Все починається в тринадцять

«Вікно»

З останніх сил я доволік велосипед і кинув його просто посеред двору. Чого ховатися? Це не той випадок, коли можна щось збрехати. Виніс Полкану поїсти й накинув на нього ошийник.

— Даруй, друже. Дружба дружбою, а служба службою.

Тільки вклався — продзеленчав будильник. Зараз батько почне збиратися до Тростянця. Бабусю сьогодні мають виписати з лікарні. Вийде він на поріг і перше, на що наткнеться — понівечений велосипед. Що мушу говорити? В очікуванні кари, не помітив, як провалився в сон.

— Не заважай, нехай дитина поспить.

— Надивитися хочу. Бо скоро ж поїде, — тихо відповідала бабуся.

— Ще надивишся, — мовив дідусь.

— Ось підійди ближче.

— Що там таке?

— Послухай. Сергійко розмовляє уві сні. Таке каже, що я жодного разу не чула. Де він набрався таких слів?

— Сам вперше чую.

— Перепаде нам від невістки. Скаже, що це він в Ліщинівці навчився.

— Якого біса ти завчасно панікуєш? Тобі ж було сказано: не хвилюватися. А те, що внук каже таке, чого ми не знаємо, то, напевне, він у нас індиго.

— Який індик? Ти що, вже десь хильнув?

— От дурна баба! Газети треба читати, — роздратовано буркнув дідусь.

— А він, бешкетник, ще й не спить! — полагіднішав дідусь.

— Через твоє бухтіння заснеш! Правда ж, Сергійку? Розбудили тебе? — посміхалася щасливо бабуся й гладила мою скуйовджену чуприну. — Що наснилося?

— Не пам’ятаю. Я так довго спав? А де тато?

— Вже поїхав. На роботу кличуть, — сказав дідусь, якось підозріло поглядаючи у мій бік. — Сергію, а хто з вас забув завести велосипед до сараю?

— Не знаю.

— Ось вставай та поглянь, що блискавка наробила. Над нашим господарством, можна сказати, зжалилася, а в людей такого лиха наробила...

Я полегшено зітхнув: очікувані прикрощі оминули мою нещасну голову. Дідусь із бабусею розповідали, що в селі накоїла нічна негода: спалила людське сіно й скирти соломи в полі, позривала дахи з домівок, поламала дерева.

Я вдавав із себе вкрай здивованого, сьорбав смачний суп та намагався пригадати сон, який не дали додивитися дідусь з бабусею. Повільно, як крізь туман, який розвіює вітром, спливали уривки сну: Тетяна пояснювала, як працює програма. Після сніданку дідусь та бабуся лягли перепочити, а я подався до компа. Та тільки-но ввімкнув — зателефонував Олег, потім Дмитро, а за ним Оксана. Олег, ледь не плачучи, сповіщав, що від удару блискавки згоріла геть уся Глибока Криниця. Дмитро цікавився, чи не помітив я цієї ночі активності потойбічних сил. Оксана прошепотіла, що поблизу кладовища знайдено обвуглені тіла невідомих. Усім хотілося обговорити події минулої ночі. Потому ще був дзвінок Андрія. Я роздратовано сказав йому, що дуже зайнятий і перетелефоную пізніше. Тож коли Андрій зрозумів, що тривалої розмови не вийде, то попросив мене зазирнути ВКонтакті. На сайті чекало багато повідомлень.

Спочатку прочитав текст від Тетяни, датований вчорашнім вечором, коли я вже налягав на педалі в напрямку Глибокої Криниці: «Твоя мрія здійснилася. Програма працює. Увійти в неї можеш тільки ти один. Для цього необхідно в лівій руці стиснути старий цвях, вийнятий з мого хреста, а той, що ти забивав, — викинь геть. Тобі він більше не знадобиться. Можливості програми необмежені, тож остерігайся необдуманих бажань. Не всі мрії, що здійснюються, роблять нас щасливими. А тепер — прощавай».

Переглядати решту повідомлень я не став. Вийшов з інету й відкрив течку з програмою. Цвяшки були при мені. Щоб увійти до програми потрібно знати пароль, а про нього Тетяна не написала ні слова. Та тільки я взяв до рук старий цвях, як монітор кілька разів блимнув і переді мною постало справжнє диво: без жодного пароля я отримав доступ до програми.

