За річкою, в затінку дерев

Розділ XXIX

Вони лежали, міцно пригорнувшись одне до одного, на приємно твердуватому, щойно засланому ліжку, і її голова спочивала на його грудях, а волосся розсипалося по його старій, жилавій шиї; і він розповідав:

— Ми висадилися, не зустрівши великого опору. Справжню зустріч нам готували на березі. Потім ми з'єдналися з парашутним десантом, зайняли й закріпили за собою кілька міст і нарешті взяли Шербур. Це було нелегко, операцію довелось провести дуже швидко; керував нею генерал на прізвисько Блискавичний Джо, ти про нього, мабуть, ніколи й не чула. Добрий генерал.

— Далі, будь ласка. Про Блискавичного Джо ти вже мені розповідав.

— Після Шербура у нас усього було вдосталь. Собі я не взяв нічого, крім адміральського компаса,— в мене тоді була моторка у Чізапікській затоці. Нам тоді дістався весь коньяк німецького інтендантства, а дехто з офіцерів привласнив мільйонів по шість французьких франків, що їх друкували німці. Вони були в обігу ще до минулого року; за долар давали п'ятдесят франків, і ті, кому пощастило переслати їх додому,— через коханок чи ад'ютантів,— добряче нажилися на цьому.

А я не вкрав нічого, крім компаса,— мені здавалося, що на війні не слід красти без потреби: це приносить нещастя. Але коньяк я пив і в вільні хвилини вчився читати отой складнючий компас. Компас був моїм єдиним другом, а телефон поглинав усе моє життя. Дротів у нас було більше, ніж к... у Техасі.

— Далі, далі, тільки, будь ласка, без брутальних слів. Цього слова я не розумію і не бажаю розуміти.

— Техас — великий штат,— сказав полковник,— Ось чому я й згадав жіноче населення. Не міг же я взяти для прикладу Вайомінг,— народу там усього якихось тридцять, ну щонайбільше п'ятдесят тисяч, а дротів тих було без ліку, ми тільки те й робили, що прокладали їх і згортали, а тоді знов прокладали.

— Далі.

— Перейдімо зразу до прориву,— сказав полковник.— А тобі не нудно?

— Ні.

— Так от, ми почали отой клятий прорив,— сказав полковник, повернувшись до неї. Тепер він уже не розказував, а ніби сповідався.— Першого ж дня налетіла ворожа авіація і скинула оті цяцьки, що збивають з пантелику радар, і наступ відмінили. Все було підготовлене, але його відмінили. Начальству, звичайно, видніше! Ох, і люблю ж я високе начальство — мов ту болячку!

— Розповідай і не сердься.

— Умови, бачте, були несприятливі,— сказав полковник.— Ну, на другий день ми все-таки стали на герць із ворогом, як кажуть наші двоюрідні брати англійці, що неспроможні прорвати навіть мокрий рушник,— отут і з'явилося над нами славне повітряне воїнство.

Коли ми побачили перші літаки, решта ще тільки злітали із своїх гніздечок на порослому зеленою травичкою авіаносці, що називається Англією.

Вони аж сяяли, ясні й гарні,— на той час захисну фарбу вже позчищали, а може, її й раніше не було. Точно не пам'ятаю.

Так чи інакше, доню, ключі літаків линули на схід, скільки сягало око. Це нагадувало нескінченний поїзд. Вони летіли високо в небі, краса і гордість! Я навіть сказав своєму начальникові розвідки, що той поїзд можна назвати експресом «Валгалла». Тобі ще не набридло?

— Ні. Я немов бачу перед собою той експрес «Валгалла». У нас тут ніколи не було так багато літаків. Хоч вони й налітали. Досить часто.

— Ми стояли на відстані двох тисяч ярдів від вихідного рубежу. Ти знаєш, доню, що таке дві тисячі ярдів перед атакою?

— Ні. Звідки ж мені знати?

— Ось головна ланка експреса «Валгалла» скинула димові бомби, розвернулась і подалася додому. Бомби влучили точно в ціль — вони ясно показали позиції фріців. У них були гарні позиції, і ми їх ніколи не вибили б звідти, якби не той розкішний фейєрверк, що нам довелось тоді спостерігати.

