Втеча від свободи

Додаток Характер і соціальний процес

У цій книжці ми аналізували взаємозв’язок соціально-економічних, психологічних та ідеологічних чинників у певних історичних періодах, таких як доба Реформації або наші часи. Для читачів, що цікавляться теоретичними проблемами такого дослідження, у цьому додатку я спробую стисло розглянути загальні теоретичні засади, на які спирався наш аналіз.

Досліджуючи психологічні реакції будь-якої соціальної групи, ми маємо справу зі структурою характеру її членів, тобто окремих людей; однак при цьому нас цікавлять не індивідуальні особливості, які відрізняють цих людей, а загальні риси особистості, що характеризують більшість членів групи. Ми називаємо це соціальним характером. Він менш специфічний, ніж характер індивідуальний. Коли ми описуємо останній, то маємо справу з сукупністю рис, які в особливому поєднанні формують структуру вдачі того чи іншого індивіда. Соціальний характер охоплює лише набір рис, а ядро структури характеру більшості членів групи розвинулося як результат спільних переживань і спільного для них способу життя. Хоча завжди існуватимуть «девіанти» з абсолютно іншим типом характеру, структура характеру більшості членів є лише різними варіаціями розвитку того самого «ядра», що спричинені випадковими факторами народження й життєвого досвіду, бо ці чинники різні для індивідів. Якщо ми хочемо зрозуміти одного індивіда якомога повніше, то диференційні елементи мають найбільше значення. Проте якщо бажаємо зрозуміти, яким чином людська енергія спрямовується в певне русло і працює як продуктивна сила в певному суспільному ладі, то на основну увагу заслуговує саме соціальний характер.

Поняття соціального характеру ключове для усвідомлення соціального процесу. Характер у динамічному сенсі аналітичної психології є специфічною формою людської енергії, що формується в процесі динамічної адаптації людських потреб до певного способу життя в суспільстві. Характер, своєю чергою, визначає думки, почуття та дії індивіда. Цей феномен трохи важко спостерігати на прикладі наших думок, бо всі ми поділяємо традиційне переконання, наче мислення є виключно інтелектуальним актом, незалежним від психічної структури особистості. Одначе це не так, і такий підхід є тим паче хибним, що більше ми заглиблюємося в розгляд етичних, філософських, політичних, ідеологічних чи соціальних проблем, а не займаємося емпіричними маніпуляціями якимись конкретними об’єктами. Наші роздуми з приводу таких феноменів (звісно, з урахуванням суто логічних елементів, задіяних у процесі мислення) багато в чому визначаються структурою особистості тієї людини, яка над ними розмірковує. Це діє і щодо цілих доктрин або теоретичних систем, і щодо окремих понять, таких як любов, справедливість, рівність, самопожертва тощо. Кожне таке поняття й доктрина мають у собі певну емоційну матрицю, яка визначається структурою характеру конкретного індивіда.

Ми навели низку ілюстрацій цієї тези в попередніх розділах. Щодо доктрин ми намагалися показати спільне коріння раннього протестантизму та сучасного авторитаризму. З приводу особистісних понять ми зазначили, що, приміром, для садистсько-мазохістського характеру любов означає симбіотичну залежність, а не взаємну афірмацію та союз на основі рівності; самопожертва вказує на найвищий ступінь підпорядкування особистості чомусь вищому, а не ствердження власного психічного та морального «я»; відмінність між людьми пояснюється різницею в їхній владі, а не реалізацією різних індивідуальностей на основі рівності; справедливість означає, що кожен отримає те, на що заслуговує, а не те, що індивід має безапеляційно реалізовувати свої природжені й невід’ємні права; мужність є готовністю підкоритись і терпіти страждання, а не вищим ствердженням власної індивідуальності проти влади. Хоча слово, яке вживають двоє людей різних типів особистості, однакове, коли вони говорять, скажімо, «любов», то два значення цього слова є абсолютно відмінними, відповідно до кожного з типів особистості. Справді, безлічі інтелектуальних непорозумінь допоміг би уникнути правильний психологічний аналіз змісту таких слів, оскільки будь-яка спроба суто логічної класифікації цих понять приречена на провал.

