Все починається в тринадцять

Ніч третя

— Сергію, це ти щось нахімічив?! — невдоволено запитав батько, коли раптово погасло світло, — бо саме мав розпочатися футбол.

— Я?! Та я від ноутбука не відходив.

— Схоже, що знеструмили все село. І довго це триватиме? Мабуть, блискавка пошкодила лінію.

Вийшли на поріг. Батько дістав з багажника «Москвича» потужний аварійний ліхтар.

Мій похід на кладовище опинився під загрозою, бо ось-ось мав розпочатися дощ. Блискавки полосували темряву. Подумаєш, чи не перешкода! Єдине, чому завадить дощ, так це велосипедові. Дорога до Глибокої Криниці розкисне за п’ять хвилин. Доведеться йти пішки. Дарма, що промокну до нитки — дощ літній, теплий. Не захворію.

Поки батько порався біля машини, я шаснув до комори, щоб перенести завчасно приготований інструмент ближче до хвіртки. Гадав, що мені знадобляться плоскогубці, молоток і стамеска. Витягнути той цвях, що забив я, буде легко, а от перший — складніше. Іржа добряче підточила метал біля голівки, і вона може відірватися, як тільки стисну цвях плоскогубцями. І тоді без стамески його не витягнеш.

Я жалкував, що звечора не додумався сховати велосипед за хлівом. Зазвичай на ніч на двері сараю вішають великий замок. Тепер без ключів не обійтися, а висять вони з купою інших на цвяшку в кухні. Це за два кроки від батькового ліжка — запросто можна спалитися. Та що тепер вдієш? Доведеться чекати, доки він засне. От тільки коли це трапиться? Зараз обкладеться газетами, поставить на стіл ліхтар і буде читати. Я випередив батька і першим прослизнув до хати. Він ще затримався в коридорі, зачиняючи двері, а я тим часом намацав у пітьмі зв’язку ключів. Спробуй-но вибери серед цієї купи саме ті, що потрібні! В темінь кімнати пробилося світло ліхтаря. Я відсахнувся від стіни й зробив кілька кроків убік, де стоїть стіл.

— Здається, комп був на цьому столі, — я зробив вигляд, ніби шукаю ноутбук.

— Перебазовуйся до мене в кімнату. Я приляжу почитати, а ти будеш займатися своїми справами. Що, знову зламався?

— Ні. Я його вдосконалюю.

— Сергію, ти все ж таки поверни його. Я трохи почитаю, та й ти не засиджуйся. Завтра бабусю виписують з лікарні.

Добре, що батарея ноута була заряджена повністю. Перевірив, що діється ВКонтакті. За кількістю надісланих повідомлень було легко здогадатися, що літо добігає кінця: однокласники, товариші з сусідніх будинків та під’їздів — усі повернулися з відпочинку й припали до комп’ютерів.

Була звістка і від Тетяни: «Нарешті зрозуміла, яку програму ти прагнеш створити. Вибач, це через моє втручання в тебе дещо не ладилося. Тепер, коли необхідні програми завантажені, можна вважати, що проект на низькому старті. Сподіваюся, він буде вдалим. Знай, що потенціал, закладений у програму, не повинен зробити її забавкою. Ти дізнався про маловідомі закони двох світів, які настільки тісно переплітаються між собою, що часом важко відрізнити потойбіччя від реальності. За цей час ти багато пізнав того, про що не пишуть у жодних підручниках, і цілком заслуговуєш, щоб твоя мрія здійснилася. Відтепер ти повноцінний власник проекту. Але про нього ніхто не повинен знати, навіть твої рідні. Не тому, що це таємниця, а тому, що він може зашкодити непідготованим людям, а разом з ними і ти постраждаєш. Жадібність, злість, заздрість — найкоротші дороги до нещасть. І доки люди з твого оточення з них не зійдуть, вони не повинні знати про цю програму. Нехай тебе не дивує моя обізнаність у комп’ютерній справі. Насправді все просто. Ти навіть і уявити не можеш, наскільки просто. Шкода, що наше спілкування обмежене в часі, а складнощі...», — на півслові текст обірвався.

«Ніч третя і остання», — написав я перший рядок повідомлення Тетяні й замислився: все те, що я збирався їй сказати раніше, тепер здавалося вже не таким і важливим. Поставив крапку і натиснув кнопку «Відправити». Хотілося бодай краєм ока поглянути, як змінилася моя програма, але час було вирушати. Прислухався, чи міцно спить батько, підвівся з-за столу, вимкнув комп і навшпиньки вийшов з хати.

