Все починається в тринадцять

День восьмий

— Вставайте, паничу, на вас чекають важливі справи! — бадьоро скомандував батько. — Сніданок уже на столі. Швиденько поїмо, бо час їхати до бабусі в лікарню.

Я підхопився, демонстративно зробив таку-сяку зарядку, вмився водою з колодязя, натягнув джинси і поквапився до столу. Тато вже апетитно розправлявся з яєшнею.

— А ти у своєму стилі.

— Це ти про що? — я здивовано звів брови.

— Про невимкнений ноутбук. Ти йому таки вкоротиш віку. Ідеальний варіант, якщо сьогодні комп’ютер перекочує до Олега.

— Невже?! Я ж вимикав.

— По-твоєму, я його ввімкнув серед ночі? Не заперечуй. Цей грішок за тобою помічений уже не вперше.

— Тату...

— Ніяких «тату».

— Гаразд. За годину комп’ютер буде в Олега. Хоча стривай, він же в лікарні!

— Залишиш бабусі.

— Даю сто відсотків, що вона на ноутбук казан з борщем поставить. Ні, техніку передають з рук у руки.

— Тоді будь уважнішим.

— Як бабуся?

— До кінця тижня, можливо, випишуть з лікарні. Було б добре, бо мені час повертатися до Харкова, маю невідкладні справи на роботі.

— Тату, а де Полкан?

— Якщо нема в дворі — значить, я звечора відв’язав. Він також прагне свободи. З’явиться, то не забудь йому одягнути нашийник. Господарюй як слід.

Усю роботу, яку мав виконати до обіду, я відклав на потім. І Полкана шукати не став, а сів до комп’ютера й запустив браузер, з нетерпінням очікуючи, коли ж нарешті відкриється моя сторінка ВКонтакті.

Повідомлення від Тетяни було незвично довгим: «З кожним днем все важче виконати обіцянку. Втім, я не ображусь, коли тобі це не вдасться зробити. Ні у вашому житті, ні в нашому — ніхто нікому нічого не винен. Існує лише сумління, порядність і обов’язок перед власною совістю. Ці поняття кожна людина розуміє по-своєму. Коли подолаєш мерзотні почуття страху, безпорадності, зневіри — зможеш рухатися далі. А вже в якому напрямку: вгору чи вниз — обирати тобі. Не зволікай. Мені сподобався твій задум. Вибач, не втрималася, щоб не допомогти. Власне, без моєї підтримки ти б і не обійшовся, бо не за твоїм віком ця ноша. Окрім того, є такі речі, про які ти ще не скоро довідаєшся. Маю на увазі технічні тонкощі програмування. На Землі вони доступні тільки обраним. А без них твоя ідея лишалася б тільки ідеєю».

Я відкрив течку з початою роботою. Одразу ж впало в око, що над програмою хтось добряче попрацював…

Щоб скласти все це докупи, необхідна була програма звукового супроводу, щось на зразок «QSound Multi Speaker System». Не виїжджаючи з Ліщинівки, її дістати неможливо. Можна скачати з інету, та кепська швидкість. Просити Андрія, щоб він перекинув мейлом? Доведеться відповідати на питання типу: «А навіщо? Що ти з нею робитимеш?»

Код графічного програмування, послідовність сигналів запиту користувача, кольорові відтінки — все це було новим і жодного разу мною не практикованим. Що ж, спробую. І я занурився в роботу. Та всі мої починання ніяким боком не стикувалися з раніше створеними блоками програми. Справа зайшла в темний і глухий кут. Безпорадність почала дратувати. Спересердя вимкнув ноутбук. Перевтома дається взнаки. В такому разі — до праці по господарству.

Тільки-но вийшов на ґанок — зателефонував Дмитро.

— Не забув?

— Ти про що?

— Про сича.

— Якого саме?

— Ми ж домовлялися, що ти його викопаєш.

— Знаю. Скінчу поратися і зроблю, як і обіцяв.

— Не зволікай. Це серйозно. До речі, чув, що того сича, який залетів до хати Оксаниної бабусі, вчора підстрелили?

— Як це трапилось?

