Все починається в тринадцять

На милування нема силування

Потяглися сірі одноманітні дні. Якщо чесно, то Олега з його витівками й незмінним веселим настроєм нам не вистачало.

Зазвичай після обіду ми виїжджали велосипедами до Ворскли, а вечорами, запасаючись насінням, сиділи на лавочці біля Оксаниного двору і розповідали кожен про своє місто, про клас, про школу. Звичайно ж, згадували пригоди нашого літа, яке так стрімко добігало кінця.

За цей час кожен з нас вилущив щонайменше по мішку насіння, з’їв причеп кавунів з динями і стільки ж яблук з грушами. Овочі та фрукти ми збирали по всіх ліщинівських садах та городах, бо не будеш же красти щовечора в одного й того ж господаря, адже нестача, сягнувши критичної кількості, стане помітною. А це вже подія, що приверне увагу всього села. Винуватців знайдуть одразу ж, бо дітвори, яку можна в цьому запідозрити, окрім нас, у селі немає.

Після соняшникового насіння, десь о десятій вечора, ми вирушали на пошуки десерту. Дмитрові було лячно, а мені після всіх пригод це було приємною прогулянкою. Тож він лишався стояти на шухері, а я прочісував баштан і швиденько вертався зі здобиччю.

Та згодом такі посиденьки й походеньки Дмитрові набридли, і він перестав приходити, мовляв, бабуся гнівається, що він десь вештається ночами. А ввечері йти одному до Оксани я ніяк не наважувався. Так і нидів кожен наодинці. Схоже, що програма ніби й розпочала діяти, але чомусь зволікає з найважливішими для мене епізодами.

Мене не полишало передчуття, що флешка, куди перекочувала програма, має десь пропасти. Тому я щодня перевіряв, чи вона на місці. Приємно було тримати її в руці й уявляти, що там, на крихітному просторі причаїлись неймовірна сила, здатна поміняти місцями день і ніч. Але без компа, без затиснутого в лівій руці цвяшка ця сила була всього лише мертвим ієрогліфом. Поряд із флешкою, в маленьку кишеню дорожньої валізи поклав дбайливо згорнутий талісман Дмитра. Повернусь до Харкова — одразу ж заламіную цей папірець.

Вже не один раз я заходився розмірковувати, чи варто про все, що зі мною трапилося, розповідати Андрієві. Звичайно, я гадав, що не слід цього робити, але як пояснити, звідки в мене взялася програма? Питань виникало чимало, і всі вони виявилися доволі непростими. Як їм дати раду?

— Серж, я більше не можу. Ще годину — і я від нудьги збожеволію, — скаржилася телефоном Оксана.

— Ще не все так кепсько, адже ти не одна.

— Тоді запропонуй що-небудь.

— Зайду до тебе, і підемо до нашого алхіміка, — запропонував перше, що спало на думку.

— Я хочу на Ворсклу.

— Даруй, у мене скутера немає.

— Так на велосипеді...

— Тобто?

— Вдвох на одному велосипеді. Посадиш мене на багажник. Я ж легенька, як Дюймовочка.

— Давай!

— Я чекаю. Хочеш, то попередь нашого Дмитрика, нехай збирається, щоб не чекати півгодини у нього під двором.

— В Конотопі, мабуть, усі такі вайлуваті.

— До зустрічі.

Нарешті! Програма почала виконувати моє завдання. Це добре, та не зовсім. Оскільки необхідно час від часу до обставин, які складаються, вносити корективи. А компа немає! І тепер, стиснувши в руці флешку, я схвильовано міряв кроками кімнату. Ось він лікоть, та не вкусиш. Чи не мотнутися великом до Тростянця. Там, напевно, є інтернет-клуб. І, звичайно, я приверну до себе увагу присутніх, якщо сяду до компа з цвяшком у руці. Ні, цей варіант не годиться.

Мені на радість, Дмитро відмовився їхати на річку. Велосипед, відремонтований дідусем, став як новий: пофарбований у синій колір, нове сідло, а добре змащені-перемащені підшипники, ролики та решта деталей перетворювали їзду на політ лайнера. Просто пісня, а не велик!

