За річкою, в затінку дерев

Розділ XXXVIII

Вони пообідали в «Грітті», і, розгорнувши негренятко з чорного дерева, дівчина приколола його з лівого боку. Фігурка була дюймів зо три завдовжки й досить гарненька, коли любиш такі речі. «А не люблять їх лише бовдури», — подумав полковник.

«Не смій навіть думати негарними словами,— сказав він собі.— Поводься як слід, поки ви з нею не попрощаєтесь. Ну що це за слово — «прощавай», — подумав він. — Ніби для сентиментального вірша.

Прощавай, і bonne chance[56], і hasta la vista[57], а ми казали просто merde[58], та й годі. Щасливої дороги — оце гарні слова! Неначе з пісні,— думав він.— Щасливої дороги, щасливої тобі дороги,— от і рушай у дорогу, забравши з собою ці слова. I край!»— подумав він.

— Доню, давно я казав, що кохаю тебе?

— Відтоді, як ми сіли за столик, не казав.

— Ну, то кажу тепер.

Коли вони прийшли в готель, Рената пішла до жіночої кімнати і терпляче розчесала волосся. Їй не подобалися жіночі кімнати.

Вона підмалювала губи, надавши їм виразу, який він любить, і сказала до себе, розмазуючи рівненько помаду:

«Не думай ні про що. Не думай. I не смій супитись через те, що він їде сьогодні».

— Яка ти гарна.

— Спасибі. Мені хочеться бути гарною для тебе, якщо це мені вдасться і якщо я взагалі можу бути гарною.

— Яка співуча італійська мова.

— Так. Містер Данте теж був такої думки.

— Gran Maestro,— покликав полковник.— Чим нас нагодують у вашій Wirtshaft[59]?

Gran Maestro крадькома стежив за ними — з любов'ю і без заздрощів.

— Вам подати м'ясо чи рибу?

— Сьогодні не п'ятниця, — сказав полковник. — Рибу їсти не обов'язково. Тому дайте мені рибу.

— Отже, камбала,— сказав Gran Maestro,— А вам, ласкава пані?

— Що завгодно. Ви краще за мене розумієтесь на їжі, а я люблю все.

— Вибирай сама, доню.

— Ні. Хай вибирає той, хто розуміється краще за мене. Я після пансіону ніяк не можу наїстися.

— Ну, то я приготую вам сюрприз,— сказав Gran Maestro.

У нього було довгасте лагідне обличчя, сиві брови над ледь побриженими повіками й життєрадісна усмішка старого солдата, який радіє, що він іще живий.

— Що новенького в Ордені? — спитав полковник.

— Я чув, що наш патрон ускочив у халепу. У нього конфіскували майно. Чи принаймні наклали арешт.

— Сподіваюся, він якось викрутиться.

— За патрона можна не турбуватись. Він пережив і не такі бурі.

— За нашого патрона! — сказав полковник.

Він підніс келих, повний щойно відкоркованої чистої вальполічелли.

— Випий за нього, доню.

— Я не питиму за таку свиню, — сказала дівчина. — До того ж я не належу до вашого Ордену.

— Ні, вас уже прийняли до нього, — сказав Gran Maestro. — Per merito di guerra[60].

— Тоді доведеться-таки випити, — погодилася дівчина. — Але чи справді мене прийняли до Ордену?

— Атож,— відповів Gran Maestro,— Хоч вам іще не видали свідоцтва, я призначаю вас Верховним Почесним Секретарем. Полковник відкриє вам таємниці Ордену. Відкрийте їй наші таємниці, прошу вас, полковнику.

— Залюбки, —сказав полковник.— А рябого нема поблизу?

— Ні. Він гуляє зі своєю коханою. З міс Бедекер.

— Тоді все гаразд,— сказав полковник. — Ти повинна збагнути головну таємницю... Поправте мене, Gran Maestro, якщо я помилюсь.

— Починайте, — сказав Gran Maestro.

— Починаю. Слухай уважно, доню. Це Найвища Таємниця. Слухай! «Любов є любов, а радість є радість. Та все змовкає, коли вмирає золота рибка».

— Посвячення відбулося, — проголосив Gran Maestro.