На порозі сильний вітер ледь не збив мене з ніг, жбурнувши в обличчя жменю пилюки. Шалені пориви вітру скидалася на дихання невідомого велетня, який підкрався до Ліщинівки. Повітря було тепле й свіже, яким воно буває перед дощем.

Я зіскочив з порога. Дзенькаючи ланцюгом, з будки виліз Полкан і уважно стежив за мною. Мабуть, їсти хоче. Треба було винести йому щось, та вже якось добуде до ранку.

Я перевірив, чи достатньо накачані колеса, й вивів велосипед із хліва. Раптом щось торкнулося моєї спини. Від несподіванки перехопило дихання. Жалісливо заскавучав Полкан, вигулькнувши з-за мене, й лизнув щоку.

— А що б ти живий був! Ледь правець не вдарив!

Хто ж його відв’язав? Може, батько прокинувся? Я заспокоїв собаку, а потім обережно визирнув на подвір’я: нікого на порозі не було, хатні двері зачинені.

— Полкане, хто тебе з ланцюга спустив? Га? Зізнавайся. Гаразд, досить підлизуватися, я тебе не буду прив’язувати. Але коли повернусь, щоб був на місці. Обіцяєш? Собака радісно заметляв хвостом.

Я поглянув на годинник: до півночі ще маю цілу годину й п’ятнадцять хвилин. Запас часу мінімальний. А ще ж погода яка. Проти вітру швидко не попреш. Вкотре перевірив, чи все прихопив і чи нічого не забув, і натиснув на педалі.

В полі пахло горілою соломою. Чудасія: напрямок вітру змінювався ледь не щохвилини. З таким явищем я вперше стикаюсь. Обабіч дороги з бур’янів злякано випорхували горобці. Покружлявши над дорогою, вони знову спускалися на землю, голосно цвірінькали, купаючись у пилюці. Блискавка батожила небо. Не раз очі запорошувало пилюкою, яку здіймав вітер. Я пригнувся вперед, опустив голову і додав обертів. Вітер знову змінив напрям і тепер штовхав мене вбік. Їхати стало важче, але я вперто вирішив іти на випередження часу, що був відведений на дорогу.

Але що це? Зовсім поряд, здається, над самісіньким вухом, хтось засміявся. Навколо ні душі. Може, це вітер так кумедно завиває? Не схоже. Аж ось над полем розлився злорадний жіночий сміх. Я зупинився, злякано озираючись довкола, й отетерів: у покинутих будинках Глибокої Криниці світилося. Я прикипів поглядом до жовтавих квадратиків вікон і не міг повірити в те, що бачив. Позад мене, причаївшись, без жодного вогника, лежала Ліщинівка, а тут, де вже кілька років не було жодної живої душі, серед глупої ночі по хатах світиться!

Щосили наліг на педалі, не зводячи очей з хатинок хутірця. Через те й не помітив як з’їхав з дороги. Велосипед різко зупинився, наткнувшись переднім колесом на якусь перепону. Кермо вислизнуло з рук, я всім тілом подався вперед і полетів на землю. Перекинувшись через голову, скотився під соняшники, що росли з обох боків дороги, а велосипед загуркотів у протилежний бік. Боляче гепнувся на сухі грудки. В цю мить наді мною сяйнула така яскрава блискавка, що аж в очах потемніло. Враз земля піді мною стала гарячою, як лежанка на печі. Мене обдало жаром, мов з духовки. Здавалося, що от-от із порепаної землі витнуться язики полум’я. Не прогримів, а ляснув грім. Тіло пройняла судома. Невідома сила відірвала мене від землі й відкинула вбік. В голові паморочилося, я жадібно хапав повітря, обличчя горіло вогнем. Кілька разів я непритомнів, а приходячи до тями, одразу ж намагався кудись відповзти. Пам’ятаю, що остаточно оговтався вже не біля соняхів, а посеред дороги. Сухий і гарячий вітер куйовдив чуприну, невидима всюдисуща жінка заливалася сміхом. Його не приглушували навіть удари грому. Сміх народжувався ген понад хмарами і розливався над полем, наче вода з кухля.

Повільно поверталися сили. Перемагаючи пронизливий біль у всьому тілі, я звівся на ноги. Мучила спрага. В роті було так сухо, наче хто піску насипав. Темінь хоч в око стель. Гроза стихла, і тільки раз по раз налітав вітер, здіймав дорожню куряву, забивав ніс і очі. В хатах Глибокої Криниці світилися вікна, мовби цієї ночі усі мерці повставали з могил і повернулися до власних домівок.