Той факт, що ідеї мають в основі емоційну матрицю, надзвичайно важливий, бо це ключ до розуміння духу культури. У різних спільнот (або класів усередині них) наявний особливий характер, на ґрунті якого розвиваються й набувають сили різні ідеї. Приміром, ідея праці та успіху як головних цілей життя стала потужною і привабливою для сучасної людини завдяки її самотності та сумнівам; пропаганда ідей невпинних зусиль і прагнень до успіху серед індіанців пуебло або мексиканських селян буде марною затією. Ці люди мають іншу структуру характеру і тому навряд чи збагнуть, про що говорить людина-пропагандист, хоч вона й говоритиме їхньою мовою. Так само Гітлер і частина населення Німеччини з аналогічною структурою характеру були щиро переконані, що кожен, хто вірить у те, що війни можна скасувати, — це або цілковитий дурень, або відвертий брехун. Завдяки соціальному характеру для них життя без страждань — щось таке малозрозуміле, як свобода й рівність.

Певні соціальні групи часто свідомо сприймають ідеї, це відбувається завдяки особливостям соціального характеру представників спільноти, проте ці ідеї залишаються тільки набором усвідомлених принципів, але в критичний момент люди виявляються неспроможними діяти відповідно до певних ідей і принципів. Прикладом цього є робітничий рух у Німеччині під час перемоги нацизму. Величезна частина німецьких робітників до приходу Гітлера до влади голосувала за соціалістів і комуністів, вірячи в їхні концепції, тобто ті ідеї були справді поширені. Проте вага цих ідей не відповідала їхній поширеності. Натиск нацизму не зустрів опору серед його політичних супротивників, оскільки більшість із них не була готова боротися за свої ідеї. Багато прихильників лівих партій, хоч і вірили в партійні програми, поки їхні партії мали якусь владу і вплив, у критичну годину легко здалися. Ретельний аналіз структури характеру німецьких робітників виявляє одну з причин (хоча, звісно, не єдину) цього явища: чимало їх мали ті риси вдачі, які ми визначали як складники авторитарного характеру особистості. Вони мали глибоко вкорінену повагу до сталої влади й тугу за нею. Наголос соціалізму на особистій незалежності від влади, на солідарності проти ізоляції індивіда — це не те, чого багато хто з працівників насправді хотів, якщо виходити зі структури їхньої особистості. Одна з помилок радикальних лідерів полягала в тому, що вони переоцінювали силу своїх партій, враховуючи лише поширеність їхніх ідей, і не помічали, що цим ідеям бракує відповідної ваги.

На противагу такій картині, наш аналіз доктрин протестантизму й кальвінізму показав, що їхні ідеї виявилися потужними силами серед послідовників, оскільки відповідали запитам і сподіванням, закладеним у характері людей, до яких ці релігії були адресовані. Іншими словами, ідеї можуть стати потужною силою, та тільки тією мірою, якою вони відповідають специфічним потребам людей конкретного соціального характеру.

Не лише думки й почуття людини визначаються структурою характеру, але і її дії. Заслуга цього відкриття належить Фройду, хоча його теоретичне обґрунтування є хибним. Те, що діяльність людини визначається домінантними тенденціями структури характеру, абсолютно очевидно у випадку невротиків. Легко зрозуміти, що компульсивне бажання рахувати вікна в будинках чи кількість бруківки на вулиці корениться в певних особливостях компульсивного характеру людини. Водночас схоже на те, що дії нормального індивіда ніби визначаються винятково розумними міркуваннями та продиктовані вимогами реального життя. Тим часом за допомогою нового інструментарію спостереження, впровадженого психоаналізом, ми можемо з’ясувати, що й так звана раціональна поведінка багато в чому визначається структурою особистості. Під час розгляду значення праці для сучасної людини ми вже бачили ілюстрацію такого стану. Ми помітили, що невгамовне прагнення до безперервної діяльності спричинене самотністю і тривогою. Ця компульсія, примушування до праці відрізняється від ставлення до роботи, яке ми маємо в інших культурах, де люди працювали лише стільки, стільки було необхідно, але при цьому їх не підганяли додаткові внутрішні сили структури їхньої вдачі. Оскільки практично всім нормальним людям у наш час притаманне подібне компульсивне прагнення до роботи, до того ж працювати справді доводиться дуже напружено, якщо вони взагалі хочуть вижити, можна легко випустити з уваги ірраціональний складник цієї тенденції.

