла собі чоловіка… звідкись із Заходу і, як казали, багатого… він швидко оженився й забрав її з собою… а потім вона померла, і її привезли сюди… поховати… день був непогожий, і на похорон мало хто прийшов… хоч би з поваги до Лемойна… навіть декотрі його друзі не прийшли… він уже дванадцять років як помер, і його забули… люди забувають…

Дихання урвалось, і кілька довгих секунд здавалося, що воно не поновиться. Одначе старий знову вдихнув у себе повітря і проказав:

— Та й це… вже нічого… не важить…

Я подякував йому й потиснув руку, що була мов холодний віск і захолодила мені долоню; а тоді вийшов, сів у взяту напрокат машину й повернувся до Саванни, де насамперед пішов випити — не так відзначити свій успіх, як розігнати холод у кістках, що лишився не від негоди, а від дотику того старого.

Отже, я довідався, що Мейбл Каррузерс розтринькала свої гроші, але вийшла заміж за якогось багатого чоловіка із Заходу. А власне, з тих країв, що їх вважають «Заходом» у Саванні. Лихий жарт долі, та й годі. Адже той багатий чоловік із Заходу сам одружився з нею заради грошей. Ото, певне, весело їм було, коли правда випливла на світ! Я поїхав із Саванни другого дня, але перед тим сходив на кладовище й поглянув на фамільний склеп Каррузерсів, де мох наповзав на славне ім’я і в ангела бракувало руки. Та це вже не мало значення, бо всі Каррузерси були тепер там, усередині.

Я постукав — і звук дуже й дуже виразно виказав порожнину. Я колупнув ломиком глибше. 1914 року суддя Ірвін погасив заставу не дружининими грішми. До чого ж він удався того 1914 року, щоб добути гроші? Він обробляв свою плантацію і був генеральним прокурором штату при губернаторі Стентоні. Ну що ж, ніяка бавовникова плантація сорок чотири тисячі доларів за сезон не дасть (а саме таку суму він тоді сплатив, бо, як я з’ясував, ті дванадцять тисяч, що їх він вніс 1910 року, були позичені під будинок у Лендінгу, отож суддя викупив разом і його, і плантацію). А його платня як генерального прокурора становила три тисячі чотириста доларів на рік. У південному штаті на посаді генерального прокурора не забагатієш. Принаймні законом такого не передбачено.