Втеча від свободи

Розділ II Поява індивіда й амбівалентність свободи

Перед тим як перейти до основної теми — значення свободи для сучасної людини та чому і як вона намагається від неї втекти, — ми спершу розглянемо концепцію, яка, на перший погляд, здається дещо віддаленою від задуму книжки. Одначе саме ця концепція є необхідною передумовою для розуміння аналізу свободи в сучасному суспільстві. Я маю на увазі концепцію того, що свобода визначає людське існування як таке, ба більше — значення свободи змінюється відповідно до ступеня усвідомлення людиною себе як незалежної та окремої істоти.

Соціальна історія людини розпочинається з її переходу від стану єдності з природою до стану розуміння себе як істоти, окремої і від природи, і від людей, що її оточують. Ступінь усвідомленості такого стану зберігався в людини протягом тривалих періодів історії на вкрай низькому рівні. Індивід і надалі залишався тісно прив’язаним до природи й соціуму, від яких він відокремився. Частково усвідомивши себе окремою істотою, людина все ще почувалася елементом довколишнього світу. Процес відокремлення індивіда від його первинних зв’язків, який ми можемо назвати «індивідуалізацією», протягом сучасної історії досягнув свого апогею у період між добою Відродження та сьогоденням. В історії життя кожного індивіда ми можемо відстежити аналогічний процес. Дитина народжується тоді, коли вона більше не становить єдиного цілого зі своєю матір’ю та стає окремою від неї біологічною істотою. Проте якщо її біологічне відокремлення є початком індивідуального людського існування, то у функціональному плані дитина, по суті, лишається одним цілим зі своєю матір’ю ще протягом значного періоду часу.

Людині бракує свободи настільки, наскільки вона ще повністю не відрізала пуповину, що прив’язує її до зовнішнього світу. Але саме «пуповина» надає людині безпеку й відчуття належності й укорінення принаймні до чогось і в чомусь. Я хочу назвати ці зв’язки, що існують до того, як процес індивідуалізації завершується остаточним виокремленням індивіда, «первинними зв’язками».

Ці зв’язки є органічними в тому сенсі, що становлять частину нормального людського розвитку, вони передбачають відсутність індивідуальності й водночас надають людині певний ступінь безпеки й відчуття орієнтації у світі. Саме вони пов’язують дитину з її матір’ю, члена спільноти з його групою і з природою, людину доби Середньовіччя — з церквою та певною соціальною верствою. Як тільки досягнуто етапу повної індивідуалізації (тобто коли індивід звільняється від первинних зв’язків), він зіштовхується з новим завданням: потребою знайти нові орієнтири, вкоренитись у світі й убезпечити своє існування новими методами, які відрізняються від притаманних етапу доіндивідуального існування. Тоді й свобода набуває іншого значення, на відміну від того, що його вона мала до того, як індивід досяг цього рівня розвитку. Тут варто спинитись і прояснити ці концепти — розглянути їх ретельніше саме у зв’язку з індивідуальним та соціальним розвитком.

Відносно раптовий перехід від стану в лоні матері до власне людського існування й відрізання пуповини відзначає одержання малюком незалежності від материнського тіла. Проте ця незалежність є справжньою лише в грубому сенсі роз’єднання двох тіл. Функціонально малюк ще й досі лишається частиною матері. Поступово дитина починає розглядати матір та інші об’єкти як щось окреме від неї. Одним фактором у цьому процесі є неврологічний і загальний фізичний розвиток дитини, її здатність схоплювати предмети — як у фізичному, так і в психічному розумінні — та опановувати їх. Через свою діяльністю дитина починає досліджувати й відчувати зовнішній світ. Процес індивідуалізації посилюється процесом навчання. Своєю чергою, цей процес сповнений низки різних фрустрацій та заборон, які видозмінюють і роль матері: вона стає людиною, що має свої цілі, відмінні від бажань дитини, а інколи й узагалі перетворюється на ворожу й небезпечну персону[20]. Цей антагонізм є частиною процесу навчання, але весь процес не зводиться виключно до цього і є важливим фактором у загостренні розмежування понять «я» і «ти».

