Втеча від свободи

Розділ VI Психоаналіз нацизму

У попередньому розділі ми зосереджувалися на двох психологічних типах: на авторитарному характері особистості й на людині-автоматі. Я сподіваюся, що ретельний розгляд цих типів допоможе нам зрозуміти проблеми, які розглядаються в цьому та наступних розділах: з одного боку, на психології нацизму, з іншого — на психології сучасної демократії.

У розгляді психології нацизму ми насамперед маємо збагнути, яке значення для розуміння нацизму мають психологічні фактори. У науковій і тим паче популярній літературі про нацизм висловлювалися дві протилежні точки зору: перша, психологічна, не пояснює фашизму за межами суто економічного й політичного підходу, друга стверджує, що фашизм є суто психологічною проблемою.

Перша точка зору розглядає нацизм або як результат винятково економічного розвитку, тобто як наслідок експансіоністських тенденцій німецького імперіалізму, або як суто політичне явище, себто захоплення державної влади політичною партією, яку підтримують промисловці та юнкери. Якщо стисло викласти цей підхід, то перемога нацизму в ньому розуміється як наслідок обману й придушення більшості народу віроломною меншістю.

Друга точка зору полягає в тому, що нацизм можна пояснити виключно за допомогою психології, або, якщо точніше, за допомогою категорій психопатології. Гітлер вважається маніяком чи «невротиком», а його послідовники — божевільними чи психічно неврівноваженими людьми. Відповідно до цього пояснення, як його викладає Л. Мамфорд, справжні корені фашизму треба шукати «в людській душі, а не в економіці». Він продовжує: «У безмірних гордощах, насолоді жорстокістю, невротичному розпалі — саме в цьому, а не у Версальському договорі й у слабинах Веймарської республіки корениться пояснення фашизму»[114].

На нашу думку, жодне з пояснень, які наполягають на політичних та економічних чинниках і при цьому не враховують психологічних, не може бути правильним. Нацизм є психологічною проблемою, але самі психологічні чинники треба аналізувати лише з урахуванням того, що вони формувалися під впливом соціально-політичних та економічних факторів. Нацизм є економічною й політичною проблемою, однак те, як він здобув владу над цілим народом, необхідно зрозуміти з урахуванням психологічних факторів. У цьому розділі ми займемося саме психологічним аспектом нацизму, його людською базою. Це означає, що нам слід розглянути два питання: особливості структури характеру тих людей, до яких звернена нацистська ідеологія, та психологічний характер самої ідеології, що перетворив її на такий ефективний інструмент впливу на цих людей.

Під час розгляду психологічного підґрунтя успіху нацизму потрібно з самого початку провести важливе розмежування: одна частина населення схилилася перед нацистським режимом без якогось значного опору, але вона не захопилася ідеологією чи політичною практикою нацизму. Іншу частину народу надзвичайно приваблювала нова ідеологія, і ці люди фанатично віддалися тим, хто її проголошував. Перша група складалася в основному з робітничого класу, а також з ліберальної і католицької буржуазії. Хоч вони й мали чудову організацію (особливо робітничий клас) і хоча ці класи весь час ставилися до нацизму вороже від самого моменту його зародження й до 1933 року, вони не проявили того внутрішнього опору, якого можна було б очікувати, на основі їхніх політичних переконань. Їхня воля до опору зламалася дуже скоро, і відтоді вони не завдавали особливих клопотів новому режимові (за винятком, звісно ж, тієї невеличкої меншини, яка героїчно боролося з нацизмом протягом усіх цих років). Психологічно ця готовність підкоритися нацистському режиму, напевне, була зумовлена станом внутрішньої втоми й пасивності, що, як буде показано в наступному розділі, притаманні індивіду нашої епохи навіть у демократичних країнах. Що стосується робітничого класу Німеччини, то тут існує ще одна причина: поразка, якої він зазнав після перших перемог у революції 1918 року. Робітничий клас вступив у повоєнний період із великими надіями на звершення соціалізму або щонайменше на істотне поліпшення свого економічного, політичного та соціального становища, але з дуже різних причин йому довелося зазнати безперервної низки поразок, які призвели до цілковитого краху надій. На початок 1930 року результати перших його перемог були майже повністю знищені, що призвело до глибокого розчарування, зневіри у лідерах, сумніву щодо доцільності будь-яких політичних організацій чи політичної діяльності. Робітники досі залишалися членами партій і свідомо продовжували вірити в політичні доктрини; але в глибині душі чимало їх втратили бодай якусь надію на те, що політична боротьба може бути ефективною.

Лояльність більшості населення до нацистського уряду посилилася додатковим стимулом після приходу Гітлера до влади. Мільйони людей стали ототожнювати уряд Гітлера з «Німеччиною». Тепер він тримав у своїх руках державну владу, і тому боротьба з ним означала самовиключення зі спільноти німців; коли решта партій була розпущена й нацистська партія «зробилася» Німеччиною, опозиція до цієї партії стала рівнозначна опозиції щодо самої Німеччини. Мабуть, для пересічної людини немає нічого важчого, ніж почуватися самотньою, не належачи до жодної великої групи, з якою вона могла б себе ототожнити. Громадянин Німеччини, якими б чужими не були для нього принципи нацизму, повинен обирати між самотністю і почуттям єдності з Німеччиною, і більшість обрала єдність. У багатьох випадках люди, які не мають нічого спільного з нацизмом, захищають нацизм від критики іноземців, бо розцінюють її як нападки на Німеччину. Страх перед ізоляцією і відносна слабкість моральних принципів значної частини населення допомагають будь-якій партії завоювати лояльність, як тільки ця партія захоплює державну владу.

З цього випливає найважливіша аксіома політичної пропаганди: будь-які нападки на Німеччину як таку, будь-яка викривальна пропаганда щодо «німців» (на кшталт символічного прізвиська «гуни» у період минулої війни) тільки посилюють лояльність тих, хто ще не цілком ототожнює себе з нацистською системою. Одначе цю проблему не може вирішити навіть найбільш розумна і майстерна пропаганда. Її може розв’язати лише перемога в усіх країнах однієї фундаментальної істини: етичні принципи вищі за існування нації, і відданість цим принципам вводить індивіда до спільноти всіх тих, хто поділяв, поділяє і поділятиме це переконання.