Для початку я уважно вивчив інтерфейс. Там було багато розділів: «Люди», «Події минулого», «Події майбутнього», «Обставини реальні», «Обставини бажані», «Події бажані», «Зупинити дію», «Повернутися до реальних обставин», «Затримати розвиток подій» та інші. Все вигляділо саме так, як я собі уявляв. В розділі «Люди» було багато підрозділів, серед яких легко знайшов шкільних друзів, побачив себе з Андрієм, батьків, дідуся з бабусею, Оксану, Олега, Дмитра і ще безліч облич. Я створив файл під назвою «Ліщинівка» і відкрив його: за лічені секунди на моніторі промелькнули дні моїх канікул аж до моменту прощання з дідусем та бабусею. З усіх подій виділив групу людей під назвою «Олег, Оксана, Дмитро, Сергій» і створив для них окрему теку. Відкривши її, я довідався, що попереду хорошого мало: Дмитро з головою зариється у свої підручники. Олег з Оксаною розкажуть йому про жахи, що їм тоді довелося пережити ввечері на хуторі. Далі закохана парочка буде цілими днями кататися по всій окрузі на скутері, лежати на березі Ворскли, а вечорами сидіти у неї під двором, і одного разу справа дійде до поцілунків. Оце так love story!

Далі тут робити нічого. Усі при ділі, а я? Від того, що нарешті скінчились пригоди, стало самотньо й сумно. Ще вчора здавалось, що цьому не буде кінця-краю, а от настав ранок, я прокинувся — і вже все в минулому. А спробуй кому-небудь розповісти, так одразу ж пальцем біля скроні покрутять.

Та хай там що, а тієї миті я почував себе найщасливішим у світі, адже у мене в руках — найзаповітніша мрія мільйонів таких диваків, як я. Але у них — мрія, а в мене — реальність. Перевірю, на що здатна ця мрія. Ще раз увійшов до розділу «Обставини реальні», відкрив течку «Ліщинівка» й став переглядати детальніше залишок літніх канікул, роздумуючи, чи варто тут просиджувати останні тижні серпня. Не втримався, щоб не зазирнути в майбутнє, навмання вибрав місяць жовтень і прочитав мейл Оксани до Олега. За текстом було схоже, що вони от-от мають побити горшки. «Любов пройшла, зів’яли помідори», — так одного разу Андрій прокоментував свої стосунки з дівчиною з паралельного класу.

Стривай! А чи варто чекати ще два місяці, коли це можна зробити зараз?! Ні, я не хотів навмисне розбивати солодку парочку, але коли розлуки в майбутньому не уникнути, то чи не краще її максимально наблизити.

Перш ніж це зробити, я перейшов до розділу «Події можливі» і в ньому переглянув відеоряд про те, як би склалися наші стосунки з Оксаною, коли б цим літом до Ліщинівки не приперся Олег. Це було б чудове літо, але... Втім, втрачене легко надолужити. Тож я сюжет із «Подій можливих» переніс у течку під надписом «Події реальні». Отже, незабаром усе має обернутися на мою користь.

Від бажань голова пішла обертом. Виявилося, якщо маєш бажання, то можна навіть заново народитися і прожити життя спочатку…

Я розгубився й не знав, з чого починати. Завжди так: коли мрієш, то в уяві все складається легко й прекрасно, а якщо мрія збувається, все стає дещо інакшим. Від думок, здавалося, мозок перетворюється на плавлений сирок. Аби відволіктися, вирішив зазирнути на сторінку ВКонтакті. Однак вийти з програми я не міг, аж доки не збагнув, що в моїй руці немає цвяшка. Та й цього виявилося замало: щоб благополучно завершити роботу і зберегти усі дані, програма вимагала дати їй ім’я. Перше, що спало на думку — це «Тетяна». Я ще трохи поміркував і вирішив, що значок з такою назвою на робочому столі одразу ж привертатиме увагу. Тому нехай буде... «Вікно». Програма погодилася на запропоноване ім’я й успішно завершила роботу, а я занурився в повідомлення ВКонтакті. Від одного Андрія надійшло цілих шість повідомлень. Почав з останнього.

«Серж, доки ти рятував від погибелі сільське господарство, я став запеклим геймером, щоб не впасти в депресію через ту чортову програму, яку так і не спромігся зліпити до купи».

Андрій отак завжди пише, як балакає, — все одним реченням. Сам чорт ногу зламає, доки втямиш, що він хоче тобі сповістити. Втім, далі було краще.

«Але ці цяцьки невдовзі набридли. Ти ж мене знаєш! А нудьга така, що хоч виходь на балкон і кукурікай. Я тобі скажу, що телевізор тупить капітально. Днів зо три, лежачи на дивані, я сканував усі 368 телеканалів. На четвертий день ледь не забув, як розмовляти. Прикинь! Предки хотіли заперти мене до дитячого оздоровчого табору. Чуєш, це щоб я ходив там «в колону по чотири» з піснею! Чудні вони. Якось на вихідні пішов з дому просто вештатися містом. Нудьга смертельна. Обійшовши весь вокзал, забрів до поштамту. Ти ж знаєш, це така здоровезна будівля на Привокзальній площі. Думаю, позаглядаю ще там. Дивлюсь, кілька чоловіків товпляться біля одного з віконець і жваво щось обговорюють. Я підійшов ближче. Прислухався, мова йшла про футбол. Чого б це вони на пошті заходилися футбол обговорювати? Знайшли місце! Коротше, як з’ясувалося, вони робили ставки в грі «Спортпрогноз». Один із чоловіків помітив, як я зацікавлено слухаю, й охоче пояснив мені правила гри. Я не зовсім второпав. Сам знаєш, що з першого разу важко в’їхати у справу. Вдома зазирнув до інету — і все зрозумів. Умови гри прості як двері: необхідно вгадати, хто із вказаних в білеті команд виграє. Витрати складають всього лише одну гривню, а прибуток, якщо вгадаєш результат, від п’ятірки до двадцяти тисяч, а то й більше. Коротше, я капітально підсів на цю забаву, бо одразу ж виграв 200 гривень. Швидше повертайся і приєднуйся. Твій батько про футбол знає геть усе. А інформація — це гроші. Зрозумів?»