Поки дитина тільки починає в принципі розпізнавати іншу людину як таку й навчається реагувати на неї посмішкою, минає кілька місяців. Поки дитина перестає плутати себе з довколишнім світом, минають роки[21]. А до того часу дитина демонструє особливий вид егоцентризму, притаманного дітям, який не виключає чутливості чи інтересу до інших, оскільки «інші» все ще не усвідомлюються як справді окремі від неї. З цієї ж причини ставлення дитини до влади й авторитету протягом перших років життя відрізняється від її ставлення до цих феноменів у пізнішому житті. Батьки чи будь-хто інший у позиції владного авторитета все ще не усвідомлюються як цілком окремі істоти — вони є частиною всесвіту дитини, а цей всесвіт досі є частиною самої дитини. Тож підкорення їм якісно відрізняється від того типу покори, що виникає між двома індивідами, які стали по-справжньому окремими один від одного.

Напрочуд виразний опис раптового усвідомлення десятирічною дитиною своєї індивідуальності можна побачити в романі Р. Г’юз «Сильний вітер на Ямайці»:

«І раптом з Емілі сталося справді щось досить важливе. Зненацька вона усвідомила, ким вона є. Немає ніяких вказівок на те, чому це не сталося з нею п’ять років до того й чи могло це статися на п’ять років пізніше, і тим паче ми не можемо знати, чому це сталося саме цього пообіддя. Дівчинка бавилася будиночком на носі корабля, у тихому місці за брашпилем... Коли гратися їй набридло, вона помалу почала підніматися на корму, просто так, знічев’я розмірковуючи про бджіл і якусь казкову принцесу, як раптом її розум осяяло прозріння, що вона — це вона. Емілі завмерла на місці як укопана й почала розглядати всю себе, скільки могла охопити поглядом. Багато вона побачити не могла — шматок сукенки під носом і руки, які вона підняла догори, щоб оглянути. Проте цього вже було достатньо, щоб сформувати загальне уявлення про те невеличке тіло, яке дівчинка щойно усвідомила і яке було її тілом.

Емілі засміялася дещо іронічно. «Ну, — подумала вона, — Оце так! Треба ж, щоб саме тебе з усіх людей отак-от узяли й упіймали. А просто так звідси не виберешся зараз, і ще достатньо довго не виберешся, доведеться побути дитиною, потім вирости, а тоді постаріти, і тільки там уже зможеш позбутися цього скаженого карнавального костюма».

Вирішивши зосередитись і не відволікатися від такої вкрай важливої ситуації, вона почала лізти по линвах до свого улюбленого оглядового майданчика на самому вершечку щогли. Коли під час цієї нескладної для неї вправи Емілі робила рух рукою чи ногою, її щоразу дивувало, які вони в неї слухняні та як підкоряються її наміру. Звісно ж, пам’ять підказувала дівчинці, що руки й ноги завжди її слухалися, проте раніше вона ніколи не усвідомлювала, наскільки ж це справді дивовижно. Усівшись на своєму майданчику, Емілі почала неймовірно ретельно розглядати шкіру своїх рук, бо це була її шкіра. Вона вистромила плече з-під сукенки, а також зазирнула собі спереду під платтячко, щоб переконатися, що й під одягом вона є. Емілі підвела плече, щоб торкнутися ним щоки. Цей дотик обличчя до оголеного плеча, яке стирчало з платтячка, був таким приємним, наче її з ніжністю торкнувся якийсь дуже близький друг. Проте ніщо не могло дати відповідь на питання, звідки ж конкретно походить це відчуття — від щоки чи від плеча, бо вона не розуміла, чи то щока пестила плече, чи навпаки.

Остаточно переконавшись у дивовижному факті, що тепер вона — Емілі Бас-Торнтон (чому в це твердження їй заманулося вставити слово «тепер» — цього вона не знала, бо явно не уявляла себе кимось іншим до цього моменту), нею заволоділи серйозні роздуми про те, які це матиме наслідки у майбутньому».

У міру дорослішання та відсікання первинних зв’язків дитина дедалі активніше вдається до пошуків свободи й незалежності. Проте збагнути цілком долю цих пошуків можна, лише усвідомивши діалектичну природу процесу індивідуалізації, який весь час посилюється.

