Все починається в тринадцять

Чорна Тамара

Сутеніло. Займалися перші зорі. З усіх боків до Глибокої Криниці поспішали відьми: хто кішкою, хто пташкою, хто собакою, а інші долітали подихом вітру, хмаринкою чи людською тінню, хиткою й розмитою.

Обачніші оминали села та містечка польовими дорогами, лісами, а менш обережні, тобто молодші, прямували навпростець через подвір’я, людські городи, господарства. Домашні собаки здіймали лемент, кішки сичали, розпушуючи хвости, і втікали геть.

Відома в Україні екстрасенс і власниця мережі езотеричних салонів пані Безвідерна поспішала о тій порі до хутора, ледь вмістившись на задньому сидінні здоровезного чорного джипа. Її численні учні по салонах обслуговували чималу армію вбитих горем людей: начебто втручалися в складні сімейні ситуації і обнадійливо говорили, що от-от все владнається, впевнено обіцяли бізнесменам, що не за горами той час, коли на них нападуть гроші, намагалися повернути до сімей затятих гульвіс і таке інше. Безпосередньо на прийом до пані була черга на кілька років уперед. А ще вона мала декілька продуктових магазинів і ресторанів у великих містах країни. Казали, що до неї часто навідуються дружини найзаможніших і найвпливовіших людей країни. Словом, вона була шанована, завжди бажана та почесна гостя будь-якої пори в будь-якому місті.

Та її шлях на вершину шани й слави був непростий. І, як то часто трапляється, вирішальну роль у цьому відіграли випадкові обставини. Про них йтиме мова трохи згодом. Слід зазначити, що таких корифеїв «езотеричних наук», які вміли бездоганно виконувати свою роботу, залишилося не так уже й багато. І це вони нині квапляться до Глибокої Криниці в надії виправити ситуацію, бо через легковажність та лінь зневажили науку старої тростянецької відьми, яка, помираючи, відкрила їм потаємні знання володіння предметами світу видимого і невидимого. Зробила вона це не без жалю, дуже неохоче. Справа в тім, що таємниця, якою вона все життя мріяла оволодіти, відкрилася їй за кілька років до смерті. Знання, що давали неймовірну силу і відкривали безкрайні можливості, прийшли, на жаль, уже тоді, коли через старість та хвороби відьма не могла ними скористатись. Тож, за законами чаклунського світу, довелося роздати отриманий скарб іншим. Дістався він їй випадково, але цілком заслужено, оскільки вона все ж таки зуміла скористатись нагодою, яку їй подарували дівчата з Ліщинівки. Хоча з подібними проханнями до відьом, знахарів, екстрасенсів звертаються тисячі. Та не кожен з них уміє й знає, як обернути це на власну користь.

Тонкощі такої справи були їй відомі з дитинства. Багато чому навчила мати, бо хотіла, щоб родинну справу колись продовжила донька. В дитинстві мати не раз розповідала доньці про сімейне горе, що змусило покинути узбережжя Чорного моря й утікати на схід. І вони, найзаможніші люди Одеси, були змушені покинути чималі статки й бігти світ за очі доти, доки не їх перестануть переслідувати. Так вони й опинилися в тихому Тростянці на Сумщині. Грошей, прихоплених поспіхом перед втечею, вистачило, щоб зіп’ясти невелику хатинку. Хоча тих коштів, що лишилися десь захованими в Одесі, вистачило б, щоб забудувати половину Тростянця добротними цегляними будинками.

То що ж змусило їх тікати?

Ненька заробляла знахарством і ворожінням. Виконувала вона свою роботу чесно та якісно, за що й була знана не тільки в Одесі, навіть із сусідньої Бессарабії до неї їхали люди. Маючи безмежні можливості, владу, мати забула, що в їхньому ремеслі існують межі, за які не слід переступати. Але крок за межу був зроблений.

Догорало літо, й лінивий вітерець гнав шкарубким асфальтом безлюдної Старокиївської вулиці сухе листя каштанів, завчасно спалене одеським сонцем. Настояне на прохолодній волозі моря, ранкове повітря пахло скошеними десь ген за містом хлібами, стиглими яблуками, медовими грушами, персиками, динями.

