Все починається в тринадцять

День десятий триває

Я поспіхом упорався по господарству й одразу ж зателефонував Дмитрові.

— Чуєш, конотопський Гаррі Поттер, що ти написав на тому шматочку папірця?

— Що? Який Гаррі Поттер? — сонно прохрипів Дмитро.

— Ще й досі спиш? Давай, ворушись. Час вивчати шумерську мову! Чи що ти там зубриш?

— Іди ти під три чорти і не заважай спати! — сердито буркнув Дмитро і вимкнув мобілку.

Потинявшись без діла подвір’ям, я відчув, що зголоднів. Не завадило б поснідати. Полюбляю вранці тепле молоко з батоном. Прихопив цю просту їжу й занурився в інтернет. ВКонтакті Андрій скаржився, що проект його буксує, тому відклав на потім, а ще він поцікавився, хто та Тетяна, що проситься до мене в друзі. Я відповів, що це, напевно, спам.

ВКонтакті я довго не затримався, бо раптом в уяві спливли уривки сну, в яких я начебто бачив фрагменти майбутньої програми й розмовляв з Тетяною. Якась беззмістовна розмова. Пригадую ось тільки це: «Запам’ятай, що насправді не існує різниці між реальним і віртуальним. Керувати і тим, і другим так просто й легко».

Що ж, спробуємо! Якщо факти не можна пояснити, то залишається скористатися ними. Вийшов з інету, відкрив новостворений файл. Не зовсім вдалий час для початку роботи над програмою, але чекати було нічого.

Спершу, щоб написати програму, необхідно визначитися з кількістю задіяних у ній об’єктів. Зазвичай малодосвідчені програмісти малюють усе це на папері. З цим у бабусиній хаті виявилося сутужно. Написати код для графічного зображення усіх деталей програми — це не хатинку намалювати. Спробував попрацювати одразу в файлі. Зрештою, в цій справі слід відвикати від папірців з олівцями. Такий стиль у роботі швидко виснажив. Я відсунув ноутбук і вирішив трішки передрімати прямо за столом.

Чи уві сні, чи насправді почув гучні кроки й різко підхопився з-за столу.

— Так втома здолала, що й до ліжка не дотягнув? — усміхнувся батько, обіймаючи за плечі. — Ми також добряче натопталися. Дідусь приліг спочити, а я не буду. Виспишся вдень, а вночі повік не стулиш.

— Як бабуся?

— Лікар сказав, що серцевий напад вчасно блокували уколами. А ти молодець, справно виконав усі доручення. Господар!

— Тату, тут таке трапилось, — мовив я, озираючись довкола, наче боявся, що нас хтось підслухає, й почав розповідати...

— Звичайний сич. Бідолашний. І треба ж було так поранитися, — журився батько, оглядаючи нічного бешкетника на підвіконні.

— Кажуть, що це погана прикмета...

— Птахи, як і люди, іноді з відчаю б’ються головою об стінку, — ніяково усміхнувся у відповідь батько і заходився шукати інструмент, щоб засклити вікно.

— Ти сьогодні повертаєшся до Харкова?

— Ні. Побуду в селі, доки не одужає бабуся. Навперемінки з дідусем чергуватимемо біля неї. Тому призначаю тебе комендантом подвір’я й усього господарства.

— То коменданту тепер можна й на річку?

— Гаразд. Тільки ж не довго, бо о шістнадцятій ми з дідусем вирушаємо до лікарні.

— Не хвилюйтеся!

Спершу забіжу до Дмитра. Необхідно поговорити віч-на-віч і з’ясувати, що ж то він написав у тій цидулці.

Зазирнув поверх паркану — на подвір’ї порожньо. О такій порі бабуся вже попоралася по господарству і прилягла перепочити, а її чорнокнижник, напевно, пріє над своїми талмудами.

За мить я стояв на порозі. Двері були відчинені. Покашляв, щоб якось заявити про себе.

— О! Зняли арешт чи ти втік? — радісно вигукнув Дмитро й похапцем закрив розкладені на столі книги.

