Все починається в тринадцять

Ніч перша. День десятий

Наступної ночі трапилася біда: близько дванадцятої бабусі стало зле. Прихопило серце. Сподівалися, що попустить. Та пригоршня випитих пігулок не допомогла. Стан погіршувався: почала марити, про щось благала. Татко ходив маятником від бабусі до домашньої аптечки, то щось приносив, то відносив, постійно міряв тиск. Дідусь сидів мовчки на стільці поруч із бабусею.

Напевно, все це через мене. Не слід було швендяти ночами. Сердешна, вона переживала, от і не витримало серце. Чомусь подумалося, що коли бабусі не стане, то єдине, що лишиться після неї, — це такий горбик, безліч яких ми бачили на кладовищі.

Її дихання стало ледь чутним. Батько мацав пульс, прикладав вухо до грудей.

— Піднеси люстерко. Якщо запітніє, значить, ще дихає, — прохрипів дідусь.

— Тату, ти ж приїхав не рейсовим автобусом, а «Москвичем». Раз ні лікаря, ні швидкої немає в цьому селі — негайно везіть бабусю в Тростянець! Чого ми валандаємось? — залементував я, показуючи руками туди, де мав бути райцентр.

Це, мабуть, вивело його з оціпеніння. Він мерщій заходився готувати машину. Бабусю переклали з дивана на простирадло і понесли до авто. Мені наказали лишатися вдома. Якщо вони швидко не повернуться, то я мав поратися по господарству.

Не пам’ятаю, скільки я просидів, тупо дивлячись просто поперед себе. Сон не йшов, і я тинявся по хаті, заглядаючи у всі закутки. В залі, на столі біля телевізора, лежав ноутбук. Присів до столу, увімкнув комп і знехотя почав лазити в інтернеті: прогноз погоди, новинки комп’ютерних технологій, зазирнув до мережі ВКонтакті, де накопичилось чимало повідомлень. Читати не став. Поглянув на годинник — близько другої, а сон усе не йшов.

Нарешті зателефонував батько: бабусі зробили одразу кілька уколів, і їй полегшало. Вона вже не марить і наполягає, щоб завтра відвезли назад, бо нікому поратись біля курчат.

Втішна новина подіяла, як снодійне. Пішов до спальні, розстелив ліжко і вимкнув світло. Згадав, що забув вимкнути ноутбук. Не хотілося, але довелося підводитися. Світла не вмикав, бо до сусідньої кімнати кілька кроків, із заплющеними очима можна пройти. Повертаючись до ліжка, почув, як начебто у дворі клацнула хвіртка. Прислухався — тихо. Тільки вітер. Мабуть, на дощ. Гримнули віконниці. Вони завжди отак хлипають, коли здіймається поривчастий вітер.

Вклався на ліжку і став прислухатися. По дорозі наче хтось промчався галопом на коні. Під вікнами зашелестіли кущі малини. У сінях хтось тяжко і протяжно зітхнув. «Це, мабуть, вітер у комині завиває», — сам себе заспокоїв. Та ось постукали у вікно сусідньої кімнати. Невдовзі ще раз. Посипалося бите скло. Я миттю підхопився з ліжка й увімкнув світло.

— Хто там?! — гукнув сердито.

Німа тиша. Тільки чути, як вітер шарпає під вікном кущі малини. Обережно ступив до сусідньої кімнати. Далі пригнувся і навпочіпки прокрався до розбитого вікна. Мені стало смішно з того, як я конспіруюся, адже в кімнаті увімкнене світло і за мною можна спостерігати, як за комахою на долоні.

Підвівся в повний зріст, нерішуче підійшов до вікна. На підвіконні з вулиці лежала, розпластавши крила, пташка. Її широко розплющені очі не просто дивились на мене, а наче впиналися пазурами, пронизували тисячами невидимих голок, спопеляли випромінюванням неймовірної сили. Вона безпорадно припала до підвіконня розправленими крилами. На них наче хто квачем натикав білих цяточок. Її очі випромінювали жахливу гіпнотизуючу силу. Я затремтів, холодний піт укрив спину. Живіт зсудомило, в роті зібралося багато слини, вона просочилася тягучою цівкою крізь нестулені вуста. Випромінювання очей заволоділо мною, затягувало в невідому безвість. Я опинився в полоні. Тіло пронизав нестерпний біль. Та вмить біль відступив. Стало легко й байдуже. Вдихати й видихати повітря здавалося суцільним безглуздям, і я перестав дихати. Спостерігав себе звідкілясь зверху, наче зі стелі, й бачив, що тану, як віск: контури мого тіла стають нечіткими, розмитими, тремтячими. Їх поступово поглинає простір. Ось рука стає схожою на хмаринку диму й повільно розчиняється в повітрі. Одне бажання — швидше щезнути в просторі, мерщій полинути туди, де на мене нібито чекають, а я спізнююсь. Але що це? Все припинилося. Я волав, вимагав, погрожував невідомо кому, щоб не сміли затримувати, бо за спізнення жорстоко покарають. Задуха здавалася схожою на величезну хмару цукрової вати. Вона сповила всього і душила: липка й гидотна. Відчув потребу дихати. Збагнув, що повітря — це єдина можливість лишитися живим...