— Я дуже рада і пишаюся, що стала членом вашого Ордену,— мовила дівчина. — Та, сказати по правді, він якийсь грубий, ваш Орден.

— Що правда, то правда,— погодився полковник. — А тепер, Gran Maestro, скажіть, що ми будемо їсти, якщо це не секрет.

— На перше enchillada з крабів по-венеціанському, тільки холодна. Краби в шкаралупі. Потім камбала — для вас, а для вас, ласкава пані, — смаженина. А яких овочів вам дати?

— Всіх, які є,— сказав полковник.

Gran Maestro пішов, і полковник спершу поглянув на дівчину, а тоді на Великий канал за вікном, що вигравав чарівними переливами — їх видно було навіть звідси, із найдальшого куточка бару, вдало переобладнаного під ресторан, — і сказав:

— Доню, чи я вже говорив, що кохаю тебе?

— Ти вже давно цього не казав. Але я кохаю тебе.

— А що стається з людьми, які люблять одне одного?

— Та, певне, вони спершу кохаються й щасливіші за інших. А потім один із них приречений на довічну порожнечу.

— Я не хочу бути нечемним, а то б я тобі відповів, — сказав полковник. — Прошу тебе, не треба ніякої порожнечі!

— Постараюся, — відповіла дівчина.— Я сьогодні стараюся з самого ранку, відколи прокинулась. Стараюся з того дня, як ми пізнали одне одного.

— От і старайся, доню.

Потім полковник звернувся до Gran Maestro, що, віддавши розпорядження, знов підійшов до них:

— Пляшку того vino secco[61] зі схилів Везувію до камбали. А решту ми запиватимемо вальполічеллою.

— А мені можна запивати смаженину сухим вином? — спитала дівчина.

— Ренато, доню! Звичайно, можна. Тобі все можна.

— Коли вже пити, я хочу пити те саме вино, що й ти.

— Добре біле вино в твоєму віці дуже добре і зі смажениною,— сказав полковник.

— Жаль, що між нами така велика різниця в літах.

— А мені це дуже подобається, — заперечив полковник. — Хіба що...— він раптом затнувся, а тоді додав: — Будьмо fraîche et rose comme au jour de bataille[62].

— Хто це сказав?

— Не знаю. Я почув це, коли вчився в Collège des Maréchaux[63]. Дуже претензійна назва. I все ж я його закінчив. Та найкраще я знаю те, чого навчився від фріців, воюючи з ними. Вони — найкращі солдати. Тільки не вміють розрахувати свої сили.

— Будьмо такими, як ти сказав, і скажи, що ти мене любиш.

— Я люблю тебе,— мовив він.— Можеш не сумніватися.

— Сьогодні субота,— мовила вона.— А коли буде наступна субота?

— Наступна субота — рухоме свято, доню. Знайди мені людину, яка зможе щось сказати про наступну суботу.

— Ти й сам сказав би, якби схотів.

— Ось я спитаю Gran Maestro, може, він знає. Gran Maestro, коли буде наступна субота?

— A Pâques ou à la Trinité[64],— відповів Gran Maestro.

— А чому з кухні не чути ніяких запахів, що додали б нам доброго настрою?

— Бо вітер дме не з того боку.

«Так,— подумав полковник.— Вітер дме не з того боку, а який був би я щасливий, коли б мав цю дівчину, замість тієї жінки, що їй я плачу аліменти, хоч вона навіть не змогла народити мені дитину! А нахвалялася, що народить. Та хто знає, чия тут вина?

Ану держися! — сказав він собі.— I люби свою дівчину.

Вона тут, коло тебе, і хоче, щоб її любили, якщо в тебе є ще хоч крихта любові, яку ти можеш їй віддати».

Серце його сповнилося любов'ю, як бувало завжди, коли він бачив Ренату, і полковник спитав:

— Ну, як тобі, з твоїми косами, як воронове крило, і обличчям, що розбиває серця?

— Чудово.

— Gran Maestro,— сказав полковник. — Зробіть так, щоб до нас усе-таки дійшли пахощі з вашої закулісної кухні, хоч вітер і не дме в наш бік.