Тамара прокидалася вдосвіта, накидала на плечі покривало й подовгу сиділа на терасі, очікуючи, поки прокинеться мати й згодує сніданок.

Деталі того серпневого ранку назавжди вкарбувалися в її пам’ять.

У ранковій тиші заскреготали гальма авто, хряснули дверцята й за мить зателенькав дзвінок. «Піди скажи, що я скоро вийду», — гукнула зі спальні мати. Незнайомець не став чекати під ворітьми й мовчки пішов слідом за Тамарою до будинку. В нічній сорочці, босоніж, мати саме вийшла зі спальні, коли до вітальні, слідом за Тамарою тінню увійшов ранковий гість.

— Ну що за нетерплячка! Я ж просила почекати, — приглушено-хриплим голосом невдоволено мовила мати.

— Здрастуй, Ольго, — тихо, не відриваючи погляду від підлоги, відповів чоловік й стомлено сів у крісло.

— Ой! Петровичу, доброго вам у нашій хаті. Даруйте, спросоння не розгледіла, — враз пожвавішала мати, упізнавши в напівтемряві добре знаного в місті ювеліра на прізвисько Казбич.

— Закінчилися в моєму житті добрі ранки.

— Облиште. Ось я зараз кави…

— Сядь, Ольго.

— Томочко, принеси нам узварчику. Спробуйте, це заспокоїть.

— Мене вже ніщо й ніколи не заспокоїть. Цієї ночі вбили мою єдину доньку, нелюди тричі вдарили її ножем у груди.

— Лишенько! — сплеснула руками мати Тамари.

— Не за втішаннями я прийшов до тебе, Ольго, а за допомогою. Відтепер мене нічого не цікавить у житті. Хочу знати лише одне — хто вбивця. Певен, ти це зумієш зробити. А це ось, — він дістав із сумки й поклав на стіл оксамитовий згорток, — плата за роботу. Не відмов мені, будь ласка, скромно віддячити за твою роботу.

Чоловік повільно розгорнув пакунок й так само не кваплячись склав злитки золота у рівненькі стосики.

— Сім кіло червоного золота. Повір, Ольго, коли б мав більше, — усе віддав би без краплі жалю, бо цінніше за золото — лише діти. Прошу тебе, допоможи знайти вбивцю.

— Сховай. Я ніколи не беру гроші наперед.

— А ти не бери. Вважай, що я приніс на тимчасове зберігання. А коли знадобиться, тоді й візьмеш.

— Нехай буде по-твоєму. Зайдеш в обід.

З першими променями сонця звістка про вбивство сімнадцятирічної красуні облетіла все місто. Були й такі, хто вбачав у цьому нещасті розплату за надмірну жагу до наживи й лихварство, яким Казбич і заробив свої чималі статки.

Його донька якийсь час зустрічалася з Аркадієм — сином директора одного з ресторанів, доброго приятеля Казбича. Та кілька місяців тому з маловідомих причин закохані посварилися. За донькою ювеліра став увиватися Лакши, син циганського барона. Дівчина, кажуть, була норовлива: не проганяла циганчука, але й не підпускала близько. Вела себе так, напевне, навмисно, щоб розпалити ревнощі. Задовга непевність у стосунках дратувала цигана. Подейкували, що він начебто якось обмовився в товаристві, що чекати вже несила і вразі відмови зведе зі світу себе й дівчину. Через те циганчука одразу після вбивства дівчини взяли під арешт.

В обід, як і було домовлено, Казбич знову прийшов до ворожки. Зліва, під піджаком, де зазвичай внутрішня кишеня, на спеціально зшитих ремінцях щільно прилягала до тіла кобура з пістолетом. Він був певен, що ім’я вбивці вже відоме й рішуче налаштувався чинити помсту.

— Дно домовини, перш ніж туди покласти доньку, вистеліть тим, що я поклала до цього вузлика, — мовила Ольга у відповідь на його схвильоване «Ну, хто ж він?»

— Ольго, не за цим я прийшов.