Ну, а потім чого тільки не скинув той експрес на фріців! Пізініше там усе виглядало, ніби після виверження вулкана, а полонені, яких ми захопили, трусилися, наче в пропасниці. То були хоробрі хлопці з Шостої парашутної дивізії, але вони ніяк не могли отямитися, хоч і старались.

Сама бачиш, бомбування було хоч куди. Саме те, що треба, коли хочеш нагнати ворогові смертельного страху.

Одне слово, доню, дув східний вітер, і дим почало відносити в наш бік. Важкі бомбардувальники, бомбили лінію димової завіси, а вона висіла тепер над нами. Отож авіація взялася бомбити нас так само ретельно, як досі фріців. Спочатку це були важкі бомбардувальники, і той, хто там побував, вже не злякається й пекла. Потім, щоб краще підготувати прорив і залишити якнайменше людей з обох боків, налетіли середні бомбардувальники і взялися за тих, хто ще вцілів. Ну, а як тільки експрес «Валгалла» повернув додому, розтягнувшись у всій своїй красі та величі від французького узбережжя через усю Англію, ми кинулися на прорив.

«Якщо у людини є совість,— подумав полковник,— їй не завадить іноді замислитись над тим, що таке авіація».

— Дай мені келих вальполічелли, — попросив полковник, мало не забувши додати: «будь ласка».— Вибач,— сказав він. — Будь ласка, ляж трохи зручніше, цуцику медовий. Ти ж сама попросила, щоб я тобі розповів.

— Я не цуцик медовий. Ти мене, певне, з кимось сплутав.

— Твоя правда. Ти моя остання, щира і єдина любов. Так? Але ж ти справді попросила мене розповісти.

— Будь ласка, розповідай далі,— сказала дівчина. — Я б хотіла бути твоїм цуциком медовим, але не знаю, що для цього треба. Я ж просто дівчина з Венеції і кохаю тебе.

— Хай буде так,— сказав полковник.— Я теж кохаю тебе. А цей вислів я, здається, підхопив десь на Філіппінах.

— Можливо. Але мені б хотілося просто бути твоєю дівчиною.

— Ти ж і є моя дівчина,— сказав полковник.— Уся, з чубка до п'ят.

— Прошу тебе, не будь нечемний,— сказала вона. — Кохай мене і розповідай усе, як було, але не треба брати це так близько до серця.

— Я розповім тобі все, як було,— сказав він.— У всякому разі, спробую, і хай буде, що буде. Коли вже ти цікавишся цим, то краще тобі дізнатися про все від мене, ніж вичитати з якоїсь паскудної книжки.

— Прошу тебе, не будь нечемний. Просто розкажи мені все, як було, і пригорни мене міцніше, і розказуй усе докладно, щоб скинути тягар із серця, якщо це можливо.

— В мене нема ніякого тягаря на серці. Хіба що спогади про те, як важкі бомбардувальники діють заради тактичної мети. Я нічого не маю проти них, коли вони діють правильно,— навіть якщо вони і сіють смерть. Але для підтримки наземних військ потрібна така людина, як Піт Кесада. От хто дав би їм добрячого штурхана під зад.

— Прошу, не треба...

— Якщо ти захочеш кинути таку стару шкапу, як я, той хлопець завжди стане тобі в пригоді.

— Ти зовсім не шкапа, хоч би що воно означало, і я тебе кохаю.

— Дай мені, будь ласка, дві таблетки он з тієї пляшечки і налий келих вальполічелли, який ти так і не налила, і я розповім тобі далі.

— Не треба. Не треба розповідати, я знаю тепер, що це тобі шкодить. А особливо отой експрес «Валгалла». Я ж не інквізиторка, чи як там називають таких жінок. Давай полежимо тихенько і подивимось у вікно, що там діється на Великому каналі.

— I то правда. Кого обходить ця клята війна!

