Все починається в тринадцять

З неї все і почалося

Того дня ми намотали на колеса скутера майже сотню кілометрів. Побували всюди, де тільки можна було поласувати чимось смачненьким. Від пуза наїлися черешні, зеленого гороху, спробували шовковиці, двічі змоталися в Тростянець, попірнали в прозорій воді Ворскли...

Відвідали колишню польову тракторну бригаду. Тепер від неї одна назва лишилась та купа руїн. І єдине, що там буяє попри пануючий занепад, так це сад, де найсмачніші у всій окрузі яблука, груші, сливи та абрикоси. Завітали ми туди не просто так, а щоб довідатися, на якій стадії дозрівання перебувають фрукти.

— Затям: цей процес потрібно контролювати. Не встигнеш і оком змигнути, як обнесуть весь урожай разом з листям. То тільки здається, що нашу Ліщинівку вже й приблудні собаки оминають. А тут, кажуть, уже й землю поділили поміж собою якісь заможні тузи. Все ніяк не діждуться, коли останній абориген помре.

Рот у нього не стулявся ні на хвилину. Щоб не робив: чи їхав на скутері, чи їв шовковицю, дудлив кока-колу чи видряпувався на саму верхівку черешні — завжди туркотів.

Після нетривалих відвідин тракторної бригади Олег показав мені дорогу до «справжнього раю». Ним виявився не що інше, як спорожнілий хутірець Глибока Криниця. Це зовсім поряд із нашим селом. Пригадую, ще позаминулого літа в декількох домівках доживала віку самотня стареча. Тепер — порожні хати. Навколо них виросли густі та високі бур’яни, сховавши похилені паркани. На все це спочатку було моторошно дивитися, та потім звикаєш. А райським тут було те, що ледь не в кожному дворі росли, ніким незаймані, фруктові сади.

— Ось бачиш, Сер, який маєток я приглядів для себе, — гукнув Олег. — Щоб поласувати на дурняк, до тракторної бригади люди ще ходять, а сюди ніхто не навідується. Звикай — ми тут господарі. Тільки одна умова — по хатах не шастати. Розумієш, я обіцяв бабусі. А якщо чесно, то кортить зазирнути, правда ж?

— Якось тут незатишно.

Олег зупинив скутер посеред вулиці. З обох боків нас обступили височенні бур’яни, за ними боязко виглядали будиночки з вибитими вікнами і облізлими фарбованими дахами.

— Тю! Ти чого? Тільки уяви: ми тут одні-однісінькі. Все навколо — наше. Насолоджуйся, дурень! А ось іще трішки — і достигнуть яблука, груші, аґрус, порічки, чорна смородина, сливи, абрикоси...

— От би ще комп, і звідси можна цілий день не вилазити.

— Елементарно, Ватсон, — мовив Олег. — А в придачу до нього — купу дисків з фільмами та мультиками.

— Жартуєш???

— Чого б це я понтувався? — образився Олег. — Ноутбук старенький, але працює. Батько собі нового придбав, а мені цей дістався. І якщо якась копійка залишилась на рахунку, то можна і в інеті повисіти.

— Невже?

— Приходь сьогодні ввечері, порозважаємося. А хочеш, я прийду до тебе? Покажемо дива дідові з бабою. Мої вже бачили. Ніяк не ймуть віри, що таке може бути на світі. Це, скажу тобі, такий цирк. Живіт від сміху надірвав.

— Гаразд, приходь. Дід сьогодні мед збирав.

Та продемонструвати комп’ютерні дива перед дідусем з бабусею нам того вечора не судилося. На тому розі, де єдина в селі асфальтована вулиця перетинає ґрунтову, на лавочці біля двору баби Сльозки сиділа, лузаючи насіння, незнайома дівчина. Ми їхали трішки швидше, ніж кінська підвода, однак не встигли розгледіти її як слід. Олег ледь шию собі не скрутив.

Уже за рогом він зненацька вдарив по гальмах.

— Ти бачив? — видихнув він. — Судячи з прикиду, ця дівчина не з сусіднього села.

— Авжеж. І не з Тростянця, і не з Охтирки.

— Цікаво, хто б це до Сльозки міг приїхати?

— Навіщо гадати? Твої або ж мої дід з бабою знають стопудово, — власне, мені зараз було начхати, звідки взялася та краля, бо не терпілося швидше дістатися до ноутбука.

— Гадаєш? А я не певен. Зараз ми розвернемося і ще раз проїдемо повз неї.

— А вона така дурна, що не здогадається, чого це ми туди-сюди катаємося. Краще за компом посидимо. Ще встигнемо познайомитися, — спробував я умовити Олега.

— Ноутбук почекає, а вона — ні, — рішуче відрубав Олег, завів скутер і ми, наче літак, якому диспетчери в аеропорту не дають дозволу на приземлення, зайшли на друге коло.

Тільки-но виткнулися з-за рогу, Олег збавив швидкість і безцеремонно витріщився на дівчину. Незнайомка вдавала, що нас не бачить, наче то не скутер, а якийсь метелик-капустянка пурхає. Тоді Олег розвернув скутер посеред вулиці і ще раз проїхав повз неї.

