За річкою, в затінку дерев

Розділ XI

З вітру й холоду вони зайшли до світлого й теплого вестибюля «Грітті-паласу».

— Добривечір, графине! Добривечір, полковнику! — привітав їх портьє.— Сьогодні, здається, дуже холодно?

— Так, — відказав полковник і не приправив своєї відповіді солоним жартом про те, як саме холодно або з якою силою дме вітер, що звичайно так тішило їх, коли вони були самі.

Вони пішли довгим коридором, який вів до головних сходів і до ліфта; праворуч був вхід до бару, вихід на Великий канал і двері до ресторану; із бару вийшов Gran Maestro.

На ньому був білий смокінг; він усміхнувся й привітався з ними:

— Добрий вечір, графине! Добрий вечір, полковнику!

— Здрастуйте, Gran Maestro! — відповів полковник.

Gran Maestro усміхнувся і, ще раз вклонившись, сказав:

— У нас вечеряють у барі, в самому кінці. Взимку тут мало гостей, а ресторан занадто великий. Я залишив для вас столик. Якщо бажаєте, на закуску можемо подати доброго омара.

— А він свіжий?

— Я бачив його вранці, коли його принесли з ринку. Він був іще живий, темно-зелений, і дивився на мене дуже неприязно.

— Хочеш на закуску омара, доню?

Полковник піймав себе на тому, що назвав її дочкою. Це помітили і Gran Maestro, і сама дівчина. Та для кожного з них це слово прозвучало по-різному.

— Я сховав його для вас, бо сюди можуть наскочити pescecani. Вони зараз у гральному домі на Лідо. Не думайте, що я хочу збути його вам.

— Я охоче з'їм омара,— сказала дівчина.— Холодного, під майонезом. Майонез краще гострий.— Вона сказала це по-італійському. — А омар — це дуже дорого? — заклопотано спитала вона полковника.

— Ay hija mia[33].

— Ану помацай у правій кишені!

— Я догляну, щоб він був не дуже дорогий,— сказав Gran Maestro.— А то можу й сам за нього заплатити. Тижневої платні вистачить з лишком.

— Ні, його вже закупив Трест, — сказав полковник. «Трест» була кодова назва військ, що окупували Трієст. — Мені на це вистачить денної платні.

— Засунь руку в праву кишеню і відчуєш, який ти багатий,— сказала дівчина.

Gran Maestro зрозумів, що це якийсь їхній жарт, і мовчки відійшов. Він радів за дівчину, котру поважав, і радів за свого полковника.

— Я дуже багатий,— сказав полковник, — але як будеш мене дражнити, то я віддам їх тобі, отут, на очах у всіх, вийму і покладу на стіл.

Тепер він і сам дражнив її, зопалу кинувшись у контратаку.

— Не віддаси! — сказала вона. — Ти вже їх полюбив.

— Ну то й що! Я можу скинути з кручі найдорожче і піти собі, навіть не озирнувшись!

— Не можеш! — сказала дівчина. — Мене ти не скинеш із кручі.

— Не скину, — признався полковник. — Пробач мені за ці злісні слова.

— Слова були не такі вже й злісні, до того ж я тобі не повірила, — сказала дівчина.— Скажи краще, куди мені піти розчесатися — до жіночої кімнати чи до тебе?

— Куди хочеш.

— Звичайно, до тебе, я хочу подивитися, як ти живеш.

— А що скажуть у готелі?

— У Венеції і так усе знають. Але вони знають, що я з доброї родини і чесна дівчина. I що ти — це ти, а я — це я. Ми ще не втратили їхнього довір'я.

— Гаразд,— погодився полковник.— Підемо пішки чи поїдемо ліфтом?

— Ліфтом,— сказала дівчина, і він помітив, як затремтів її голос. — Поклич ліфтера, а коли хочеш, давай поїдемо самі.

— Самі,— сказав полковник. — Я давно навчився керувати ліфтом.

Доїхали вони щасливо, як не рахувати легкого поштовху напочатку й того, що ліфт трохи не дотяг до площадки. Полковник подумав: «Оце так навчився! Треба ще підучитись!»