На противагу негативному або байдужому ставленню робітничого класу, ліберальної та католицької буржуазії, нижчі верстви середнього класу — дрібні крамарі, ремісники, службовці — захоплено вітали нацистську ідеологію[115].

Представники старшого покоління серед цих класів сформували пасивнішу базу нацизму, а їхні сини й дочки стали його активними борцями. Нацистська ідеологія — дух сліпого послуху вождеві, ненависть до расових і політичних меншин, жага до завоювань і панування, звеличення німецького народу й «нордичної раси» — мала для них величезну емоційну привабливість, і саме вона підкорила їх та перетворила на палких прибічників нацизму й борців за його справу.

Відповідь на питання про те, чому нацистська ідеологія виявилася настільки привабливою для низів середнього класу, слід шукати в соціальному характері цієї верстви. Соціальний характер зазначеної групи помітно відрізняється від соціального характеру робітничого класу, верхів середнього класу, аристократії та вищих класів. По суті, деякі риси були притаманні цій частині середнього класу протягом усієї історії: любов до сильного й ненависть до слабкого, обмеженість, ворожість, скнарість — як у почуттях, так і в грошах, і особливо аскетизм. Погляди цих людей завжди були вузькими та обмеженими, вони з підозрою і ненавистю ставилися до незнайомця, а знайомий завжди викликав у них зневажливу цікавість і заздрість, причому їхня заздрість раціоналізувалася як презирливе обурення; усе їхнє життя ґрунтувалося на принципі вічної нестачі чогось — не тільки в економічному, а й у психологічному сенсі.

Якщо ми говоримо, що соціальний характер низів середнього класу відрізняється від соціального характеру робітничого класу, це зовсім не означає, що структура характеру такого типу не зустрічається і серед робітників. Проте вона типова для низів середнього класу, а серед робітників у настільки ж чіткій формі проявляється лише в меншості. Водночас ті чи інші риси такого характеру в менш вираженій формі виявлялися й у більшості представників робітничого класу, наприклад, підвищена шанобливість до влади або ощадливість, проте значна частина білих комірців (можливо, і більшість) за характером, мабуть, ближча до робітників (особливо до робітників великих заводів), ніж до «старого середнього класу», який не брав участі в розвитку монополістичного капіталізму й для якого цей капіталізм становив значну загрозу[116].

Звісно ж, соціальний характер нижчих прошарків середнього класу був таким самим ще задовго до війни 1914 року, але так само очевидно, що повоєнні події посилили в цих людях саме ті риси, на які найбільше впливала нацистська ідеологія: прагнення до підпорядкування і жага влади.

У період перед Німецькою революцією 1918 року економічне становище нижніх верств старого середнього класу — дрібних підприємців і ремісників — уже суттєво погіршувалося, але й не було безнадійним, бо досі ще існувало багато чинників, які підтримували стабільність цього прошарку.

Авторитет монархії був незаперечним і, спираючись на неї та ототожнюючи себе з нею, представник низів середнього класу набував упевненості й нарцистичної гордості. Авторитет релігії і традиційної моралі також тримався міцно. Сім’я вважалася непорушною фортецею, надійним притулком у ворожому світі. Індивід відчував свою належність до стійкої соціальної та культурної системи, у якій мав власне місце. Підпорядкування наявним авторитетам та лояльність до них достатньо задовольняли його мазохістські нахили, проте він не доходив до крайнього самозречення і ще розумів важливість власної особистості. Ту впевненість або агресію, яких йому бракувало, компенсувала йому сила авторитетів, яким він підпорядковувався. Якщо коротко, то його економічне становище було ще достатньо міцним для того, щоб надавати йому відчуття задоволення собою; авторитети ж, на які він спирався, були доволі сильними, щоб забезпечувати його додатковою впевненістю, якщо йому бракувало власної.

У повоєнний період ситуація значно змінилася. Передусім економічний занепад старого середнього класу істотно пришвидшився, що зумовила інфляція, яка до 1923 року майже повністю поглинула всі заощадження, накопичені багаторічною працею.

Хоча період між 1924 та 1928 роками приніс економічний розвиток і дав надію низам середнього класу, від цих позитивних перспектив після депресії 1929-го нічого не лишилося. Як і в період інфляції, середній клас, затиснутий між робітниками та вищими класами, виявився найбільш беззахисним, а отже, і найдужче ураженим негативними економічними тенденціями[117].

Окрім цих економічних причин, були ще й психологічні, які тільки погіршили ситуацію: насамперед поразка у війні й падіння монархії. Монархія і держава свого часу вважалися непорушною основою, на якій в психологічному сенсі будувалося все існування дрібного буржуа, а їх падіння зруйнувало самі підвалини його життя. Якщо стало можливим публічно висміювати кайзера, якщо можна було нападати на офіцерів, якщо державі довелося змінити форму правління і погодитися з «червоними агітаторами» на міністерських посадах, а якогось сідляра зробити президентом, то в що залишається вірити маленькій людині? Раніше вона ототожнювала себе з усіма цими інститутами, як унтер-офіцер ототожнює себе з армією; але тепер, коли їх більше не було, куди вона могла податися?

Інфляція теж зіграла як економічну, так і психологічну роль. Вона завдала смертельного удару принципам ощадливості та престижу держави. Якщо багаторічні заощадження, заради яких людина відмовляла собі в стількох маленьких радощах, можна втратити без жодної її провини, то який тоді сенс заощаджувати взагалі? Якщо держава може порушити свої зобов’язання, надруковані на її банківських білетах та облігаціях, то кому ж тоді взагалі можна вірити?

Після війни різко впав не тільки економічний рівень середнього класу, але і його соціальний престиж. Перед війною представник цього класу відчував, що він — хтось кращий, аніж просто робітник. Після революції соціальний престиж робітничого класу значно зріс, відповідно, змінився й погляд на середній клас. Тепер уже не було того класу, на представників якого можна було погордливо дивитися згори вниз, тобто зник цей привілей, який завжди був однією з головних утіх у житті дрібних крамарів і подібної до них публіки.