Я не помилявся, коли припускав, що о цій порі він студіює черговий індійський тайнопис. За робочий кабінет йому правила тісненька веранда, де з меблів були тільки хиткий столик, збитий з дощок і вкритий цератою, та не менш аварійний стілець. На стінах порозвішувані пучки різнотрав’я. На цьому тлі Дмитро мав вигляд справжнього чаклуна.

— Арешт зняли, та легше не стало. Минулої ночі бабусі було зле. Ледь встигли відвезти в Тростянець до районної лікарні. Батько з дідом чергують біля неї, а на мені все хазяйство.

— Прикро.

— Та й це ще не все. Але спершу скажи, що означають ті слова на твоєму пергаменті?

— Що трапилось?

— Чорти всю ніч товклися навколо хати. Ненароком потрапила під руку твоя цидулка. Пробекав по складах — вони й заспокоїлися.

— Не коси під дурня. А жартуватимеш так, то чорти товктимуться не тільки під вікнами, а й на твоїй дурній голові. Зрозумів?

Я не наважився розповісти йому про пригоди минулої ночі. Ще скаже Олегові, Оксані. Насміхатимуться. Обмежуся розбитим вікном. Не повірить — батько засвідчить.

— Не повіриш, але факт: сич серед ночі з розгону у вікно луснувся, аж скло посипалось. Уяви тільки, як воно, коли сам вдома.

— Стривай! — вигукнув Дмитро, підводячись з-за столу. — А може, це і не сич?

— Батько сказав, що сич.

— Може, сова?

— Та може, але не чорногуз — це точно.

Знавець древніх цивілізацій кинувся до книг: розкривав то одну, то другу, з яких стирчали десятки закладок, щось там вичитував, уголос розмірковував.

Палітурки фоліантів були дбайливо обгорнуті цупким сірим папером. Тільки декілька словників з древньоєврейської були без додаткових обкладинок, а решта — замасковані. Я переминався з ноги на ногу і нетерпляче чекав пояснення, перераховуючи його букварі: один, другий, третій, шостий, десятий... чотирнадцятий! І це ж була охота перти стільки книг на село?!

— Ходімо на поріг, там хоч сісти можна, — запропонував я.

— Сідай, — кивнув Дмитро на єдиний стілець біля столу.

— Зрештою, мені розсиджуватись ніколи. Скажи, що ти написав, і я піду.

— Так кажеш, що схожа на сову?

— Так.

— Чу-до-во. Значить, Athene noctua, тобто сич домовий. Це він зустрів нас тієї ночі біля воріт кладовища.

— Дмитре, в мене таке враження, що ти навмисне уникаєш відповіді. Я намагаюсь довідатись від тебе, що означають слова, написані латиницею в записці, а ти все про сичів.

— Всевладний Боже! Почуй мою молитву і засвідчи це пером Своїм благословенням. Амінь, — виголосив одним подихом Дмитро.

— Ти здурів чи прикидаєшся?

— Сам здурів. Ти просив перекласти — я переклав.

— Вибач. Не втямив одразу.

— А куди ти його подів?

— Кого?

— Сича.

— Чекай, ти мені спершу поясни, що ці слова мають до моїх дій на кладовищі?

— Безпосереднє. Але тобі без певної підготовки все це важко зрозуміти. Не думай, що я навмисне щось не домовляю. Коли б щось і пояснив, то ти б нічого не второпав.

— Якщо ти такий розумний, то спробуй мені розтлумачити без підготовки.

— Тоді слухай. Якщо написати літери в певній послідовності, то вони створять слова. Якщо потім їх розташувати в заданій конструкції речення, то все це стане потужним колом енергії, яку люди використовують, щоб досягти мети. Затям, букви, звуки — це не тільки те, що ми про них знаємо.

— Щось схоже на те, коли пишеш програму якоїсь гри?

— Типу цього. Дуже тебе прошу: нікому, навіть своїй бабусі, батькам — жодного слова про дива, які з тобою відбуваються.

— Слухай, Дмитре, а чого це ти заходився мене повчати? Висуваєш якісь умови?