Оксана чекала за двором на лавочці. Побачивши мене ще здалеку, вийшла на дорогу, а коли я порівнявся з нею, дала знати, що не варто зупинятись, і на ходу пір’їнкою злетіла на багажник. Звичайно, на скутері було набагато швидше, але, зрештою, куди нам поспішати? Я налягав на педалі, а Оксана скаржилася: «Час збиратися до школи. Так уявляєш, Серж, моя мамця планує шопінг на шкільному базарі. Я ледь телефон з рук не випустила, коли дізналася. Вона ніби й забула, що я вже давно не навчаюся в молодших класах...»

Оксана таки наполягла заїхати до Дмитра, мовляв, вона сама спробує його переконати скласти нам компанію.

— Не хочеш з нами? Слухай, Дмитре, це вже серйозні симптоми, — жартувала киянка.

— Візьми книжку з собою. На березі почитаєш, — порадив я.

— Нічого ви не тямите, — зітхнув Дмитро. — Читати таку літературу на березі річки, де то гуси гелгочуть, то вітер шарпає сторінки, а там, гляди, й ви здіймете галас — це варварство. І взагалі, чого це я перед вами виправдовуюся?

— Не ображайся, дурненький, я жартома, — лагідно усміхнулась Оксана. — Краще розкажи нам, що ти в них таке цікаве надибав?

— Якщо розповідати, то й дня не вистачить. І ви не зрозумієте, — відповів Дмитро, підвівся, мовчки пройшовся туди-сюди і повів далі. — Але таки скажу. Ви повинні це знати. Літо закінчується. Всі ми скоро роз’їдемося, і невідомо, чи колись побачимося. Тому ви повинні дещо знати. Сприймати на віру чи ні — справа ваша. Але знайте, що на світі не має нічого дивного, тобто аномального, бо всьому є пояснення. І наші пригоди — це не пригоди, а закономірні події. Багатовимірний простір, щоб ви знали, це не вигадка фантастів, а така ж реальність, як і той вимір, в якому ми з вами живемо, в межах якого існує наш світ. Навколо нас, на мікроскопічній відстані один від одного, існують інші світи. Це гіпотетично доведено науковцями. Сподіваюся, ви чули про неймовірні можливості нанотехнологій? Так от, учені обіцяють, що застосування нанотехнологій дасть змогу радикально змінити умови людського життя на краще. Але все, чим нахваляються вчені, успішно застосував ряд цивілізацій на Землі набагато раніше за нас. Коротше, — Дмитрові, мабуть, здалося, що нам не цікаво, і він спробував викладати думки простіше: — Все те, що ми звикли називати магією, — це і є загублені або ж навмисне приховані знання. Долати космічні відстані за секунду, проходити крізь стіни, читати думки інших і передавати їх на відстані — все це було, є і буде. Ви ж самі ось нещодавно переконалися в цьому, — Дмитро на секунду замовк, дивлячись на мене.

Я подумав, що це умовний знак проілюструвати його слова прикладами, але він продовжив:

— Рецепт чудес дуже простий, але доступний не кожному. Приміром, можна передбачити своє майбутнє шляхом поєднання двох елементів таблиці Менделєєва. А ми все торочимо, що все це не що інше, як чорна магія, чаклунство! Колись люди вважали блискавку проявом гніву богів. Нам нинішнім це смішно, бо ми знаємо про електрику, плюс і мінус і все таке. Але нас насторожує, коли хтось ніби читає твої думки або коли ми зустрічаємося з привидами. Ми боїмося полтергейстів та інших загадкових явищ тільки тому, що не можемо зрозуміти їхню природу, яка насправді доволі проста. Зараз спробую вам це пояснити. Навколишній світ є матеріальним і водночас нематеріальним, тобто видимим і невидимим.

