Все починається в тринадцять

Кінотеатр біля старої верби

Перші дні домашнього ув’язнення тягнуться неймовірно довго, і здається, що їм не видно кінця-краю. Та понудишся день-другий, а далі вже й не помічаєш, як звикаєш до такого життя. За тиждень я оклигав і вже міг накосити трави для кроликів, сапати гарбузи. Щодня мене провідували засмаглі Олег та Оксана. За цей час ми переглянули добру половину фільмів, записаних на дисках, витратити всі гроші на інтернетівському рахунку та вволю натішилися дюжиною комп’ютерних забав.

Саме в день виписки з домашнього лазарету трапилася радісна подія: в Ліщинівку приїхав Дмитро. Я радів найбільше за всіх, бо це був компаньйон, адже тепер Олега від Оксани не відірвеш.

Оскільки нас уже стало четверо, то, переглядаючи фільми на веранді, поводилися ми гамірливо. Посиденьки затягувалися ледь не до півночі. Дідусь із бабусею, напевне, терпіли вечірні кіносеанси, однак ми розуміли, що так не годиться.

— А чого це ми тут гніздимося? — якось запитала Оксана. — Ноутбук має акумулятор, тож фільми можна дивитись де завгодно. Приміром, на лавочці біля мого двору. Ми там нікому не заважатимемо. Та й бабуся не так хвилюватиметься за мене.

— Чуєте? А це ідея! — підтримав Олег.

— Ні. Краще на вигоні, — запропонував Дмитро. — Це зовсім поруч. Там усе-таки вільніше, і сигарету можна викурити, щоб ніхто не бачив. На вигоні лежить попиляна на цурпалки товстезна стара верба. Там можна влаштувати справжній кінотеатр.

— Так зараз і ходімо, — рішуче мовив я.

І ми подалися до старої верби. Ідея виявилася геніальною: на вигоні просторо, тихо. Смійся, розмовляй голосно — нікому не заважаєш.

Та невдовзі я пожалкував, що пристав на цю пропозицію. І от чому: Олег з Оксаною поводили себе так, ніби у них завтра весілля. Притуляться одне до одного й сидять воркують. Вони були нібито з нами і в той же час — наче наодинці. Щоправда, Оксана час від часу намагалася підтримати нашу з Дмитром балаканину. Підкидала до розмови влучні жарти, і бесіда враз оживала. Це, мабуть, не зовсім подобалося Олегові. В такі хвилини він, як той півень, черкав крилом землю, підходячи до Оксани то з одного боку, то з іншого, й обіймав її за плечі.

До того ж ми були змушені дивитися тільки ті фільми, мультики чи музичні кліпи, які забагалося переглянути Оксані. Наші з Дмитром бажання рідко бралися до уваги. А коли кінотеатр просто неба закінчував свою роботу, Олег проводжав Оксану до двору, а ми з Дмитром розбрідалися різними стежками по своїх домівках.

Під обід Олег відвозив нас по черзі на берег Ворскли. Зазвичай після купання їздили в Тростянець, щоб купити чіпсів і кока-коли. Так склалося, що до містечка їздили Олег із Дмитром. Кожного дня я нетерпляче чекав цього часу, щоб побути наодинці з Оксаною. Розумів, що чиню негарно, але інакше не міг. Плів усіляку нісенітницю, щоб тільки сидіти поруч неї.

Так минали дні. До обіду кожен із нас допомагав по господарству, а потім — Ворскла!

Вечорами вмощувалися на цурпалках старої верби, щоб переглянути фільм. Наші Ромео і Джульєтта трималися за ручки, а під час кіносеансу Оксана вмощувалася в Олега на колінах. Мене з’їдали ревнощі. Хоч тікай до Харкова. І якщо чесно, то я вже тихцем розмірковував над планом ганебної втечі. Потрібна була причина. І найліпше б спрацювало прикинутися хворим. Скажімо, звичайнісінька застуда. Андрій свого часу навчив, як штучно викликати її симптоми. Достатньо налити трохи звичайнісінького канцелярського клею на долоню, потерти, доки він не перетвориться на сухий пил. Далі все просто — різко й глибоко вдихнути носом цей пил. Через п’ять-десять хвилин з очей і носа тече, як у пожежників зі шлангу, а чхаєш так, що аж шибки дзвенять. Звичайно, можна скористатися червоним перцем, але на цьому легко спалитися. Або ж проковтнути шматочок стержня хімічного олівця — і тоді підстрибне температура. Але це вже доволі ризикований спосіб, бо, не знаючи дози, можна отруїтися.