— А вона нічого, — навмисне голосно сказав він, обертаючись до мене.

— Їдьмо звідси! Чого це ми навколо неї витанцьовуємо!

— Вгомонися. Ось іще разок продефілюємо і поїдемо. Куди поспішати? Попереду ціле літо.

Він розвернув посеред дороги свій чортопхай і рушив на такій швидкості, що нас можна було обігнати пішки. За пару сотень метрів від «об’єкта» він різко звернув з дороги під двори.

— Переходимо на бриючий політ. Приготуйся відкрити бомболюки. Ми змушені розпочати бомбардування. Цього вимагає дивна поведінка невідомого об’єкта, який нещодавно опинився в зоні нашого впливу. Викликаємо вогонь на себе, — жартував він.

— Роби, що хочеш!

Дівчина глянула в наш бік і, здається, усміхнулась. От буде прикол, коли вона в найвідповідальніший момент встане і зайде у двір!

— Мадам, ми вже третій раз перед вами плазуємо на пузі! А ви нуль уваги. Невже вам нас не жаль? — прорік Олег, як тільки ми порівнялися з нею, і, не чекаючи відповіді, натиснув на гальма й вимкнув двигун.

— А чого ви плазуєте? Ходите не вмієте?

— А вам як більше до вподоби? — запитав Олег.

— Мені, хлопчики, все рівнобедрено, аби вам зручно було.

Такої відповіді ми не чекали.

— А ви, як я бачу, круті хлопці. Напевне, з місцевих?

— Ображаєш! Я приїхав із Житомира.

— А я прибув на заслання з Харкова.

— Мене звати Оксаною. Киянка.

— І давно ти в Ліщинівці? — поцікався Олег.

— Четвертий день. Сьогодні ввечері зателефоную предкам, нехай забирають, а то пішки піду до Києва.

— Облиш! З нами не занудьгуєш. До речі, мене звуть Олегом, а ось це — Серж.

— Нудьга тут. За двір мене бабця випхала, мовляв, іди, може, когось побачиш, затоваришуєш. Цікаво виходить, як на риболовлі. Вийшов, посидів — упіймав.

— Облизня, — не до ладу ляпнув я, але це нас розсмішило.

— Влучно сказано, — пересміявшись, мовила Оксана.

— Не такі ми вже й облизні, — вдаючи ображеного, мовив Олег.

— Хлопці є хлопці, вони однакові всюди. Щоправда, є невеличка різниця.

— О! Це вже цікаво. Розповідай.

— Так от. Хлопці поділяються на ботаніків, рокерів, байкерів, геймерів, покидьків і справжніх хлопців.

— Оце так сортування. Серж, ти чув таке? — кисло усміхнувся Олег. — Тільки щось занадто убога класифікація. А куди ж поділися спортсмени, наркомани, футбольні та інші фани?

— Згода. Перелік слід доповнити, — усміхнулась Оксана.

— Ну, та біс із нею, з цією класифікацією. До жодної з перелічених тобою груп ми із Сержем не належимо. Ботаніки — прикольне прізвисько. Цікаво, хто ж це такі? Хоча цікавіше про справжніх хлопців.

— Ботаніки — це нормальні, симпатичні хлопчики, але своїм занудством вони відлякують дівчат. Зазвичай їхній день складається ось таким чином: вісім годин вони витрачають на навчання та виконання домашнього завдання, шість — на сон і ще вісім — знову на уроки. Для прикладу, день рокера — це дванадцять годин музики і дванадцять годин тупого безділля. А день справжніх хлопчиків — це суцільна гармонія: три години на сон, десять — на дискотеку, сім — на друзів і чотири — для активного відпочинку. За решту не буду говорити, а то образитесь і поїдете геть від мене, — посміхнулась Оксана.

— Сер, здається, що ми підпадаємо під визначення «справжніх хлопчиків»!

Ми охоче жартували далі. З нею було цікаво, і я геть забув про ноутбук. Сидів би ось так весь день, вигадуючи всілякі дурниці, щоб Оксана не переставала сяяти посмішкою.

В Ліщинівці вона гостює вперше. Справа в тім, що дядько Михайло (це син баби Сльозки) нарешті одружився. А в його нареченої вже була дитина, тобто Оксана. Щоліта вони відпочивали на Азовському узбережжі, а цього року щось там не склалося з відпусткою, через те Оксану відрядили до бабусі.

— Всього на місяць? — уточнив я із жалем.

— Та хто ж так швидко відвідує Ліщинівку?! — погодився зі мною Олег. — Лишайся до кінця літа. Знаєш, як тут класно?! Не пожалкуєш. Повір нам.

— Що мені ваш хутір, навіть «Фанти» ніде купити, а от море!..

— «Фанта» так «Фанта». Які проблеми! — розвів руками Олег. — Ми вмить: одне колесо ще тут, а друге вже у Тростянці.

— Стривайте, гроші винесу!

— Ображаєш. З нагоди знайомства Житомир та Харків пригощають киян.