— Очевидно, ти таки справді погано спав, — зітхнув Дмитро, взяв мене під лікоть і вивів на поріг. — Я ж допомогти хочу. Як ти цього не розумієш! А як можна зарадити людині, яка не має уявлення про проблему, з якою зіткнулась? Зрештою, я не нав’язуюсь.

— Не ображайся.

— Гаразд, краще скажи, де ти подів сича?

— Батько закопав його.

— Де саме? Затям — це не простий сич.

— З вищою освітою?

— Майже. Щонайменше — сич заворожений. Гадаю, що він був помічником тих людей, які володіють потаємними знаннями. Це може бути зовсім не сич і взагалі не птаха, а згусток штучно створеної енергії, який — за бажанням невідомої особи — набув вигляду сича. Замість сича могла бути собака, кішка, свиня, навіть людина. Та це вже найвищий пілотаж, яким оволодівають лише одиниці. І не тому, що вони такі талановиті та розумні, а тому, що це найпотаємніші знання і вони ретельно оберігаються купкою обраних. Секрети відкриваються тільки найсумліннішим учням. Їх у всьому світі на пальцях однієї руки можна перерахувати. Ти от що, як тільки довідаєшся, де батько закопав сича, то одразу ж дай мені знати і мерщій викопай його. Облий бензином і підпали. Нехай горить, щоб одні кісточки лишися. Вони нам і потрібні.

— Та ну його до біса! Краще давай разом.

— Добре. Чекатиму на дзвінок.

— Навіщо тобі кісточки?

— В багатьох текстах, написаних на мові гінді, зустрічаються фрагменти, в яких детально описується безліч способів для вирішення багатьох проблем за допомогою кісток саме таких птахів, — Дмитро подивився на мене, підняв вказівний палець вгору і ще раз повторив: — Дуже багатьох. Тямиш?

— Наприклад?

— Вилікувати безліч хвороб, знаходити загублені речі. А ще, — він озирнувся довкола і перейшов на шепіт, — якщо знаєш, як використати певні кісточки крила, то можна прискорити розвиток бажаних подій, а можна і пригальмувати. Наприклад, голова сича допомагає розбагатіти, дзьоб та лапки — провчити недругів. В цілому ж, будь-яка частинка скелета наділена неймовірними чарами. Та найцікавіше — очі…

— Тю на тебе! Які ж у скелета можуть бути очі?!

— Знаєш, що я тебе попрошу... Хочеш слухати — слухай, але ніколи не перебивай. Зрозумів? Я вже помітив, що всі хакери, комп’ютерники, програмісти та їм подібні вірять тільки в те, що знають.

— Та невже і пір’я, і шкіра, і м’язи — все геть згниває в землі, а очі залишаються цілісінькими?

— Чого б вони мали лишатись? Звичайно ж, що згнивають. Так-от, очі у такого сича — це найпотаємніший і один із наймогутніших предметів у світі магії. Хто оволодіє ними — тому відкриваються неймовірні здібності. Але очі мають силу тільки тоді, коли їх вийняти живцем. Вони здатні вмить переносити людину на будь-які відстані, з їх допомогою людина легко може опинитися в майбутньому або зазирнути в минуле, читати думки інших.

— Навіть на мільйон років вперед чи на десять століть назад?

— Справа не у відстані і не в часі, а у функціональних можливостях. Розумієш? У таких речах не має значення, чи мільйон років, чи один день — все це деталі. Головне — дія.

— От якби я про це знав раніше!

— Не один ти такий розумний. Та нічого б у тебе не вийшло. Бо без спеціальних знань, які тримаються в секреті, ніхто не може витримати й секунди, якщо дивитися в очі сича. Достатньо на якусь мить поглянути — і ти пропав. Його очі — місточок поміж двома світами. І тільки сич перехопить чийсь погляд — людина щезає. Була — і немає. А насправді ж відбувається типова телепортація.

— Теле.. що?

— Те-ле-пор-та-ція, — по складах вимовив Дмитро. — Науковці багатьох країн не раз фіксували випадки, коли блискавично, перевищуючи швидкість світла, предмет чи людина переміщалася на будь-які відстані. Ось ти зараз зі мною розмовляєш, а за секунду міг би опинитися в Америці.