На додаток до всіх цих факторів дав тріщину й останній бастіон упевненості середнього класу — сім’я. У повоєнні роки похитнувся авторитет батька та вся мораль середнього класу, і в Німеччині цей процес був, мабуть, помітнішим, ніж в інших країнах. Молоде покоління поводилося на власний розсуд і більше не переймалося схваленням батьків.

Причин цього процесу занадто багато, і вони складні, тож ми не можемо детально їх тут розглянути. Я згадаю лише кілька з них. Занепад колишніх соціальних символів влади й авторитету, таких як монархія і держава, вплинув і на роль індивідуальних символів авторитету — батьків. Якщо ті авторитети, до яких батьки вимагали від молоді поваги, виявилися слабкими, то й батьки втратили власний престиж і владу. Іншим фактором було те, що в нових умовах, особливо під час інфляції, старше покоління розгубилось і виявилося менш здатним до пристосування, ніж пронирливе молодше покоління. Тож молодь відчувала перевагу над старшими й уже не могла сприймати серйозно ані їхні повчання, ані їх самих. Ба більше, економічний занепад середнього класу позбавив батьків традиційної ролі гарантів економічного майбутнього своїх дітей.

Старше покоління нижніх верств середнього класу сповнювалося гіркого розчарування, однак більш пасивно, а молодше покоління прагнуло до дії. Його економічне становище було підірване, бо молодь втратила ту базу незалежного економічного існування, яку мали її батьки; ринок праці був насичений, тож годі було розраховувати на заробіток, наприклад, лікареві або адвокату. Ті, хто повернувся з війни, вважали, що вони заслужили кращої долі, ніж та, що їм випала. Особливо це стосувалося маси молодих офіцерів, які за кілька років звикли природно командувати й відчувати владу, вони не могли примиритися з положенням дрібних службовців чи комівояжерів.

Посилення соціальної фрустрації вело до психологічної проекції, що стала важливим джерелом становлення націонал-соціалізму: замість того щоб усвідомити економічну й соціальну долю старого середнього класу, його представники почали свідомо вважати, що їхня доля — це доля всієї нації. Поразка їхньої країни та Версальський договір стали тими символами, на які вони перенесли свою справжню — соціальну — фрустрацію.

Часто говорять, що поводження держав-переможців із Німеччиною 1918 року було однією з головних причин підйому нацизму. Це твердження потребує уточнення. Більшість німців вважала, що мирний договір — несправедливий, але якщо середній клас ставився до нього з гіркотою і злобою, то робітничий клас сприймав цей договір значно спокійніше. Робітники були проти колишнього режиму, і поразка у війні для них означала поразку старого устрою. Вони відчували, що гідно воювали за свою країну та що їм нема чого соромитися. Водночас перемога революції, яка стала можливою тільки внаслідок військової поразки монархії, була виграшною для них в економічному, політичному та людському планах. Гнів проти Версальського договору спирався на низи середнього класу; націоналістичне обурення цим договором було раціоналізацією, за допомогою якої здійснювалася проекція почуття соціальної неповноцінності на почуття неповноцінності національної.

Ця проекція досить очевидна в особистому розвитку Гітлера. Він був типовим представником нижчих верств середнього класу, тобто ніким, без жодних перспектив на майбутнє. Він дуже гостро відчував свою роль парії. У книжці «Майн Кампф» Гітлер часто говорить, що замолоду він був «ніхто», «невідомий чоловік». Хоча це відчуття було наслідком його власного соціального становища, він міг раціоналізувати його в національних символах. Народившись за межами Рейху, Гітлер почувався парією не стільки в соціальному плані, скільки в національному, а Велика Німецька імперія — Рейх, до якого зможуть повернутися всі його сини, — стала для нього символом соціального престижу та надійності[118].

Почуття тривоги, безсилля і соціальної ізоляції, які переживав старий середній клас, і деструктивність, яка з цього випливала, все ж таки не були єдиним психологічним джерелом нацизму. Селяни обурювалися міськими кредиторами, яким заборгували. Натомість робітники були збентежені й розчаровані постійним здаванням політичних позицій, своєрідним відступом, який розпочався одразу ж після перших їхніх перемог 1918 року, особливо керівництвом, що повністю втратило стратегічну ініціативу. Переважну частину народу охопило почуття власної нікчемності та безсилля, яке ми схарактеризували як типове для монополістичного капіталізму.

Ці психологічні умови не були «причиною» нацизму — вони становили ту людську основу, без якої нацизм не міг би розвинутися, проте будь-який аналіз виникнення і перемоги нацизму має не тільки спиратися на психологічні, а й враховувати економічні та політичні умови. Зазначимо, що цим аспектам досліджуваної проблеми присвячена велика кількість літератури, також візьмімо до уваги, що наша книжка стосується конкретної теми, і, відповідно, потреби вдаватися в обговорення економічних і політичних питань ми не маємо. Водночас читачеві можна нагадати, яку роль у становленні нацизму зіграли представники великого капіталу й напівзбанкрутілого юнкерства. Без їхньої підтримки Гітлер ніколи не зміг би перемогти, а цю підтримку зумовили радше економічні інтереси, ніж психологічні фактори.

