Все починається в тринадцять

Не в грошах щастя

Батько допоміг занести валізи, розігрів обід, наказав як слід відшкребтися в ванній і нікуди з квартири не ходити, доки мати не повернеться з роботи. Доки тато розігрівав обід і перекладав одяг з валізи в корзину для прання, я шаснув до кімнати й увімкнув комп.

Я з нетерпінням чекав, коли залишуся в квартирі один. Швидко, але без апетиту, проковтнув їжу й пообіцяв, що сам приберу зі столу та помию посуд.

Чи спершу зателефонувати Андрієві? Чи поринути у «Вікно»? Зрештою, зупинився на тому, що харківський період життя слід розпочинати з розмови з Андрієм. Слід домовитися про деталі нашого проекту під назвою «Спортпрогноз». Доки ми говорили, програма з флешки успішно перекочувала до комп’ютера. Чесно кажучи, я хвилювався: а раптом якісь фрагменти не збережуться? Що тоді? Цей процес був для мене таким самим, як для хірурга пересадка серця.

Гра, якою захопився Андрій, була стара як світ. У Харкові десятки букмекерських контор щодня приймають ставки від гравців на результати гри футбольних команд. Наприклад, за день чи за два до футбольного матчу «Металіст»-«Шахтар» потрібно заповнити спеціальний папірець, вказавши, хто стане переможцем, і внести щонайменше п’ять гривень. Вгадав — отримуй купу грошей, а не вгадав — плакали твої кревні. Крім того, виграші залежали ще від того, скільки грошей внесеш. Наприклад, ставиш дві гривні — в разі виграшу сума подвоюється, і отримуєш чотири. Ставиш сто — отримуєш двісті. Заробляє той, хто ризикує великими сумами. Звісно, що у нас з Андрієм ніяких заощаджень не було. Привабливішими для нас виглядали умови футбольного тоталізатора. І ось чому: маючи дві гривні за ставку, можна виграти (за умов правильно вгаданих результатів) до ста тисяч гривень. Сума виграшу коливається залежно від кількості зібраних грошей учасників розіграшу. Щоправда, тут ставки приймаються не щодня, як в букмекерських конторах, а, як правило, двічі на тиждень. Але куди нам поспішати? Відтепер весь світ біля наших ніг. Навіть круті гравці Лас-Вегаса безнадійно відстали від нас.

Старт гри ми запланували на завтра, бо наступний день приймання ставок мав бути аж у п’ятницю. Стільки чекати — нереально. Андрій сумнівався, мовляв, потрібно придивитися, поміркувати, послухати бувалих уболівальників. Але я таки переконав його. І застеріг, що не слід виставляти напоказ наше захоплення. В таких справах варто покладатися тільки на самого себе. Він неохоче погодився, але справедливо зауважив: «Як же ти будеш покладатися, коли ти ніколи не вболівав і знаєш назву тільки однієї команди — "Металіст", і то тільки тому, що на вулицях Харкова під час футбольних матчів з’являються фанати з пов’язками на головах і з шарфами на шиях, на яких написана назва команди?»

Що я мав йому відповісти?

Я часто позирав на годинник: необхідно встигнути все зробити до того, як батьки повернуться з роботи. Ще раз уважно переглянув умови ставок, перелік команд і, затиснувши в лівій руці цвях, відкрив «Вікно».

Програма працювала бездоганно. Хотілося детальніше ознайомитися з функціями програми, її можливостями, принципами дії, бо стільки часу минуло, а я про неї маю лише поверхове уявлення.

Спочатку відкрив розділ «Події реальні», створив у ньому нову теку «Спортпрогноз». Не втриматися також зазирнути до теки під назвою «Ліщинівка». Що ж там зараз коїться? На подив, життя в селі ніскілечки не змінилося без мене. Дідусь із бабусею сиділи на ґанку, тішачись, який у них розумний пес, а Полкан тим часом виганяв з двору сусідського півня. Дмитро вперто студіював свої книги і невдоволено бурмотів, коли бабуся наказувала приглянути за гусьми. Оксана старанно мела віником подвір’я й водночас розмовляла з кимось по телефону. Мені захотілося почути її голос, побачити грайливу усмішку...