— Та невже?

— Говорю те, про що читав.

— Звідки ти береш такі книжки?

— Раніше я про їхнє існування і не здогадувався. І, мабуть, ніколи б ними й не зацікавився, якби не моя пристрасть до вивчення мов країн Сходу...

— А як би нам перевірити цю теорію? Ти справді віриш, що все це діє?

— Звичайно ж, що ні. Людина не повірить, доки не перевірить, вірно? Однак припускаю, що, може, воно й правда.

— Гріх цим не скористатися. Саме йде до рук. От якби вилікувати мою бабусю!

— Не квап події, — застеріг Дмитро. — В таких справах легко припуститися помилки. Спробую дещо тобі пояснити. Сич — це така птаха, якій притаманна осілість. Тому й зветься так — домовий. Але постійного гнізда він не має. Тулиться він то по скиртах, то в покинутих приміщеннях, а може й під хатньою стріхою оселитися. Тоді, кажуть, господарям слід чекати біди. Він може навіть вирити гніздову нірку. Одним словом — господарством себе не переобтяжує. Самці та самки завжди тримаються разом, незалежно від періоду парування. Я до чого це говорю, — поглянув на мене Дмитро, — це значить, якщо один сич загинув, то залишився ще один. Май на увазі, рано чи пізно він дасть про себе знати.

— А, може, другий ще раніше вкоротив собі віку?

— Припустимо.

— А я думаю: хто тут бубонить та й бубонить, а воно — лопці. Здрастуй, Сергію. Що там твоя бабуся робить? Я ось витопила в печі, та й вилежуюся, наче на свято. Дмитрику, а ти козу перепинав? А двій дідусь, Сергію, ще не починав косити ячмінь? Чи вони наче цього року і не сіяли? А я казала синові, що хоча б латочку засіяв в кінці городу. Цей рік, кажуть, добрий врожай буде, — бубоніла баба, наче радіо.

Такий унікальний стиль бесіди: сама запитує, сама відповідає.

Зателефонував Олег, а довідавшись, що я в Дмитра, скомандував нікуди не розходитися і чекати на нього.

Бабуся пошкутильгала надвір, мабуть, до своїх кіз, а ми повернулися до розмови.

— А в тих книгах, що ти читаєш, часом не пишуть про те, що людина після смерті продовжує жити, скажімо, в якомусь іншому вимірі?

— Я думав, що, крім комп’ютерного залізяччя, тебе нічого не цікавить.

— Знаєш, в мене таке відчуття, наче дівчина, на могилі якої ми проводили експеримент, існує десь тут, поруч із нами. Звичайно ж, це не привид, а щось інше... Словом, пояснити це важко.

— Можеш не пояснювати. Я розумію, — Дмитро поклав мені руку на плече. — Відомий танатолог... танатологія — це така наука, що вивчає процеси, які відбуваються в організмі людини в останні передсмертні моменти і після смерті... так от, він сказав, що смерть виникла приблизно сім мільйонів років тому. А чотири мільярди років до цього її не існувало, бо живі істоти були одноклітинними. А життя на одноклітинному рівні — безкінечне… Помізкуй над цим на дозвіллі.

Приїхали Олег з Оксаною.

— О! Серж! Невже на волі? — киянка легко зіскочила зі скутера, в два кроки опинилась поруч, обійняла і чмокнула мене в щічку. — Ну, розповідай! Як справи? Після походу на кладовище мені такі жахи сняться. І що цікаво, у тому страхітті завжди фігуруєш ти.

— Невже мені й там знайшлося місце?