Класи, що володіли майном, зіткнулися з парламентом, у якому 40 % депутатів були соціалістами й комуністами, що представляли верстви населення, незадоволені наявною соціальною системою, і в якому ставало дедалі більше нацистських депутатів — теж представників класу, який перебував у різкій опозиції до наймогутніших кіл німецького капіталізму. Такий парламент своєю більшістю презентував тенденції, спрямовані проти їх економічних інтересів і здавався їм небезпечним. Вони говорили, що демократія не працює. Насправді можна було сказати, що демократія працювала аж надто добре: парламент достатньо адекватно представляв відповідні інтереси різних класів населення країни, і саме тому парламентська система стала несумісною з прагненням великих промисловців і напівфеодальних землевласників зберегти своє привілейоване становище. Представники привілейованих класів розраховували на те, що нацизм скерує емоційний заряд, який їм загрожував, у інше русло й водночас поставить націю на службу їхнім економічним інтересам. Загалом нацисти їх не розчарували, хоча вони дещо помилились у своїх розрахунках щодо майбутніх дій нацистів. Гітлер та його бюрократія не стали таким знаряддям, якими б Тюссени й Круппи[119] могли командувати на свій розсуд: їм довелося розділити владу з нацистською бюрократією, а в деяких випадках навіть підкоритися їй. Хоча нацизм і завдав економічної шкоди всім іншим класам, він дбайливо опікав інтереси найпотужніших груп німецької промисловості. Нацистська система — це «виправлений» варіант довоєнного німецького імперіалізму; нацисти підхопили справу полеглої монархії і продовжили її (утім, республіка практично не заважала розвитку монополістичного капіталізму в Німеччині, а допомагала йому доступними методами).

На цьому етапі в читача може виникнути запитання: як узгодити твердження про те, що психологічну базу нацизму становить старий середній клас, із твердженням про те, що нацизм функціонує в інтересах німецького імперіалізму? Відповідь у принципі така ж, як і відповідь на питання про роль міського середнього класу в період розвитку капіталізму. У повоєнний час саме середньому класу, особливо його нижнім прошаркам, загрожував монополістичний капіталізм. Його охопила тривога, ненависть і паніка, він був сповнений прагнення підкоритись обнадійливій силі й водночас бажання панувати над кимось безсилим і безправним. Ці почуття були використані зовсім іншим класом для встановлення режиму, який мав діяти в його інтересах. Гітлер виявився настільки ефективним знаряддям, оскільки в ньому поєднувалися риси обуреного й озлобленого дрібного буржуа, з яким низи середнього класу могли ототожнювати себе емоційно та соціально, з рисами опортуніста, готового служити інтересам німецьких промисловців та юнкерів. Спочатку він видавав себе майже за месію старого середнього класу, обіцяв знищити універсальні магазини, покінчити з пануванням банківського капіталу тощо. Ці обіцянки так і не були виконані, хоч це й не мало значення. Нацизм ніколи не мав справжніх політичних або економічних принципів. Важливо зрозуміти, що єдиним принципом нацизму був його радикальний опортунізм. Значення мало те, що сотні тисяч дрібних буржуа (у яких за нормального ходу подій було обмаль шансів розбагатіти чи домогтися влади), ставши членами нацистської бюрократії, дістали великий шмат багатства й престижу, оскільки змусили вищі класи поділитися з ними. Інші, які не ввійшли до нацистської бюрократичної машини, отримали роботу, відібрану у євреїв та політичних ворогів, а решта, хоч хліба в них більше й не стало, одержали свої «видовища». Емоційне задоволення від цих садистських вистав та ідеології, що наповнила їх почуттям переваги над рештою людства; і це задоволення змогло — бодай на якийсь час — компенсувати той факт, що їхнє життя зубожіло як в економічному, так і в культурному сенсі.

Отже, ми побачили, що певні соціально-економічні зміни, особливо занепад середнього класу і зростання ролі монополістичного капіталу, справили глибокий психологічний вплив. Цей вплив був посилений та впорядкований політичною ідеологією (так само, як свою роль у XVI столітті відіграли релігійні ідеології), і тому збуджені психічні сили стали ефективними в досягненні цілей, прямо протилежних до економічних інтересів цього класу. Нацизм психологічно відродив нижні шари середнього класу, але водночас узяв участь у руйнуванні їхніх колишніх соціально-економічних позицій. Він мобілізував емоційну енергію цього класу й перетворив її на потужну силу в боротьбі за економічні й політичні цілі німецького імперіалізму.

Далі ми спробуємо показати, що особистість Гітлера, його вчення і вся нацистська система є крайніми проявами тієї структури характеру, яку ми назвали «авторитарною», і саме тому Гітлер особливо приваблював частину населення, якій був притаманний подібний склад характеру.

Автобіографія Гітлера прекрасно ілюструє авторитарний характер особистості, а оскільки вона є ще й визначним «твором» нацистської літератури, то я скористаюся нею як головним джерелом для аналізу психології нацизму.

Сутність авторитарного характеру визначається одночасною наявністю в людині садистських і мазохістських потягів. Садизм ми визначили як прагнення до необмеженої влади над іншими, яке більш-менш переплітається з деструктивністю; мазохізм — як прагнення розчинитись у потужнішій силі, долучитися до її могутності й слави. Як садистські, так і мазохістські тенденції спричиняються неспроможністю ізольованого індивіда до самостійного існування, а також його потребою в симбіотичному зв’язку, здатному подолати цю самотність.

Садистичні прагнення до влади неодноразово демонструються у праці «Майн Кампф». Вони ж характерні й для відносин Гітлера з німецьким народом, який він зневажає і «любить» типово по-садистському, і для його ставлення до політичних ворогів, проти яких спрямовуються його деструктивні елементи, що є важливою складовою його садизму. Він пише про задоволення, яке маси отримують від панування: «Чого вони хочуть, так це перемоги сильнішого і знищення чи беззастережної капітуляції слабшого»[120]. «Як жінка... яка підкориться сильному чоловікові, а не пануватиме над слабосильним, так само й маси люблять більше володаря, ніж прохача, і внутрішньо їх значніше задовольняє доктрина, що не допускає жодного суперника, ніж благодіяння ліберальної свободи; часто вони розгублені й не знають, що робити з цією свободою, і почуваються покинутими. Вони не усвідомлюють ні нахабства, яким їх духовно тероризують, ні образливого обмеження їхніх людських свобод, бо ніколи не усвідомлюють, як ця доктрина їх обдурює»[121].

Він пише про придушення волі слухачів потужнішою силою оратора як про суттєвий фактор пропаганди. І навіть не вагається у визнанні того, що фізична втома його аудиторії — це найбажаніша умова сугестивності. Обговорюючи питання про те, який час дня найбільш підхожий для проведення масових політичних мітингів, він говорить: «Мабуть, уранці й навіть протягом дня людська воля енергійніше повстає проти спроб підпорядкувати її волі й думці іншої людини. Але ввечері вона легше поступається потужнішій силі твердішої волі. По суті, кожен такий мітинг є сутичкою двох протилежних сил. Вищий ораторський дар панівної апостольської натури легше наверне до нової волі людей, у яких природним чином ослабла сила опору, ніж людей, які ще цілком володіють своєю психічною енергією і силою волі»[122].