— За півгодини до того, як повезете покійницю на кладовище, я прийду попрощатися. Ти мусиш стояти зі мною поруч. Бажано не один, а в оточенні рідних та близьких, — говорила ворожка, не звертаючи уваги на невдоволення Казбича.

— Та можеш хоч зараз іти й цілу добу сидіти поряд з домовиною. Ховатимуть завтра. Я хочу знати ім’я вбивці.

— Дізнаєшся, якщо зробиш так, як я кажу, а не хочеш — то згорток лежить на тому ж місці, де ти його поклав сьогодні вранці.

— До цвинтаря процесія вирушає о чотирнадцятій. Отже, до зустрічі о пів на другу.

Покійницю вбрали у білосніжну весільну сукню, обклали букетами білих троянд. На тлі чорного одягу людей довкола домовина була схожа на острівець снігу, що мав ось-ось розтанути під променями сонця. Коли ворожка увійшла на подвір’я, в натовпі зашушукалися. Відразу ж їй назустріч вийшов Казбич, взяв під руку й провів до труни. Звісно, появи Ольги ніхто, крім нього, не очікував. Змовкли схлипування, й на подвір’ї запала незвична тиша, до якої час від часу вривалося лише далеке гуркотіння трамваїв та сигнали автомобілів. Й раптом хтось злякано зойкнув, натовп захвилювався, а потім завмер. На грудях покійниці крізь білосніжну сукню, саме там, де вбивця встромив ножа, проступила маленька цяточка крові, поруч з’явилися ще дві й за мить кров залила багрянцем усі груди. Розжався тендітний кулачок, випускаючи срібного хреста, й рука поволі ковзнула до грудей, наче хотіла затулити рани. Обличчям покійниці пробігла тінь, уста ворухнулися в гіркій посмішці, по щоці стекло кілька сльозинок, розтулилися вії, дівчина повільно повела очима й, зустрівшись поглядом з Казбичем, тихо, наче вітер, прошепотіла: «Тату, забери в Аркадія й поклади в домовину ніж, інкрустований тобою». І знову стулила повіки...

Знепритомнілих ще довго проводили до тями. Похорони відклали. Казабич відвіз ніж до міліції. Експерти виявили залишки крові в мікроскопічних щілинках біля інкрустованих каменів на рукоятці ножа… Того ж дня циганчук поступився місцем в слідчому ізоляторі справжньому вбивцеві.

Здавалося б, справу зроблено, і Казбич мав би бути безмежно вдячний ворожці. Та сталося непередбачуване. У ювеліра наче потьмарився розум. Він не відходив ні крок від Ольги й вимагав воскресити доньку.

Похорон щодня відкладали. Події обростали плітками, від яких навіть у відчайдухів на голові ворушилося волосся. Згодом від прохань Казбич перейшов до погроз й поклявся, що коли до ранку ворожка не зробить діло, то завтра ж він поховає її поруч зі своєю донькою.

Вночі у вікно кімнати, де спала Ольга, легенько постукали. Жінка злякалася, адже чому не скористатися дзвінком?! Через кілька секунд знову, вже сміливіше, затарабанили пальцями по склу.

— Хто там? — ворожка наважилися підійти до вікна.

— Ольго, це я, Ніку, батько Лакши.

Разом з ним до хати увійшли кілька чоловіків.

— Ти врятувала життя мого сина. Мушу віддячити тобі. Знаю про наміри Казбича. Його вже ніщо не спинить. Розмовляв особисто. Ти не можеш більше залишатися в місті. Під ворітьми на твою родину чекають кілька циганських кибиток і гурт моїх людей — це для конспірації, бо Казбич ще довго не заспокоїться й кинеться на пошуки, хвиськаючи до останку своїми статками. Переодягніться в циганський одяг. Про вас потурбуються, дадуть все необхідне. Залишать вас там, де скажеш. Якийсь час, щоб ти знала, мої люди житимуть неподалік. Утім, про все довідаєшся в дорозі. Знай — ти в небезпеці. І навіть через рік чи десять, якщо виникнуть якісь проблеми, підійди на базарі до будь-якого цигана й передай йому ось цей папірець. Та про всяк випадок запам’ятай, що там написано, бо раптом згубиш. Отже, якщо згодна, збирайся.