— Зібралася вся вулиця, і стали чекати, коли ж та пташка випурхне на волю. Хтось із чоловіків приніс мисливську рушницю. Влаштували засаду. А сич не дурний: зачекав, доки остаточно стемніє, і аж тоді вилетів. Однак він дав маху, бо взяв курс не на городи, а на вулицю. А там на стовпі, ти ж знаєш, потужний неоновий ліхтар розміром з маленьку диню. Несподіваний удар світла збив з пантелику сича, і він, як летюча миша, почав ширяти туди-сюди над землею, аж доки не луснувся об паркан. Там, під парканом, по ньому й пальнули.

— Добре, що все так скінчилось. А то він наробив би лиха.

— Все, що міг зробити, він зробив. Такі птахи нізвідки з’являються і зникають в нікуди.

— Складно говориш..

— Не до розмов. Телефонуй, коли виконаєш обіцяне.

«Припустимо, що сичі в цьому випадку — це тільки вдавані птахи, а насправді — енергетичні згустки, що кимось запрограмовані на певну дію. Лишається нез’ясованим походження старої жінки. Стривай, чи не її я бачив (чи, може, примарилось?) тієї ночі, коли прийшов на Тетянину могилу, щоб забити цвях. Що їй потрібно?! Чим я можу їй завадити?» — міркував я, повільно чвалаючи на пошуки місцини, де батько закопав нічного птаха. Знайти не так просто. За добу грудочки свіжої землі обвітрились, висохли, і їх уже не відрізнити від безлічі інших. Тож довелося навпочіпки обстежувати кожен сантиметр землі навколо купи гною. Сидіти ось так, розчепірившись, зручно перші три хвилини, а далі починають затікати ноги, ступні, болить спина, і вже починаєш думати не про те, чим зайнятий, а як би швидше випростатися в повний зріст. Якщо так просуватимуться пошуки, то й до вечора не впораюся. Я стомлено зітхнув. Незабаром мають повернутись дід з батьком, а я ще й за холодну воду не брався. Зайшов з іншого боку і вже не так прискіпливо продовжив пошуки. Звернув увагу на невеличку ямку. Підвівся, підійшов ближче, щоб краще розгледіти: глибиною не більше за штик лопати. Але не схоже, що копали. Виламав хворостинку і почав длубатися в нагорнутій землі. З пухкого чорнозему вигорнув одну, а потім ще кілька маленьких пір’їнок. Уважніше придивився — стовідсотково не курячі. Бабуся не тримає курей темно-сірої масті. Значить, я напав на слід. Але де ж сич? Опустився на коліна біля ямки, на дні якої ще зовсім недавно лежав справжній скарб. Хто ж міг так оперативно поцупити?

Клацнула хвіртка.

— Агов! Хазяїн вдома?

— Вдома!

— Виходь боротися! — лунав бадьорий голос Олега.

— Ти?.. Втік?..

— То божевільні тікають, а нормальних людей з лікарні виписують, — усміхався Олег. — Через п’ять днів навідаюся до лікарні, щоб зняли шви. Рана маленька, але глибоченька. Заживе, як на собаці.

— Ми думали, щонайменше тижнів зо два…

— Розповідай, як ви тут? А ще краще — гайнемо до Оксани.

Відмовити Олегові незручно. Я вмостився на скутері, й ніби не було страшних подій вчорашнього вечора: випереджаючи вітер, ми летіли вуличками Ліщинівки. Мов справжнім визволителям села від нашестя сичів, нам ввічливо уступали дорогу гуси й кури, а качки голосно крякали вслід.

Оксана з бабусею були вкрай зайняті роботою. Подвір’я було заставлене меблями та іншими речами, що винесли з хати. Вони старанно витирали кожну річ з усіх боків. Оксана пояснила, що хтось порадив їм обтерти всі меблі та речі свяченою водою.

Олега зустрічали, як героя.

Моє щастя, що батько не встиг повернутися з Тростянця. Ото б перепало! Хатні двері кинув відчиненими, ноутбук увімкнений, гусей пастися не випустив... Я прожогом влетів до хати, вимкнув ноутбук. Встав з-за столу і побачив, що з кімнати, де батькове ліжко, мені назустріч випливає розмита тінь жіночої постаті. На мить зупинилася й рушила до мене. Потягнуло різким, неприємним запахом, що вмить поглинув аромати різнотрав’я, які завжди наповнювали бабусину хату. Війнуло сирістю.