— Чекай! Це ти загнув. По-твоєму, я нематеріальна? Така собі повітряна фея з Києва? А захочу — стану онукою Оксаною баби Сльозки? Хороша казка, але не для нашого віку. Збирайся, Дмитрику, краще з нами, бо ти схибнешся остаточно, начитавшись своїх талмудів, — порадила Оксана.

— Це не так легко зрозуміти, — стомлено зітхнув Дмитро. — От через те, що ти є одночасно і повітряною феєю, і онукою баби Сльозки, можна змінювати світ навколо зусиллям власної свідомості. Я от вичитав, що людина бачить тільки те, в що вірить. І це, Оксано, пояснює твоє ставлення до всього того, що я говорю. Ти віриш в існування привидів, от ти їх і бачиш, але насправді це ніякі не привиди, а інший, ніким не досліджений вид матерії. Добре, на сьогодні досить. Помізкуйте над почутим. Принагідно продовжимо бесіду. А тепер мені пора. Ні, чекайте, — спохопився Дмитро. — Забув сказати, що жалюгідні потуги вчених усього світу щодо запуску адронного колайдера з точки зору древніх цивілізацій просто смішні. Це все одно, що лівою ногою чухати праве вухо, оскільки можливості, що нібито будуть досягнуті завдяки колайдеру, в тому числі і подорож в минуле чи майбутнє, можуть бути реалізовані набагато простіше. Все це давно застосовують окремі люди, не виходячи з квартири. Тому цей проект приречений, бо не можна посадити дерево догори корінням. Хочете, давайте поб’ємося об заклад? На сто кіло шоколадних цукерок?

— Та я й не знала про те, що ти говориш, як його... кола…

— Колайдер, — посміхнувся Дмитро. — Ти стовідсотково чула, але не звернула уваги, бо тебе це не зацікавило. Цю новину навіть бабусі обговорюють, бо хтось пустив чутку в газетах та по телебаченню, що момент запуску колайдера обернеться кінцем світу. Насправді ж це гра великих дядьків-фізиків у пісочниці.

— Я у фізиці, як свиня в апельсинах, — байдуже махнула рукою Оксана. — Тому й не дивно, що до цього часу про це нічого не чула. Як на мене, то моделювання одягу — це наука, яка варта хоч якоїсь уваги, а решта, як ти говориш, гра великих дядьків у пісочниці. Дмитре, ось краще послухай, що я тобі скажу. Чому ти не хочеш з нами відпочити? Незабаром скінчиться заслання, повернешся до свого Конотопа, законсервуєшся у своїй квартирі й читай хоч до чортиків, а в перерві між читанням будеш що згадувати? Літо, друзів і Ліщинівку.

— Я незримо з вами. Побачимось.

— У Дмитра стріха зовсім з’їхала. Шкода. Що з ним буде далі? Як ти гадаєш? — зітхнула Оксана, вмощуючись цього разу не на багажнику, а попереду мене, на рамі. — Крути педалі, Сержику. З усіх засланих на цей безлюдний острів у степах України одні тільки ми ще не втратили здоровий глузд.

— Не звертай уваги. Звичайне захоплення, що з часом мине. На зміну з’явиться щось інше. Мені це знайомо. Знаєш, буває, у щось як вчепишся, і здається, що нічого кращого на світі не існує. От, наприклад, ми з товаришем захопилися написанням комп’ютерних програм.

— Тю на вас! А я вже думала, що закохалися в одну й ту ж дівчину з паралельного класу.

— Трагедію любовного трикутника мені довелося пережити ще в дитячому садочку, — збрехав я, щоб показати себе бувалим хлопцем.

— Невже вона більше відтоді не повторювалася? — поцікавилася Оксана, різко повернувшись до мене.

Велосипед захитало, і ми ледь не гепнулися.

— Керманичу, тримай рівновагу! — жартувала вона і, вдаючи, що допомагає міцніше тримати кермо, поклала свої руки на мої.

— Повторювалася, — пробурмотів я, шаленіючи від дотику її рук. Тепло долонь додало стільки сили, що я би запросто прийшов першим в олімпійських велоперегонах.