Цей процес має два аспекти. По-перше, дитина стає сильнішою фізично, емоційно та психічно. Вона активно посилює свою діяльність у кожній зі сфер. У той же час ці сфери дужче інтегруються одна в одну. Розвивається впорядкована структура, керована волею і розумом індивіда. Якщо ми назвемо це впорядковане й інтегроване ціле особистості людини її «я», ми також зможемо сказати, що одним з аспектів посилення процесу індивідуалізації є посилення «я» людини. Як в індивідуалізації, так і в розширенні «я» є певні межі — почасти це індивідуальні для людини умови, але по суті їх встановлюють саме соціальні умови. Попри те що в цьому плані відмінності між різними індивідами видаються нам значними, насправді кожне суспільство характеризується визначеною межею індивідуалізації, яку нормальний індивід просто не може перетнути.

Другим аспектом процесу індивідуалізації є посилення самотності. Первинні зв’язки надають людині відчуття безпеки та єдності з навколишнім світом. У міру того як дитина виокремлює себе з довкілля, вона починає усвідомлювати і свою самотність, розуміти той факт, що вона є істотою, відокремленою від інших. Це відокремлення від світу, який, порівняно з індивідуальним існуванням, є незбагненно сильнішим і потужнішим, а часто й загрозливим і небезпечним, породжує відчуття безсилля і тривоги. Допоки людина лишається інтегральною частиною цього світу, допоки вона не усвідомлює можливості індивідуальної дії та відповідальності за неї, їй нема чого боятися. Коли ж людина зіштовхується індивідом, вона сама зіштовхується віч-на-віч із цим незбагненним і могутнім світом.

У людини з’являється інстинктивне бажання відмовитися від своєї індивідуальності, вона хоче подолати почуття самотності та безсилля шляхом повного занурення в довкілля. Ці інстинктивні пориви і нові зв’язки, які вони створюють, не ідентичні з первинними зв’язками, які були відрізані в процесі розвитку людини. Як дитина не може фізично повернутися до лона матері, так само й людина не може фізично скерувати процес індивідуалізації у зворотний бік. Спроби зробити це неминуче набувають характеру підкорення, у якому ніколи не зникає протистояння між владним авторитетом і дитиною. На свідомому рівні дитина може почуватися задоволеною та захищеною, проте несвідомо починає відчувати, що за це вона сплачує відмовою від сили й цілісності власного «я». Наслідок підкорення діаметрально протилежний до того, що від нього очікувалося: у дитини посилюється відчуття невпевненості й небезпеки, разом з яким набирає обертів її ворожість і бунтівливість, значно небезпечніші, бо спрямовуються проти тієї людини, від якої дитина стала (чи залишилася) залежною.

Проте підкорення — не єдиний спосіб уникнути самотності чи тривоги. Інший спосіб, і до того ж єдиний продуктивний і такий, що не призводить до нерозв’язного конфлікту, полягає в спонтанному зв’язку з людьми і природою. Такі стосунки зв’язують індивіда зі світом і при цьому не позбавляють індивідуальності. Цей тип стосунків, найвищими проявами яких є любов і продуктивна праця, корениться в повноті й силі всієї особистості і підпадає під ті самі обмеження, що накладаються на розвиток «я» людини.

Проблема підкорення і спонтанної діяльності як двох можливих наслідків посилення процесу індивідуалізації розглядатиметься ретельніше в наступних розділах. На цьому етапі я хотів би звернути увагу на загальний принцип — діалектичний процес, який є наслідком посилення індивідуалізації й дедалі більшої свободи індивіда. Дитина отримує більше волі для розвитку й вираження індивідуального «я», не обтяженого тими зв’язками, які її досі обмежували. Але дитина також стає вільною й від світу, що надавав їй почуття безпеки та спокою. Процес індивідуалізації — це посилення й розвиток індивідуальної особистості, і водночас це процес, у якому зникає оригінальна ідентичність, бо дитина втрачає первинні зв’язки, які лежали в її основі. Це відокремлення прогресує і може призвести до ізоляції, яка, своєю чергою, може перетворитися на розгубленість і породити інтенсивну тривогу й розпач. Як наслідок, можливо, виникне новий вид близькості й солідарності з іншими, якщо дитина не змогла розвинути внутрішню силу та продуктивність, які є основою цього типу зв’язку зі світом.