Похапцем обмацав кишені — зрештою, мобільник знайшовся. А де ж велосипед? Хоч він і не голка в копиці сіна, однак знайти швидко не вдалося. Присвічуючи мобільником, обстежував кожен метр дороги та узбіччя. Ось він! Аж від серця відлягло. Та рано тішився, бо на такому велосипеді далеко не поїдеш: від покришок на обох колесах залишилися лише обвуглені дротики, сідло згоріло дотла, так само, як і гумові ручки на кермі. Інструменти були на місці. Обмацав обгорілу раму. Вогонь пошкодив не тільки велосипед, а й випалив навколо нього латку трави. Значить, блискавка влучила у велосипед. Що тепер робити? Йти пішки? Якщо зробити гак, оминаючи хутір, то це займе не менше години. І це за умови, якщо бігти.

Понівечений блискавкою велосипед я сховав у соняшниках, забрав інструменти й рушив далі. Дороги, яка б вивела мене прямо до кладовища, оминаючи хутір, я не знав. Отже, йти доведеться через поле. Одне добре, що на ньому посіяли не кукурудзу і не соняшник, а буряки.

А може, світло у вікнах — це примара? Я прикипів поглядом до жовтавих цяточок вікон. І чим меншою робилася відстань до хутора, тим очевиднішим і реальнішим було світло у покинутих хатах. Поза сумнівом, що знеструмлення Ліщинівки й світло в хатах вимерлого хутірця якось пов’язані між собою. Йти було важко: я спотикався ледь не на кожному кроці, бо натрапляв ногами на голівки буряків, плутався в лапатому і густому листі. Добре, що хоч роси не було.

Жанна зловтішалася, бо, нарешті, з кількасотої спроби таки підкорила своїй волі блискавку і та врешті-решт влучила в ціль. Щоправда, зі значним промахом. Мішенню був велосипедист. Він її турбував, як тільки витнувся на околиці Ліщинівки.

Але, на щастя, закони магії та фізики — це паралельні площини, які ніколи не перетинаються. Тож розряди блискавки, які жбурляла відьма, щоб знищити небажаного гостя, неминуче поцілили у велосипед, що був чи не єдиним у полі шматком металу. Спершу гострі леза блискавок розчахнули навпіл стрункі тополі край села. Але вже в той момент, коли спопеляючий заряд енергії жадібно впився в задану ціль, — велик був без господаря. Та на цю деталь відьма не звернула уваги. Окрилена успіхом, вона квапилася спуститися на землю, до чаклунського товариства.

Стара покружляла трохи над сільбудом і приземлилася в кількох метрах від гурту.

— Прошу до палацу засідань, — вказала вона рукою на найближчу хату.

— Чого ми попремося туди? Павутиння збирати? — невдоволено буркнула пані Безвідерна.

— Коли ти така грамотна, то, звичайно ж, всі ми із задоволенням послухаємо тебе і тут. А коли хочете чути мене, то це краще зробити в чотирьох стінах. Все має бути цивілізовано, — спокійнісінько відповіла відьма, підходячи до решти жінок.

— Дівчата, через ваші суперечки ми й до третіх півнів не впораємося, — озвалася якась мудріша відьма.

— Справді! Чого ото прискіпуватися одне до одного?

— Час за діло братися.

— До хати, то й до хати! Час не на нашому боці, — підхопила решта голосів.

Гурт вервечкою поплівся до хати, що втопала в бур’янах неподалік сільбуду.

Продираючись крізь хащі кропиви та реп’яхів, жодна з відьом і словом не дорікнула. Хоча всі сумнівалися в тому, чи це дійсно необхідно, адже й просто неба можна було все обговорити.

— О! Прийшли, щоб замок поцілувати, — єхидно мовила пані Безвідерна.

— Кому замок — перешкода, то таким тут робити нічого, — зітхнула стара відьма. — А згодом і вдома непотребом станете, — озвалася за мить уже з хати, обережно згортаючи зі столу запилену скатертину.

Компанія поступово рідшала: ті, що зникали, — за мить опинялися поруч зі старою, допомагали зносити стільці й розставляти навколо столу. А ті, що лишилися стояти перед замкненими дверима, стурбовано озиралися довкола.

— Оце так гостинність! — вигукнула котрась із компанії невдах. — Нумо, дівчата, налягаймо на двері!

Решта відьом охоче пристали на її витівку, і в двері гупнули так, що аж стіни здригнулися. Потім налягли вдруге, втретє. Ще пару разів такого натиску — то не тільки двері, а й хата розвалилася б.

— Дівчата, та ви, я бачу, зовсім жартів не розумієте! — застрекотіла стара відьма, опинившись поміж них. — Не треба гніватися. Розумію: стомилися, нерви здають, але ж без гумору життя ще важче.

Враз навісний замок важко гупнув об напівзгонилі дошки ґанку, а на тому місці, де були скоби, не лишилося ніякого сліду. Двері повільно прочинилися.