За селом в обличчя війнув лагідний вітерець, тендітно перебираючи зачіску Оксани: волосся приємно-лоскітно торкалося мого обличчя.

— А ти не закохуйся в тих дівчат, за якими хлопці всього класу табуном бігають. Мабуть, ти легко піддаєшся впливу інших. От придивися — і побачиш, що в класі є дівчата набагато симпатичніші, ніж та топ-модель, за якою всі упадають.

Так, за розмовою, велосипед докотив нас до річки. Улюблене наше місце на березі було безлюдне, і тільки ген, під соснами, що підступали аж до самої води, на мілині весело плюскотіла дітлашня.

— Заходь. Вода тепла, — простягнув я їй руку.

— Олежик, а ти і сьогодні…. ой! — зашарілася Оксана. — Серж, навчи мене плавати, а то Олег вчив-вчив, та так і не довчив.

— Не хвилюйся. Це легко.

— Я вже вмію трохи плавати, — з усмішкою додала вона, — сокирою.

Промовлене кілька разів ім’я Олега впало краплею чорної фарби на веселкові барви мого настрою.

Проте я вирішив не здаватися і вперто, напролом іти до мети.

Ввечері, коли вже стемніло, в бабусиному квітнику позрізав усі троянди. Всього вийшло вісімнадцять квіточок. Одну довелося викинути, бо ж дарують непарну кількість. Повертів на всі боки букет: вигляд у нього був доволі миршавенький. Що робити?

Додати букету вишуканої пишності довелося за рахунок чужих квітів. Я пригадав, що на чиїхось городах, коли крав кавуни, бачив розкішні квітники. Не гаючи часу, майнув старими маршрутами. Зібраний врожай виявився багатим: у руках я тримав справжнісінький сніп зі ста й однієї троянди. Взяв його в оберемок і нищечком, попід парканами, щоб нікому не потрапити на очі, став прокрадатися до Оксани. Добре, що після аварії на підстанції в нашому селі перегоріли всі лампочки на стовпах. Коли-то тепер їх замінять!

У заповітних вікнах мигтіло світло телевізора. О такій порі баба Сльозка вже спить, а Оксана не може відірватися від зомбі-ящика. Що там цікавого? Всього чотири програми! Я в Харкові маю кількасот, а дивитися нічого.

Трояндовий сніп я розділив на дві рівні частини. Першу частину розтрусив прямо на порозі. Одна квітка виявилася зайвою. Та я і їй знайшов місце: просунув у ручку дверей так, щоб коли двері відчиняться, то стебло квітки тріснуло навпіл і впало додолу, вказавши, де лежать інші.

Решту оберемка залишив. Пробрався під вікно і тихенько постукав. Крізь щілину у фіранках побачив, як Оксана сполохано здригнулась і прикипіла поглядом до вікна. Господи, хоч би не здійняла лемент! Ще побіжить до бабусі. Постукав удруге, трішки сильніше. Вона підвелася і попрямувала до дверей, а не до кімнати, де спочиває бабуся. На подвір’ї спалахнуло світло.

— Хто там? — запитала несміливо. — Якщо мовчите, то якого біса було гримати по вікнах? Ой лишенько! — завмерла вона від несподіванки на порозі.

Смішно було спостерігати за нею зі схованки під кущем глоду. Посміхаючись, Оксана роздивлялася квітковий килим. Потім зібрала докупи троянди, закрила на защіпку двері й вимкнула світло.

Я полегшено зітхнув, бо від сидіння навпочіпки вже почали затікати ноги, і знову перебрався до вікна, щоб спостерігати далі. В кімнаті її не було. Напевне, десь на кухні чи на веранді шукає трояндам підходящу посудину.

Гаразд, почекаю. Тепер можна розслабитися. Єдине, що мене гнітило, так це думка про те, що о цій порі моя бабуся встає, щоб прийняти якісь там пігулки. Звичайно ж, вона зверне увагу на порожнє ліжко. А година вже пізня. Ще, чого доброго, підніме дідуся, мовляв, іди шукай хлопця. Моя уява так розвинула цей сюжет, що я вирішив діяти за прискореним сценарієм. Не чекаючи, доки Оксана знову всядеться перед телевізором, дістав з кишені мобільник і набрав її номер.