Якщо кожен крок у напрямі відокремлення та індивідуалізації супроводжують відповідні етапи у зростанні «я» людини, тоді розвиток дитини буде гармонійним. Але цього не відбувається. Хоча процес індивідуалізації перебігає автоматично, розвитку «я» людини перешкоджає низка індивідуальних і соціальних факторів. Розрив між цими двома тенденціями породжує нестерпне відчуття ізоляції та безсилля, що, своєю чергою, призводить до психічних механізмів, які пізніше будуть описані як механізми втечі.

У філогенетичному плані історію людства також можна схарактеризувати як процес посилення індивідуалізації та набуття людиною дедалі більшої свободи. Людину з долюдського стану виводять саме ті перші кроки, якими вона звільняє себе від пут коерсивних інстинктів. Якщо під інстинктом розуміти особливу модель дії, що визначається вродженою в людині неврологічною структурою, то в чистому вигляді ми можемо спостерігати її в царстві тварин[22]. Що нижчу сходинку посідає тварина за шкалою розвитку, то краща її адаптація до природи, а також уся її діяльність контролюється інстинктами та рефлекторними механізмами. Славнозвісна соціальна організація деяких комах є виключно результатом інстинктивного впорядкування. Натомість що вище тварина перебуває на шкалі за станом свого розвитку, то гнучкіші її моделі поведінки та менш широке її структуральне пристосування до навколишнього світу при народженні. «Інстинкт. .. у вищих форм тварин є категорією, яка зводиться нанівець, якщо взагалі не зникає, особливо у людей»[23].

Людське існування починається тоді, коли діяльність людини досягає певного ступеня свободи від інстинктів, коли пристосування до природи втрачає примусовий характер, коли способи дії більше не обумовлюються генетично успадкованими людиною механізмами. Інакше кажучи, людське існування і свобода є від самого початку нерозлучними. Свобода тут вживається не в позитивному сенсі «свобода для», а в негативному — «свобода від», тобто свобода від інстинктивного обумовлення дій людини.

Свобода в такій концепції, як ми її щойно розглянули, є неоднозначним подарунком. На відміну від тварини, людина народжується без вродженого апарата, який би задавав їй правильну поведінку[24]. Вона залежить від своїх батьків більше, ніж будь-яка тварина, а її реакції на довкілля менш оперативні, не такі ефективні й менш автоматичні, ніж інстинктивно обумовлені дії. Людина проходить крізь усі небезпеки і страхи, не оснащена інстинктивними реакціями. Одначе саме ця безпорадність людини є тією вихідною точкою, з якої починається становлення людини. Біологічна слабкість людини є передумовою появи культури людства.

Від самого початку свого існування людина зіштовхується з вибором між різними варіантами дій. У тварин є неперервний ланцюжок реакцій, що починається зі стимулу (приміром, із почуття голоду), і закінчується більш-менш визначеним перебігом дій, за допомогою якого тварина позбавляється напруження, створеного стимулом. У людині цей ланцюжок є перерваним. На початку також є стимул, але перебіг подій не заданий, а «відкритий», тобто людина має вибрати між різними варіантами дій. Замість заданого інстинктами перебігу подій людина має зважити можливі варіанти дій у себе в голові, тобто починає розмірковувати. Людина змінює свою роль щодо природи — від суто пасивно-пристосовницької до активної, інакше кажучи, починає працювати. Вона винаходить знаряддя праці, приборкує сили природи й таким чином відокремлює себе від природи дедалі дужче. Людина потроху, спершу нечітко, та все ж починає усвідомлювати себе (чи радше свою групу) як таку, що не становить єдності з природою. Вона також поступово розуміє, що доля, яка на неї чекає — трагічна: бути частиною природи, проте виходити за її межі. Людина розуміє, що в кінці всього її підстерігає смерть, навіть якщо вона втікатиме від цього факту у свої численні фантазії.

Особливо яскраво фундаментальна природа стосунків між людиною і свободою описана в біблійному міфі про вигнання з раю.