Наразі слід порушити питання про те, яку функцію соціальний характер виконує для індивіда і для суспільства. У першому випадку відповідь не надто складна. Якщо вдача індивіда більш-менш відповідає соціальному характеру, то домінантні прагнення в особистості людини спонукають її робити саме те, що необхідно й бажано у специфічних соціальних умовах культури. Приміром, якщо індивід має пристрасть до накопичення й одразу до витрачання грошей на якісь розкоші, то ці риси характеру можуть бути йому дуже корисними, якщо, припустімо, він дрібний крамар, змушений заощаджувати кошти заради власного виживання. Окрім економічної функції, риси особистості мають й іншу, суто психологічну, але через це не менш важливу функцію. Людина, для якої накопичення є потребою, що корениться в її особистості, отримує також і глибоке психологічне задоволення від можливості діяти відповідно до цієї потреби, тобто під час заощадження вона виграє не тільки в практичному плані, а й дістає психологічне задоволення. У цьому легко переконатися, коли поспостерігати, наприклад, за жінкою з нижнього прошарку середнього класу під час закупів на ринку, настільки щасливою від того, що заощадила на покупці два центи, — так само людина з іншою структурою характеру була б щаслива, отримавши якусь іншу чуттєву насолоду. Таке психологічне задоволення з’являється не тільки тоді, коли людина діє відповідно до прагнень, продиктованих структурою її характеру, а й коли читає або слухає ідеї, близькій їй з тієї ж причини. Для авторитарної особистості ідеологія, яка зображує природу як могутню силу, що їй слід коритися, є надзвичайно привабливою, як і промова, рясно сповнена садистськими описами політичних подій. Людина дістає психологічне задоволення від прочитання або прослуховування близьких до її структури характеру речей. Отже, якщо підсумувати: у випадку нормальної людини суб’єктивною функцією соціального характеру є скерування її дій відповідно до практичних потреб і надання їй психологічного задоволення від діяльності.

Якщо ми розглядаємо соціальний характер із позиції його функції в суспільному процесі, то маємо почати з того ж твердження, яке ми зробили щодо функціонального значення цього характеру для індивіда: через пристосування до соціальних умов людина розвиває в собі ті риси характеру, які спонукають її хотіти діяти саме так, як вона мусить діяти. Якщо характер більшості людей у певному суспільстві — соціальний характер — пристосований до об’єктивних завдань, які індивід має виконувати в цьому суспільстві, то енергія людей перетворюється на продуктивну силу, незамінну для функціонування цього суспільства. Розгляньмо знову приклад з інтенсивністю праці. Сучасна промислова система вимагає, щоб основна частина нашої енергії спрямовувалася на роботу. Якби люди працювали тільки під тиском зовнішньої необхідності, то виникав би розрив між тим, що вони повинні робити, і тим, чого їм хочеться, і це знижувало б продуктивність їхньої праці. Проте, завдяки динамічній адаптації особистості до соціальних вимог, енергія людини, замість того щоб зумовлювати розрив, набуває такої форми, що спонукає її діяти відповідно до специфічних вимог економіки. Отже, сучасну людину жодна сила не примушує працювати так сильно, як вона це робить, бо замість зовнішнього примусу індивід має внутрішню потребу в праці, психологічне значення якої ми проаналізували вище. Тобто замість підпорядкування відкритій владі людина вибудувала в собі внутрішню владу (совість або почуття обов’язку), що керує нею настільки ефективно, як ніколи не змогла б жодна зовнішня влада. Іншими словами, соціальний характер інтерналізує зовнішні необхідності й тим самим мобілізує людську енергію на виконання завдань конкретної соціально-економічної системи.