— Незабаром до нашої компанії ще й Дмитро із Конотопа приєднається, — додав я, аби якось втішити знудьговану дівчину.

— А Конотопська відьма — це звідти?

— Відьом вистачає усюди, — підморгнув їй Олег.

— Конотоп славний не тільки відьмами, а ще й історичною битвою, — додав і я свої п’ять копійок.

— Так, школа закінчилась, тому попрошу не говорити дурниць, — улесливо зауважив Олег. — Оксано, скажи номер мобільного. Дамо знати, коли під’їжджатимемо.

Але того дня нам не судилося почастувати киянку. Ми все купили, та не довезли. Словом, окрилені, з гостинцями, ми поспішали назад до Ліщинівки. Двигун скутера на підйомах аж захлинався. Ми раділи несподіваному знайомству. Канікули, що ще вчора здавалися такими сірими, враз заграли всіма барвами веселки. Пахнув, як ніколи, розігрітий сонцем сосновий ліс, що оточував з обох боків дорогу, вривалися аромати скошеного сіна, липового цвіту. Навколо вирувало, п’янило літо, і здавалось, що відтепер піднесений настрій не полишить нас до самої осені.

Тільки-но колеса скутера торкнулись сільської асфальтівки, Олег розпорядився, щоб я сповістив Оксану, і додав обертів. Моторчик загудів джмеликом і поніс нас назустріч пригоді.

На самому розі, де приткнулася хатина баби Сльозки, на нас уже чекала Оксана. Наче професійний гонщик, Олег заклав крутий поворот, від чого моя душа аж схолола. Але думка про те, що на нас зараз дивиться Оксана — прогнала острах. З кожною секундою затяжного повороту скутер усе нижче хилився до землі, аж чиргикались об асфальтівку підставки для ніг. Віраж мав вразити гостю зі столиці. Пілот вправно вів судно. Та ні він, ні я не взяли до уваги, що асфальтівка на перехресті закінчується, а далі — звичайнісінька сільська дорога. Згадали ми про це тоді, коли скутер рвучко кинуло в бік. Олег дивом втримав кермо лайнера, який несподівано втрапив одразу до кількох глибоченних повітряних ям.

Але недовго він контролював ситуацію: бісів чортопхай занесло й розвернуло ледь не на сто вісімдесят градусів. Дужі руки пілота втримали таки кермо і вивернули його в потрібному напрямку, але в цей час заднє колесо потрапило в колію. Олег додав обертів, і скутер, наче молоденький цапок, враз став дибки. Я дивом утримався, щоб ганебно не гепнутися в пилюку посеред дороги. Та тільки переднє колесо торкнулося землі, рука Олега від струсу, різко крутонула до межі ручку газу, і наше судно з ревом зірвалося з місця. Ніколи б не подумав, що задрипані скутери за лічені секунди спроможні розвинути скажену швидкість. І враз перед нами виріс трухлявий, рідкий штахетник. Звісно, що гальмувати було пізно. З розгону скутер розітнув паркан, наче спринтер фінішну стрічку. Кілька разів рвучко сіпонуло то в один бік, то в інший, а потім переднє колесо натрапило на міцну перешкоду і судно стало стовбула, пострушувавши нас на землю.

А далі я нічого не бачив, тільки жадібно хапав ротом повітря, груди стискали металеві обручі. Нестерпний біль скував тіло. Хтось мені згинав і розгинав руки. Обличчя обдала крижана вода…

Потім мене взяли попід руки, допомагаючи у такий спосіб сісти. Перше, що я побачив — це була домовина... Справжнісінька домовина!!! Оббита чорною тканиною з біленьким кантиком. Вона стояла посеред двору на кількох стільцях. Звідти виглядали білосніжні голівки ромашок та ще якихось квітів. Я стулив повіки. Невже це смерть? Та пізнати тонкощі перших хвилин загробного життя завадив знайомий голос:

— Та живий він, живий, бабусю.

— Мабуть, усі кісточки переламав?

— Не схоже.

Здається, це голос Оксани. Відкрив очі, спробував підвестися — різкий біль прошив усю спину. Ледь не зомлів.

— Кум рулює, я — газую. Вдвох ми з кумом летимо. У вас усе трапилось, як по писаному, — з докором мовила Оксана.

— А Олег? З ним все гаразд? — прохрипів я.

— Збирає скутер докупи.

До нас підійшли кілька бабусь.

— Оклигав? — запитала одна з них, схиляючись наді мною.

Я глипав на домовину і не міг нічого втямити: окрім тендітних ромашок, звідти вистромилися передки чиїхось капців...

— Оце так приїхали хлопці: прямо на похорони до баби Кожущихи. Царство небесне рабі Божій.

— Недобрий знак. Відверни й заступи.

— Чого ви хлопця лякаєте. Яких тільки прикмет не понавигадують! — туркотів хтось збоку.

Пришкутильгав Олег: нижня губа розпухла, під очима синець, сорочка розірвана.

— Підводься. Нам іще паркан лагодити, — Олег простягнув мені руку.