— Не до жартів. От, наприклад, минулої ночі чую крізь сон хтось стукає у вікно. Я до вікна — а там ти, Серж, стоїш з якось дівчиною: щось мені говорите, подаєте руками якісь знаки. Думаю: цікаво, хто ж вона? Притулилася до вікна, щоб краще розгледіти. У небі — повний місяць. Біло-синє проміння так і ллється. І ви в ньому білі-білі. Коротше, дивлюся на вас, а ти серйозний такий, переводжу погляд на незнайомку, а в неї замість очей — чорні отвори… Зойкнула — і прокинулась. Прокинулася бабуся. Підійшла до ліжка, перехрестила мене, а потім запитує: «Мені почулося чи справді хтось стукав у вікно?» А я лежу і думаю: ну, не могли ж ми з нею одночасно бачити однаковий сон?! Я нічого не відповіла. Бабуся присіла на край ліжка і розповідає далі: «Не спалося мені. Коли чую — хвіртка гримнула. Думаю, кого о такій порі несе? Раптом у те вікно, що у твоїй кімнаті, тихесенько постукали, потім удруге. Підвелася. Це чужі, бо всі в селі знають, в яке вікно стукати. Потім знову як затарабанить, а ти як зойкнеш — в мене аж мороз по спині. Кого ж то носить о такій порі?.. Ну, та спи, не бійся, кому ми потрібні? Якийсь п’яниця переплутав домівки». Бабуся посиділа, посиділа та й почовгала до себе в спальню, а мені поворухнутися страшно. Так і не стулила очей, аж доки за вікном не почало сіріти.

— Коли дуже страшно, то телефонуй нам. Правильно? — порадив Олег.

Помітно, що розповідь Оксани справила на нього враження: завжди веселий, він посерйознішав, і жодного натяку на жарти.

— Слід психологічно розвантажитися. Їдьмо до Ворскли. Сідай, Серж, чого стовбичиш? Потім вас заберу.

Скутер летів, надриваючи двигун. Нас підкидало на вибоїнах, та Олег і не думав збавляти швидкість. За селом з розгону врізались у спекотне повітря. Воно невдоволено завивало, посвистувало, про щось шуміло біля самісіньких вух.

— Не скучай, моряче! — гукнув Олег, лишаючи мене на березі Ворскли. — Я швидко.

Я роздягнувся й пірнув в освіжаючу прохолоду річки. Відплив далі від берега, ліг на спину і погойдувався на хвилях тихої течії. Потому з насолодою пройшовся по теплому піску, підставляючи обличчя лагідному вітерцеві, настояному на пахощах лісових трав. Стрункі та високі сосни підступили до самого берега, хмарки в синьому небі, кущі очерету — все навколо красиве і неповторне. Розкинув руки, закинув голову і глибоко, на повні груди вдихав літепло. Хороше. Але що це? На піщаному схилі, неподалік від того місця, де ми купаємось, на жовтизні піску із камінців було викладено величезне сердечко, а в ньому: «Оксана + Олег»…

— Тату, а де ти закопав нічного нальотчика?

— Т-с-с-с. Чого волаєш, наче в лісі?! Підійди ближче. Слухай уважно: про те, що трапилось, ні пари з уст — ні дідові, ні бабусі. Нікому. Затям! — суворо наказав батько. — Бо дід заходиться домовину собі робити.

— Чому?

— Прикмета є така: якщо вночі до хати прилітає сич, то господарям слід чекати смерті.

— ?..

— Не забивай голову дурницями. А ти в нас хлопець прогресивний. Без комп’ютера і кроку не ступиш. До речі, коли Олег його забере?

— Йому все ніколи.

— Не вірю, бо в світі немає такої справи, яка б завадила посидіти за компом.

— Є така справа. Коханням зветься. До того ж він повний ламер, тобто абсолютний нуль в компах.

— Не задирай носа.

— А які ще є прикмети?

— Запитай у Гугла, коли тобі так цікаво. За ніч не перечитаєш.

— Навіщо мені все одразу. Я цікавлюся окремими моментами, які пов’язані зі смертю — сичами, кладовищами, хрестами, покійниками, привидами…

— Одна з них звучить приблизно так: якщо ввечері не погодувати свиню, то вона до ранку схудне, а в обід здохне. Йди краще дідусеві допоможи поратись.

— А де ж сич?

— Ти зібрався виготовляти опудало для ботанічки?

— Ні. Просто остерігаюся наслідків. Кажуть, що не можна його закопувати поблизу житла.

— Хто тобі це сказав? — насторожено запитав батько і перестав копирсатись під капотом «Москвича».

— В Гуглі написано.

— Зізнайся, ти комусь про це говорив?