Як ми бачили, коли в характері вже розвинулися певні потреби, поведінка, що відповідає цим потребам, одночасно дає і психологічне задоволення, і практичну користь у плані матеріального успіху. Поки суспільство забезпечує індивіду задоволення в обох сферах одночасно, ми маємо ситуацію, в якій психологічні сили цементують соціальну структуру. Проте рано чи пізно виникає розрив. Традиційний склад характеру ще існує, та водночас постають нові економічні умови, за яких колишні риси характеру втрачають корисність. Люди схильні діяти відповідно до власного складу характеру, але при цьому або їхня поведінка перетворюється на перешкоду для досягнення економічних цілей, або вони просто не в змозі діяти згідно зі своєю «природою». Структура характеру колишнього середнього класу ілюструє те, що ми маємо на увазі, особливо у випадку країн із суворою класовою стратифікацією на кшталт Німеччини. Старі чесноти колишнього середнього класу — господарність, ощадливість, обережність, недовірливість — у сучасному бізнесі стають значно менш цінними за нові чесноти, такі як ініціативність, готовність ризикувати, агресивність тощо. Навіть якщо старі чесноти подекуди й корисні (як у випадку з дрібним крамарем), можливості для такого виду бізнесу настільки звузилися, що лише меншість синів колишнього середнього класу може успішно «використовувати» свою традиційну структуру характеру в економічній діяльності. Завдяки вихованню в них розвинулися ті риси вдачі, які свого часу були пристосовані до соціальних умов їхнього класу, проте економічний розвиток ішов швидше, ніж розвиток характеру. Розрив між економічною та психологічною еволюціями призвів до того, що в процесі звичайної економічної діяльності психологічні потреби вже не задовольняються. Однак психологічні потреби таки існують, тож доводиться шукати інші способи їх утамувати. Суто егоїстичне прагнення до особистої переваги, притаманне низам середнього класу, переходить із приватної площини в національну. Садистичні імпульси також спершу застосовувалися в конкурентній боротьбі, посиленій фрустрацією в економічній сфері, але тепер вони виходять на суспільну й політичну арену, а потім, звільнившись від будь-яких обмежень, знаходять задоволення в політичних переслідуваннях і війні. Таким чином, психологічні сили, злившись із роздратуванням, спричиненим фрустрацією від різних ситуацій, перетворилися з цементу, що скріплював суспільний лад, на динаміт, яким могли користуватися групи, що прагнули зруйнувати політичну й економічну структуру демократичного суспільства.

Ми не говорили про роль виховання у формуванні соціального характеру, та позаяк на думку багатьох психологів саме методи виховання в ранньому дитинстві та навчальні техніки, застосовані до дітей, є причинами розвитку певного характеру, видається доречним зробити кілька зауважень із цього приводу. Насамперед ми мусимо уточнити, що саме маємо на увазі під терміном «виховання»[171]. Хоча його можна визначити різними способами, одначе з точки зору соціального процесу ми отримаємо щось на кшталт цього: соціальною функцією виховання є підготовка індивіда до виконання тієї ролі, яку йому пізніше належить відігравати в суспільстві, що означає формування характеру індивіда таким чином, щоб він наближався до соціального характеру, щоб його власні прагнення збігалися з вимогами соціальної ролі. Саме ця функція визначає систему виховання й освіти в будь-якому суспільстві, тож ми не можемо пояснювати структуру суспільства чи особистості його членів через процес виховання. Водночас тим можемо пояснити систему виховання й освіти у конкретному суспільстві крізь призму вимог, висунутих соціально-економічною структурою конкретного суспільства. Однак методи виховання надзвичайно важливі, бо саме вони є тими засобами, за допомогою яких соціальні вимоги перетворюються на особисті риси людей. Хоч техніки виховання і не є причиною формування певного виду соціального характеру, але це один із механізмів, що формують такий характер. У цьому сенсі знання й розуміння виховних методів є важливим складником загального аналізу будь-якого суспільства.

Щойно зазначене стосується й одного з секторів виховного процесу — сім’ї. Фройд показав, що ранні переживання дитини мають вирішальний вплив на формування особистості. Якщо це так, то як ми можемо зрозуміти твердження, що дитина (принаймні у нашій культурі) має дуже мало контактів зі справжнім життям суспільства, але при цьому вона й формується цим суспільством? Відповідь полягає в тому, що батьки — за винятком індивідуальних відмінностей — застосовують шаблони виховання, заведені в їхньому суспільстві, а також власним прикладом показують соціальний характер свого суспільства або класу. Вони передають дитині те, що ми можемо назвати психологічною атмосферою чи духом суспільства, бо вони є тими, ким є, — втіленням цього духу, який вони представляють. Отже, сім’ю можна вважати психологічним агентом суспільства.

