За річкою, в затінку дерев

Розділ XXXIII

— Я без подробиць, бо ти й так сонна, та воно й не дивно,— сказав полковник.

Він знову почав стежити за химерною грою світла на стелі. Потім поглянув на дівчину — ніколи, ніколи в житті не знав він вродливішої за неї.

Він бачив, як краса приходить і зникає, а вже коли зникає, то відлітає, немов на крилах. Красуні так швидко перетворюються в старі опудала! Та ця ще не скоро вийде з кола. Чорняві краще зберігаються, подумав він і потім подивився, яке тонке в неї обличчя. У неї добра порода, вона триматиметься вічно. В Америці більшість знаменитих красунь вийшли з-за прилавка, де торгували газованою водою, і навіть не пам'ятають прізвища свого діда, хіба що він був із німців і звався Шульц. Або Шліц.

«Ну, це вже негарно,— подумав він,— не смій казати їй такі речі, вони їй не сподобаються, а вона міцно спить, згорнувшись клубочком, як кицька».

— Спи спокійно, моє серденько, а я вже розповім тобі, як було далі.

Дівчина спала, тримаючи його скалічену руку, яка йому так остогидла, і він відчував її подих, — так дихають тільки замолоду, коли легко засинаєш.

Полковник розповідав їй, не промовляючи ні слова.

«Отож після того, як я мав честь почути від генерала Уолтера Беделла Сміта, як легко буде наступати, ми перейшли в наступ. Тут була й славнозвісна Червона дивізія; вона вірила тій славі, яку сама про себе пустила. I Дев'ята, що була краща за нашу. Були й ми — коли нам наказували «вперед», ми підводились і йшли.

Ми не мали часу читати комікси, ми взагалі ні на що не мали часу: ще не розвиднілось, а ми вже на марші. Де ж тут думати про великий план, тільки й думки, що про свою дивізію.

Ми носили чотирилисник конюшини — це нічого не означало, та нам подобалось. I досить мені тепер побачити таку нашивку, як у мене все нутро перевертається. Дехто гадав, що це плющ. Та ні, то була справжня чотирилиста конюшина, що підроблялася під плющ.

Згідно з наказом ми мусили наступати разом із славнозвісною Червоною дивізією — Першою піхотною дивізією армії Сполучених Штатів, а ця дивізія та її солодкоголосий офіцер-пропагандист не давали нам забути, з ким ми маємо справу. Сам він був славний хлопець, але така вже в нього була служба.

Замилювати очі — г.... діло, якщо ви не любите запаху чи смаку г.... Я його ніколи не любив. Правда, коли ще був хлопчиськом, любив топтатися по коров'ячих кізяках. Але тепер я не люблю г.... і чую його сморід за добру тисячу ярдів.

Отож ми почали наступати, розтягшись усіма трьома дивізіями в одну лінію, саме там, де хотілося німцям. Не будемо згадувати лихом генерала Уолтера Беделла Сміта. Він не падлюка. Він тільки наобіцяв дуже багато і розписав, як усе відбуватиметься. В нашому демократичному суспільстві падлюк начебто не повинно бути. Він просто страшенно прорахувався. I край,— додав полковник подумки.

Розпізнавальні знаки познімали аж до другого ешелону — фріци не повинні були знати, що наступаємо ми, добре знайомі їм три дивізії. А ми наступали, розтягшись в одну лінію, без ніяких резервів. Я навіть не хочу пояснювати, доню, що це означає. У всякому разі, нічого доброго. Місцю, де ми мали дати бій,— я добре до нього придивився,— судилося стати другим Пашендейлом; але то був ліс, де жертв від снарядів удвічі більше. Може, я й перебрав. Та я справді так вважаю.

Злощасна Двадцять восьма дивізія, наша сусідка справа, застряла там надовго, отож ми добре знали, як воювати в тих лісах. Гадаю, що обстановку, лагідно кажучи, можна було назвати несприятливою.