— Серж, привіт! Ти не спиш?

— Ні. Я стою на твоєму порозі.

— Так це ти?! Прикольно. Чекай. Я миттю.

Знову увімкнулося світло, клацнула защіпка. Оксана відчинила двері, хотіла щось сказати, та так і стала як укопана.

— Тримай, це тобі, — я простягнув їй решту троянд.

— Оце так учудив! Мені ще ніколи не дарували стільки квітів! Круто!

Не гаючи й секунди, я обійняв її рукою за плечі, прихилив до себе й поцілував. Не знаю, може, тієї миті шпичаки троянд боляче вкололи їй руки чи причиною тому була моя раптова нахабність — але букет випав з її рук і розсипався на дошках порогу. Я очікував почути стриманий коментар з приводу мого поцілунку. Але вона не мовила ні слова й ніжно торкнулася устами моєї щоки, поклала руки мені на плечі, притулившись до мене всім тілом.

— Школярик ти мій. І цілуватися ще не вмієш, — прошепотіла вона, міцніше обійняла і схилила голову мені на плече. — Так добре, правда? Ти молодець. Розповім дівчатам у школі — нізащо не повірять. Чекай. Зараз я їх віднесу, а потім вийду, і ми ще посидимо на лавочці.

Додому я потрапив близько дванадцятої. Бабуся скаржилася, що в неї розболілося серце від усяких думок, де мене носить. Я збрехав, що засидівся у Дмитра і, як той кіт, що нашкодив, нищечком шаснув до ліжка.

Тієї ночі мені наснився смішний сон: я бачив колайдер! Який він є насправді, я не знаю, але певен, що то був саме колайдер, а не щось інше. Ми з Дмитром прогулювалися біля нього, оглядаючи кілометри різнокольорових дротів та блоки мікросхем. Блукали просторими залами, йшли кудись довгими коридорами-лабіринтами. Потім виник незнайомець і представився нанотехнологом першої категорії. Мені він одразу не сподобався, а от Дмитро з ним знайшов спільну мову. Я прислухався до їхньої розмови, але нічого не втямив. Згодом мені це набридло, я смикнув Дмитра за рукав, мовляв, ходімо вже! Я зустрівся поглядом із чоловіком, і стало ясно: від нього слід негайно втікати. Незнайомець здогадався про наші наміри, міцно схопив за руки і силоміць потягнув до дверей. Дмитро якоюсь незрозумілою мовою благав відпустити нас. А мене пройняла така злість, така ненависть до цього типчика! З усієї сили я влупив його ногою в живіт, а потім як затопив у пику — він так і зсунувся по кахляній стіні на підлогу, а ми кинулись навтьоки. Дмитро волав позаду, щоб я був обережний і не забіг у коридор, який є частиною колайдера, бо там розум людини перепрограмовується на сприйняття іншого виміру часу та простору. «Вмить станеш шизофреніком! Напівфабрикатом!» — горланив Дмитерко. Мов з-під землі винирнув цілий гурт нанотехнологів. Вони обступили мене з усіх боків і почали вимагати: віддай «Вікно»! Дивом вирвався з оточення. Кілька чоловіків кинулись наздоганяти. Зрештою, найпрудкіший з них наздогнав мене й міцно схопив за плече. Я несамовито заволав і прокинувся. Відкриваю очі — навпроти мене сидить дідусь.

— От бачиш, добігався ночами, а тепер чорти сняться. Доброго ранку. Доки не попався бабусі на очі, зізнайся: невже тобі було мало тих троянд, що вдома ростуть?

— Я зрізав тільки бабусині.

— А хто на чужих городах?

— І там також моя робота. Винен, — я вирішив сказати все, як є, і схилив голову на подушку, як на плаху, мовляв, карайте, якщо не жаль.

— На греця тобі стільки?