Я був за крок від рішучих дій.

Одного вечора ми збиралися переглянути хвалене- перехвалене Дмитром фентезі. Усівшись зручніше на гілках старої верби, вирішили ще зачекати кілька хвилин, доки трішки смеркне, щоб краще бачити зображення на моніторі.

— Олег, почастуй мене цигаркою, — сказав я навмисне, щоб привернути увагу Оксани.

— Серж, ти ж не палиш! — здивувалася Оксана.

— Не палив, а тепер буду.

— Олег, не давай йому сигарет. І взагалі, пропоную оголосити Ліщинівку зоною без тютюнового диму. Зрештою, не палити нині модно.

— А я й не збираюся модничати, — буркнув я у відповідь, підкурюючи.

— Ти зобов’язаний, бо мешкаєш у великому місті, — повчала киянка.

— Чхав я на те місто. Перш за все необхідно дбати про особистий комфорт, — я демонстративно пихкав сигаретою.

Хоча по-справжньому, як це роблять дорослі, курити я не вмів. Олег це помітив і, звичайно ж, покепкував:

— Втягуй у себе, це тобі не дудка!

Жарт виявися дотепним. Хвиля лункого сміху прокотилася над принишклим вигоном. Закипала образа на Олега.

Фільм виявився другорядним жахастиком. Оксана почала вдавати, що їй страшно, і горнулася до Олега. Неохоче, впівока додивлялись кіно: Дмитро лузав насіння, закохані безугавно про щось перешіптувалися, а я тупо витріщився на монітор. Раптом ноутбук похитнувся раз, вдруге, втретє. Здавалося, що хтось невідомий, сховавшись з того боку спиляного стовбура старої верби, підштовхував його рукою. Всі так і вклякли від несподіванки — бо чого б це він? Безвітряно. Тихо, навіть на деревах листя не шелесне. Зрештою ноутбук гепнувся додолу, лунко клацнувши монітором по клавіатурі. Ми рвучко схопилися на ноги. По розлогих та густих кущах бузку прокотився поривчастий, як перед грозою, подих вітру. Тривожно зашуміли дерева, десь озвалася сполохана пташка, на кутку ліниво загавкали собаки. І вмить усе стихло.

— Що це було? — злякано прошепотіла Оксана.

— Нічого не зрозумію! — озирався довкола Дмитро.

— Дивно, а в небі ні хмаринки, — задерши голову, спокійнісінько розмірковував Олег.

— А що з ноутбуком? — спохопився я.

Ніхто й не сіпнувся. Було боязко ступити пару кроків у темінь, де лежав комп. Присвічуючи мобільником, я вирушив на пошуки нашого кінотеатру.

— Та що з тією залізякою трапиться? — байдуже мовив Олег.

— Шкода все ж таки, — озвався Дмитро, ступаючи слідом за мною.

— Хлопці, мені страшно, — запанікувала Оксана і пригорнулася до Олега, який продовжував сканувати зоряне небо.

— Що ти там побачив? — поцікавилася дівчина.

— На вигін докотилася електромагнітна хвиля НЛО, що пролітав неподалік Ліщинівки. Не виключено, що він десь неподалік приземлився. А що? Чим не версія? — посміхаючись, запитав Олег.

— Це вже не так страшно! — пожвавилася Оксана. — Хлопці, готуймося до зустрічі з інопланетянами!

— А може, це і не НЛО, — заперечив я, оглядаючи знайдений в росяній траві ноутбук.

Я гадав, що трапився слушний момент, щоб розповісти одну місцеву бувальщину.

Почув я її вчора від бабусі. Їй не подобалося, що ми збираємося на вигоні саме біля старої верби. Обережно, щоб не почув дідусь, вона повідала про страшну подію з минулого.

— Ну що, капут компу? — запитав Олег.