Сам Гітлер дуже добре усвідомлює умови, за яких виникає прагнення до підпорядкування, і чудово описує стан людини, присутньої на масовому мітингу:

«Масові мітинги необхідні хоча б тому, що індивід, який стає прихильником нового руху, почувається самотнім і легко піддається страху залишитися на самоті, на таких мітингах уперше бачить видовище великої спільноти, щось таке, що додає більшості людей сили й бадьорості... Якщо він уперше вийшов зі своєї маленької майстерні або з великого підприємства, де він почувається дуже маленьким, і потрапив на масовий мітинг, то тут його оточують тисячі й тисячі людей з тими самими переконаннями... він сам підпадає під магічний вплив того, що ми називаємо масовим навіюванням»[123].

Геббельс говорить про маси в тому ж дусі. «Люди не хочуть нічого іншого, крім того, щоб ними пристойно керували», — пише він у своєму романі «Міхаель»[124]. Маси для нього «не більше ніж камінь для скульптора. Вождь і маси — це не більша проблема, ніж художник і фарби»[125].

В іншій книжці Геббельс дає точний опис залежності садиста від його об’єкта: яким слабким і спустошеним він почувається, якщо не має влади над кимось, і як ця влада дає йому нову силу. Ось що пише Геббельс про те, що відбувається з ним самим: «Іноді впадаєш у глибоку депресію. Її можна подолати, лише знову опинившись перед масами. Люди є джерелом нашої сили»[126].

Ту владу над людьми, яку нацисти називають керівництвом-лідерством, промовисто описав очільник німецького Трудового фронту Лей. Обговорюючи риси, необхідні нацистському керівникові, і завдання навчання лідерів, він пише: «Ми повинні знати, чи мають ці люди волю вести інших за собою, бути господарями, словом — керувати... Ми хочемо керувати й насолоджуватися цим... Ми навчимо цих людей їздити верхи... щоб дати їм почуття абсолютного панування над живою істотою»[127].

Такий самий наголос на силі та владі знаходимо у формулюванні Гітлером завдань освіти. Він говорить, що «вся освіта й виховання учня повинні спрямовуватися на те, щоб прищепити йому переконання в абсолютній перевазі над іншими»[128].

Той факт, що в іншому місці він заявляє, що хлопчика слід навчити терпіти несправедливість і не протестувати проти свого вождя, сподіваюся, має видатися читачеві щонайменше дивним. Така суперечність типова для садистсько-мазохістської амбівалентності між жагою влади та прагненням підкорятися.

Представників «еліти», тобто нацистських провідників, мотивує саме бажання влади над масами. Як показують наведені цитати, це бажання влади іноді висловлюється з дивовижною відвертістю. Інколи воно подається у менш агресивній формі за допомогою наголошення на тому, що маси лишень того й хочуть, щоб ними керували. Інколи необхідність улестити маси й приховати від них своє презирство потребує використання трюків, схожих на щось таке: говорячи про інстинкт самозбереження, який, як ми побачимо, для Гітлера більш-менш ідентичний прагненню до влади, він заявляє, що саме в арійця цей інстинкт набув найшляхетнішої форми, «оскільки він добровільно підпорядковує своє его життю суспільства і, якщо цього вимагатиме час, також приносить себе в жертву»[129].

Хоча саме «вожді» насолоджуються владою, маси аж ніяк не позбавлені садистського задоволення. Расові й політичні меншини в Німеччині, а потім й інші народи, яких оголошують слабкими або занепалими, є тими об’єктами садизму, які згодовуються масам. Гітлер та його бюрократія насолоджуються владою над німецькими народними масами і водночас привчають цей народ насолоджуватися владою над іншими народами й мотивуються пристрасним бажанням панувати над усім світом.

Гітлер без вагань прямо заявляє, що метою його та партії є світове панування. Насміхаючись над пацифізмом, він говорить: «Справді, пацифістсько-гуманна ідея, можливо, буде дуже хорошою, коли людина вищого рангу завоює світ і підпорядкує його настільки, що стане єдиним володарем земної кулі»[130].

В іншому місці він знову каже: «Держава, яка в епоху расового виродження присвячує себе турботі про свої найкращі расові елементи, одного дня обов’язково стане володаркою світу»[131].

Зазвичай Гітлер намагається раціоналізувати й виправдати своє бажання влади. Основні його аргументи такі: панування над іншими народами йде на користь як цим народам, так і світовій культурі; бажання влади корениться у вічних законах природи, а він визнає лише ці закони й дотримується їх; сам же він діє за наказом вищої влади — Бога, Долі, Історії, Природи; його прагнення до панування є тільки захистом від жаги інших панувати над ним і над німецьким народом. Він хоче виключно миру та свободи.

Прикладом раціоналізації першого типу може служити такий абзац із «Майн Кампф»:

«Якби у своєму історичному розвитку німецький народ мав таку ж єдність, яку мали інші народи, то Німецький Рейх, напевно, був би сьогодні володарем усього світу». Німецьке панування над світом, на думку Гітлера, привело б до «миру, який підтримується не пальмовими гілками сльозливих пацифістських професійних голосільниць, а затверджений переможним мечем народу повелителів, які поставили світ на службу вищій культурі»[132].

В останні роки запевнення Гітлера в тому, що його метою є не тільки добробут Німеччини, а й служба вищим інтересам цивілізації взагалі, стали добре відомі кожному читачеві газет.

Друга раціоналізація полягає в тому, що його прагнення до влади зумовлене законами природи, а це вже більше, ніж просто раціоналізація; вона випливає з бажання до підпорядкування вищій зовнішній силі, що зокрема проявляється в його грубій популяризації дарвінізму. В «інстинкті збереження виду» Гітлер вбачає «першопричину формування людських спільнот»[133].