Між нами — відстань простягнутої руки. За секунду блискавкою промайнули з десяток вірогідних варіантів розвитку подій. Різко пірнув під стіл, щоб вигулькнути з-під нього з протилежного боку і таким чином опинитися позаду химери. Такий маневр відкрив мені найкоротший шлях до дверей, а там уже й вулиця. Тактика виявилася правильною. Біля дверей зупинився, озирнувся: фіранки підхопилися аж до стелі. Лунко склався ноутбук, підійнявся над столом, трішки проплив у повітрі, а потім його з силою пожбурили в мене. Та я вчасно відхилився й кулею вишмигнув на подвір’я. Десь тут біля будки Полкана повинні бути старенькі вила-трійчата. Та як на зло на очі не попадалось нічого підходящого для оброни. Тікати далі на вулицю? До сусідів? Гукати на допомогу?

На веранді гримнули двері, аж шпаруни посипались. Ще секунда — і страховище випурхне на ганок. Відчинились, ледь не зірвавшись із петель, зовнішні двері, і тінь повисла над порогом.

«Deus magnus et potens! Exaudi preces meas et benedictionis tua fructum his Calamis impretire digneris. Amen», — як пам’ятав, так і сказав кілька речень з паперового талісмана. Примара почала повільно танути в повітрі, здіймаючись угору. Отак, стоячи посеред двору із задертою головою, я почув, як десь на в’їзді до села гуркотить батьків «Москвич». Мерщій кинувся до хати, щоб навести лад.

Дві частини ноутбука валялися в різних кутках кімнати. Підсунув стіл до вінка і повісив фіранки. Потім стулив докупи ноутбук, відніс до своєї кімнати. На підлозі біля стільця, на якому зазвичай складаю свій одяг перед сном, лежав папірець. Я підійшов ближче, придивився і не повірив: то був оберіг...

Очевидно, він випав з кишені, коли я вішав джинси на спинку стільця. Отже, зустріч з відьмою — таки сон?

— Сергію! — гукав батько знадвору. — Агов!

— Сергій шукає Полкана, а Полкан — Сергія, — жартував дідусь.

— Та так і не знайшов. Де тільки не був. Як крізь землю провалився, — відзвітував я з порога.

— А навіщо ви його відв’язали? — поцікавився дідусь.

— Сам відв’язався, — буркнув батько.

— Як там бабуся? — я підтримував розмову, а сам задкував до огорожі, щоб випустити гусей.

— За два-три дні буде вдома. Вона вже й сьогодні поривалася з нами, та лікарі не відпустили.

Клацнула защіпка, загелготіли на весь двір гуси, в загороді кувікнула негодована свиня.

Батько поліз щось лагодити під капотом «Москвича».

— Хлопці, пообідати час, — озвався дідусь із хати.

— Прокачаю карбюратор і йду.

— Є привиди нічні, а є й такі, що з’являються вдень, — почув я голос Дмитра, коли наблизився до веранди з прочиненими вікнами.

— А мені можна послухати? — гукнув я знадвору.

З-за фіранки визирнув Дмитро.

— Це ти? Заходь. Невже аж на вулицю чути?

— Бачиш, я ж почув. О! Та в тебе тут народ на консультацію зібрався! — здивовано вигукнув, бо аж ніяк не сподівався зустріти Олега з Оксаною.

— Та от заїхали, щоб Оксані була компанія скупатися на Ворсклі, бо Олегові ще не дозволяють. Так от, Оксано, насправді то була не тінь, а привид, — продовжував далі Дмитро. — Я також раніше вважав, що привиди з’являються тільки вночі. Та якось натрапив на статтю в журналі «Навколо світу», в якій американські дослідники пояснювали доволі рідкісний феномен привидів, які з’являються вдень. Найбільше вони поширені в північній частині Африки, але останнім часом такі випадки стали фіксувати дослідники аномальних явищ і в країнах Західної Європи. Та географія тут ні до чого. Привиди, що з’являються вдень, існують усюди, але проявляють себе тільки там, де для цього існують певні умови. Приміром, на покинутому кладовищі поблизу вимерлого хутора Глибока Криниця. Ми й не підозрювали, що вдавшись від нудьги до такої розваги, потривожимо мурашник аномальних явищ.