Стара відьма відчувала, що своїми примхами та фокусами перегинає палицю. Проте втриматися не могла. Вона прагнула швидше звести рахунки зі своїми кривдниками. План помсти визрів випадково. А разом з ним відкрилася можливість до вороття втраченого. За стільки років у неї з’явилась нагода не тільки поквитатися, а й повернути втрачене. Брама до «центру» відчиниться тільки для неї однієї, а всі, хто спаплюжив своєю байдужістю потаємні знання, мають щезнути. Знову, як у далекі часи, доступ до «центру в центрі всіх центрів» матиме тільки одна людина в світі. А коли настане її час помирати, то разом з нею підуть у небуття і потаємні знання. Обставини життя переконали стару, що людина, яка гідна увійти до «центру», народжується раз на століття.

— Шлях до порятунку, я вам скажу, доволі простий, — почала здалеку стара відьма, коли всі зібралися в хаті. — Отже, щоб повернути втрачені можливості, потрібно скоїти ще одне вбивство на могилі Тетяни. Здавалося б, що може бути простіше. Чи не так?

— Як тричі плюнути!

— Та хоч десятьох убити — аби тільки допомогло!

— Не розслабляйтеся! Бо це тільки півділа. На могилі повинна вмерти тільки та людина, яка заб’є в хрест ще один цвях. Тобто все повинно повторитися. Затямили, милі подруги?

— О! Ну, це вже починається, — невдоволено забубоніла наймолодша.

— Тут однієї ночі замало, — сказав хтось приречено.

— Справді! І за тиждень не впораємось, — погодилися інші.

— Так і знала. Нам усім капець! З кожним днем наші сили тануть як віск, — панічно залементувала молоденька відьма.

— Невже я збирала б вас усіх, коли б справа була нам не під силу? Гуртом і батька легше бити. Так от. Дещо я для цього приготувала, — спокійно мовила Жанна. — Цієї ночі на кладовищі з’явиться підліток. Це він винен у наших, м’яко кажучи, негараздах. І прийде він на кладовище, щоб остаточно і назавжди лишити нас доступу до «центру». Його діями керує сила, послана Тетяною. Між іншим, цей хлопчисько виявися дуже слухняним учнем. Пацан уже йде на кладовище, щоб витягти цвях із хреста, і цим остаточно позбавити нас підтримки «центру». Але хлопець має витягти з хреста не один, а два цвяхи: один старий, а другий — забитий ним особисто. Дарма ви так переймалися! Як бачите, всі труднощі вже подолані. О цій порі хлопець вже, напевно, блукає кладовищем, — вигадувала далі відьма, засилаючи в смертельну пастку своїх учениць.

Вона була впевнена, що блискавка спопелила відчайдушного велосипедиста.

— Я зробила так, що він до ранку ходитиме колами поблизу могили Тетяни і не зможе її знайти. — Отже, зараз ми повинні розділитися на дві групи. Перша має йти на кладовище і підштовхнути підлітка до могили. А що робити з ним далі, то ви вже знаєте і, сподіваюсь, зумієте.

— Як мусі лапу відірвати! — озвався хтось із гурту.

— Друга група залишиться зі мною. Нам доведеться витримати поєдинок із силою, якою керує Тетяна, оскільки вона стоятиме на перешкоді нашим намірам. Ми повинні відволікти її від подій, які розгортатимуться на кладовищі. Як це робиться — розповім далі. Щоб отримати бажаний результат, необхідні злагоджені дії між нами. Головне — я повинна знати, коли ви наблизитеся до могили Тетяни.

— А чого ми повинні підходити до могили? Адже спершу слід заманити туди школярика? — запитала котрась із відьом.

— Де б він не блукав, як тільки ви оточите колом могилу — одразу ж приплететься до вас сам, — запевнила відьма.

— А раптом він нас побачить ще до того, як ми дістанемось могили?

— В моїй роботі ніколи й нічого не буває раптом, — рішуче відрубала відьма. — А щоб не виникло ніяких непорозумінь, я спостерігатиму за вами з неба.

— Але прошу без коників, як то було минулого разу, — пожартувала пані Безвідерна.

— Тільки-но ви оточите могилу Тетяни, покійниця задіє всю силу, щоб розправитися з вами, — пояснювала далі стара, не звернувши уваги на жарт, але тут же вирішила, що Безвідерній влаштує найогиднішу смерть. — Скажу вам, що на її боці велика сила. Саме вона закриває браму до «центру в центрі всіх центрів». Отже, коли я побачу, що до вас наближається підліток, — це стане сигналом до дії. Попереджаю: тим, хто залишиться зі мною в хаті — доведеться несолодко. На кону наша доля. Однак гра того варта.