Жадібно щосили хватонув повітря на повні легені й побачив скляні, потьмянілі очі птаха. Під ними — скривавлений дзьоб, а з-під пір’ячка пораненої шиї, звиваючись, повільно стікала тоненька цівка крові. Пташка кілька разів вдарила крилами і завмерла.

Повернулося відчуття реальності. По той бік вікна, в пітьмі лежала пташка, що сама собі вкоротила віку, луснувшись на льоту в шибку. Схожа на сову. Взагалі я на птицях не розуміюсь. Знаю тільки горобця та синичку.

Відійшов від вікна, вимкнув світло, але не став лягати до ліжка. Навпомацки пройшов на кухню, там надибав бабусину палицю. Взяв ніж, яким ріжемо хліб, покрутив у руках і поклав на місце: яка з нього зброя? Ним і хліба як слід не можна вкраяти. Увійшов до спальні, присів на край ліжка. В кишені джинсів намацав складений учетверо папірець. Його на кладовищі мені тицьнув Дмитро. Розгорнув, присвітив мобільником: якісь незрозумілі закарлючки, геометричні фігурки — все це було обрамлено словами на латині: «Deus magnus et potens! Exaudi preces meas et benedictionis tua fructum his Calamis impretire digneris. Amen», — пошепки прочитав так, як умів. Покрутив у руках і засунув до кишені.

Як порятунку чекав ранку. Сіріти за вікном почне щонайменше години за півтори. Від безсоння в очі ніби хто піску насипав. Підмостив під бік подушку, схилився, стулив очі й навмисне, щоб відволіктися, став розмірковувати над майбутньою програмою. Одна другу наздоганяючи, закрутились-завертілись думки: то я бачив окремі фрагменти початкового етапу, то останні штрихи завершального процесу, то вже тішився першими результатами... Звідкілясь потягнуло осінньою прохолодою. Вогке повітря пахло паленим листям, картопляним бадилинням. У пітьмі спливали незнайомі обличчя. Хто ці люди? «Червону руту не шукай вечорами, ти у мене єдина, тільки ти, повір…» — звучала пісня. А ось якась споруда. Так це ж сільбуд Глибокої Криниці! На порозі юрмиться молодь, лине музика.

Прохолода проймає до кісток. Хочу швидше звідси втекти, але знаю, що спершу повинен когось відшукати в цьому натовпі. Несміливо наблизився до гурту. На мене ніхто не звернув уваги. Підійшов до танцювального майданчика. Там тісно й гамірно. Хтось ненароком мене штовхнув. Заточившись, я схопився за чиюсь руку, щоб не впасти.

— О! Звідки цей козачок взявся? — засміявся вусатий здоровань, куйовдячи мого чуба здоровезною п’ятірнею.

— Поглянь, ще під стіл пішки ходе, а вже на танці прибіг!

— Малий, чий будеш?

— Дівчата, увага! Новенький з’явився. Обережно, бо закохаєтесь з першого погляду!

— Пацан, може цигарками почастуєш? У нас такий порядок для новеньких.

— Олю, ану глянь, чиє це хлоп’я! — розпорядився серйозний голос.

— Прийшлий. Не з наших.

Мене оточила молодь. Я засоромився від жартів. Підійшов поважний дядечко, мабуть, завідуючий сільбудом.

— Малий, давай, марш звідси! Бо мене завтра дільничний затягає. Чий будеш?

В’юном прошмигнув крізь натовп, і в цю ж мить хтось лагідно взяв за руку. Підвів очі: мене уважно розглядала вродлива дівчина. На ній був плащ світлого кольору, розпущеним волоссям лагідно бавився вітер.

— Чого втікаєш? Ти ж мене розшукував? — тихо запитала вона. — Вчора ввечері бачила тебе, та ти так швидко зник.

— Те-тя-на… — вимовив поволі.

— Ти весь тремтиш. Холодно? Не звертай уваги, бо холод, спека, біль і розпач — все це вигадки, в які ми охоче віримо. Все у цьому світі — ілюзія. Ми її створюємо і ми її руйнуємо.

— Ага, — я охоче погодився, наче тямив, що вона має на увазі. — Чимось схоже не програмний продукт «сішки» або «жаби». Вигадуєш і бавишся досхочу.