Ольга не роздумувала.

Через три місяці подорожей країною циганські кибитки зупинилися поблизу невеличкого містечка на Сумщині.

У Тростянці люди знали її як спокійну, неговірку жінку, яка носила винятково чорну одіж. Такою ж сумирною і тихою зростала її донька Тамара. До речі, вона також завжди вбиралася в чорне, за що, власне, й причепилося до неї прізвисько Чорна Тамара.

Стара тяжко занедужала й, помираючи, розповіла Тамарі все те, без чого не можна вершити відьомські справи. Мати не тільки відкрила двері до світу таємних знань, а й провела доньку по тих стежках, про існування яких знають одиниці.

— Якщо за певних обставин, у чітко визначений час виконати нескладні дії з цвяхом та хрестом на могилі молодої дівчини, але не просто молодої дівчини, а такої, яку до смерті зсушило кохання, — хрипіла в передсмертній агонії її матінка, — тоді та могила стане «центром у центрі всіх центрів». З неї можна черпати рецепти для здійснення яких завгодно намірів. Але стане вона такою тільки тоді, коли на ній сконає той, через кого померла дівчина. Будь уважною, і така нагода тобі трапиться...

Чорна Тамара змолоду і до самої пенсії пропрацювала комірницею на автобазі. Трудилася вона добросовісно, тобто не крала і не ошукувала людей, а це вкрай важко на такій посаді. За сумлінність неодноразово отримувала подяки, грамоти та грошові премії від керівництва. Звичайно, така комірниця багатьом не подобалася, але ніхто не смів сказати й слова впоперек, бо якимось чином мешканці містечка довідалися про її силу. Тому йшли до неї люди зі своїми проблемами: чи то здоров’я підрихтувати, чи чоловіка-п’яницю до розуму навернути, чи переполох дитині вилити.

Чорна Тамара добре пам’ятала, на чому обпеклася її покійна мати, тому вела справи аж занадто обережно. А ночами, коли не йшов сон, мріяла про той час, коли вона стане володаркою «центру у центрі усіх центрів»...

Життя спливало. Заміж її ніхто не наважувався брати, а бути матір’ю дитини-безбатченка вона не хотіла. І чим сильніше заїдали нудьга й монотонність життя, тим частіше Чорна Тамара бачила себе у мріях володаркою «центру в центрі всіх центрів».

Зрештою навіть мрії та сподівання їй обридли. На старості літ їй уже не хотілося нічого, крім спокою. Багатьом, хто звертався до неї по допомогу, відмовляла. І не через те, що не дозволяло здоров’я чи з якихось інших причин, а тому, що за десятки років все набридло.

Чорна Тамара забула про свою мрію і вже бажала тільки одного — смерті. І невдовзі та дала про себе знати, оселивши в її старечому тілі ракову пухлину. Та одного дня в затхлу, неприбрану хату вихором увірвалися дзвінкоголосі дівчата з Ліщинівки. Тамара й гадки не мала, що вона — за крок від мрії. Спершу не хотіла й слухати. Була б здоровіша, то й до хати б не пустила Та дівчата наполягали на своєму.

Стара втомлено прилягла на ліжку й заплющила очі, мовляв, не хочу вас ні бачити, ні чути. Але дівчата не відступалися. Байдужа до гостей знахарка терпляче чекала, доки все це скінчиться, але ж діватись нікуди — краєм вуха все ж таки слухала, про що вони там белькочуть. І тоді з захаращених підвалів пам’яті несміливо виткнулася, струшуючи пил десятиліть, мрія про «центр у центрі всіх центрів». Стара стрепенулася, ожила, перед нею постала нова мрія — зцілення від смертельної хвороби!

Ось так Чорна Тамара прочинила двері до «центру, розташованого в центрі всіх центрів». Прочинила, але не відчинила. Напіввідчинені вони й залишились. Рухатись далі їй завадила хвороба. Пізно кинулась вона рятувати своє життя, довго відкривалася брама «центру всіх центрів», щоб зцілити її. Щоправда, дата смерті Чорної Тамари, що мала ось-ось бути написана на її могилі, все ж таки змістилися на два роки. Та й цього часу їй вистачило, щоб натворити див і зібрати навколо себе учениць.