— Якось воно дивно виходить: одні підуть на прогулянку кладовищем, а інші будуть ризикувати життям, — невдоволено буркнула пані Безвідерна.

— Хвилиночку! Я нікого не примушую ризикувати життям. Не хочете — йдіть, звідки прийшли. Хоч зараз можемо розійтися по домівках і не морочити одна одній голову.

— Гаразд. Давайте діяти, — нетерпляче озвалася наймолодша. — Щоб не було образ та гризні, ви й вирішуйте, кому йти на прогулянку кладовищем, а кому лишатися тут.

— Правильно!

— Добре придумала! — схвально відгукнулися інші відьми.

Стара чаклунка знала, що як би не складалися обставини, а розподіл на дві групи буде таким, як вона забажає. Тому завбачливо обрала домівку із замкненими дверима, щоб визначити, хто яку має силу. Для могутніших відьом замок не був перешкодою, і всі вони, задіявши свої вміння, без проблем опинилися в хаті. Досвідчених вона відправила на кладовище, а неміч лишила біля себе. Коли за останнью відьмою, що вирушали на цвинтар, зачинилися двері, Жанна дістала з кишені жменю землі й висипала на стіл.

— Три дні тому я взяла цю землю з могили Тетяни, до неї домішала попіл від спаленої відьомської хустки. Рівно добу і тринадцять хвилин ця земля пролежала в Києві, на Лисій горі, під чорним каменем, увібравши в себе енергію кількох відьомських шабашів. Ось так, щоб ви знали, виготовляється щит, з яким можна йти хоч у самісіньке пекло і повернутися неушкодженою. Але зараз це пригорща звичайної землі. А щоб вона стала для вас надійним захистом, кожній із вас необхідно надрізати вену і скропити цю землю кількома краплями власної крові. Робіть це не по черзі, а разом. Сподіваюся, що ви не забули, як зупиняють кровотечу? Все ж таки це не палець поранити, а вену. Зрештою, якщо в кого виникнуть проблеми, то не панікуйте: я буду поруч, — монотонно говорила стара відьма, подовгу затримуючи погляд на кожній із жінок. — Ось у пляшечці роса, зібрана з виїмки на чорному камені. Перед тим, як надрізати вени, змочіть нею місце розтину.

— А вени ми зубами будемо прокушувати?

— Скалками розбитого вікна з того будинку, де колись мешкала Тетяна, — пояснила стара відьма й висипала на стіл бите скло. — Попрошу повернути скалки, коли вони вам стануть непотрібними. А це станеться, може, через рік, а то й через два.

— Тобто?

— Я віддаю їх вам у тимчасове користування, бо після цього ритуалу кожна скалка буде мати велику силу, яка стане вам у пригоді. Але їх дія обмежена, — брехала відьма, щоб викликати прихильність жінок.

І це, звичайно, спрацьовувало. Стара відчувала, як повняться довірою душі й серця присутніх, а її чари перетворюють усіх на тупих зомбі. Мине ще кілька хвилин, і вони стануть просто безмозкими істотами, шматками м’яса, без розуму й волі.

Он видніється темний квадрат воріт кладовища. Я пришвидшив крок. Ще якихось півгодини тому небо прояснювалось, а тепер знову нахмарило. Щоб угледіти з’їдену іржею голівку цвяшка доведеться присвічувати мобільником. З роками вона стала одного кольору з почорнілим хрестом.

Коли Глибока Криниця стала ближче, я ще пильніше вглядався в будинки з увімкненим світлом, зупинявся, прислухаючись до звуків ночі, але так і не помітив ніяких ознак того, що в хатах хтось господарює.

Біля воріт перевів дух. Непогода вщухла. Чи почулося, чи справді начебто зовсім поряд хтось кашлянув. Пригледівся — нікого. Та тільки ступив кілька кроків, і позаду почулося важке бухикання. Сяйнула блискавка і вихопила з темряви кілька постатей, які рухалися дорогою від хутора в напрямку кладовища. Та це ж мерці повертаються до своїх могил, а світло в хатах забули вимкнути! Але хто б там не йшов — це не можна сприймати як загрозу, оскільки мене ніхто не бачить. Доки вони доплетуться, я спокійно виконаю свою справу й чкурну до Ліщинівки.

— Отже, починаємо, — зітхнула стара відьма і встала з-за столу. — Коли справа буде завершена, кожна з вас відчує незвичайний приплив сили. Ви відчуєте невагомість. Не порушуйте цього стану. Це є ознакою того, що нам на допомогу йдуть могутні сили…

Скляні очі скам’янілих облич втупилися в купку битого скла, а Жанна все говорила й говорила, задкуючи до дверей. Ось наймолодша повільно простягнула руку, щоб взяти скалку. Її рух повторили інші.