— Хіба я винен, що мені подобається дівчина?

— А хто ж, по-твоєму, винен? Дівчина?

— Ні.

— От бачиш, з усіх винних лишаєшся тільки ти. Скажи чесно: хлопці допомагали тобі?

— Я сам. Олег вже давно поїхав, а Дмитра після дев’ятої вечора бабуся за хвіртку не пускає.

— Тобі, бешкетнику, цього разу пощастило: на вранішньому сході баби одностайно дійшли висновку, що це скоїли якісь гастролери з Тростянця. Вночі наскочили на село, скосили всі троянди, а вранці відвезли до Сум на базар. Але знай, що шила в мішку не сховаєш. Твоя ж красуня з Ліщинівки? Ну так от, сусіди чи хтось інший ненароком помітять квіти. Вона ж їх у погребі не триматиме? От тоді готуйся. Вставай, вже сніданок холоне. Бабуся бідкається, що довго спиш.

Я полегшено зітхнув: гроза, начебто, має оминути мене. Впевнений, баба Сльозка не стане виставляти на поганьбище свою онучку. А от колайдер не йшов з голови. По-перше, чи такий він, яким бачив його уві сні? По-друге, чи далеко просунулись наукові дослідження нанотехнологів щодо маніпуляцій з минулим і майбутнім? От шкода, що не маю під рукою інету. Вчені всього світу ламають голови над проблемами, а вирішення спокійнісінько зберігається на моїй флешці. Нобелівський лауреат у тринадцять років! Оце так сюжет!

Дмитро сидів у книжковій облозі, а ми з Оксаною щодня їздили на Ворсклу. А вечорами, взявшись за руки, блукали тихими сільськими вуличками. Тепер замість троянд я дарував айстри. Їх у Ліщинівці сила-силенна. Коли вони розквітають, то моя бабуся каже, що сонця побільшало.

— Спасибі, Сержику. Це сумні квіти.

— Отакої! Скільки вечорів приносив — і нічого, а сьогодні квіти раптом сумні!

Переміни в її настрої я помітив ще з самого ранку, коли ми ходили до лісосмуги збирати шипшину. Я цікавився, що трапилось, але вона делікатно відмовчувалась. Втім, всяке буває: може, бабця нагримала, а може, просто настрій зіпсувався. Чого лізти в душу? А от «сумні квіти» мене зачепили.

— Квіти не можуть бути сумними. Хіба що в руках сумних людей, — заперечив я.

— Айстри — це провісники осені. Надворі ще літо, а вони попереджають, що скоро осінь. Не люблю час падолисту й дощів.

— І я не люблю, бо школа починається.

— А тепер і літо не люблю, — сказала дівчина й відвела погляд вбік. — І Ліщинівку не люблю, і все, що з нею пов’язане, бо…

Вона раптом розплакалася, сховавши обличчя в долоні. Я розгубився й не знав, чим зарадити. Обійняв за плечі, але вона відсахнулася, підвелася з лавочки й відійшла на кілька кроків.

— Оксано, що з тобою?

— Зараз все поясню. Ось заспокоюся...

Вона сіла поряд, взяла мою руку. Вся тремтіла, аж мені холодно стало.

— Візьми, накинь на плечі, — я простягнув свою спортивну кофту.

— Мені вже нічого й нікого не треба. Вибач, Серж.

— Не розумію, ти про що?

— Про все. Про троянди, про купання, про поцілунки. Вибач.

— ???

— Вибачаєш?

— Тобто?

— Забудь мене і все, що було поміж нами. Як тобі це пояснити? — зітхнула Оксана. — Я вважала, що наші стосунки з Олегом — це просто гра, розвага. А як тільки він поїхав, то мені стало його бракувати. Я все частіше й частіше про нього думала, згадувала. Він не міг телефонувати, бо за кордоном дорогий роумінг, і слав есемески. Я їх читала, як молитву, як замовляння, сто разів на день. А потім з’явився ти, вірніше, ми стали разом проводити час. Я сподівалася, що це якось витіснить мої думки, але сталося навпаки: я ще частіше стала його згадувати...