— Гарно мовиш, — скептично посміхнувся Олег.

— А ви слухайте і не заважайте! — гримнула Оксана.

— Власне, я все розповів. Та це ще не значить, що так має бути насправді. Всі загадкові явища дослідники пояснюють шляхом припущення, тобто так, як їм спаде на думку.

— Хто ж по-твоєму шастає по домівках? — запитав я. — Мав щастя зустрітися з однією такою аномалією. Так збожеволіти можна.

— Тобто?

— Завітав справжнісінький привид. Ганявся за мною.

— Невже? — не вірив Дмитро.

— Оце б я вигадував! Зчинив у хаті такий гармидер... Невідомо, чим би все це скінчилось...

— Не знаю, як вам, а мені здається, що все це — суцільна маячня, — втрутився в розмову Олег. — Занадто пройнялися. Знаю, таке буває, коли надивишся жахастиків.

— Раз так, тоді кожен залишається при своїй думці. Ви їдьте, а мені час додому, — ображено мовив я, бо відчував, що така балаканина нічого не прояснить.

— І я б із задоволенням на Ворсклу, та обіцяв бабусі допомогти зірвати порічки, — зніяковів Дмитро.

— Наша справа запропонувати, — махнув рукою Олег. — Оксанко, час навідатися до маєтку в Глибокій Криниці. Напевно, абрикоси дозріли.

Коли скутер зник за рогом, ми з Дмитром продовжили розмову. Невтішні результати розкопок навколо купи гною його засмутили.

— Що ж робити? Хто б подумав, що все так обернеться? Про таке мені не доводилось читати в манускриптах. Стривай! Я дещо знаю. Потрібен інтернет. Де комп?

— Ноутбук у мене, але він не працює. Звісно, що відремонтую, але не так швидко.

— До завтрашнього обіду встигнеш?

— Спробую.

Завжди охочий до розмови, цього разу Дмитро був мовчазний. Перекинувшись ще кількома фразами, ми розпрощались і домовилися ввечері вийти на зв’язок.

«Чи не досить мені бігати за порадами до Дмитра? — міркував, вертаючись додому. — Всьому причина — цвяшок, наполовину з’їдений іржею. Своєю витівкою ми розворушили ціле кодло химер. Їх називають по-різному: мало досліджені наукою енергетичні структури, електромагнітні поля, нові види енергії чи як їх там ще кваліфікують в тих книжках, над якими днями просиджує Дмитро... Зволікати з виконанням Тетяниного прохання не слід. Спливає восьмий день. Цієї ночі дідусь чергує в лікарні біля бабусі. Вкрай стомлений батько буде міцно спати. Маю сприятливі обставини, аби нищечком вислизнути з хати на початку одинадцятої, сісти на велосипед і гайда до Глибокої Криниці, а там вже і кладовище. В темряві по витолоченій траві буде легко дістатися могили. Значить, сьогодні! Який сенс відкладати?»

— Ніде не стрічав нашого Полкана? — запитав дідусь, як тільки відчинив хвіртку.

— Не видно.

— Якщо на ніч не прийде, то, значить, десь завіявся назавжди. Піду спочину, бо незабаром їхати.

Аж ось у квітнику біля хати щось зашелестіло, голівки жоржин розгойдалися в різні боки, затремтіли стебла майорців. Наче хтось пластував. Посеред білого дня отака необачна конспірація. Сміх та й годі. Спершу з квітів вигулькнули Полканові вуха, а потім і писок. Пес уздрів мене і завмер, винувато метляючи хвостом.

— Явився не забарився! Вилазь швидше і дякуй Богові, що бабуся не бачить, як ти толочиш квіти.

Дурненький підбіг, тернувся об ногу й став передніми лапами мені на груди.

— Їсти хочеш? У відрядженні не годували? Ну, стривай, стривай, ось я зараз тебе прив’яжу і почастую. Хоча, скажу тобі чесно, зарікався не годувати тебе три дні. Що кліпаєш? Мені тут за тебе перепало, а тобі все іграшки.