Глибоко, настільки дозволяв гострий кінець скалки, без жодного зойку, розтиналися вени. Дехто робив це кілька разів, нещадно їх полосуючи. Бризкала кров, скроплюючи стіл. Жахлива, німа тиша стояла в хаті, і тільки було чути, як на підлогу капотить кров. Скалки одна за одною випадали із закривавлених жіночих рук. Схилялись голови, хтось зсунувся зі стільця на заюшену підлогу.

— Ось і все, — прошепотіла відьма й зачинила за собою двері.

Зупинилася на порозі й прислухалася, як знекровлені тіла важко бухкаються на підлогу, а потім обернулася подихом вітру, описала кілька кіл над хутором і стрімко здійнялася в небо.

Великі волохаті хмари низько поповзли над Глибокою Криницею, сягаючи Ліщинівки. Стара відьма різко кинулася до землі, потім знову — вгору, і від вітру затріщали дерева, яблука рясно посипалися на землю. Гойднувся раз, удруге шматок зірваної покрівлі сільбуду, що висів на дротах трансформатора, а за третім разом вітер підхопив його й поніс понад полем, відкривши тим самим потік електрики до знеструмленої Ліщи- нівки.

Відьма вдоволено залилася сміхом й підпалила блискавою ще кілька дерев’яних стовпів лінії електропередач і вулики на галявині поблизу Ліщинівки. А коли переконалася, що блискавка раптом стала підкорюватися її волі, потужною хвилею вітру звела до купи хмари прямо над хатою, під стріхою якої ще зовсім недавно з її уст злітала колискова смерті. Спалахи блискавок пронизали старенький будиночок, вмить перетворивши його на стовп вогню.

Стара пильнувала, щоб не проґавити ту мить, коли гурт жінок наблизиться до могили. Вона вже уявляла, як продасть свою однокімнатну квартирку і втече ген далеко, туди, де завжди літо, де поруч море, а навколо тиша та спокій.

Відьма спочатку не йняла віри, коли побачила, що через бур’яни до Тетяниної могили простує підліток. Далекоглядна й поміркована, вона завжди бездоганно прораховувала кожен свій крок, а цього разу, виявляється, схибила. Обставини неминуче вели до поразки. Вона навіть не припустила, що могла просто не влучити блискавкою у велосипедиста. Перше, що їй спало на думку, так це те, що той школярик оволодів набагато більшою силою, ніж має вона. І тепер його не знищать ні потужні розряди блискавки, ні інші стихії. Оскаженілим вихором вона пронеслася по хутірцеві та сусідніх селах. Вітер був настільки сильний, що здіймав високо в небо порубані й складені в купки по подвір’ях дрова, чавунки, скляні банки, що господарки зазвичай навішують на штахетник. А коли вітер ущухав — усе це гепалося на дахи домівок, здіймаючи такий гуркіт, що люди повибігали з домівок.

Вкрай знесилена і збайдужіла до всього, стара відьма полинула в бік кладовища. Розгублено споглядала, як палали копички сіна, як сполохані господарі вискакували на подвір’я і безпорадно щось гукали. І тут їй дещо спало на думку. Нехай це до смішного просто, але для досягнення мети, як відомо, всі засоби придатні. Стара відьма зібрала останні сили і спробувала, закрутивши вихор, відірвати від землі шматок тракторної гусениці, що валявся на подвір’ї колишньої машинно-тракторної станції. І це їй вдалося. Отже, трішки згодом вона підхопить шмат металу і понесе його вихором до могили Тетяни, де от-от має розпочати свою справу підліток. А потім, старанно прицілившись, випустить із потужних струменів повітря цю залізяку точнісінько на голову Сергія.

Все розписано, як по нотах: на могилі Тетяни помре саме той, хто в хрест забив цвях. І старій відьмі вже вкотре за цю ніч почулося, як скрипить, відкриваючись для неї єдиної, брама до «центру в центрі всіх центрів». Вона переможно засміялася й метнулася вітром наздоганяти відьом, які вже мали дістатися кладовища. Відтепер час вимірювався секундами.

Відьмаче товариство було ще далеченько від кладовища, коли високо в небі над ними прошелестіла Жанна. Ніхто не звертав уваги ні на сміх у небі, ні на вітер, який сердито шарпав одяг. Вони нічого не помічали й не чули, бо завзято сперечалися, яким саме способом убити хлопця. Кожній хотілося похизуватися, заявити про себе як про неперевершену майстриню.