Заявивши, що соціальний характер формується способом життя конкретного суспільства, я хочу нагадати читачеві про те, що було сказано в першому розділі про проблему динамічної адаптації. Людина справді формується відповідно до потреб економічної та соціальної структури суспільства, але при цьому її пристосовність не є безмежною. Не лише задоволення певних фізіологічних потреб є імперативною необхідністю — існують ще й невід’ємні психологічні властивості людини, що також потребують задоволення, бо їх фрустрація призводить до відповідних реакцій. Що ж це за властивості? Найважливішою з них видається тенденція до зростання, розвитку, реалізації здібностей, які виникли в людині протягом історії, зокрема потенціал творчого й критичного мислення, спроможність мати різноманітні, тонкі емоційні й чуттєві переживання. Кожна з цих здібностей має власну динаміку: з’явившись у процесі еволюції, всі вони прагнуть до прояву. Ця тенденція може пригнічуватися, фруструватися, але таке придушення призводить до нових реакцій, зокрема до появи деструктивних і симбіотичних імпульсів. Також схоже на те, що ця загальна тенденція до зростання (психологічний еквівалент аналогічної біологічної тенденції) веде до специфічних тенденцій, наприклад прагнення до свободи й ненависті до пригнічення, оскільки свобода є фундаментальною передумовою для будь-якого зростання. Знову ж таки, прагнення до свободи може бути пригнічене, може зникнути зі свідомості індивіда, але навіть у такому випадку воно продовжує існувати в потенційній формі та виявляти своє існування свідомою або підсвідомою ненавистю, якою завжди супроводжується таке придушення.

Як уже зазначалося, ми також маємо підстави припускати, що прагнення до справедливості і правди є невід’ємною властивістю людської природи, хоч і може бути придушеним і викривленим[172], як і прагнення до свободи. Було б просто, якби ми могли знову спертися на релігійну або філософську доктрину, що пояснює наявність таких тенденцій або вірою в те, що людина створена за образом і подобою Бога, або відповідним законом природи. Проте за допомогою таких пояснень ми не можемо будувати лінію аргументації. На нашу думку, єдиний спосіб пояснити це прагнення до справедливості та правди полягає в аналізі всієї історії людини — на рівні суспільства й індивіда. Завдяки такому підходу ми виявимо, що для всіх позбавлених влади справедливість і правда — найважливіша зброя в їхній боротьбі за свободу і розвиток. Окрім того, що протягом усієї історії більша частина людства мусила боронити себе від сильніших груп, які придушували її та експлуатували, кожен індивід у своєму розвитку в дитинстві теж проходить через період, що характеризується станом безсилля. На нашу думку, в такому безсиллі і виникають такі риси, як почуття справедливості та правди, перетворюючись на потенційну здатність, притаманну людині.

Так ми доходимо до розуміння факту: попри те що характер особистості формується основними умовами життя й не існує біологічно встановленої людської природи, природа людини має власну динаміку, яка є активним чинником у еволюції соціального процесу. Хоча ми все ще не можемо чітко встановити, з точки зору психології, в чому саме полягає сенс цієї людської динаміки, але ми змушені визнати, що вона існує. Намагаючись уникнути помилок біологічних і метафізичних концепцій, ми не маємо припускатися настільки ж серйозної помилки соціологічного релятивізму, у якому людина вважається не чим іншим, як простою маріонеткою, керованою нитками соціальних умов. Невід’ємні права індивіда на свободу і щастя ґрунтуються на закладених у людині властивостях: на її прагненні до життя, до розвитку і реалізації здібностей, що розвинулися в ній у процесі історичної еволюції.

Тут ми можемо ще раз нагадати про найважливіші відмінності між психологічним підходом, на основі якого побудована ця книжка, і точкою зору Фройда. Перша відмінність докладно розглядалася в першому розділі, тому досить лише нагадати, що ми розуміємо людську природу як обумовлену історично, хоч і не применшуємо значення біологічних факторів і не вважаємо, що питання може бути правильно сформульоване в межах біологічних факторів, протиставлених культурним. Друга відмінність полягає в тому, що основним підходом Фройда був погляд на людину як на одиницю, замкнену систему, наділену природою певними фізіологічно зумовленими прагненнями, тож розвиток характеру особистості він інтерпретує як реакцію на задоволення або фрустрацію цих прагнень. Натомість, на нашу думку, фундаментальним підходом до вивчення людської особистості є розуміння відносин людини зі світом, з іншими людьми, з природою та собою. Людина первинно є соціальною істотою, а не самодостатньою, як вважає Фройд, для якої потреба в інших людях заради задоволення інстинктів є лише чимось другорядним. Тому, на наш погляд, індивідуальна психологія по суті є психологією соціальною, або, за визначенням Саллівен, психологією міжособистісних відносин; ключова проблема психології полягає у ставленні індивіда до світу, а не в задоволенні чи фрустрації окремих його інстинктивних прагнень. Питання про те, що ж відбувається з інстинктивними прагненнями людини, слід розуміти як частину більш загального питання про відносини людини зі світом, а не як самостійну, основну проблему психології. Отже, у межах нашого підходу потреби і прагнення, що виникають довкола відносин індивіда з іншими людьми (наприклад, любов, ненависть, ніжність, симбіоз), є основними психологічними явищами, тоді як за Фройдом вони є лише вторинними наслідками фрустрації або задоволення інстинктивних потреб.