— Ні!

— А звідки ти знаєш, де його слід закопувати? Хто навчив? — татко сканував мене прискіпливим поглядом.

— Та то я так, жартома. Чесне слово.

— Тоді послухай мене ще раз. Нікому і ніколи про це не говори. Домовились? А закопав я його за сараєм, біля купи гною. Хай йому сто чортів. Йди вже допомагай дідусеві. Час їхати, а роботи ще багато.

— А ти скоро повернешся?

— Відвезу — і одразу ж назад.

Дідусь охоче прийняв мене в помічники, і за розмовами незчулися, як нагодували всю домашню живність, прибрали в хліві та накосили на леваді соковитої трави. Косу дід довірив мені, бо сам уже стомився.

— Не задирай! Тримай п’ятку[3] біля землі. Багато не хапай. Не спіши, бо швидко вхоркаєшся. Ось дай я покажу, — невдоволено мовив дідусь, бо йому урвався терпець спостерігати за моїми незграбними рухами.

— Ось диви сюди. Не налягай. Стій рівненько, не гнися і не рачкуй. Отак, легенько, бачиш? Коса сама косить, не заважай їй. Тільки води нею туди-сюди. Затямив? Ну, бери, пробуй.

Старанно намагаюсь повторити урок майстер-класу. Як на зло гострий кінчик коси сковирнув землю. Сподівався почути коментар типу: «От біда! Переводяться на світі чоловіки. Ні косити, ні ножа наточити, ні дров нарубати». Та дідусь мовчав. Я струсив землю, відступив трішки, відвів косу і м’яко опустив її в траву. Трішки потягнув і знову послабив, легенько підштовхуючи вперед. Коса захопила тоненьку смужку трави й підрізала її під самий корінь.

— Отава. Ще не встигла задубіти. Не косовиця — а втіха, — говорить дідусь.

— До чого тут наша левада до Оттави в Канаді?

— От дурненький, — позад мене засміявся батько.

Я не помітив, коли він підійшов до нас.

— Отава — це молода трава, що виросла на місці скошеної. Соковитішої за неї зараз немає в усьому світі. Через те й косити її легко, бо стебла повні соку і ще не встигли затвердіти.

— Що він каже? Про яку Канаду? — запитував дідусь, поглядаючи то на мене, то на батька.

— Столицею Канади є місто Оттава, — посміхаючись, пояснював батько.

— Чого стоїш? Складай скошене до ряднини та неси в двір. От-та-ва, — передражнюючи, мовив дідусь.

Після вечері мені нагадали, щоб не забув насипати курям ячменю, а коли вони сядуть на сідало, то зачинити хлівець, бо ввечері може шастати куниця чи приблудний пес. Я все уважно слухав, киваючи головою, й не міг дочекатися, коли вони поїдуть.

Тільки-но авто зникло за рогом, підморгнувши наостанок червоними вогниками стоп-сигналів, я шаснув до хати. Не терпілося пересвідчитися, чи лишилось повідомлення від Тетяни ВКонтакті? Може, то якась маячня, і його й справді не було? Проте коротенький текст був на місці. Я довго не міг визначитися, чи варто написати відповідь? Помізкувавши, все ж таки набрав коротеньке: «Пам’ятаю все. Та не все можу зрозуміти».

Від Андрія жодної звістки. Мабуть, впав у депресію від того, що нічого не клеїться. Не буду і я озиватися. Спробував попрацювати над програмою. Та кудись поділась впевненість. Ідея здавалась несерйозною. Очима стороннього дивився на себе вранішнього і гірко сміявся над власними вигадками.

«А час іде, спливає. Оце б уже щось зробив. Просунувся на крок уперед. А що з того вийде — побачиш. А зазнаєш поразки, то й соромитись нікого. Неквапно, вагаючись, створив код для переміщення графічних зображень. Пригадав правила табуляції, без яких неможливо зрушити з місця в написанні програми. Цю роботу програмісти називають «кодівством». Уроки давалася мені дуже важко. Я ледь не молився на головну букву програмування, що пишеться як догори перевернута «л» і зветься наблою. Не простою штучкою виявилося створення інтерфейсу. Хапався за роботу з усіх кінців, і всюди натикався на перешкоди.