— З ким ти там розмовляєш? — озвався батько, пораючись біля кролів.

— Полкан повернувся!

— На ланцюг його.

— Авжеж.

Я пішов до хати, щоб накришити до миски черствого хліба і полити його кисляком. Зазвичай, коли хтось виходить на поріг, то де б пес не був: у будці, біля неї, чи спав — умить підхоплювався на лапи і, виляючи хвостом, біг назустріч. Але цього разу мене ніхто не зустрічав. Ланцюг, до якого він був прив’язаний, тягнувся за будку. Було чути, як він там вовтузиться і сердито гарчить. Я погукав його, але Полкан і вухом не повів. Це ж треба отак бути зайнятим якоюсь дурницею та ще й на голодний шлунок! От дивак. Я тихенько спустився з порога.

Напевно, чимось ласує зі своїх припасів. Його місяць не годуй, тримаючи на прив’язі, він і не схудне, бо, якщо копнути навколо будки, то там у нього стільки їжі приховано, що усіх собак Ліщинівки можна нагодувати. Цікаво, чим же він так ласує? Я підкрався ще ближче. Полкан щось міцно обхопив лапами і так заповзято шматував, що на мене — нуль уваги. Ото так зголоднів, бідолашний! Тільки одне пір’я довкола розкидає.

— Часом не сусідське курча поцупив? Ану покажи, — лагіднесенько промовляю я, ставлю мисочку і наближаюся до нього.

Пес підвів голову, і я покотився зо сміху, бо це вже був не собака, а справжня сатана в пір’ї. Полкан зрадів обіду, енергійніше заметляв хвостом, схилив голову на бік, але з місця не зрушив.

— Ну йди, йди, сюди, паничу. Делікатес подано, — я підсунув йому миску з їжею.

Собака підійшов до миски, а я — до залишків його прихованих запасів. Посеред купи пір’я лежала голова... сича. Осторонь — залишки хвоста. Навіть кістки перемолов.

— Сергію, ти де? — почув батьків голос.

— Тату, ходи сюди.

— Що там?

— Тільки поглянь.

— А чому б собаці його не з’їсти? Він же не здох. Вважай, що птаху підстрелили на полюванні. Чим не ласощі? Не розумію, чого ти засмутився? Сича шкода? Опудало для біологічки? Дрібниці. Привеземо їй з села щось оригінальніше.

Олег не помилився — врожай в садах Глибокої Криниці видався цього літа багатим: гілки яблунь, груш, абрикосів та слив вгиналися від стиглих плодів. Дарма він переймався тим, що хтось раніше за нього розпочне збір дарів, бо сюди вже давно ніхто не навідувався. Всюди вимахав такий бур’янище, що хоч у хованки грай. Щоб струшені яблука не губилися бур’янах, під деревом доводилося витолочувати справжні хащі.

— От бачиш! Я ж казав, — радісно вигукував Олег.

— Як пахнуть! Ніколи не думала, що запах стиглих яблук може заповнити усе довкола, — дивувалася Оксана.

— Нудьгуєте в мегаполісах, мрієте про моря, а зо- всім поруч — справжнісінький рай, і вхід до нього безкоштовний.

Посмакувавши білим наливом, перейшли до груш, а від них — до абрикосів, далі — до стиглого й солодкого, як мед, аґрусу.

— Як хороше! Тобі тут подобається? — Олег обійняв Оксану за плечі і пригорнув до себе.

— Я так переживала за тебе. Ти такий сміливий і відважний.

— Я звичайний. Кожен би вчинив так.

— Я тобі подобаюсь? — її тихий шепіт змішувався з шелестом листя вгорі.

— Так.

— Уявляєш, того дня ви могли мене не помітити. Проїхали б повз двір, приміром, на годину раніше, або іншою дорогою. Ми б розминулися. А наступного літа я сюди не приїхала б ні за які гроші. І ми ніколи б не дізналися про існування одне одного.

— Таке вигадуєш. Невже я б тебе не помітив? Пригадуєш, як ми кружляли на скутері?

— Доки ледь не перекинули домовину з покійною бабою Кожущихою? — розсміялась Оксана і пригорнулась до нього.

— Соромно. Ладен був крізь землю провалитися.