Відмінність нашого соціального підходу від біологічного підходу Фройда має особливе значення в контексті проблем характерології[173]. Фройд, а слідом за ним на основі його відкриттів Абрагам[174], Джонс[175] та інші вважали, що немовля відчуває насолоду в так званих ерогенних зонах (рот та анус) у зв’язку з процесами годування та дефекації і що в результаті надмірної стимуляції чи фрустрації або через вроджену підвищену чутливість ці ерогенні зони зберігають свій хтивий[176] характер і в наступні роки, коли за умови нормального розвитку генітальна зона має стати головною. Припускається, що така фіксація на догенітальному рівні веде до сублімацій і формування комплексу реакцій, що стають частиною структури характеру. Наприклад, особа може мати прагнення до збирання грошей або будь-яких інших об’єктів, бо сублімує підсвідоме бажання затримати свій кал. Або людина може очікувати на отримання всього від когось іншого, а не від власних зусиль, тому що нею керує підсвідоме бажання, щоб її годували, яке сублімується в бажання отримувати допомогу, знання тощо.

Спостереження Фройда мають велике значення, але він дав їм хибне пояснення. Він правильно збагнув пристрасну й ірраціональну природу «оральних» та «анальних» рис у структурі характеру особистості. Він також зрозумів, що такі прагнення проникають до всіх сфер індивіда — до його сексуального, емоційного й інтелектуального життя, і що в такий спосіб вони забарвлюють усю його діяльність. Однак він помилково інтерпретував причинно-наслідковий зв’язок між ерогенними зонами та рисами характеру, помінявши місцями причину й наслідок. Бажання отримувати все, що людина хоче мати, — любов, захист, знання, матеріальні блага — пасивне, ззовні розвивається в характері дитини як реакція на її досвід взаємодії з іншими. Якщо в цьому досвіді її відчуття власної сили підривається страхом, якщо її ініціатива та впевненість у собі паралізуються, якщо в ній розвивається, а потім пригнічується ворожість, і якщо при цьому її батько або мати пропонує свою любов і турботу лише за умови підпорядкування, то таке поєднання призводить до установки, за якої дитина відмовляється від активного опанування світу і спрямовує свою енергію на якесь зовнішнє джерело, від якого вона очікує реалізації всіх бажань. Така установка набуває настільки пристрасного характеру через те, що саме такий вид вимоги стає єдиним для людини способом принаймні спробувати задовольнити бажання. Те, що такі люди часто бачать уві сні, як їх годують, дають їм груди тощо, пояснюється тим фактом, що рот більше, ніж будь-який інший орган, підходить для вираження рецептивної установки. Але оральні відчуття є не причиною цієї установки, а її вираженням мовою тіла.

Те саме стосується й «анальної» особистості, яка на основі життєвого досвіду більше ухиляється від інших людей, ніж особистість «оральна», прагне до безпеки перетворенням себе на замкнену, самодостатню систему й відчуває любов чи будь-яку іншу спрямовану назовні прихильність як загрозу власній безпеці. Справді, у багатьох випадках ці установки вперше розвиваються у зв’язку з годуванням або випорожненням, які в ранньому дитинстві є головними видами діяльності, а також головною сферою, у якій проявляється любов або пригнічення з боку батьків та, відповідно, дружелюбність чи непокора з боку дитини. Проте надмірна стимуляція або фрустрація у зв’язку з ерогенними зонами сама собою не призводить до закріплення таких установок у структурі характеру людини. Хоча дитина й має певні відчуття задоволення, пов’язані з годуванням або випорожненням, ці відчуття не такі й важливі для розвитку вдачі, якщо тільки вони не є — на фізіологічному рівні — установкою, що корениться в самій структурі характеру особистості.