Таких довжелезних повідомлень Андрій ще ніколи не писав, а це значить, що він серйозно захопився грою.

Стривай! А якщо в цій справі задіяти «Вікно»! Це ж скільки грошей можна отримати!!! Перед очима постало все багатство супермаркету «Електроніка». Звичайно, може, ще нічого й не вийде. Однак перспектива окрилювала! Ні, так і збожеволіти недовго, якщо не навчитися керувати емоціями. Спробував далі читати пошту. Та де там!

— Сергію, мені вже не раз попадалися на очі статті в газеті про те, що довго сидіти за цією заразою шкідливо для здоров’я, — кахикаючи, пробасив дідусь і почовгав надвір, щоб затягнутися сигаретою.

— У твоїх газетах такі дурниці пишуть, що й козі в голову не збреде, а от цигарки — це вже точно, що зараза, — втрутилася бабця.

— Справді, бабусю, комп’ютер шкодить.

— От бачиш, — озвався дідусь з порогу.

— Бабусю, кажіть, що вам допомогти? — я вирішив за роботою відволіктися від надокучливих і хвилюючих думок.

— Вік довгий, ще наробишся. Йди краще провідай своїх хлопців. Після обіду отримаєш завдання, коли вже так хочеш.

Дідусь дістав з горища старі покришки, колеса й почав ремонтувати велосипед.

«Бо людина без транспорту в епоху атома — це гнила лежача колода», — так він говорить.

Не змовляючись, усі зібралися в Дмитра на веранді. Про стихію, що наробила стільки лиха, не говорили хіба що коти. Та головною подією для нас було те, що за одну ніч не стало Глибокої Криниці. Хутірець вигорів начисто. Їм важко було в це повірити, а мені, як свідку подій, ще важче змовчати. Так кортіло вразити Оксану! Але ж я стримувався.

— Гайда на Ворсклу! — запропонував Олег. — Незабаром уже й літу кінець.

— Хороша ідея! — я охоче підхопив пропозицію.

— Тільки прихоплю покривало: страх не люблю лежати на піску, — мовив Дмитро.

— Гляньте — ось він, перед вами зманіжений цивілізацією мешканець великого міста-мегаполіса Конотоп, — жартував Олег.

Та скупатися нам того дня не судилося. Саме в той момент, коли ми обговорювали, який напій купити з собою на річку, в Олега задзеленчав мобільний. Ми зрозуміли, що телефонував батько. Радісне обличчя хлопця спохмурніло, він щось намагався заперечувати, але батько не хотів і слухати. Балачка тривала недовго. Кисло посміхаючись, Олег обвів усіх поглядом.

— Ну, кажи вже! Що трапилось? — не витримав Дмитро.

— Предки в дорозі. За три години будуть у Ліщинівці. Їм закортіло придбати путівку до Болгарії.

— Ось як! — зойкнула Оксана.

— Щастить же тобі! — сказав Дмитро. — А ми тут ціле літо, як на засланні.

— Я спробував батькові пояснити, що мені й тут непогано, а він і чути не хоче, — зітхнув Олег. — До їхнього приїзду треба спакувати торбу.

— Ти вже не повернешся? — запитала Оксана.

— Не знаю.

— Ну, путівка, мабуть, на два тижні та плюс дорога. Якщо й повернешся, то вже нікого тут не застанеш, — Дмитро швидко розклав усе по полицях.

— Ні скутера, ні ноутбука... Від нудьги ми тут збожеволіємо, — вів далі Дмитро.

І тут я зрозумів, що змінюючи «Події реальні» на «Події бажані», не передбачив те, що ноутбук зникне разом з Олегом. А дії, які я запрограмував у течці «Події бажані» будуть потребувати доповнень. А компа на той час уже не буде. Цікаво, чим все це скінчиться.

Добре, що якимось дивом (мабуть, автоматично) серед речей, які я прихопив із собою на літо в Ліщинівку, була флешка.

Я й перекинув з Олегового компа «Вікно» і став чекати розвитку подій.