Інстинкт самозбереження веде до боротьби сильнішого за панування над слабшим і в кінцевому підсумку до виживання (в економічному плані) найбільш пристосованих. Ототожнення інстинкту самозбереження з владою над іншими особливо яскраво виражене в гіпотезі Гітлера, буцімто «перша людська цивілізація, безумовно, не так залежала від приручення тварин, скільки ґрунтувалася на використанні другосортних людей»[134]. Він робить проекцію свого садизму на природу, яка є «жорстокою королевою всякої мудрості»[135], а її закони самозбереження «суворо продиктовані залізним законом необхідності й правом на перемогу в цьому світі найкращих і найсильніших»[136].

Цікаво зауважити, що у зв’язку з цим вульгарним дарвінізмом «соціаліст» Гітлер обстоює ліберальні принципи необмеженої конкуренції. У своїй полеміці проти співпраці різних націоналістичних груп він зазначає: «Такою комбінацією зв’язується вільна гра енергій, припиняється боротьба за добір кращого і стає неможливою остаточна перемога, яку має здобути найздоровіший і найсильніший»[137]. В іншому місці він говорить про вільну гру енергій як про мудрість життя.

Зрозуміло, теорія Дарвіна сама по собі не є вираженням почуття садистсько-мазохістського характеру особистості. Навпаки, багато її послідовників пов’язували з нею свої надії на подальшу еволюцію людства до вищих сходинок культури. Проте для Гітлера ця теорія стала одночасно виразником і виправданням його садизму. Він достатньо наївно відкриває перед нами психологічне значення, яке мала для нього теорія Дарвіна. Коли він жив у Мюнхені й був іще нікому не відомим, то, як правило, прокидався о 5 годині ранку. Він «мав звичай кидати шматочки хліба або сухі скоринки мишам, які бували в невеличкій кімнатці, і спостерігати, як ці кумедні тваринки вовтузяться і б’ються за ці скромні ласощі»[138]. Ця «гра» була для нього дарвінівською «боротьбою за життя» в мініатюрі. Для Гітлера це був бюргерський сурогат гладіаторських цирків Римської імперії, ніби прелюдія до того історичного цирку, який він збирався влаштувати.

Остання раціоналізація його садизму — виправдання, начебто це він захищається від нападу інших — також часто зустрічається в записах Гітлера. Він сам і німецький народ завжди невинні, а їхні вороги — садистські варвари. Значну частину цієї пропаганди становить навмисна, свідома брехня. Водночас їй почасти властива та сама «щирість», що притаманна параноїдальним звинуваченням. Ці звинувачення завжди мають функцію захисту від викриття власного садизму чи деструктивності. Вони будуються за формулою: це ти маєш садистські наміри, тому я невинний. У випадку Гітлера цей захисний механізм ірраціональний до крайнощів, оскільки він звинувачує своїх ворогів у тому ж, що відверто визнає своєю метою. Так, він звинувачує євреїв, комуністів і французів у тих самих речах, які він оголошує найзаконнішими цілями власних дій. Він навіть не намагається прикрити цю суперечність бодай якоюсь раціоналізацією. Він звинувачує євреїв у тому, що вони привели на Рейн африканські війська Франції з наміром винищити білу расу шляхом неминучого змішування крові, «щоб самим піднятися до положення володарів»[139]. Тут Гітлер, мабуть, сам виявив суперечність у тому, що звинувачує інших у тих наміpax, які сам проголошує шляхетною метою власної раси, тож він намагається раціоналізувати цю суперечність, стверджуючи, що євреї мають свій, інший інстинкт самозбереження, якому бракує ідеалістичного характеру, властивого арійському прагненню до панування[140].

Ті самі закиди застосовуються і проти французів. Він звинувачує їх у бажанні задушити та знесилити Німеччину. Цей закид використовується як аргумент на користь необхідності покінчити з «прагненням французів до гегемонії в Європі»[141], хоч і визнає, що на місці Клемансо діяв би так само[142].

Комуністів звинувачують у жорстокості, а успіхи марксизму приписують його політичній волі й нещадності активістів. Водночас Гітлер заявляє: «Чого не вистачало Німеччині, так це тісної співпраці нещадної влади з майстерним політичним задумом»[143].

Чеська криза 1938 року й нинішня війна дали безліч подібних прикладів. Немає жодного випадку утисків з боку нацистів, який би не пояснювали як захист від утисків з боку інших. Можна припустити, що ці звинувачення є просто фальсифікаціями, що не мають навіть тієї параноїдальної «щирості» звинувачень на адресу євреїв і французів. Проте вони все ж таки мають пропагандистську цінність, бо частина населення їм вірить, особливо низи середнього класу, сприйнятливі до параноїдальних звинувачень.

Презирство Гітлера до слабких стає особливо очевидним, коли він говорить про людей, чиї політичні цілі — боротьба за національне визволення — подібні до тих, які він проголошує сам. Мабуть, ніде нещирість зацікавленості Гітлера в національному визволенні не проявляється так чітко, як у його презирстві до безсилих революціонерів. Про невелику групу націонал-соціалістів, до якої він приєднався в Мюнхені, Гітлер говорить іронічно й презирливо. Ось його враження про перші збори, на які він прийшов: «Жахливо, жахливо, це було клубне збіговисько найгіршого штибу й вигляду. І до цього клубу я мав тепер вступати? Почали обговорювати приймання нових членів, а це означає, що я попався»[144].

Він називає їх «сміховинним дрібним утворенням», єдиною перевагою якого було те, що ця група давала «можливість для справжньої особистої діяльності»[145]. Гітлер говорить, що ніколи не вступив би до жодної з наявних великих партій, і це ставлення промовисто свідчить про його характер. Він мав почати свою діяльність у групі, яку вважав неповноцінною і слабкою. Якби йому довелося боротись з уже наявною силою чи змагатися з рівними собі, це не стимулювало б його ініціативу й сміливість.