— Незабаром літу кінець. Але можна влаштовувати побачення в скайпі, спілкуватись ВКонтакті чи Однокласниках, зрештою, тупо протягом доби обмінюватися есемесками, приколюватись в асьці, та все це, на жаль, не живе. Я вже починаю усією люттю ненавидіти інтернет. Краще б вигадали щось таке, за допомогою чого б людина могла за лічені секунди долати тисячі кілометрів. Був би такий пристрій: натиснув кнопку, задав географічні координати — і за мить ти вже там. Уявляєш?

— Не біда, щось придумаємо. Скажімо, що нам заважає приїхати в Ліщинівку на осінні, зимові і весняні канікули? — Олег захоплено будував плани.

— Здається, ми збиралися на Ворсклу!

— А ти хочеш?

— Ні.

— Я також.

З усмішкою на вустах, вона мрійливо дивилася на клаптики синього неба, які проглядали поміж листя яблунь. За розмовою швидко спливав час. Вони й не помітили, як сонце покотилося до обрію.

— Ходімо поблукаємо хутірцем просто так, — запропонувала Оксана, підвелася і взяла Олега за руку.

— Якщо йти, то не в бік кладовища, а там, де поле зі стиглим ячменем. Ти чула, як о цій порі шепочуться між собою колоски ячменю?

— Вигадуєш. Тільки ми вміємо шепотітися.

— І колоски також. Щоправда, лише тоді, коли достигають. Легенький вітерець коливає море стиглого ячменю, і кожен колосок торкається іншого своїми вусиками, і тоді, якщо уважно прислухатись, над полем стоїть тихий, незвичайний шепіт.

— І про що ж вони шепочуться?

— Дідусь казав, що то зерно проситься до комори.

— А ти мрійник.

— Я вірив у цю казку! Міг годину просидіти край поля і вслухатися у шерхотіння стиглих колосків.

Хлопчик і дівчинка, тримаючись за руки, йшли слідом за сонцем, що поспішало за небокрай. Не кваплячись, прямували вздовж покинутих домівок з перекошеними, поваляними парканами. І здалеку були схожими на втікачів, таких собі бешкетників, які покинули хаотичний світ сучасності, прагнучи сховатися від нього посеред степу, на невідомому острові сонця, тиші, усмішок і найсолодших у світі фруктів, що ніколи не закінчуються. Так само, як і не стихає чарівна нота усмішки, проливаючись дивною мелодією в синє і глибоке небо вічного липня.

Занедбаний, давно нікому не потрібний колодязь-журавель журливо дивився вслід підліткам, жалкуючи, що вже ніколи і нікого не почастує своєю цілющою водою.

Шепотів ячмінь. Від Глибокої Криниці і до самого обрію хвилювалося стигле, налите колосся.

— Поглянь, це волошки?

— Напевно, — розгублено мовив Олег, бо й сам їх ніколи не бачив, а тільки чув назву.

— Я їх навіть на малюнку не бачила. А знаєш, чому це мають бути саме волошки?

— Чому?

— Як тільки я їх побачила, то одразу згадала: «У нього очі, наче волошки в житі». Не знаю, чому це речення запам’яталося. Якось на уроці української мови його нам для прикладу процитувала вчителька. Тоді, здається, йшлося про образність чи виразність мови. Нічого не пам’ятаю, а ця цитата закарбувалася в пам’яті.

— Схоже, що вони. Зберу тобі букет.

— За все літо це будуть перші квіти від тебе.

Олег випустив Оксану з обіймів і повільно пішов до краю поля.

Холодний струмінь повітря торкнувся її ніг. Оксана стрепенулась, розглядаючи землю під ногами. Вона сподівалася побачити там справжній джерельний струмок, а замість нього — суха, порепана земля. Прохолода відійшла на мить і знову обдала хвилею аж до грудей. Від несподіванки перехопило дух. Вона побачила, як спіткнувся край поля Олег, втратив рівновагу, захитався, але втримався на ногах. Їхні погляди зустрілися, і обоє завмерли, бліді, мов крейда.