Справді, незвичайне літо в мене було цього року. Сидячи в квартирі на п’ятому поверсі, мені здалося, що я все літо провів у Харкові, нікуди не їздив, а все, що було — наснилося. Буває ж таке: прокинешся і ще довго не можеш второпати, чи ти ще уві сні, чи вже в реальному житті?

Я клацнув мишкою і опинився в розділі «Події бажані», створив течку «Оксана», помістивши туди свій номер телефону. Програмі було цього замало, і вона тут же порадила вказати бажаний час дзвінка. Нині — за четверть третя. Не довго міркуючи, виставив рівно 15:00. Повернувся до теки «Спортпрогноз» у розділі «Реальні події». За мить промайнули результати всіх ігор, суми виграшних ставок, перелік футбольних команд, що мають зустрітися найближчими днями.

Я ще не визначився, що робитиму з грошима, не подумав, як пояснюватиму батькам, звідки вони в мене беруться, адже такі заробітки викличуть підозру як з боку Андрія, так і з боку батьків. Але на все це ще буде час.

Скопіювавши перелік футбольних команд, я створив нову папку в розділі «Події бажані». І тут я зайшов у глухий кут: не міг зметикувати, як саме слід форматувати події? Яка команда повинна виграти і як це позначити? Усі спроби програма коментувала доволі скупо: «Неправильно заданий режим». Ось тобі й маєш! Аж у жар кинуло. А я вже гроші почав рахувати. Та все ж, якщо існує «Неправильно заданий режим», то повинен існувати й «Привильно заданий режим». Озвався мобільник.

— Привіт! Як доїхав? — впізнав голос Оксани.

— Нормально.

— Щасливий. Вдома. І одразу за комп’ютер?

— Так.

— Село пусткою стало. Ти мені телефонуватимеш?

— Як там Олег? Не давав про себе знати?

— Засипав есемсеками. Обіцяє восени приїхати до Києва. І ти приїзди! Ото буде зустріч!

— Таке говориш, як наче це проїхатися з Ліщинівки до Ворскли. Олега відпустять одного?

— Та ні ж бо! Він з батьками. Вони часто навідуються до столиці: батько якісь справи вирішує, а Олег за компанію.

— Для Олега це реально, а мені годі й мріяти.

— Не сумуй. Рік пролетить швидко. Побачимось.

— Оксано, ти не уявляєш, як мені радісно чути твій голос.

— Ти також телефонуй. Обіцяєш?

— Обіцяю…

Зв’язок раптово перервався. Схоже, в Оксани скінчилися гроші на рахунку. Мені стало соромно, що через мене вона виговорила останнє. Якби не «Вікно», то вона б і не зателефонувала. Але передзвонити не наважився, було ніяково. Все ж таки не слід зловживати можливостями програми.

Потому розмовляв з Андрієм: обговорювали, на які футбольні команди слід ставити. Так, за телефонною балаканиною, непомітно плинув час. Незабаром повернеться з роботи мама, а в мене ще нічого не готово. Але як на диво правильне вирішення проблеми спало на думку зовсім несподівано. Виявляється, все дуже просто. Достатньо було перейти до розділу «Події майбутні» й створити течку «Спортпрогноз». Все це зайняло пару хвилин. І переді мною, в чітко розграфлених таблицях були розписані результати футбольних матчів на місяць, а може, й далі, я не рахував.

Я відсунув клавіатуру вбік і заходився переписувати результати.

Андрій довго не наважувався зробити такі ж самі ставки, як і я. Ледь не посварилися біля кіоску. І тоді він вирішив питання так: не шкодуючи ще двох гривень, зробив першу ставку по-своєму, а за другим разом — так, як радив я.