Цей міф ототожнює початок історії людства з актом вибору, але основний його наголос — на гріховності дії, цьому першому акті вияву свободи, і на тих стражданнях, що на них наразила себе людина. Чоловік і жінка живуть у райському саду в цілковитій гармонії — як між собою, так і в стосунках із природою. Панує благодать, і немає потреби працювати. Немає ані вибору, ані свободи, ані потреби думати. Людині заборонено їсти з дерева пізнання добра і зла. Людина порушує цю заборону, руйнує гармонійні стосунки з природою, частиною якої вона є доти, доки не виходить за її межі. З позиції церкви, що виступає в ролі наділеного владою авторитету, цей учинок, безумовно, є гріхом. Проте з позиції людини саме така дія є початком людської свободи. Учинити проти Божих наказів означає звільнитися від примусу, піднятися з рівня долюдського існування до життя на рівні людини. Учинити всупереч наказу наділеного владою авторитету, згрішити — також означає в позитивному людському сенсі перший акт свободи, а отже, саме це є першим людським учинком. У цьому міфі з формальної точки зору гріх — це поїдання плоду з дерева пізнання. Акт непокори, як акт свободи, є і початком логічного мислення[25]. Цей міф також оповідає нам і про інші наслідки першого акту свободи. Порушено початкову гармонію у стосунках між людиною і природою. Господь оголошує війну між чоловіком і жінкою, війну між людиною і природою. Людина відокремлюється від природи, вона робить перший крок для того, щоб стати «індивідом», бо своїм учинком вона стає людиною. Людина зробила перший учинок свободи. Міф наголошує на тих стражданнях, які спричиняє ця дія. Щоб вийти за межі природи, щоб стати відчуженою від неї та інших людей, людина бачить себе оголеною і присоромленою. Вона — самотня і вільна, але водночас безсила й налякана. Щойно здобута свобода здається їй прокляттям. Людина тепер є вільною від солодких пут раю, проте не є вільною керувати сама собою, вона не вільна реалізувати своє індивідуальне «я».

«Свобода від» не є ідентичною позитивній свободі, тобто «свободі для». Людина виникла з природи в результаті тривалого процесу, але значною мірою все одно залишається прив’язаною до неї — до тієї землі, на якій живе, до сонця, місяця і зірок, до дерев і квітів, до тварин і до групи людей, з якими її поєднують кревні зв’язки. Первісні релігії засвідчують стосунки людини з природою, бо в ній жива та нежива природа є частиною світу людини, якщо так можна сказати, тому й людина є все ще частиною природи.

Первинні зв’язки блокують повноцінний розвиток людини, перешкоджають розвитку її розуму і критичного мислення, дозволяють їй усвідомлювати себе та інших лише опосередковано, через участь у племені, у світській чи релігійній громаді, але не як самостійну людську істоту. Інакше кажучи, вони блокують розвиток людини як вільного, продуктивного індивіда, здатного самостверджуватися. Це один бік справи, але є й інший. Ця ідентичність, що єднає індивіда з природою, племенем, релігією, також надає індивіду почуття безпеки. Він належить до впорядкованого цілого, він укорінений у ньому, а умови його членства не підлягають обговоренню. Людина може страждати від спраги чи гніту, але не страждає від найгіршого болю — цілковитої самотності й сумнівів.

Як ми побачили, процес розвитку людської свободи має такий самий діалектичний характер, який ми помітили в процесі становлення індивіда. З одного боку, це процес посилення людини, у якому вона починає приборкувати сили природи, розвиває власне мислення, під час якого дедалі тісніше солідаризується з іншими людськими істотами. Та з іншого боку, посилення індивідуалізації означає ще більшу ізоляцію, вагання й невизначеність у своїй ролі в цьому всесвіті, у сенсі власного життя. З усього цього виростає й почуття безсилля та незначущості як індивіда.

Якби процес розвитку людства був гармонійним, якби він відбувався за заданим планом, тоді обидва його аспекти — посилення могутності та зміцнення індивідуалізації — були б ідеально збалансованими. Як завжди буває, історія людства — це історія конфліктів і розбрату. Кожен новий крок з посилення індивідуалізації загрожує людині новими небезпеками. Коли первинні зв’язки розірвано, відновити їх неможливо — до втраченого раю нема вороття. Існує єдине можливе та продуктивне рішення щодо взаємин людини, яка стала індивідом, із навколишнім світом: її активна солідарність з іншими людьми та спортивна діяльність, любов і праця, які возз’єднують людину зі світом, і вже не первинними зв’язками, але на правах вільного й незалежного індивіда.