Він проявляє таке саме презирство до слабких, коли пише про індійських революціонерів. Та сама людина, що використовувала гасло боротьби за національну свободу для власних цілей більше, ніж будь-хто інший, відчуває лише презирство до революціонерів, що зважилися без достатніх сил виступити проти могутньої Британської імперії. Гітлер каже, що пригадує «якихось азійських факірів, чи, можливо, і справжніх індійських “борців за свободу” — я не переймався цим питанням — які вешталися в той час Європою і примудрилися вбити в голову навіть багатьом досить розумним людям божевільну ідею про те, наче Британська імперія, наріжним каменем якої є Індія, саме там перебуває на межі краху... Проте індійські заколотники ніколи цього не доб’ються... Це просто неможливо, щоб збіговисько калік штурмувало могутню Державу... Хоча б тому, що я знаю їхню расову неповноцінність, я не можу пов’язувати долю моєї нації з долею так званих “пригноблених націй”»[146].

Любов до сильних і ненависть до слабких, типова для садистсько-мазохістської особистості, пояснюють безліч політичних дій Гітлера та його прибічників. Республіканський уряд сподівався «заспокоїти» нацистів своїм терпимим щодо них поводженням, але їхню ненависть розпалювала саме відсутність сили й твердості. Гітлер ненавидів Веймарську республіку, тому що вона була слабка; він захоплювався промисловими й військовими керівниками, бо вони мали владу й силу. Він ніколи не боровся проти усталеної сильної влади й нападав лише на ті групи, які вважав у принципі безсилими. І гітлерівська, і муссолінівська «революції» відбувалися під захистом панівної влади, а їхніми улюбленими супротивниками були ті, хто не міг захиститися. Можна навіть припустити, що ставлення Гітлера до Великої Британії теж було обумовлене, зокрема, цим психологічним комплексом. Поки він вважав Британію сильною, то любив і захоплювався нею. Коли ж він переконався у слабкості британської позиції під час і після Мюнхена, його любов перетворилася на ненависть і прагнення знищити її. З цієї точки зору «заспокоєння» було політикою, яка у випадку таких особистостей, як Гітлер, спричиняла саме ворожість, а не миролюбство.

Досі ми говорили про садистський бік гітлерівської ідеології. Однак, як ми побачили під час обговорення авторитарного характеру, в ньому є і мазохістський бік, тобто, окрім бажання панувати над безпорадними істотами, існує прагнення підкорятися панівній силі, знищити своє «я». Цей мазохістський бік нацистської ідеології та практики найбільш очевидний щодо мас. Їм укотре повторюють: індивід — ніщо, він не має значення й мусить визнати особисту нікчемність, розчинитись у вищій силі й відчувати гордість від своєї участі в ній. Гітлер чітко висловлює цю думку у визначенні ідеалізму: «Тільки ідеалізм веде людей до добровільного визнання прерогатив сили й тим самим перетворює їх на порошинки світового порядку, який утворює та формує весь всесвіт»[147].

Геббельс дає схоже визначення: «Бути соціалістом, — пише він, — означає підпорядкувати своє “я” загальному “ти”; соціалізм — це принесення індивідуального в жертву загальному»[148].

Самопожертва індивіда та зведення його до порошинки, до атома, згідно з Гітлером, означає відмову від будь-якого права на власну думку, особисті інтереси, від права на щастя. Така відмова є сутністю політичної організації, в якій «індивід відмовляється представляти свою особисту думку та власні інтереси...»[149] Гітлер звеличує «неегоїстичність», повчає, що в «гонитві за власним щастям люди дедалі більше звалюються з небес до пекла»[150]. Мета виховання — навчити індивіда не стверджувати своє «я». Уже школяр повинен навчитися «мовчати не тільки тоді, коли його сварять за щось, він має навчитися також терпіти несправедливість мовчки, якщо це необхідно»[151]. Про кінцеву мету всього цього він пише так: «У народній державі народний світогляд має зрештою привести до тієї шляхетної ери, коли люди дбатимуть не про поліпшення породи собак, коней і котів, а про підвищення якості самого людства; це буде ера, коли один свідомо й мовчки зрікатиметься, а інший — радісно віддаватиме й жертвуватиме»[152].

Цей вислів звучить трохи дивно. Можна було очікувати, що після характеристики одного типу індивідів, які «свідомо й мовчки зрікаються», мала з’явиться характеристика протилежного типу, можливо, того, хто керує, бере на себе відповідальність чи щось подібне. Проте натомість Гітлер знову визначає цей «інший» тип також за його здатністю до самопожертви. Важко збагнути різницю між «мовчки зрікатиметься» та «радісно жертвуватиме». Я дозволю собі висловити здогад, що насправді Гітлер збирався зробити відмінність між масами, які повинні коритись, і правителем, який має правити. Та хоча іноді він цілком відкрито визнає прагнення до влади — власної і своєї «еліти», — часто він заперечує це прагнення. У цьому вислові він, вочевидь, не хотів бути настільки відвертим і тому замінив бажання панувати на бажання «радісно віддавати й жертвувати».

Гітлер прекрасно усвідомлює, що його філософія самозречення і жертовності призначена для тих, чиє економічне становище не дає змоги бути щасливими. Йому не потрібен такий суспільний лад, у якому є можливим особисте щастя кожного; він хоче експлуатувати саму бідність мас, щоб змусити їх повірити в його проповідь самопожертви. Він відверто заявляє: «Ми звертаємося до величезної армії людей, які настільки бідні, що їхнє особисте існування аж ніяк не найвище у світі багатство...»[153]

Уся ця проповідь самопожертви має цілком очевидну мету: маси повинні зректися себе й підкоритися для того, щоб вождь та «еліта» могли реалізувати своє прагнення до влади. Але мазохістські нахили можна виявити й у самого Гітлера. Для нього вищими силами, перед якими він схиляється, є Бог, Доля, Необхідність, Історія, Природа. Насправді всі ці слова означають для нього те саме — символ неймовірно потужної сили. На початку своєї автобіографії він зауважує, що йому пощастило: «Доля призначила Браунау-на-Інні місцем мого народження»[154]. Далі він каже, що весь німецький народ має бути об’єднаний в одній державі, бо лише тоді, коли ця держава стане занадто тісною для всіх німців, необхідність дасть їм «моральне право здобувати [нові] землі й території»[155].