Для дитини, впевненої в любові матері, раптове припинення годування груддю не матиме серйозних характерологічних наслідків; дитина, яка переживає недостатню довіру до материнської любові, може набути «оральних» рис, навіть якщо процес годування відбувався без якихось особливих порушень. «Оральні» або «анальні» фантазії та фізичні відчуття мають значення в наступні роки життя людини не завдяки пов’язаній з ними насолоді й не у зв’язку з якоюсь містичною сублімацією щодо цієї насолоди, а лише тому, що виражають специфічний зв’язок зі світом, який і лежить у їхній основі.

Тільки з цієї точки зору відкриття Фройда про структуру характеру особистості можуть бути корисними для соціальної психології. Якщо ми припускаємо, що, приміром, анальний характер, типовий для низів середнього класу в Європі, спричиняється тільки певними ранніми переживаннями, пов’язаними з дефекацією, то ми не маємо жодних даних, які дозволили б нам зрозуміти, чому якийсь конкретний клас має анальний соціальний характер. Проте якщо ми під цим характером розуміємо форму зв’язку з іншими людьми, що корениться в рисах вдачі та обумовлена досвідом контакту із зовнішнім світом, то отримуємо ключ до розуміння того, чому та яким чином весь життєвий устрій низів середнього класу, їхня вузькість, ізоляція й ворожість ведуть до розвитку саме цього типу характеру[177].

Третя важлива відмінність тісно пов’язана з попередніми. На основі орієнтації на інстинкти та глибокого переконання в гріховності людської природи, Фройд схильний тлумачити всі «ідеальні» мотиви людини як результат чогось «ницого». Зокрема, промовистим є його пояснення, що почуття справедливості — це наслідок первісної заздрості дитини до будь-кого, хто має чогось більше, ніж вона. Як уже було зазначено, ми вважаємо, що такі ідеали, як істина, справедливість, свобода, хоч і часто виявляються лише порожніми словами або раціоналізаціями, можуть бути справжніми прагненнями людини і що будь-який аналіз, який не враховує цих прагнень як динамічних факторів, є помилковим. Ці ідеали не мають певного метафізичного характеру, а кореняться в умовах людського життя, і їх можна аналізувати саме з цієї позиції. Острах знову впасти в метафізику або в ідеалізм не має перешкоджати такому аналізу. Завданням психології як емпіричної науки є вивчення і мотивацій, що породжуються ідеалами, і пов’язаних з ідеалами моральних проблем, щоб звільнити наше мислення щодо цього від неемпіричних і метафізичних елементів, які затьмарюють їх у традиційному трактуванні.

Нарешті, слід згадати ще одну відмінність, що стосується диференціації психологічних явищ бідності[178] та достатку. Примітивний рівень людського буття — це рівень нужденності. Є імперативні потреби, які будь-що мусять бути задоволені. Лише коли в людини залишаються час та енергія після задоволення цих первинних потреб, може розвиватися культура, а з нею і прагнення, які стосуються царини достатку. Вільні (або спонтанні) дії є завжди явищами достатку. Психологія Фройда — це психологія потреби. Він визначає насолоду як задоволення, що виникає після усунення болючої напруги. Явища достатку — любов, ніжність тощо — у його системі взагалі не відіграють жодної ролі. Він не лише оминув увагою ці явища, а й поняття, якому він присвятив так багато уваги — секс — насправді він також розумів обмежено. Відповідно до його загального визначення насолоди, Фройд вбачав у сексі лише елемент фізіологічної компульсивної потреби, а в сексуальному задоволенні — тільки зняття болючої напруги. Сексуальний потяг як явище достатку та сексуальна насолода як спонтанна, безпосередня радість, сенс якої не полягає в негативному знятті напруги, не мають місця в його психології.

Яким же є підхід до розуміння людського базису культури, застосованого в нашій книжці? Перш ніж відповісти на це питання, корисно нагадати основні напрямки інтерпретації цих явищ, які відрізняються від нашого підходу.

1. «Психологістський»[179] підхід, притаманний мисленню Фройда, за яким культурні явища обумовлюються психологічними чинниками, що виникають з інстинктивних спонукань, на які, своєю чергою, суспільство впливає лише шляхом придушення їх до якоїсь міри. Автори, що йшли за цим напрямом Фройда, пояснювали капіталізм як результат анального еротизму, а розвиток раннього християнства як результат амбівалентності стосовно образу батька[180].