Водночас, якщо економічні, соціальні та політичні умови, від яких залежить процес індивідуалізації людини, не пропонують належної основи для повної реалізації індивідуальності у викладеному вище сенсі, і при цьому люди вже розірвали ті зв’язки, які надавали їм почуття безпеки, виникає розрив, що перетворює здобуту свободу на непосильний тягар. Потім ця свобода ототожнюється з сумнівом, із життям без сенсу та орієнтирів. Виникають потужні тенденції до втечі від цього виду свободи — потяг до підкорення чи якогось іншого виду відносин із людьми та світом, які обіцяють полегшити вагання, навіть якщо вони позбавляють індивіда його свободи.

Історія Європи й Америки від часів Середньовіччя — це історія виокремлення індивіда. Цей процес розпочався в Італії, за доби Відродження, і свого апогею досягнув саме сьогодні. На звільнення від світу Середньовіччя знадобилося чотириста років для того, щоб визволити людство від найочевидніших пут, які його обмежували. У багатьох аспектах індивід виріс, розвинувся розумово й емоційно, а ступінь його участі в культурному житті досяг небачених раніше масштабів, але так само зросла й прірва між поняттями «свободи від» та «свободи для». Диспропорція між свободою від будь-яких зв’язків і нестача можливостей для позитивної реалізації свободи й індивідуальності призвела в Європі до панічної втечі від свободи до нових зв’язків або до позиції цілковитої байдужості.

Наше дослідження значення свободи для сучасної людини розпочнемо з аналізу особливостей культури в Європі за доби Середньовіччя та на початку Нового часу. За цей період економічна основа західного суспільства зазнала докорінних змін, що супроводжувалися такими самими радикальними змінами у структурі особистості людини. Тоді ж виникає й нова концепція свободи, яка отримала своє найвиразніше ідеологічне втілення у нових релігійних доктринах Реформації. Щоб збагнути свободу в нинішньому суспільстві, треба починати саме з того періоду, протягом якого були закладені підвалини сучасної культури, бо саме цей етап формування людини дозволяє збагнути подвійне значення свободи, з яким ми маємо справу сьогодні, краще, ніж будь-яка з наступних епох. З одного боку, людина з часом стає вільнішою від зовнішньої влади, а з іншого — посилення ізоляції людини призводить до почуття нікчемності та безсилля. Наше розуміння нових компонентів у структурі особистості людини зміцнюється завдяки дослідженню їхніх витоків, оскільки аналіз основних характеристик капіталізму й індивідуалізму у самих зародках дозволяє порівняти їх з економічною системою і тим типом особистості, які докорінно відрізняються від наших. Саме це зіставлення дозволяє нам краще зрозуміти особливості сучасної соціальної системи й того, як вона сформувала структуру характеру людей, які в ній живуть, а також нового духу, що є результатом зміни особистості людини.

Наступний розділ також продемонструє, що доба Відродження подібна до нашої сучасності більше, ніж може здаватися на перший погляд. Насправді, попри всі очевидні відмінності між двома різними епохами, з XIV століття не було жодного періоду в історії, який настільки скидався б на теперішній світ — з позиції подвійного значення свободи. Реформація є одним із джерел ідеї свободи та автономії людини в тому вигляді, у якому вони подані в наших сучасних демократіях. Хоча саме на цьому аспекті зазвичай наголошують, особливо в некатолицьких країнах, часто ігнорують інший аспект Реформації, у якому акцентується на гріховності людської природи, на безсиллі й незначущості індивіда, на необхідності його підкорення зовнішнім силам. Ідея нікчемності індивіда, уявлення про те, що він в принципі неспроможний покладатися сам на себе, а тому потребує підкорення, також є основною складовою гітлерівської ідеології, якій, одначе, на відміну від релігійної догматики протестантизму, бракує закладеного наголосу на свободі та моральних принципах.

Ця ідеологічна подібність — не єдине, що робить дослідження XV та XVI століть особливо потужною вихідною точкою для розуміння сучасного стану речей. Важливою також є сильна схожість станів суспільства, тож я спробую продемонструвати, як саме ця схожість пояснює подібності між епохами на рівнях ідеології та психології. Як зараз, так і тоді традиційному способу життя більшості населення загрожували революційні зміни економіки й соціального порядку. Як і сьогодні, влада монополій та могутність капіталу найбільше загрожували середньому класу, і саме ця загроза мала важливий вплив на дух та ідеологію тієї частини суспільства, якій вони загрожували, через загострення у людини відчуття самотності й незначущості.