— О’кей! — я різко підвівся, бо здавалося, що моє серце ударами розіб’є груди. — Можеш далі нічого не говорити.

Ми стояли один навпроти одного, так близько, що я відчував на обличчі її уривчасте тепле дихання. Важко було змиритися з думкою, що вже більше ніколи не відчую його так близько.

— І ти пробачиш мене? — запитала стиха.

— Пробачу.

Оксана обійняла мене й знову розплакалася.

— Заспокойся. Адже ми про все домовились.

— А ти як? Я ж тобі подобаюсь?

— Подобаєшся.

— То що ж тепер?

— Нічого…

— Ти вибачаєш?

— І ти мене також вибач.

— Ти ні в чому не винен.

— Винен. І не менше за тебе.

— Ти мужній, — підвела погляд Оксана.

— Не перебільшуй. Ти добре вчинила, що остаточно розібралася у власних почуттях.

— До завтра? — запитала Оксана.

— До завтра. Насильно не полюбиш, — прошепотів я їй услід, пригадавши десь вичитану мудрість, зміст якої зрозумів аж ось коли, і почвалав додому.

Що я тільки не передумав тієї ночі!

Вірно говорила Тетяна, що не кожне бажання варте того, щоб збутися. Ясна річ, що нелегко буде все отак воднораз взяти і обірвати. А щоб менше прислухатися до щему в серці, слід чимось зайнятися.

В селі, перегукуючись між собою, заспівали перші півні.

А вранці мене розбудив бадьорий батьків голос.

— Вставайте, графе, на вас чекають великі справи.

— Нехай би ще хлопець подрімав, — мовила бабуся.

— І так все літо проспав. Пора за діло братись.

Наспіх поснідавши, я осідлав велосипеда і помчав до Дмитра прощатися. Ми обмінялись мейлами. Жартуючи, обіцяв йому, що буду набридати своїми питаннями про таємні знання древніх цивілізацій.

Завітав і до Оксани. Обом було ніяково. Вона, напевне, думала, що я заїхав до неї просто так, як завжди.

— Можна я тобі телефонуватиму час від часу? Наприклад, привітаю з Новим роком, з Першим вересня? До речі, а коли в тебе день народження? — я першим порушив мовчанку.

— Чотирнадцятого січня. А в тебе?

— Тридцять першого грудня.

— Цікаво! Ти народився на Новий рік, а я на Старий Новий рік. Зазвичай зранку бабуся тебе навантажує дорученнями по господарству, а що ж сьогодні? — запитала Оксана.

— Від’їжджаю через годину. Заїхав, щоб попрощатися.

— Так несподівано?

— Несподівано все розпочалося, несподівано й скінчилося.

— Неправда. Все продовжується. Ми будемо спілкуватися, писати одне одному ВКонтакті. А наступного літа постараємося з’їхатись усі до Ліщинівки. Хоча б на тиждень. Обіцяєш? — запитала Оксана.

— Обіцяю.

— Нас подружило тутешнє літо, а ти говорив «заслання». Пригадуєш?

— Так. Стільки пригод...

— До того ж яких!

В мене задзенькав мобільник: це батько нагадував, що мені вже час повертатися.

— Тато переживає. Сьогодні вранці приїхав. Він поспішає назад до Харкова.

— Як швидко все минуло. Не віриться. Чи зі мною все це було?

— Прощавай.

Оксана міцно мене обійняла.

— Прошу тебе, не ображайся, не тримай ні образи, ні зла. І не зникай, — прошепотіла вона.

— І ти також.

Я підійняв із землі велосипед, кисло посміхнувся, підморгнув на прощання і наліг на педалі.

Ось так скінчилося моє сільське літо. Наче сон чи якийсь фільм, після перегляду якого хочеться побути на самоті. Всю дорогу ми їхали мовчки.

Зате коли наш «Москвич» допхався до Харкова, настрій вмить змінився: я радів зустрічі з містом, як радіють довгоочікуваному побаченню зі старим другом.