За річкою, в затінку дерев

Розділ XXV

Gran Maestro посадив їх за столик біля вікна, що виходило на Великий канал. У ресторані, крім них, нікого не було.

Вигляд у Gran Maestro був зранку радісний і вдоволений. За ніч він забував про свою виразку, та й про серце також. Коли в нього нічого не боліло, він не думав про біль.

— Мій товариш розповідав, що ваш рябий співвітчизник снідає в ліжку,— повідомив він полковника.— Правда, можуть прийти кілька бельгійців. «Найхоробріші з них були бельги»,— процитував він.— (Є ще в нас і парочка pescecani — самі знаєте, звідки їх принесло. Але вони дуже стомилися і, мабуть, їстимуть, як свині, в своєму номері.

— Ви чудово доповіли обстановку, — сказав полковник.— Але річ у тім, Gran Maestro, що я вже поснідав у себе в номері, як той рябий і ваші pescecani. А от ця пані...

— Панночка,— поправив його Gran Maestro, широко всміхаючись. Настрій у нього був добрий, бо день іще тільки почався.

— Ця панночка хоче поснідати так, щоб назавжди відбило охоту снідати.

— Розумію,— відказав Gran Maestro; він поглянув на Ренату, і серце підстрибнуло у нього в грудях, наче дельфін у морі. Незвичайне відчуття, якого на цьому світі небагатьом випадає зазнати.

— Що ти їстимеш, доню? — спитав полковник, милуючись її ранковою, нічим не прикрашеною смаглявою вродою.

— Усе, що є.

— Може, ти все-таки щось підкажеш?

— Чай замість кави і все, що Gran Maestro приберіг для мене.

— Вчорашнім, доню, я не збираюся вас годувати,— сказав Gran Maestro.

— Донею зову її тільки я.

— Я сказав це від щирого серця... Ми можемо fabricar[48] rognons[49], засмажені з печерицями. Печериці назбирали люди, яких я добре знаю. Або виростили у вогкому льосі. Можу подати омлет з трюфелями — їх вирили дуже благородні свині. I канадську грудинку, що прибула із самої Канади.

— Байдуже звідки,— сказала дівчина, усміхаючись і не тішачи себе марними сподіваннями.

— Байдуже звідки,— поважно повторив полковник,— Хто-хто, а я це добро знаю. Та вже годі жартувати. Нумо їсти!

— Хоч, може, це нескромно, але я сама не від того.

— А мені принесіть флягу вальполічелли.

— I більш нічого?

— Порцію грудинки, якщо вона справді з Канади,— сказав полковник.

Він глянув на дівчину, бо тепер вони лишилися самі, і спитав:

— Ну, як ти, серденько?

— Страшенно хочу їсти. Але я дуже вдячна тобі, що ти сьогодні добрий так довго.

— Це було неважко,— сказав полковник по-італійському.