— Хіба що нас із тобою,— сказала вона й погладила його по голові.— Ось на тобі дві таблетки з квадратної пляшечки. А ось келих вина. Треба буде прислати тобі вина з нашого маєтку. Давай трохи поспимо. Поклади сюди свою руку.

— Здорову чи скалічену?

— Скалічену,— сказала дівчина. — Ту, яку я люблю і згадуватиму цілий тиждень. Я ж не можу взяти її собі, як ти взяв камені.

— Вони лежать у сейфі,— сказав полковник.— Покладені на твоє ім'я,— додав він.

— Давай трохи поспимо і не будемо говорити ані про камені, ані про сумні речі.

— До дідька все сумне,— сказав полковник; очі його були заплющені, голова лежала на чорному светрі, що був йому дорожчий за батьківщину. «Треба ж мати якусь батьківщину,— думав він.— Моя — ось тут».

— Шкода, що ти не президент,— озвалася дівчина.— Ти був би чудовим президентом.

— Президентом? Коли мені було шістнадцять років, я записався в національну гвардію штату Монтана. Але я зроду не носив краватки-метелика і зроду не був галантерейником-банкрутом. У мене нема жодної риси, потрібної президентові. Я навіть опозицію не зміг би очолити, адже мені не треба підкладати під зад телефонні довідники, коли мене фотографують. I я не з тих генералів, що не нюхали пороху. Де там у біса! Я навіть не служив при верховному союзному командуванні. I вкритим сивиною сенатором я теж не буду. Для цього я не досить старий. Адже нами керують усілякі покидьки. Щось схоже на недопитки в пивному кухлі, куди повії накидали недокурків. А на підлозі повно бруду, і на фортепіано бренькає якийсь партач.

— Я не все зрозуміла — я ж бо ще не навчилася як слід по-американському. Але звучить це жахливо. Та ти не сердься. Краще вже я сердитимусь.

— Ти знаєш, що таке галантерейник-банкрут?

— Ні.

— Це не така вже й ганьба. В нашій країні їх чимало. Принаймні по-одному в кожному місті. А я, доню, всього лиш старий солдат, найпослідуща людина в світі. Кандидат до Арлінгтону, якщо мій труп відішлють на батьківщину. Кладовище вибирає родина.

— Арлінгтон гарне місце?

— Не знаю, — сказав полковник. — Мене ще там не ховали.

— А де б ти хотів, щоб тебе поховали?

— Високо в горах, — сказав він, раптом зробивши вибір.— На будь-якій висоті, де ми били ворога.

— Тоді тебе треба поховати на Граппі.

— В якомусь куточку, поритому снарядами, аби тільки влітку там пасли худобу.

— Хіба там пасуть худобу?

— Атож. Худобу пасуть усюди, де росте соковита трава, а дівчата з гірських селищ, міцно збиті дівчата з міцно збитих будинків, що не бояться ні холоду, ні снігу, позаганявши на зиму худобу, ставлять пастки на лисиць та вовків.

— I тобі не подобається ні Арлінгтон, ні Пер-Лашез, ні те, що тут, у нас?

— Оце ваше паскудне звалище?

— Так, це, мабуть, найгірше з усього, що в нас є. Та я подбаю, щоб ти лежав там, де ти скажеш, а коли хочеш, то й сама ляжу поряд.

— Ні. Це завжди роблять наодинці. Адже ж не ходять удвох до нужника.

— Не треба бридких слів!

— Я хотів сказати, що мені було б хороше з тобою. Та смерть — справа суто особиста і досить гидка,— Він замовк, трохи подумав і раптом сказав: — Ні. Виходь заміж, народиш п'ятьох синів і всіх їх назвеш Річардами.

— Левине Серце,— підхопила дівчина на льоту, вступаючи до гри, і ніби виклала на стіл свої карти.

— Паршиве серце,— сказав полковник. — Серце несправедливого, жовчного буркуна, що паплюжить усе на світі.

— Не смій себе так називати,— сказала дівчина. — Ти ж найдужче нападаєшся сам на себе. Пригорни мене міцно-міцно і ні про що не думай.

Він обійняв її так міцно, як тільки міг, і спробував не думати ні про що.