— Але ж ти на могилу приходив не бавитись?

— Ти так вважаєш? — відповів запитанням на запитання, бо страх як було соромно зізнаватися у всьому.

— «Deus magnus et potens! Exaudi preces meas et benedictionis tua fructum his Calamis impretire digneris. Amen», — подихом вимовила вона вже знайомі мені речення.

— Сподівався змінити обставини собі на користь. Сміливим вчинком прикувати до себе увагу Оксани, але нічого з того не вийшло. Одні неприємності, — зізнався, як є, чого критися.

— Не сумуй і не квап події. Настане час, і ти змінюватимеш обставини своєї долі, втручатимешся в хід життя інших. Все буде, як мрієш.

— Це нереально.

— Насправді ж так само реально, як забити цвях у хрест на моїй могилі. Та якщо його звідти вийняти, то все вмить стане інакшим.

— Може, воно і так.

— А ти спробуй.

— Що спробувати?

— Вийняти цвях. Не варто зупинятися на півдорозі.

— На якій дорозі?

— Написаний текст на шматку папірця, з яким ти пройшов крізь ворота кладовища, відкрив тобі шлях у інший світ. Але далі ти не ступиш і кроку, якщо не докладеш зусиль, щоб очистити той світ від енергії зла. Що вдієш, таке правило. Кожен, кому дозволили стати на шлях вічності, власним вчинком повинен зробити її кращою. Втім, це власна справа кожного. Можна залишитись на самому початку, де твоїм мріям слугуватиме енергія зла, яка неминуче веде до загибелі.

— То що я повинен зробити?

— Забитий двадцять п’ять років тому цвях не дає мені зустрітися з коханим. У минулому житті нас жорстоко розлучили люди. Поміж нами — кам’яний мур відьминого закляття. Якщо вийняти цвях, я буду з коханим, і більше ніхто не буде в силі нас розлучити. Мине ще десять земних днів, і час мого існування в цьому вимірі скінчиться. Я назавжди його полишу, втілюючись в інші форми енергії інших світів. Якщо ми не зустрінемось упродовж десяти земних днів, то ні через сто земних, ні через мільярд світових років — нам ніколи не бути разом.

— Всього десять днів?

— Чверть століття ми блукаємо світами, крізь відстані в мільйони кілометрів простягаємо один одному руки і не можемо їх з’єднати, бо нас відштовхує потужна енергія заклятого цвяшка. Як тільки ти його виймеш, то в поїденому іржею залізі вмить зміниться полярність енергії, а сила її збільшиться в тисячі разів. І доки цей цвях буде в твоїх руках — ти легко і просто проектуватимеш події майбутнього. Запам’ятай, що насправді не має ніякої різниці між реальним і віртуальним. Керувати і тим, і другим так само просто, але за умови, якщо чинити справедливо.

— Гм-м, здавалося б, якась іржава залізячка...

— Навіть піщинка здатна знищити цілі цивілізації. Але пам’ятай, дорога до істини будується енергією світла й добра.

У коридорі тихенько клацнули двері. Глипнув — до кімнати вкрадалися світанкові сутінки. Обережно, щоб не скрипнуло ліжко, підвівся, взяв бабусин костур і став напоготові. Гримнули двері на порозі. В хліві голосно заспівав півень, його почин підхопив сусідський, потім ще чийсь, і полився селом ранковий перегук.

Світало.

«Якщо спершу відчинилися двері в сінях, а потім ті, що на порозі, — значить, хтось вийшов з хати, — спросоння міркував я. — Але ж як можна потрапити до хати, якщо вхідні двері я замкнув, ще й на засув закрив?! Та це, мабуть, батько з дідом повернулися! От здивуються, коли розповім про розбите вікно. Добре, що птах гигнув прямо на підвіконнику, а то подумали б, що це ми з Олегом бешкетували». Спритно одягнувся і поспішив надвір.

— Тату! — гукнув з порогу.

Ніхто не озивався. На дверях курника та літньої кухні висіли замки. На подвір’ї порожньо, начебто чогось не вистачає. Та звичайно ж — «Москвича»! Виявляється, що ні дідуся, ні... Як же злодій міг проникнути до хати? Присів на порозі, обхопив голову руками і стомлено простогнав. Брязнув ланцюгом Полкан, вилазячи з будки, і сердито гавкнув у мій бік.

— А ти чого тепер пащу роззявляєш? Вночі треба було гавкати. А коли такий розумний, то сиди без сніданку!

Пес солодко потягнувся, проскавучав щось у відповідь, зайшов за будку, задрав лапу, а потім шаснув до свого кубла і звідти заблимав на мене очима підлабузника.