Телефонний дзвінок змусив усе відкласти.

— Серж! Мерщій до нас!!! — благала Оксана. — В нашій хаті літає сич!

Про це слід би повідомити Дмитра! Але як не намагався вдихнути життя у мобілку, вона тільки холодно блимала темним екраном і не хотіла реагувати на мої доторки. Зозла пожбурив її на диван і прожогом вискочив з хати.

Щоб скоротити шлях до Оксаниної хати, побіг навпростець через городи, витолочуючи дозрілий ячмінь, розчавлюючи огірки, помідори, спотикаючись через гарбузи, дині, кавуни, плутаючись у височезній кукурудзі.

У двір я зайшов з городу. Хатні двері — навстіж. На вулиці чути голоси. Раптом хтось заволав: «Ой лишенько, дитино, не чіпай ти його!» Хвіртка відчинилась і назустріч мені рішуче зайшов Олег, а слідом Оксана з дядьком Миколою, сусідом через дорогу.

— О! І ти вже тут! Зараз будемо виганяти сича з хати, — розпорядився він. — Йому треба допомогти вибратися надвір.

— Оксано, ти телефонувала Дмитрові? — запитав я.

— Олежик сказав, що через якогось оскаженілого горобця не варто нікого турбувати. Він і сам впорається.

А Олег з дядьком Миколою тим часом увійшли до хати.

— Дай мобілку, а то я так спішив, що свою вдома забув. Зателефоную Дмитрові.

Подзвонити мені не вдалося: пронизливий крик зляканої птахи наче розрізав тишу навпіл. Аж мурашки по спині. Брязнув розбитий посуд, задзвеніло скло. Олег зі скривавленим обличчям вибіг на поріг.

— Я ж тобі казав, хлопче, не чіпай його! Не послухався?! Мерщій несіть води! — голосно вигукував сусід.

Хвіртка навстіж відчинилася, і до двору вкотилися бабусі з усього кутка…

— Чого ти скімлиш?! — я сердито смикнув Оксану. — Роби, що велять! Воду! Йод, зеленку!

— Я не піду до хати! Там сич!

— Я зараз до сусідів, — зметикував дядько Микола.

Олег присів навпочіпки на порозі. Сорочка і джинси покривалися плямами крові. Рукою він тримався за шию. Я оглянув обличчя — всього лише кілька подряпин.

— Нічого не розумію: звідки стільки крові?

— Шия. Болить шия.

Крізь пальці, якими він тримався за шию, сочилася кров. За кілька хвилин біля його ніг, на дощатому порозі, утворилася невеличка темно-червона пляма. Я спробував відвести руку, та дарма: вона наче закам’яніла.

— Відпусти руку. Потрібно оглянути рану, — прохав я його.

— Не можу. Наче скам’яніла, не слухається, — прошепотів він.

— Дай спробую, — втрутився дядько Микола, який приніс йод та бинт.

— Схоже на спазм. Потерпи, хлопче. Мерщій несіть голку! Звичайну голку! — скомандував дядько.

Народу зібралося чимало. Звістка про подію розліталася селом, як дим з бовдура вітряного дня. Хтось приніс голку. Щоб відволікти увагу, дядько Микола про щось запитав Олега і блискавично, що ми не встигли й оком блимнути, декілька разів пройшовся голкою по м’язах. Рука ворухнулась, пальці здригнулися й з-під них проступила кров.

— Голка ж не продезінфікована, — прошепотіла Оксана.

— Це не проблема. Ти, дитино, краще скажи жінкам, щоб шукали авто. Його треба негайно в лікарню, — говорив чоловік, схилившись над Олегом. — Пошкоджена артерія. Швидко втрачає кров. Зволікати не можна. Думав, що сич — це таке опудало, що й літати толком не вміє. Олег на нього тільки замахнувся — пужнути хотів — а сич каменем на нього. Вчепився дзьобом в шию. Ледве відірвав його зі шматком шкіри в дзьобі, — розповідав дядько Микола.