Нам наказали ввести в дію один полк ще до початку наступу. Це означало, що німці могли захопити принаймні одного полоненого, і маскування з дивізійними нашивками нічого не дасть. Вони однаково чекатимуть на нас. На хлопців з листками конюшини, а ті, мов віслюки, полізуть просто в пекло й сидітимуть там рівно сто п'ять днів. Не будемо наводити цифри — цивільні їх не зрозуміють. I типи з верховного штабу теж, хоч ми нікого з них і не бачили в тих лісах. Отож чисто випадково,— а такі речі нагорі завжди називають випадковими,— полк був знищений. Ніхто не був у цьому винен, і найменше його командир. То був чоловік, якому я залюбки склав би компанію в пеклі, і, може, мені ще трапиться така нагода.

Кумедно буде, коли замість того, щоб попасти в пекло, на що ми мали певну надію, ми опинимося в одному із закладів для фріців, на зразок Валгалли, і не зможемо жити у злагоді з тамтешніми мешканцями. Та, бог дасть, мене посадять за один стіл з Роммелем та Удетом,— тоді це буде достоту як у пансіоні для любителів зимового спорту. Ні, мабуть, все-таки ми потрапимо до пекла, але я і в пекло не вірю.

Та хай там що, а полк отримав свіже поповнення, як і кожний американський полк. Не стану пояснювати, як це робиться,— про це можна прочитати в книжці, автор якої сам із поповнення. Зрештою усе зводиться до того, що ти лишаєшся на передовій, аж поки тебе не вб'ють, не поранять чи поки ти не зсунешся з глузду і тобі не дадуть білого квитка. Система ця не гірша за інші і навіть досить логічна, коли врахувати труднощі з транспортом. Але при цьому лишається кілька недобитків, що ведуть підрахунок втрат і не дуже хочуть сидіти в тому лісі.

Їхній настрій можна висловити дуже просто: «Ідіть ви всі до розтакої матері!»

А оскільки я й сам уже двадцять вісім років такий недобиток, я чудово їх розумію. Та вони були солдатами, їм ніде було дітись, і більшість їх полягла в отих лісах, коли ми брали три міста, що мали такий мирний вигляд, а насправді виявилися фортецями. То були просто пастки, а ми нічого й не підозрювали. Висловлюючись безглуздим жаргоном мого ремесла — не виключено, що тут не спрацювала розвідка».

— Мені дуже шкода того полку,— сказала дівчина.

Вона сказала це спросоння.

— Так,— відповів полковник.— I мені теж. Давай вип'ємо за нього. А потім поспи ще трохи, доню. Війну закінчено й забуто.

«Тільки, будь ласка, не думай, що я надто високої думки про себе, — сказав він, не промовляючи цього вголос. Його остання любов знов заснула. Спала вона не так, як журналістка. Він не любив згадувати, як та спить, але пам'ятав. Хоч і хотів забути. — Спала вона не дуже гарно,— подумав він.— Не те що ця дівчина, яка немовби й не спить, а просто вії склепила. Спи спокійно,— подумав він.

А хто ти в біса такий, щоб ганити ремесло журналісток? Адже ж і в тебе не краще ремесло, та й повелося тобі не дуже добре.

Ти хотів дослужитися до генерала в армії Сполучених Штатів і досяг свого. Але кар'єри так і не зробив і тепер гудиш усіх, кому більше пощастило».

Його покаянний настрій скоро розвіявся, і він додав подумки: «Помовчімо про підлабузників, хабарників та проноз, які хоч і командували, але ніколи не билися.

Правда, під Геттісбергом було вбито кілька вихованців військової академії. Та то була славнозвісна битва, й обидві армії билися по-справжньому.

Не лютуй. Того дня, коли налетів експрес «Валгалла», помилково вбило генерала Макнейра. То чого ж ти лютуєш? Виходить, вбивають і вихованців військової академії, адже статистика це підтверджує.

А як же я зможу згадувати, якщо не лютуватиму?

Гаразд, лютуй, скільки хочеш. I розкажи про все цій дівчині, але мовчки, щоб не засмутити її,— поглянь» як гарно вона спить».