За річкою, в затінку дерев

Розділ І

Вони вирушили ще за дві години до світанку, і спочатку не доводилося ламати кригу в каналі, бо попереду пливли інші човни. В кожному човні, невидимий у темряві, стояв на кормі весляр з довгим веслом; чути було тільки плюскіт води. Мисливець сидів на стільчику, прилаштованому до скриньки з харчами та патронами; рушниці — дві, а то й більше — були сперті на купу дерев'яних вабців. У кожному човні везли мішок з однією-двома підсадними качками, і в кожному човні сидів собака; собаки здригалися й кидались, зачувши лопотіння крил у повітрі.

Чотири човни попрямували головним каналом на північ, до великої лагуни. П'ятий звернув у бічний канал. Урешті й шостий човен повернув на південь, у неглибоку лагуну, вкриту суцільною кригою.

Вночі раптом ударив мороз без вітру і міцно скував воду. Лід пружно вгинався під натиском весла, потім різко й лунко тріскався, наче скляна шибка, але човен посувався вперед дуже поволі.

— Дайте-но весло! — сказав мисливець у шостому човні.

Він підвівся і розставив ноги, щоб твердіше стояти. Над головою лопотіли крильми качки, а в човні шаленів собака. З півночі долинав тріск криги, яку ламали інші човни.

— Обережніше,— попередив весляр з корми. — Не перекиньте човна.

— Я вмію, — відказав мисливець.

Він узяв з рук човняра довге весло і перевернув його лопаттю догори. Потім нахилився вперед і пробив держаком кригу. Держак уперся в тверде неглибоке дно. Мисливець наліг на лопать весла, тримаючи його обома руками, потяг на себе, потім відштовхнувся так, що весло опинилось поруч із кормою, а човен посунувся вперед, ламаючи кригу. Крига тріскалась, неначе дзеркальне скло, і човняр на кормі пропихав човен в утворений прохід.

Трохи перегодя мисливець — тепло вдягнений, він уже впрів від важкої роботи — спитав човняра:

— А де ж наша бочка?

— Ліворуч. Посеред сусідньої затоки.

— То, може, пора звертати?

— Про мене.

— Що це за балачка — «про мене»? Ви ж повинні знати, яка тут глибина. Вистачить, щоб наш човен пройшов?

— Вода спала... Хто його знає?

— Треба поспішати, а то й розвидниться. Човняр мовчав.

«От лобуряка,— подумав мисливець,— Дарма, допливемо. Ми пропливли вже дві третини, та як тобі ліньки розбивати лід, щоб можна було підбирати качок, то це вже паскудство».

— Моторніш, телепню! — сказав він по-англійському.

— Що? — перепитав човняр по-італійському.

— Кажу, що треба поспішати. Скоро вже розвидниться. I справді, вже розвиднилось, коли вони дісталися до великої дубової бочки, вкопаної в дно лагуни. Бочку оточував положистий земляний вал, обсаджений осокою й рогозом; мисливець обережно ступив туди й почув, як під ногами з хрускотом ламаються мерзлі стеблини. Човняр дістав із човна стільчик зі скринькою для патронів і передав мисливцеві; той нахилився й поставив його на дно бочки.

Мисливець — у високих чоботях та в старій військовій куртці з нашивкою на лівому рукаві (ніхто не знав, що та нашивка означає) і зі світлими цятками від зірочок на погонах — заліз у бочку, і човняр подав йому обидві рушниці.

Обіперши рушниці об клепки бочки, мисливець почепив другий патронташ між ними на два гачки, забиті для цього, а тоді прихилив рушниці з обох боків до патронташа.

— Вода є? — спитав мисливець човняра.

— Нема,— відказав той.

— А з лагуни можна пити?

— Ні. Захворієте.

Мисливець утомився, ламаючи кригу, йому хотілося пити, і він почав був сердитись, але стримався.

— Може, допомогти вам ламати кригу і ставити вабці?

— Не треба,— відповів човняр і люто попхав човен на кригу. Човен рушив, а крига лунко затріщала. Човняр почав гатити по ній веслом, а потім заходився шпурляти на всі боки вабці. «Що це на нього найшло? — подумав мисливець.— Ото лобуряка. Всю дорогу я працював, як віл, а він ледь-ледь веслом ворушив. Чого він казиться? Йому ж за це заплачено!»