2. «Економістський»[181] підхід, який корениться в неправильному розумінні думки Маркса щодо інтерпретації історії. Відповідно до цього погляду, суб’єктивні економічні інтереси є причиною таких явищ культури, як релігія та політичні ідеї. З цієї псевдомарксистської точки зору[182] можна намагатися пояснити протестантизм як пряме відображення певних економічних потреб буржуазії.

3. Нарешті, існує «ідеалістський» підхід, представлений у роботі Макса Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму». Він стверджує, що нові релігійні ідеї обумовили розвиток і становлення нового типу економічної поведінки й нового духу культури, хоча він і підкреслює, що ця поведінка ніколи не визначається виключно релігійними доктринами.

На відміну від усіх зазначених концепцій, на нашу думку, ідеологія й культура взагалі кореняться в соціальному характері; сам соціальний характер формується способом життя певного суспільства, але домінантні риси цього характеру своєю чергою стають продуктивними силами, що формують соціальний процес. Стосовно питання про дух протестантизму й капіталізм, я показав, що крах середньовічного суспільства загрожував середньому класу і ця загроза породжувала ізоляцію, безсилля та сумніви; що психологічна зміна обумовила привабливість доктрин Лютера й Кальвіна; що ці доктрини посилили і стабілізували відповідні характерологічні зміни; що виниклі в результаті цього риси характеру стали продуктивними силами розвитку капіталізму, який, своєю чергою, з’явився внаслідок економічних і політичних змін.

Щодо фашизму ми застосували такий самий підхід: низи середнього класу реагували на економічні зміни — зокрема, на дедалі могутніші монополії і повоєнну інфляцію — посиленням певних рис характеру, а саме садистських і мазохістських нахилів; нацистська ідеологія була привабливою для цих рис і в подальшому їх іще дужче зміцнила, а потім ці нові особливості вдачі стали ефективними силами, які сприяли експансії німецького імперіалізму. В обох випадках ми бачимо, що коли певному класу загрожує небезпека нових економічних тенденцій, він реагує на загрозу психологічно й ідеологічно; причому психологічні зміни, зумовлені такою реакцією, сприяють розвитку тих же економічних тенденцій усупереч економічним інтересам цього класу. Економічні, психологічні й ідеологічні фактори діють таким чином: людина реагує на зміни зовнішніх обставин перемінами в самій собі, а вже ці психологічні фактори сприяють подальшому формуванню економічного й соціального процесу. У цьому випадку діють також економічні сили, але їх слід розглядати не як психологічні мотивації, а як об’єктивні умови; впливають і психологічні сили, проте необхідно розуміти, що самі вони обумовлені історично; певний вплив мають також ідеї, але треба усвідомлювати, що їхньою основою є вся структура характеру членів певної соціальної групи. Попри взаємозалежність економічних, психологічних та ідеологічних сил, кожна з них має і певну міру самостійності. Особливо це стосується економічного розвитку, який, з одного боку, обумовлюється такими об’єктивними факторами, як природні ресурси, техніка, географічне положення тощо, а з іншого — відбувається за власними законами. Що стосується психологічних сил, то ми показали, що це саме спрацьовує і щодо них: вони визначаються зовнішніми умовами життя, але мають і власну динаміку; тобто вони є проявом людських потреб, які можуть бути якось видозмінені, але не викоренені. У сфері ідеології ми виявляємо таку ж автономію, що пов’язана з законами логіки і з традицією наукового знання, набутого протягом усієї історії.

Тепер ми можемо ще раз викласти основний принцип нашого підходу за допомогою поняття соціального характеру, який є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства. Зміни соціальних умов ведуть до зміни соціального характеру, тобто до появи нових потреб і тривог. Останні ж породжують свіжі ідеї і водночас роблять людей сприйнятливими до них. Ці ідеї своєю чергою стабілізують і підсилюють новий соціальний характер і визначають людську діяльність. Іншими словами, соціальні умови впливають на ідеологічні явища через соціальний характер, але цей характер не є наслідком пасивного пристосування до соціальних умов, а результатом динамічної адаптації на основі невід’ємних властивостей людської природи, які в ній закладені біологічно або виникли в процесі історичного розвитку.