З останніх сил стара відьма зганяла над їхніми головами хмари. Зіштовхнувшись, вони сипонули на землю купу вогню. Ніхто з жінок не встиг і зойкнути: потужні розряди енергії вмить перетворили їх на попіл. Це додало відьмі впевненості. Вона поквапилася до могили Тетяни.

Аж раптом звідкись почувся зляканий зойк. Неподалік того місця, де хвилину тому яскравий жмут блискавок спопелив гурт ворожок, стояла, притиснувши руки до грудей, пані Безвідерна. Вціліла вона дивом. За якусь хвилину до розправи відьма відстала від гурту, подріботівши попід розлогий кущ бузини по нужді.

Безвідерна вклякла на місці й жадібно хапала ротом повітря, наче воду ковтала. Хотіла заволати — та кудись подівся гучний, басовитий, як у чоловіка, голос. Кинулася бігти — підкосилися ноги, тіло зробилося ватяне, неслухняне. Однак вона звелася й ступила кілька кроків, злякано озираючись довкола. «Тікати!!! Щодуху бігти назад, до джипа. Он що задумала, сучка стара. Перехитрила!»

Жанна вгледіла жіночу постать і спершу не йняла віри, розгубилася, стурбовано міркуючи: «Безвідерна??? Яким дивом?! Невже її блискавка не бере? Виходить, вдавала з себе нетямущу?! Була артисткою й залишися нею. Зараз я тебе провчу, коза драна».

Перші кроки далися Безвідерній надто тяжко: вона шпорталася у траві, спотикалася і врешті, не встигнувши підстрахуватися руками, гепнулася, вдарившись обличчям об землю. Удар вибив їй щелепу, ніс і губи заюшили кров’ю, а перед очима пливло марево, наче вона ще маленька біжить росяною травою назустріч мамі й чим коротше відстань до неньки, тим вище й вище вона підіймається в ранкове небо й голосно кличе з собою, а ген там, у синій та прозорій високості, ніжно посміхаються дідусь з бабусею й сварять, піднімаючи догори руки і хитаючи головами, мовляв, не бігай по росі. Материн голос повернув Безвідерну до тями. Повільно звелася на ноги. Ступила кілька кроків і знову впала як підкошена. «Господи, що ж це зі мною. Де ж мої силоньки?» Втямивши, що їй вже не звестися — поповзла навкарачки назад, до воріт кладовища, пам’ятаючи, що звідти не так далеко й до хутірця, а там, біля сільбуду, лишився джип.

Жанна посміхнулася, тішачись із безпорадного плазування суперниці, описала над кладовищем коло й спустилися до Безвідерної.

— Народжений повзати довго в кредит ходив пішки, — зловтішно мовила Жанна й штовхнула жінку ногою в бік.

Та вмить беркицьнулася на бік і заголосила:

— Ноги цілуватиму! Все робитиму, що скажеш! Тільки не вкорочуй віку!

— Нічого не вдієш. Ти його сама вкоротила.

— Не зараз! Дай пожити ще день. Нехай діти хоч поховають мене, як людину.

— Ти й так в борг живеш, стерво. Скаменій з розплющеними очима! — Жанна повільно провела рукою над головою Безвідерної, потому тричі обійшла навколо неї, щось промовляючи.

Густа трава навколо жертви закишіла червами та пацюками, й за мить живий килим щільно вкрив її тіло.

— Що ж, нехай буде по-твоєму: поживи ще з півгодини, доки черви сточать твоє смердюче м’ясо, а на світанку кісточки розтягнуть собаки. Згодом дійдуть руки й до твоїх діточок. Отже, спи спокійно, моя подруго. Нарешті ми з тобою квити, — Жанна вдоволено посміхнулася й здійнялася в небо.

Та вмить її сили, які ще хвилину тому легко підкорювали стихії природи, швидко почали танути. Вона розгубилася, метушливо кидалася з боку в бік, сподіваючись устигнути покінчити з хлопчиськом.

Створений відьмою вихор слабшав, сутужно завивав, витанцьовував навколо шматка тракторної гусениці. Зрештою він відірвав від землі шмат металу й поніс його до кладовища. Вихор не раз зупинявся, щоб знову підійняти в повітря залізяччя, що вислизало з його знесилених повітряних обіймів.

Я дарма переймався, що не видно місяця, бо трішки підсвічували спалахи блискавки. Розпочну з найлегшого: витягну той цвях, який забив власноруч. Лівою рукою намацав голівку гвіздка, а в правій напоготові тримав плоскогубці. Далі справа техніки: добряче стиснувши голівку плоскогубцями, з усієї сили потягнув на себе, та вони сприснули і я з усього розмаху луснув себе по підборіддю, аж зуби клацнули. В роті відчув солонуватий присмак крові. Губи так розквацював, наче хто кулаком зацідив.