Він приладнав стільчик так, щоб можна було повертатися на всі боки, розпечатав пачку патронів і переклав їх у кишені, потім розпечатав ще одну й залишив напохваті, в патронташі, Перед ним у сірому світлі світанку простягалась ніби скляна поверхня лагуни, на ній чорнів човен, а в ньому стояв високий кремезний човняр, бив веслом по кризі й кидав у воду вабці, немовби хотів швидше спекатися чогось гидкого.

Розвиднилось, і мисливець побачив низеньку смужку недалекої коси по той бік лагуни. Він здав, що за косою стоять ще дві бочки, потім знову тягнеться болото, а ще далі — відкрите море. Зарядивши обидві рушниці, він прикинув на око відстань до човняра, що ставив вабці.

Ззаду почувся шурхіт крил. Мисливець нахилився, схопив рушницю з правого боку, підвівся і приготувався стріляти по двох качках, які гальмуючи крильми, падали темними цятками на тлі сірого неба прямо на вабці.

Пригнувши голову, він неквапно повів рушницею і вистрелив, а потім, не дивлячись, влучив чи ні, плавним рухом підніс рушницю, цілячись трохи вище й ліворуч від другої качки, і, натиснувши курок, побачив, як вона, склавши крила, шугнула вниз на розбиту кригу, між вабці. Глянувши трохи праворуч, він угледів і першу качку — чорну цятку там же, на кризі. Він знав, що цілився як треба і в першу качку, беручи далеко праворуч від човна, та й у другу теж брав вище й ліворуч і чекав, поки качка вище злетить, тож був певен, що в човен не влучить. Добрячий дуплет — акуратний і точний, безпечний для човна, і мисливець почував велике задоволення, заряджаючи знов рушницю.

— Гей, ви! — гукнув човняр. — Чого гатите в човен? «А чорти б тебе вхопили!» — вилаявся сам до себе мисливець.

— Кидайте свої вабці! — гукнув він човняреві.— Та не баріться! А я поки що не стрілятиму — хіба що просто вгору.

Човняр щось буркнув.

«Не розумію, — подумав мисливець.— Він же знає мисливські порядки. I знає, що я дорогою працював не менше за нього, коли не більше. Ніколи я ще не стріляв качок так точно і обережно. Чого ж він казиться? Адже я навіть запропонував йому разом розставляти вабці. Хай йому біс!»

А човняр люто гатив веслом по кризі та кидав вабці, і в кожному його русі була ненависть.

«Ні, я не дам йому спаскудити мені ранок,— казав собі мисливець.— Коли сонце не розтопить криги, багато не настріляєш. Ну, може, кілька качок — і не дам я йому зіпсувати собі полювання! Хтозна, скільки разів ще лишилося мені полювати — не дам я зіпсувати собі цей день!»

Він подивився, як жевріє небо за довгою косою, потім обернувся в бочці й глянув на замерзлу лагуну, на болото й на снігові вершини вдалині. Підгір'їв з бочки не було видно, і верхів'я підносилися просто з рівнини. А ось і вітер дмухнув йому в лице. Він знав, що, як зійде сонце, повіє вітер, який неодмінно сполохає качок і прижене їх з моря.

Човняр скінчив розкидати вабці. Вони плавали двома купками: одна — попереду й трохи ліворуч від бочки в тому боці, де мало зійти сонце, а друга — праворуч від мисливця. Потім він кинув за борт підсадну качку зі шворкою й тягарцем; качка одразу почала пірнати, то занурюючи, то підводячи голову і хлюпаючи водою собі на спину.

— А може, ще трохи оббити кригу? — гукнув мисливець до човняра.— Дуже мало місця — качки не сядуть.

Човняр не відповів, але загепав веслом по обламаних краях криги. Він знав, що обламувати кригу більше не треба. Та мисливець не знав цього і думав: «Що це в біса з ним коїться? Не дам зіпсувати мені полювання. Не дам, і край! Тепер кожний постріл, може, останній для мене, і я не дозволю якомусь там сучому синові псувати мені полювання! Спокійна, хлопче, не треба сердитись»,— умовляв він себе.