З того моменту час для мене зупинився. Тільки й думок — про результати розіграшу.

Наступного дня я з’їздив до школи, щоб отримати підручники. Потім занурився в інет, бо надибав купу інформації про колайдер. Цей проект не давав мені спокою. Зрештою, я ж повинен знати, чого варте моє «Вікно» в порівнянні з дослідженнями науковців усього світу?! Безладно розкидана інформація в мережі була схожа на смітник: поряд зі статтею професора були побрехеньки про кінець світу, послання інопланетного розуму і таке інше. Я перескакував із сайту на сайт і поступово зрозумів таки мету, яку поставили перед собою вчені. Отже, в моїх руках насправді був такий собі колайдер в мініатюрі.

«Бажаєш прославитися? Отримати найпрестижнішу відзнаку — Нобелівську премію? — жартома звертався я сам до себе. — Достатньо ворухнути пальцем — і твоє прізвище стане відомим на весь світ». Далі я вже знову, як колись, уявляв, що от Оксана, нудьгуючи на дивані перед телевізором, перемикає телеканали й раптом — інтерв’ю зі мною. Звичайно, спочатку вона не зверне уваги, бо шукатиме якихось розваг, а не випуск новин. Та передачі про мене будуть усюди, як президентське привітання з Новим роком. І нарешті вона впізнає мене. І тоді таке розпочнеться в її квартирі! Телефоном сповістить усіх знайомих, що цей геніальний хлопець — її добрий знайомий, і вона ось так запросто може будь-коли мені зателефонувати, бо дзвінок від неї для наймолодшого в світі Нобелівського лауреата — найцінніша нагорода…

Гордість бентежила серце, а під лопатками прорізалися крильця. Хто його знає, як далеко зайшов би я зі своїми фантазіями, якби не батьки, які повернулися з роботи.

Втім, слава й визнання, щоправда меншого масштабу, на мене чекали наступного дня. Спочатку був телефонний дзвінок Андрія і його схвильоване: «Будь вдома. Я вже їду до тебе». А потім… потім… та чи можна словами передати ту радість, яка була потім?! Чи можна одразу повірити, що чотири тисячі гривень — наші? Ми їх виграли!!!

— Та досить тобі стрибати! — першим прийшов до тями Андрій. — Давай краще поміркуємо, скільки грошей ми відкладемо на подальші ставки для гри, а скільки витратимо на всілякі забаганки і що скажемо батькам?

— Найперше, що я придбаю, так це сканер.

— Вгомонися. Виграш буде не кожного разу.

— Андрію, у нас тепер грошей буде — як сміття. Уявляєш? Хоч на тисячу ноутбуків! Літак придбаємо! Все, що забажаємо — вмить стане реальністю!

— Може, заспокійливого?

— Ліки не допоможуть. Їдьмо отримувати гроші.

І ми вирушили до офісу, жваво обговорюючи плани на майбутнє. Доки узгоджували купу формальностей, виявилося, що таку суму грошей нам без батьків не віддадуть. Цього слід було очікувати. Тому я запропонував Андрієві, що надалі ми робитимемо ставки, а батьки отримуватимуть гроші. Головне — з ними провести роз’яснювальну роботу.

— А якщо вже прийшли, то треба зробити ставки на наступну гру, — запропонував я і дістав з кишені папірець з майбутніми результатами.

— Чекай. Потрібно ж підготуватися.

— Я вже підготувався.

Андрій підозріло глипнув на мене, пом’явся й погодився.

— Сергію, напевне в тебе дар ясновидіння відкрився, — посміхнувся батько за вечерею. — Спробуй передбачити ще щось.

— Поясни, як це тобі вдається? — цікавилася мама.

— Не знаю. Може, це випадково?

— От ми й перевіримо. Будь-який факт перестає бути випадковістю, якщо він повторюється втретє. Це науковий постулат.