Помираючи, тростянецька ворожка дуже шкодувала, що їй так і не вдалося вволю натішитися можливостями «центру». Вона не наважувалася передати ключ до напіввідкритих дверей навіть найвідданішим учням. Та правила відьомського світу вимагали цього. Невиконання могло обернутися прикрими наслідками.

— Знаю, що настав час помирати, а не хочеться, — важко зітхала Чорна Тамара в оточенні кількох учениць. — Ні за ким і ні за чим не шкодую, крім Тетяни, бо не все взяла від неї. Та знаю, що вам це байдуже. Ви раді тому, що маєте.

— Ви поки вибалакаєтеся, так вас і чорти шмигнуть, — не витерпіла котрась із учениць.

— Так і не встигнете нічого розповісти, — підхопила інша.

— Те, що вам необхідно буде знати, — взнаєте. А перебиватимете, то втратите й те, чому навчила, — застерегла Чорна Тамара. — Ви гадаєте, що отримані знання — це як таблиця множення: вивчив, засвоїв і на віки господар людських доль. Помиляєтеся, дурненькі. Вам надані особливі знання, які підвладні лише тим, хто їх шукає, а знайшовши — примножує. Затямте: завчена практика веде в глухий кут. Попереджаю, хто буде топтатися на місці, не вдосконалюватиме знання — втратить силу і стане звичайною бабою-шептухою: виливатиме переполох та замовлятиме домашню худобу на благополучний окіт за винагороду в десяток яєць та кусень сала. Мій обов’язок — навчити вас, як цього уникнути, а далі — вирішуйте самі, не маленькі. А лінощі утворять протяг, який захрясне перед вами двері у світ необмежених можливостей. Ви повинні про це пам’ятати кожну секунду…

Та не так сталося, як заповідала Чорна Тамара. Ніхто з них не рухався вперед до знань, але і не втрачав набутих. Звідтоді минуло стільки часу, що вже померли її учениці, а таємні знання як родовий скарб переходили з уст в уста. Ті, хто передавав їх іншим, не забували попередити про якийсь там «рух до знань і копітку працю двадцять чотири години на добу». Хоча мало хто тямив, що стоїть за цими словами.

І ніхто й гадки не мав, що неминуче настане та мить, коли на протилежному боці «центру в центрі усіх центрів» відкриються інші двері, й сильний протяг закриє колись напіввідчинену Чорною Тамарою браму.

І от через десятки років збулося пророцтво. За цей час учнів-послідовників старої відьми стало більше. Знання, доступне раніше лише обмеженому колу людей, з роками втратило елітарність. Ліниві, розбещені достатком послідовники вчення Чорної Тамари кому завгодно за гроші відкривали доступ до «центру». Багато хто добре опановував знання, та мало замислювався над тим, про що, помираючи, попереджувала майстриня.

І ось раптом однієї ночі закони потаємної магії перестали діяти. Всі слова, талісмани, ритуали вмить втратили силу. Заговорені амулети перетворилися на звичайнісіньку біжутерію. Сотні ошуканих, які зверталися до відьом за допомогою, викладаючи чималі кошти, кинулися вимагати їх назад. По селах та містах, де практикували вдавані учениці Чорної Тамари, поповзли чутки про відьом-шахраїв. Декотрими зацікавилась міліція. Одним словом, цитадель влади і безмежних можливостей була повалена власноруч.

Усі кинулися по містах і селах України шукати одне одного, щоб гуртом якось зарадити нещастю. Довго нічого не могли вдіяти, аж доки не знайшлася серед них найстаріша й найдосвідченіша відьма, яка знала, як діяти — стара київська відьма Жанна. Вона була чи не єдиною, хто дотримувався вказівок Чорної Тамари і досяг у своїй справі високої майстерності. До неї зверталися за порадами, в її словах шукали підтримки навіть ті, хто мав доступ до енергії «центру в центрі усіх центрів».