Оксана здійняла руку, хотіла дати знак Олегові — мовляв, хутчіше вертайся сюди і вклякла: позаду нього, за кілька кроків, зі стиглого колосся то виринали, то зникали чорні тіні людей. Він зірвався бігти. Не зупиняючись, на льоту схопив Оксану за руку й потягнув за собою. Чи то від хвилювання, чи від нестерпного холоду, що невідомо звідки взявся літньої днини, дихати стало важко. Олег раз по раз озирався, міцно тримаючи її за руку.

Ось уже і хутір. Лічені метри до скутера. Тремтячими руками схопився за кермо й довго не міг завести двигун. Нарешті він захурчав, чмихнув, випустивши з труби хмарку сизого диму.

— Тримайся міцно, — наказав він Оксані, додаючи холостих обертів.

Стрімко, відриваючи переднє колесо від землі, скутер зірвався з місця й понісся найкоротшим шляхом через бур’яни, по бездоріжжю в той бік, де в передвечір’ї тихо спочивала Ліщинівка. За кілька хвилин вони випірнули з зелених обіймів Глибокої Криниці. Розтинаючи повітря на шаленій швидкості, мчали по накатаній польовій дорозі.

— Поглянь, котра година, — попрохав хлопець Оксану, бо йому здавалось, що за той час, як вони їдуть, вже б давно мала показатися Ліщинівка.

— За четверть сьома. Чого ми так довго їдемо?

— Сам не розумію. Тут і заблукати ніде. Дорога одна.

— Може, зупинимось? Зорієнтуємось на місцевості...

— Міцніше тримайся! — відповів Олег і додав обертів, не зважаючи на вибоїни.

— Ми вже в дорозі більше години! З такою швидкістю вже б давно були вдома.

Олег нічого не відповів: чи не розчув, чи навмисне змовчав. Сонце почало торкатися маківок далекої лісосмуги. Він різко скинув оберти двигуна і вдарив по гальмах. Оксана ткнулася обличчям Олегові в потилицю. Скутер повело то вправо, то вліво, зрештою він зупинився на узбіччі, лишаючи слідом за колесом смужку вирваного споришу.

— Що за чортівня? — сердився Олег, озираючись довкола.

Він встав зі скутера і пройшов кілька кроків вперед. Звідусіль його оточували добре знайомі орієнтири: ліворуч — зелений квадрат бурякового поля, праворуч — скошена на силос кукурудза, а он видніється давно вже не діюча водонапірна башта в Ліщинівці. Ген лісосмуга, стара розлога груша посеред шматка поля, засіяного соняхами, справа від неї — баштан, а від нього метрів за чотириста крайня хата Ліщинівки. Олег озирнувся назад, щоб на око прикинути відстань, що здолали за цей час.

— Якщо звідси видно баштан, значить, від Глибокої Криниці ми відірвались не більше, ніж на два кілометри, — розміркував він уголос. — Це при тому, що їхали майже годину зі швидкістю шістдесят кілометрів. Круто! З таким розкладом ми уже повинні бути бозна-де. Дорога від хутора до Ліщинівки без поворотів. Рухалися виключно по прямій. Нічого не втямлю! Наче ми не їдемо, а стоїмо на місці, — занепокоєно мовив Олег, звертаючись до Оксани.

Дівчина сиділа на скутері, звівши голову, начебто щось роздивлялась в небі. Підходячи до неї, він пожартував:

— Ще зорі не зійшли, так ти по хмарках визначаєш дорогу?

Від побаченого в Олега відняло мову: її обличчя було заюшене кров’ю. Темними плямами крові була вкрита футболка на грудях. Він повільно обвів поглядом довкола. Там, де ще хвилину тому зеленіли листочки буряків, тепер палало жовтизною поле стиглого ячменю, а по ньому розповзались багряні плями крові. Клекочучи, мов кисіль на вогні, криваві плями випльовували здоровезні чорні тіні з розпростертими руками. Химери рухалися полем, лишаючи позаду себе кривавий слід. Знову потягнуло холодом і мерзотним запахом. Десь вгорі, в самому небі було чути протяжний стогін.

— Треба тікати, а вона нюні розпускає! — несамовито заволав Олег.

— Чого ти? Звідки мені було знати, що ти так несподівано загальмуєш? От і тицьнулася носом у твою спину, — мовила Оксана. — Ніяк не можу зупинити кровотечу з носа. Притулити б щось прохолодне.