Ще кілька спроб — і цвях витнувся на кілька сантиметрів. Тепер з ним легко впоратися. Трішки підважив, і він слухняно виринув зі струхлявілої деревини. Щоб зручніше витягувати цвях, я усім тілом кілька разів налягав на хрест, через те він добряче розхитався. Це додало зайвого клопоту, бо в найважливіший момент він відхилявся вбік, зриваючи плоскогубці з голівки старого цвяха. Мабуть, я б довго возився, якби не здогадався видлубати стамескою навколо цвяшка невеличке заглиблення, щоб плоскогубці могли добре вхопитися за нього. Нарешті все підготував, наліг і поступово, сантиметр за сантиметром почав визволяти цвях із багатолітнього ув’язнення.

Відьма жадібно вдихнула запах згорілих людських тіл. Вихор високо здійняв шматок металу й поніс над кладовищем.

Постать хлопчика, який вовтузився десь там внизу біля могили видалася Жанні надто дрібною мішенню. Декілька разів прицілившись, вона вирішила знизити висоту. І саме в цю мить відчула, що з її повітряних обіймів вислизає залізяка, якою вона хотіла поцілити в хлопця, а її повітряне тіло повільно розпадається на міріади тоненьких струменів. Це був крах...

Гаразд! Нехай буде кінець, але ж не остаточний, бо ще можна перекинутися старенькою бабусею! Повернутися до звичного життя і покірно чекати смерті. Знахарка заметушилася, нервово хапаючи шматки власного одягу, яким уже бавився прохолодний вітерець серпневої ночі. Однак Жанна вже не могла нічого вдіяти: і подоба самотньої бабусі, й образ хмаринки в небі та ще десятки інших форм, які були підвладні їй стільки років, — всі вони покинули її назавжди. Вона мала стати тим, чим зрештою стають усі відьми наприкінці життя. Повільно згасала свідомість, у закутках якої судомно тріпотіло останнє бажання: побачити, як шмат заліза проламує підлітку череп.

Жанна зникла, випустивши над могилою Тетяни металевий тягар...

Я наліг на хрест, цвях несподівано піддався і вмить опинився на волі. В ту ж мить хтось накинувся на мене ззаду. Хрест затріщав, і ми разом повалилися на землю. Та як ми впали! Аж земля задвигтіла. Я гадав, що це розступається земля на могилі Тетяни. Заплющив очі й захникав, міцно хапаючись руками за суху траву. Проте хрест боляче давив груди, а земля під розкинутими врізнобіч ногами нікуди не зникала. Щось вологе і шершаве торкнулося моєї щоки. Я злякано поглянув у бік нападника: прямо переді мною, переминаючись з лапи на лапу, стояв Полкан. А на тому місці, де ще хвилину тому був хрест, — лежала купа якогось залізяччя...

Я обійняв песика за шию, уткнувся обличчям у шерсть і, схлипуючи, прошепотів: «Полкане, друже, коли б ти знав, як я хочу до Харкова...»

Пес, який на прогулянці зазвичай ішов поруч, плутаючись під ногами, чи губився десь позаду, цього разу очолив ходу, випередивши мене на кілька кроків. Стиснувши рукою в кишені два цвяшки, я плівся слідом. Мені було байдуже, чи правильно ми йдемо, чи ні.

Раптом Полкан зупинився й заходився гавкати в бік соняшникового поля, раз по раз поглядаючи на мене. Напевне, десь там причаївся заєць, а може, їжак. Полкан зрозумів, що я не збираюся перейматись його проблемами і, метляючи хвостом, шаснув у соняшники. Нехай побавиться. Тим часом присяду на хвилинку. Безсонна ніч давалася взнаки. Два бажання: їсти і спати — нічого іншого в світі наче й не існувало. Пес перестав гарчати й заходився там так вовтузитись, що аж соняшничиння заходило ходором. З їжачком він би так не тішився. Заєць би давно накивав п’ятами. Що б це могло бути? Довелося зводитися на ноги, йти на допомогу. Пес навіть не звернув на мене уваги, бо був дуже зайнятий: вхопив зубами велосипед за раму і заповзято сопів, буксуючи ногами, й ніяк не міг зрушити з місця.

— Давай я, — відсторонив Полкана і поволік розтрощений велик до дороги.

Коли дорога вислизнула з обіймів соняшникового поля, я озирнувся, щоб поглянути на хутір: в нічному небі над Глибокою Криницею палала заграва. Нехай горить все к бісу! Правда, Олег, мабуть, шкодуватиме, що не встиг зібрати врожай.