Напевно, вона змогла б сягнути самих вершин. Та заздрість колишніх друзів стала на заваді. Знайшлися серед друзів такі, які навмисне їй створювали серйозні перешкоди. Щоб здолати їх, вона докладала значних зусиль, а це не могло не позначитися на здоров’ї. Тому останні роки майже не практикувала. Жила самотньо.

Звісно, що про причину того, чому зачинилася брама, Жанна, як неперевершена майстриня, дізналася першою. Стурбованим знахаркам, які прибували й прибували до її квартири, порадила вертатися до своїх домівок і чекати, а сама вирушила до Глибокої Криниці на могилу Тетяни. Бо була впевнена, що сама вирішить це питання.

Зрештою, воно б так і трапилося, якби не Дмитрове захоплення мовами Сходу. Вивчав він їх серйозно і наполегливо. Звичайно ж, він і не підозрював, що речення, випадково переписане на шматочок паперу зі шкільного зошита (на тринадцятій хвилині з тої миті, як місяць став уповні) матиме чималу силу, щоб спричинити протидію навіть найдосвідченішій відьмі.

Сумлінна учениця Чорної Тамари втрапила в пастку: експерименти, які затіяли від нудьги підлітки, майже обеззброїли її. І тоді вона негайно скликала усіх до Глибокої Криниці, бо відчула, що одній їй уже не впоратись. Справа зайшла занадто далеко.

Вечірні сутінки поступилися місцем нічній пітьмі. До покинутого хутора, скидаючи подобу собак, кішок і птахів, підходили ті, кого запросила стара відьма.

Легким подихом вітру кружляла Жанна над Глибокою Криницею. То вдивлялася в обличчя жінок, які юрмилися на вигоні поблизу сільбуду, то визирала на дорогу — чи не волочиться там іще хто-небудь? Досада краяла серце: події останніх днів майже позбавили її сили. З усього арсеналу вціліло лише вміння перекидатися на людську тінь, ставати подихом вітру. Навіть сичів, і тих не могла покликати на допомогу. Від могутності не залишилося й сліду.

А там унизу юрмились ті, хто своєю байдужістю загубив невичерпне джерело відьомської сили. Це вони через заздрощі завадили їй досягти більшого. Вона шарпонулася так, що порив вітру зірвав з даху сільбуду шмат заліза. Гримочучи, він пролетів низько над сполоханою юрбою, потому зачепився за трансформатор — і в небо здійнявся стовп іскор. У кількох покинутих давно хатах спалахнуло світло. Вимикачі слухняно клацнули, підкорюючись волі старої відьми. Напевно, в домівках дивом вціліли лапочки.

Справа в тому, що головний трансформаторний розподілювач невідомо з яких причин встановили в Глибокій Криниці, а не в Ліщинівці, де електроенергії споживали набагато більше. Тому, коли хутір вимер, ніхто не захотів морочити собі голову, щоб відрізати від електрики порожні будинки. Треба було розбиратися у схемах, а фахівців, які над ними працювали, вже давно не було на цім світі. Тож на якийсь час вирішили все так і залишити, а потім і взагалі забули.

Обірваний шмат заліза повиснув, колишучись, на одному з дротів трансформаторної споруди. Потому гойднувся вправо і впав на два дроти, що були нижче. В цю мить у всій Ліщинівці зникло світло — сталося замикання.

Сильний вітер накрив хутір і село ковдрою кудлатих дощових хмар. Це потішило стару відьму, і вона голосно розсміялася. Від її сміху небо простромили сині, фіолетові й білі стріли блискавок. Розпочалася жахлива, без жодної краплиночки дощу, грозова ніч, яку називають горобиновою. Вітер шарпав дерева, обчухруючи гілки яблунь і груш. Потривожені птахи залишали гнізда й безпорадно ширяли в нічному небі. На узбіччі в пилюці купалися горобці.

В одну з тополь, що стояли рядочком край хутора, поцілила блискавка, і та вмить спалахнула полум’ям, мов смолоскип. Регочучи, відьма сердито зіштовхувала хмари.

— Бабо, чого ти там розійшлася?

— Навіщо ти тут нас зібрала? Спускайся до гурту!