— Фу-у-у-у-х-х, — зітхнув Олег, опускаючись навпочіпки.

Видіння щезло.

— Чому стільки часу сиділа мовчки?

— Ти такий знервований. Одразу встав зі скутера і пішов. Не захотіла тобі заважати. Зрештою, тут нічим і не допоможеш. Ще трохи, і кровотеча припиниться.

— Пробач. Я стомився... Нічого не втямлю... Мене переслідує видіння. Незабаром сонце сховається, а ми топчемось на одному місці зі швидкістю шістдесят кеме на годину.

— Ну, ось бачиш, вже й кров спинилася. Злякався більше за мене. Вмитися б оце. Не уявляю, як у такому вигляді покажуся в селі...

— У Ліщинівці біля крайньої хати є колодязь.

— А з футболкою що робити?

— Дрібниці. Скажеш, що сік зі сливи.

— Рушаємо?

— Чекай, — сказала Оксана і витримала паузу. — Чому ти просив не озиратися?

— Коли б ти побачила той жах, який мені чи то привидівся, чи то насправді був, то вже не зрушила б з місця.

— Сатанинський край. Завтра ж! Ні, сьогодні! Як тільки дістанемося до Ліщинівки, зателефоную батькам і скажу, щоб негайно забрали мене звідси.

— Заспокойся, — хлопець обійняв її за плечі. — Прорвемося. Не ночувати ж нам у полі. В крайньому випадку зателефонуємо Дмитрові, Сергію. Найжахливіше вже позаду.

— Негайно телефонуй хлопцям. Я більше не можу!

— На сміх піднімуть. Ще одна спроба, і тоді зателефонуємо. Домовились?

Олег увімкнув двигун і скутер повільно зрушив з місця, а вже за кілька хвилин стрілка спідометра підкралася до відмітки «40». Звично завивав вітер, висушуючи сльози на обличчі Оксани. Проймала вечірня прохолода. То в далині, то зовсім поряд бовваніла водонапірна башта Ліщинівки.

Олег уже не видавлював останні сили зі скутера, а тримав помірну швидкість, раз по раз поглядаючи на основні орієнтири, які то зринали в далині розмитими обрисами, то знову з’являлися неподалік. Потому йому набридло рівнятись на оманливі орієнтири і він байдужим поглядом сканував чорну смужку дороги, вправно оминаючи ямки. Щільно обійнявши руками, до його спини тулилася Оксана.

Чорна смуга дороги іноді наче зникала, і він ніби збоку бачив себе з Оксаною. Ось вони минають розлогу грушу, наближаються до баштану, але груша знову виринає попереду, потім баштан, поле з соняхами... і знову — перед очима польова дорога....

Сонце сховалося за лісосмугу. Монотонно хурчав двигун скутера. І раптом наче обірвалась кіноплівка — колеса скутера зашелестіли по гравію, яким була засипана одна з вулиць села, що бере свій початок від поля.

— Ми колодязь проскочили. Гальмуй! — гукнула Оксана.

Олег зменшив швидкість, заклав поворот, вимкнув двигун, і скутер підкотився до колодязя.

«Говорить Київ. Двадцята година п’ятдесят хвилин. А зараз для малят ми розпочинаємо «Вечірню колисанку», — голосно сповістив гучномовець на чиємусь подвір’ї.

— Три з половиною кілометри за три години зі швидкістю під шістдесят. Цьому ніхто ніколи не повірить.

— Тепер ти переконався, що ми з Сержем нічого не вигадували? — втомлено дорікнула Оксана.

— Та я повірив, а от чи повірять нам...

А в цей час на протилежному боці Ліщинівки Сергій копався в ящичку, де дідусь зберігав слюсарні та столярні інструменти. Полкан солодко спав після тривалого й виснажливого відрядження.

Лаштуючись у дорогу, він не міг позбутися думки, що після того, як Полкан зжер завороженого сича, мало щось трапитися. Дмитро попередив про це, але чого саме остерігатися — він і сам не знав. «Звичайно, крила у нього не виростуть і вночі не пугукатиме, як сич, але поведінка зміниться стовідсотково», — застеріг він.