Поразка у війні 1914–1918 років видається йому «заслуженим покаранням вічною відплатою»[156]. Нації, які змішуються з іншими расами, «грішать проти волі вічного Провидіння»[157] або, як він зазначає в іншому місці, «проти волі вічного Творця»[158]. Місія Німеччини призначена їй «Творцем всесвіту»[159]. Небеса є вищою категорією щодо людей, бо людей, на щастя, можна дурити, але «небеса підкупити неможливо»[160].

Сила, яка, мабуть, справляє на Гітлера більше враження, ніж Бог, Провидіння і Доля, — це Природа. Хоча тенденцією історичного розвитку останніх чотирьохсот років було заміщення панування над людьми пануванням над Природою, Гітлер наполягає на тому, що можна й потрібно керувати людьми, але Природою керувати не можна. Я вже наводив його висловлювання, що історія людства почалася, ймовірно, не з одомашнення тварин, а з панування над другосортними людьми. Він висміює саму думку про те, що людина може підкорити Природу, та глузує з тих, хто вірить, що зможе стати «завойовником Природи», бо «вони не мають у своєму розпорядженні жодної зброї, крім “ідеї”». Він говорить, що людина «не панує над Природою, але на основі знання кількох законів і небагатьох таємниць природи людина піднялася до позиції господаря над тими живими істотами, які цього знання не мають»[161]. Тут ми знову зустрічаємо ту саму думку: Природа — це велика сила, якій ми повинні підкорятися, а ось над живими істотами ми маємо панувати.

Я спробував показати в записах Гітлера дві тенденції, вже описані вище як основні прагнення авторитарної особистості: жагу до влади над людьми й потребу в підпорядкуванні потужнішій зовнішній силі. Ідеї Гітлера більш-менш ідентичні ідеології нацистської партії. Думки, висловлені в його книжці, він також проголошував у численних промовах, якими завоював своїй партії масову підтримку. Ця ідеологія виросла з його особистості, з почуття неповноцінності, ненависті до життя, аскетизму та заздрощів до тих, хто живе повноцінним життям і хто був підґрунтям його садистсько-мазохістських прагнень. Ця ідеологія була звернена до тих, хто мав подібну структуру характеру. Їх приваблювало й захоплювало це вчення. Вони ставали палкими прихильниками людини, яка відображала їхні почуття. Але нижні прошарки середнього класу задовольняла не тільки ідеологія — сама політична практика втілювала в життя обіцянки ідеології: було створено ієрархію, в якій кожен мав когось над собою, кому він повинен був коритися, і когось під собою, над ким відчував владу. Людина на самій верхівці — вождь — мала над собою Долю, Історію, Природу, тобто якусь вищу силу, в якій вона розчинялася. Таким чином, ідеологія та практика нацизму задовольняють бажання, породжені особливостями психології однієї частини населення, і задають орієнтири іншій частині: тим, кому не потрібні ні влада, ні підпорядкування, але хто зневірився в житті, у власних рішеннях, взагалі в усьому.

Чи дають ці міркування якусь основу для прогнозування подальшої стійкості нацизму? Я не вважаю себе уповноваженим робити будь-які прогнози, але мені здається, що варто поставити деякі питання, які випливають з уже розглянутих психологічних передумов. Якщо взяти до уваги задані психологічні обставини, то чи не задовольняє нацизм емоційні потреби населення і чи не є ця психологічна функція чинником, що зміцнює його подальшу стійкість?

З усього викладеного досі стає зрозуміло, що відповідь на ці питання може бути тільки негативною. Факт людської індивідуалізації, розриву «первинних зв’язків», незворотний. Процес руйнування середньовічного суспільства тривав чотири сотні років і в наш час завершується. Якщо тільки не знищити всю промислову систему, якщо не повернути весь спосіб виробництва на доіндустріальний рівень, людина залишиться індивідом, який повністю виокремився з навколишнього світу. Ми бачили, що людина не витримує цієї негативної свободи, намагається втекти від неї до нової залежності, яка повинна замінити їй втрачені первинні зв’язки. Проте ця нова залежність не забезпечує справжньої єдності зі світом; людина платить за нову впевненість відмовою від цілісності свого «я». Фактична дихотомія між нею і новими владними авторитетами все одно залишається. Вони обмежують і калічать її життя, хоча на рівні свідомості людина може бути щиро впевненою, що підкоряється їм абсолютно добровільно. Однак вона живе в такому світі, який не тільки перетворив її на «атом», а й надав їй усі можливості, щоб стати індивідуальністю. Сучасна промислова система в принципі здатна не просто забезпечити кожну людину гідним в економічному плані існуванням, а й надати матеріальну базу для повного вияву інтелектуальних, чуттєвих та емоційних можливостей кожного, водночас значно скоротивши його робочий час на виробництві.

Функцію авторитарної ідеології і практики можна порівняти з функцією невротичних симптомів. Вони є наслідком нестерпних психологічних умов, і водночас ці симптоми пропонують якесь рішення, що робить життя терпимим. Але не дають рішення, яке вело б до щастя й розвитку особистості. Вони залишають незмінними умови, що призводять до невротичних рішень. Динамічність людської природи є тим важливим фактором, який штовхає людину на пошуки більш прийнятного рішення, щойно випадає нагода таке рішення знайти. Самотність і безсилля індивіда, його прагнення реалізувати нові можливості, об’єктивний факт зростання виробничої потужності сучасної промисловості — все це ті динамічні чинники, що становлять основу дедалі сильнішого прагнення до свободи і щастя. Втеча до симбіотичної залежності може на якийсь час притлумити страждання, але не усунути. Історія людства — це історія посилення індивідуалізації і водночас зміцнення свободи. Прагнення до свободи — це не метафізична сила, хоча закони природи теж можуть його пояснити; воно є неминучим результатом процесів індивідуалізації й розвитку культури. Авторитарні системи не можуть знищити основні умови, які породжують прагнення до свободи, і так само вони не можуть викоренити й прагнення до свободи, що випливає з цих умов.