— Нічого ви не розумієте, — гукала вона з-за хмар. — Це я так засвідчую свою гостинність: для вас навіть світло по хатах увімкнула, а ви лаєтеся. Бачу, що вже всі зібрались. Отже, дорогесенькі подруги, зустріч розпочинається! Готуйтеся до роботи. Де вам зручніше: в сільбуді, в будь-якій хаті, а чи просто неба? Га? Не чую?

І зупинитися б їй, пригальмувати. Та куди там! Вперше за все життя, відтоді як заздрісники унеможливили сили, їй забажалося поквитатися зі своїми кривдниками. Будь-якою ціною, не перебираючи засобами, — помста цієї ночі має бути неминучою!

— Чуєш, бабо, досить уже спектаклів! Ми діло зібралися робити чи в піжмурки бавитись? — втратила терпець поважна пані Безвідерна.

— Діло треба було робити раніше. А сьогодні настав час розплачуватися за рахунками.

— Ти на що натякаєш? — обсмикуючи задрану вітром спідницю, спокійно запитала пані Безвідерна.

На крадієві й шапка горить. Бо саме заздрість Безвідерної та розпущені нею плітки й поклали початок таємній війні проти найуспішнішої серед них знахарки.

— Бабця борзіти починає чи що? — запитала наймолодша з відьом і дістала з сумочки цигарки.

Жанна з досадою помітила, що жодна з блискавок нікуди, крім тополі, не влучила, як би вона не намагалася ними керувати. Ще зовсім недавно подібне було звичайнісінькими пустощами! І тепер вона, якій підкорювалися всі стихії природи, ніяк не могла змиритися зі втратою.

Стрімким вихором вона знову здійнялася в небо, розштовхуючи хмари. Там місяць, і він має зарадити біді. Це — остання можливість, рятівний човен для потопаючих, останній патрон, який власноруч випускають собі у скроню, щоб не потрапити в полон до ворогів.

Над Глибою Криницею розступилися хмари, у височині замерехтіли зорі, а десь над Ліщинівкою палахкотіла заграва блискавок, вітер здіймав куряву на дорогах, по кутках гавкали собаки. Стара відьма з погордою оглянула все довкола. Відігнала подалі хмари і в зоряну безкінечність виголосила таємне закляття. Але місяць байдуже мовчав, освітлюючи м’яким світлом Глибоку Криницю. Відьма ще раз звернулася до нього по допомогу, але марно. Кілька годин тому місяць міг би врятувати загублену мрію Чорної Тамари, але на цю мить виявився безсилим, оскільки перебував у фазі затемнення. Рятівна шлюпка наскочила на коралові рифи і розлетілася в друзки… Останній патрон просвистів мимо скроні на кілька міліметрів…

Протяжно, як підстрелений звір, завила стара відьма. Заскреготіла зубами і була вже ладна впасти каменем на землю. Та раптом схаменулася: а як же помста?!

Знахарка зареготала гучніше за грім. Регіт докотився аж до Ліщинівки й налякав багатьох, хто ще не спав о тій порі й пам’ятав чоботаря, який колись повісився на вербі...

Щоб переконатися, що до неї повернулася сила всіх вітрів, відьма вистелила по землі стиглі колосся хлібів і викресала з хмар цілий сніп блискавок, одна з яких влучила в торішню скирту соломи. Висушена сонцем і вітрами солома вмить спалахнула, відсвічуючи багрянцем у вікнах крайніх хат Ліщинівки.

По маківках дерев, кущах, чагарниках пройшовся вітер, на галявині біля сільбуду, де юрмився натовп, здійнявся вихор. Старі й молоді, вродливі й зовсім страховиська, високі та карликові, горбаті та стрункі, стрижені й довгокосі, сиві й фарбовані, в сукнях, джинсах і спідницях — вся ця строката юрба крутила головами на всі боки за кожним подихом вітру, який сердито шарпав дерева, торохтів задраними шматками заліза на даху сільбуду, гримав розкритими навстіж хвіртками порожніх дворів.

В полі горіла скирта, дотлівала тополя край хутора. Негода заходилась господарювати: в лісі розчахувала навпіл стрункі високі сосни, зривала випрану білизну в дворах. Собаки — і ті принишкли.