— Слід було не відпускати сича, — пожалкував я.

— Він таке витворяв. Ось поглянь на мої руки.

Напрочуд швидко знайшлося авто: здіймаючи куряву, до двору під’їхала вантажівка. Здалеку, з кінця вулиці, поспішала, шкутильгаючи, бабця Олега. Телефонувати Дмитрові було вже пізно, і я повернув мобілку Оксані. Зрештою, все, що могло трапитись, уже трапилося. Він нічому не зарадить.

Село, незважаючи на пізню годину, ожило. Незвичайна подія згуртувала людей. Ніхто не поспішав розходитись по хатах.

В мене ж іще кури не годовані! Ото перепаде від батька! Подав Оксані знак, мовляв, телефонуй, і побіг додому.

Смеркло. Біг то підтюпцем, то переходив на розмірений крок, глибоко вдихаючи вечорову прохо- лоду.

— З’явився! От неслух! Де тебе носить? Кури не годовані посідали на сідало, ноутбук увімкнений, двері незамкнені. Отак тобі й довіряй, — докорами зустрів мене батько.

З досвіду знаю: одразу виправдовуватися — що проти вітру плювати. «Раз чайник закипів, то дай йому схолонути», — вчив дідусь. Я винувато глипав очима, міркуючи, як би все це пояснити.

— Тату, в це важко повірити. Таке трапилося! В хату до Оксаниної бабці залетів сич. Олег наважився вигнати, так той його так дзьобнув... Будь ласка, вислухай.

Батько зітхнув, присів на поріг, — мовляв, вигадуй далі. Я примостився поруч і детально переповів події.

— Якесь нашестя сичів на Ліщинівку.

— Два сичі — це ще не нашестя, — заперечив я йому.

— Розумієш, коли щось неймовірне трапляється один раз, то вважають, що це випадковість, а от коли подія повторюється вдруге — то це вже факт. А про нашого сича — мовчи. Ти ж обіцяв?

— Як ти гадаєш, могло ж бути так, що сич летів до нас, але заблукав і потрапив до іншої хати?

— Дурниці. В світі зараз стільки аномалій: то дельфіни викидаються на берег, то лисиці забрідають до міста і не реагують на загрозу життю. От і з сичами щось трапилось. Через тотальне впровадження мобільного зв’язку змінюється електромагнітне поле, що, в свою чергу, негативно впливає на живі організми. Кожен реагує на це по-різному. Чому б не припустити, що сичі піддалися потужному електромагнітному опроміненню?

Ми перекинулися ще кількома фразами, і на цьому квола дискусія вичерпалася. Потому вечеряли. Батько взяв газету (щоб швидше заснути) і приліг на дивані. Бідолашний, стомився за день. Я окупував ноутбук. Але так і не зміг зосередитися на роботі, бо зателефонував Дмитро.

— Чому мені не подзвонили? Ми ж домовлялись!

— Так склалося.

— Не можеш розмовляти?

— Так.

— Тоді говоритиму я. Весь час тримай при собі отой папірець. Навіть спати лягай з ним. Здогадуєшся, чому це трапилось? Все просто: Оксана замовник, а ти виконавець. Тямиш? Завтра викопай сича і спали. Тримай хвіст бубликом!

Крадькома поглянув на батька: він уже спав, солодко посопуючи. Обережно забрав з його рук газету, накрив пледом і повернувся до столу, щоб зрушити з місця роботу над програмою.

ВКонтакті було два повідомлення. Спершу прочитав Андрієве: «Бавлюся в різні стрілялки. Взявся за старе. Серед тупих іграшок є толкові. Я ось тут тобі лишаю адресу сайту. Заглянь, не пошкодуєш».

А ось і від Тетяни рядочок: «Незабаром має скінчитися десятий земний день». Знову зазирнув на її сторінку, сподіваючись, може, з’явилася бодай яка-небудь інформація. Там, як і раніше, не було жодних відомо- стей.

Зварив собі каву. Напій мав збадьорити. Я хотів помізкувати над програмою. З минулого разу залишився недописаними код переміщення графічних зображень. Мушу сьогодні закінчити.

Примітки