— Схоже, що так. Але що можна в темряві розгледіти? Заберу додому.

— Звичайно. На тебе тільки й надія.

— Серж, а чому тобі не подобається версія про НЛО? — цікавилися Оксана.

— Як ви гадаєте, навіщо спиляли оцю стару вербу? Вона комусь заважала? — почав я здалеку. — Не знаєте, то послухайте. Років п’ять тому на цій вербі повісився Грицько Чоботар. Жив колись у Ліщинівці такий п’яничка. Заробляв собі на пляшчину тим, що ремонтував взуття. Його, мабуть, задовбало вкрай таке життя, і він не став чекати смерті. Нищечком, щоб ніхто не бачив, видряпався ледь не на саму маківку верби, прив’язав мотузку до товстої гілляки, засунув голову в зашморг і — бувайте здорові. Було це влітку, тож за листям, а ще тому, що й висів він високо — помітити самогубця було непросто. Отак він бовтався кілька днів, аж доки комусь не знадобилося терміново підрихтувати черевики. Кинулися шукати — немає. І по сусідніх селах пройшлися — ніде ніхто не чув і не бачив. На тому все й скінчилося.

Невідомо, чи він довго б отак колихався на вербі, коли б не сторож зернового елеватора. Саме були жнива, зібраний врожай, звісно, мав хтось оберігати. Ви ж знаєте, що зерносховище, куди звозять зібрану пшеницю з усіх полів, ось тут, зовсім поруч. Десь опівночі, коли сторож міркував, де б передрімати годинку-другу, з вигону, де ми з вами сидимо, почулися дивні звуки: то хтось заспіває, то засміється, то жалісно заплаче. Та так плаче, що аж мороз по спині. Спершу сторож не звернув уваги. Мовляв, всяке може вчутися. А ще ж спати хотілося!.. Другої ночі все повторилося знову. Наступної також. Таке враження, як він потім розповідав односельцям, наче з усіх сторін оточують привиди, які то насміхаються з тебе, то лаються між собою, то співають. Одним словом — жах. Попервах старий соромився навіть домашнім розповідати про нічні пригоди. Зрозуміти його можна, бо кепкувань не уникнути. Так тривало три ночі, на четверту терпець урвався: як тільки опівночі все знову повторилося, він, прихопивши ліхтарика, рішуче пішов прямо туди, звідки лунали голоси. Чути їх було ледь не до останньої секунди, аж доки промінь ліхтаря не вихопив з-поміж листя, на самій маківці верби, тіло Чоботаря. Ніч була вітряна, надходила гроза. Вітер перебирав густі віти верби, як сторінки книги.

На ранок усе село збіглося на вигін. Заходилися знімати повішеного, а це виявилося справою непростою. Видряпатися майже на саму маківку ніхто не наважувався. Зрештою, залізти на вершину дерева — це ще півсправи, але там, у верховітті, як не крутися, дістати рукою мотузку, на якій теліпався самогубець, абсолютно неможливо. А хоч би хто й дістав, то не перерізати ж її? Бо тіло, гехнувшись на землю з такої висоти, просто розлетілося б на шматки. Зважте й на те, що за ті дні висіння на спеці тіло покійника розпухло.

Що робити? Викликати підйомний кран з райцентру — дороге задоволення. Ніхто не хотів платити такі гроші, а родичів чи близьких у Чоботаря не було. Потоптались навколо верби, подумали, порадились і вирішили її спиляти. Доки знайшли інструмент, мотузки, щоб нахиляти вербу в потрібний бік, а тут уже й вечоріти стало. Відкладати справу на завтра не захотіли. Мали намір справитися одним днем і одразу ж поховати. А після заходу сонця, як пояснила моя бабуся, покійників хоронити не можна. Багато хто був проти. Доки посперечалися — сонце сховалось. Пиляли вербу усім селом навперемінки. Довго чиргикала пилка. Нарешті старезне дерево заскрипіло й поточилося, розгойдуючи покійника на гілці. Верба важко гупнула товстезним стовбуром, тріскочучи сухим гіллям. І тоді з густолистої маківки вирвалось у вечорову тишу голосіння. Та таке жахливе, що люди аж поприсідали, затуляючи руками вуха, а ті, хто не прикрили їх долонями, так через декілька тижнів почали втрачати слух, а дехто і розум.