— Що, ледащо, вилупився? Дулі з маком не хочеш? Бабуся годує досхочу, а ти тільки й здатен на те, щоб лежати, відкинувши свої лапища, — заходився лаяти Полкана.

— Гей, малий, чи тебе баба з дідом з хати вигнали? Чого лементуєш удосвіта? Га? — прохрипів сонним голосом сусід, схилившись на низеньку огорожу.

— Ранок добрий, діду Миколо, — промимрив, знітившись. — а ось, Полкана лаю, бо за ніч так закрутився ланцюгом, що ще трохи — і бульби з носа пішли б. Ледь розплутав, — збрехав перше, що спало на думку.

— А Полкан тобі по мобільному про це сповістив? Еге? — засміявся сусід. — Дід ще спить?

— Та ні. Бабусі вночі стало зле. А татко на вихідні «Москвичем» приїхав. От вони з дідусем повезли її до районної лікарні.

— От біда. Ти бач, яка напасть, — мовив дід Микола й поліз до кишені по сигарети. — Телефонували?

— Влаштували до лікарні. Казали, що трішки покращало.

— Ну, а ти, значить, оце вийшов хазяйнувати? І першим ділом — прочухана собаці? Правильно, щоб знав, чий хліб їсть. Молодець. Ну, значить, порайся. А якщо той, чи щось там, то біжи до нас.

На годиннику — початок п’ятої. Розпочинати поратися ще рано. Насуплений Полкан винувато поглядав з будки. Зрештою, чого я на нього гримаю?

— Посидь. Зараз щось винесу.

На порозі зупинився — задзенькав мобільник.

— Бабусі набагато краще. Ми з дідусем чекаємо на лікаря. Він прийде сюди не раніше дев’ятої. Ти там, Сержику, через годину починай поратись по господарству. Повипускай курей і качок. Насип їм ячменю. Зрозумів? Тепер слухай далі. Нас не чекай. Одягнеш брезентові рукавиці — і в кінці городу нарвеш свині кропиви. А тепер повтори. З двору ні кроку! Зрозумів? Та сам не забудь поснідати. На цьому зв’язок закінчуємо. Чекай подальших вказівок.

Думками я був у вирі подій минулої ночі. Напевне, все, що трапилося, не слід розглядати як окремі, не пов’язані між собою події: шелестіння кущів малини під вікнами, тупіт копит на дорозі, розбите нічною птахою скло, відчинені до хати двері. Всьому є одна причина. Воно то так, але ж як злодій, чи хто він, у біса, міг проникнути до хати? Пройшов крізь стіни? Тоді б і вийшов так само. Стривай, а ноутбук?!!

Він лежав на столі. Монітор мерехтів заставкою робочого столу. Щось тут не так. Здається, ноутбук я вимкнув. Так, вимкнув. Чітко пам’ятаю, як вкладався спати, а потім згадав, що не вимкнув його. Наблизився до столу. Ні, це не маячня: ноутбук працює. Торкнув мишку — на робочому столі все, як і було: файли, течки — все на місці. Переглянув зміст дисків С і D. Ніде ні натяку на те, що хтось похазяйнував. Зазирнув до історії відвідування сайтів у браузері. Так чинив батько ледь не щовечора, бо хвилювався, чи я раптом не лажу по якихось «нехороших сайтах». Він вдавав з себе просунутого користувача, і це викликало в мене іронічну посмішку. Батько не знав, що вся історія відвідування сайтів легко стирається. До того ж Олег налаштував браузер так, що історія відвідувань зберігається лише три дні. Мене, власне, цікавили останні кілька годин сьогоднішньої ночі. Ось суцільні сайти новин, ось покер — це все батькова стихія. Останнє відвідування датоване 20:45 — прогноз погоди, новинки комп’ютерних технологій — це вже моя парафія. ВКонтакті я був о першій двадцять. На цьому історія відвідувань вичерпувалася…

Потому переглянув повідомлення ВКонтакті. Добра половина була від Андрія. Розділ «Друзі» повідомляв, що в мене з’явився новий приятель. Навів курсор, клацнув мишкою: без фото, ніяких відомостей про школу, місто. Взагалі — жодної інформації. Тільки ім’я — Тетяна. Повідомлення надійшло сьогодні о третій п’ятдесят: «Залишилося десять земних днів».

— Стривай! — збентежено прошепотів я сам до себе, не відводячи очей від монітора. — А чи то був сон?..

Мені ще ніколи в житті не доводилося самотужки шукати відповіді на стільки запитань одразу. Як я до них не підступався — все одно вони лишалися неприступною фортецею.

Google також не допоміг. Непомітно спливав час. Хоч сиди, хоч лежи, а виконувати батькові завдання все одно треба. Я переодягнувся і пішов хазяйнувати.