Після вечері я вийшов до хлопців на подвір’я поганяти м’яча. І не підозрював, настільки цей крок вплине на мою подальшу долю.

— Одягни шорти. На тебе дивитися без жалю не можна, — благально мовила мама. — Спека під тридцять, а ти в джинсах.

Довелось перевдягтися, бо справді ж я грати в футбол зібрався, а не на прогулянку.

Вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Так і знав, що це Андрій: йому не терпілося робити ставки.

— Давай через пару годин, — пробурмотів я у відповідь.

— Для певності звіримо годинники. На моєму десять на десяту, — переживав він.

— Точнісінько так і на моєму.

— Гаразд. Чекаю на дзвінок.

Сон втік. Лежав, як на лаврах: мене цінують, вважають здібним. На біса мені Нобелівська премія. Краще бути Ньютоном домашнім, ніж Ейнштейном світовим.

Сніданок проковтнув машинально, розмірковуючи над тим, як би його завести розмову з батьками, щоб підготувати їх до мого наміру придбати ноутбук.

Звично замуркотів комп. Та що це?! «Вікно» вперто не хотіло відкриватися. Згодом збагнув — забув про цвях. Стривай, а де він? Здається, в джинсах. Кинувся їх шукати, але в кімнаті ніде їх не було. Перевернув усе догори дриґом — як корова язиком злизала. Зрозумів, що такі пошуки — це марнування часу, й зателефонував мамі.

— Ти вже прокинувся? Поснідав?

— Поснідав. Скажи, куди ти поділа мої джинси? Пригадуєш, я вчора ввечері…

— Я їх випрала.

— Мамо!..

— Не переживай, напевне, вони вже висохли. Поглянь на балконі.

Я стрімголов кинувся на балкон. Так, джинси були сухі, а кишеня, де був цвях — порожня.

— Сухі? — запитала мама.

— Мамо… мамо… Там, в кишені. Ти не бачила? В кишені…

— Як і завжди, чого тільки не було в тих кишенях. Навіть поїдений іржею цвях. Коли ти перестанеш…

— Куди?! Куди ти його поділа?!!

— Викинула геть.

— Куди ти його викинула?

— У сміття. Чого ти так переймаєшся?

Я кинувся на кухню, але відро для сміття було порожнє.

— А де сміття?

— На смітнику. Ранком татко виніс.

— Ну хто тебе просив? Самі все мовчки вирішуєте, а мені — ні слова!..

Коли б сміттєві баки були повні, я б не вагаючись занурився туди з головою, але вони виявилися майже порожніми. Зазвичай вранці їх вивинтажують сміттєвози…

Світ почорнів. Не пам’ятаючи себе, я брів навмання. Невже все так по-дурному пропало?.. І не звинувачуй нікого, кретин! Такий цвях потрібно було на шиї носити, як хрестик, а ти по кишенях тягав. От і маєш...

В обід, коли нещадно припекло сонце, причвалав додому. Комп’ютер підморгував монітором. Я стомлено сів до столу, відкрив ВКонтакті, сподіваючись на диво: а раптом Тетянина сторінка вціліла?! Я би міг звернуся до неї з проханням. Але ні сторінки Тетяни, ні повідомлень від неї не було.

Я вимкнув комп і гірко заплакав. Ні, не шалених грошей мені було шкода. Чхати я хотів на них. Жаль себе. Стільки зусиль — і все марно. Хіба можна пробачити собі таку необачність? Скільки втрачених можливостей! І єдине, що лишилося — зіжмаканий папірець з результатами кількох наступних ігор. Тож касу ми з Андрієм ще підчистимо, але що далі… Відповіді не було.

А за вікном розгорався передостанній день серпня. І я ще не знав, що там, десь у глибині календарної матриці, причаїлося безліч пригод, які трапляються тільки з тринадцятилітніми...