Голосіння випурхнуло з галуззя, наче пташка, і прокотилося над усім селом, мов грім. Кажуть, що чули його й ті, хто лишився вдома поратись по господарству. Люди злякано підводили очі до неба й хрестились. Такого переполоху, казала бабуся, в селі з часів війни не було. Витягли його з петлі і так-сяк поховали в той же вечір, а цю місцину почали обминати десятою дорогою.

— Мені тепер все ясно: своїми легковажними фільмами і кліпами ми розгнівили дух Грицька Чоботаря, — вирішила Оксана.

— А чого саме сьогодні? Ми ж не вперше тут збираємось, — засумнівався Олег.

— А й справді! — погодився Дмитро.

Того вечора нам не довелося нудьгувати, дарма, що ноутбук зламався. Ми жваво обговорювали безліч версій.

— Пропоную щовечора по черзі розповідати жахастики, доки Сергій полагодить комп, — запропонувала киянка.

— Збиратися будемо на цьому ж місці, щоб було страшніше від власних побрехеньок, — посміхнувся Олег.

— Можна й тут, тільки до заходу сонця, — погодилась Оксана.

— А що, моторошно стало?

— Хлопці, я не криюсь, скажу чесно: після Сергійкової розповіді тут некомфортно почуватимешся не тільки ввечері, але і вдень.

На розі ми розпрощалися. Зазвичай Олег проводжав Оксану до самої хвіртки.

— Звісно, буде стовбичити біля неї, аж доки Сльозка не покличе, — сказав я Дмитрові, коли ми віддалилися від них.

— Я наступного разу таке страшне розповім, що наш Ромео бігтиме додому попереду всіх, — нахвалявся Дмитро.

Може, він здогадується про мої ревнощі й намагається хоч чимось втішити?

— Завтра на Ворсклу не поїду. Скажеш їм, щоб не заїжджали за мною, — не зовсім доречно буркнув я.

— Чого це раптом?

— Доки не полагоджу комп — купатися не буду.

— Ти серйозно?

— Авжеж! Що тут дивного?

— Коли б ти знав, скільки зусиль мені коштує виховати в собі хоч якусь наполегливість, впертість, стійкість. Вишколюю себе, стараюся, та іноді дам слабинку, а вона потягне за собою іншу... Мені подобається твоя рішучість. Молодець.

— Комп’ютер — моє захоплення, розумієш? Ворскла — це вже річ другорядна.

— Заздрю, — зітхнув Дмитро.

— Знайшов чому заздрити! Знайди собі заняття до душі, і все вирішиться автоматично.

— Скажу тобі по секрету. Я сюди не відпочивати приїхав, а працювати. Знаєш, що я з собою прихопив? Підручник для самостійного вивчення санскриту. Це мова така. На ній написані найпотаємніші тексти давньої високорозвиненої індоєвропейської цивілізації. Ці тексти зберігають чимало таємниць. А пізнавши їх, можна такі чудеса творити! Але прошу тебе — нікому не розповідай.

— Цікаво, — байдуже мовив я, бо ніхто, крім Оксани, мене насправді не цікавив.

— Рік ходив на курси арабської мови. Вивчаю історію шумерської цивілізації. Ти тільки уяви, її представники знали в десятки разів більше, ніж цивілізація ХХІ століття. Але курси я відвідував не тільки заради цього. Головна мета — підготуватися, щоб вступити до інституту країн Азії й Африки, де готують дипломатів. Є такий заклад у Москві. В батька грошей не вистачить, щоб оплатити контрактну форму навчання, то я спробую скорити цю фортецю знаннями, — захоплено теревенив Дмитро.

Азія, Африка, Єгипет, шумери, індуси, фараони — все це сипалося на мене як з мішка полова...

Того вечора мені довго не спалося, бо раптом я придумав, як стати крутішим за Андрія. От візьмусь і створю швидше за нього програму, про яку він розповідав у ВКонтакті. І в мене вийде! А що? Маю для цього ідеальні умови. Лишилося тільки відремонтувати комп. Отже, нехай бовтаються у Ворсклі без мене.