Коридор здавався йому тепер не просто гарним, а якимсь таємничим, і двері він відмикав так, наче виконував обряд.

— Заходь,— сказав полковник, відчиняючи двері.— Отак я й живу.

— Чудесно! — сказала дівчина,— Але тут страшенно холодно — у тебе ж відчинені вікна.

— Зараз позачиняю.

— Не треба. Хай будуть відчинені, якщо тобі так краще. Полковник поцілував її і відчув її довге, молоде, гнучке й туге тіло, коли дівчина пригорнулася до нього; сам він був іще міцний і м'язистий, але тяжко покалічений; цілуючи її, він ні про що не думав.

Поцілунок був довгий; вони стояли, пригорнувшись одне до одного, а з відчинених вікон, що виходили на Великий канал, віяло холодом.

— Ох! — зітхнула дівчина. I знову: — Ох!

— Не охай. Нема чого!

— Ти одружишся зі мною, і в нас буде п'ятеро синів?

— Так! Так!

— А ти цього хочеш?

— Звичайно, хочу.

— Тоді поцілуй мене ще раз так, щоб гудзики на твоєму френчі зробили мені боляче. Тільки не дуже боляче.

Отак вони стояли й цілувалися.

— Річарде, я в усьому розчаровуюсь... — сказала вона. Сказала просто й відверто, а для полковника її слова прозвучали, мов рапорт про котрийсь із трьох батальйонів, коли командир казав щиру, але найстрахітливішу правду.

— Геть у всьому?

— Так.

— Сердешна моя доню.

Тепер у цьому слові не було іншого, прихованого змісту,— вона справді була його дочкою, він ніжно любив її і жалів.

— Усе одно причешись. Причешися, підмалюй губи, а потім підемо й добре повечеряємо,— додав він.

— Але спершу скажи ще раз, що кохаєш мене, і знову притисни до мене свої гудзики.

— Я люблю вас, — церемонно сказав полковник.

А тоді прошепотів їй на вухо так тихо, як, бувало, шептав, коли до ворога лишалося всього шість-сім кроків, а сам він був молодим лейтенантом у дозорі.

— Я люблю тільки тебе, моя найщиріша, моя єдина й остання любове.

— Добре,— сказала вона і поцілувала його так міцно, що він відчув солонуватий присмак крові.

«А гарно!» — подумав він.

— Тепер я причешуся і підмалюю губи, а ти дивись на мене.

— Хочеш, я зачиню вікно?

— Ні,— заперечила вона.— Холод нам не завадить.

— Кого ти любиш?

— Тебе,— сказала вона.— Хоч нам з тобою не дуже щастить, правда?

— Не знаю,— сказав полковник.— Швиденько причісуйся!

Полковник пішов у ванну кімнату вмитися перед вечерею. В цьому номері ванна єдина не вдовольняла його. «Грітті» був побудований за тих часів, коли в палацах іще не робили окремих ванних кімнат, лише згодом їх улаштували кінці коридора, і ті, хто хотів помитися, мусили заздалегідь просити, щоб нагріли воду й приготували рушники.

Під його ванну кімнату відгородили куток якоїсь зали, і вона здавалася полковникові швидше оборонною, ніж наступальною позицією. Вмиваючись, він поглянув у дзеркало, щоб стерти сліди губної помади, і побачив там своє обличчя.

«Воно має такий вигляд, ніби його витесала з дерева чиясь байдужа рука», — подумав він.

Він почав розглядати глибокі шрами, що залишилися ще з тих часів, коли не вміли робити пластичних операцій, і ледве помітні сліди майстерних пластичних операцій після поранень у голову.

«Оце й усе, що я можу запропонувати вам як gueule[34] або façade[35], — подумав він. — Жалюгідний дарунок. Добре, що воно хоч засмагле,— це трохи приховує мою потворність. О боже, яка я потвора!»

Він не бачив, що очі в нього сірі, як лезо старої шаблі, від кутиків очей розбігаються тоненькі сміхотливі зморщечки, а зламаний ніс — як у гладіатора на стародавній скульптурі. Не бачив він і своїх добрих уст, що іноді бували жорстокими.

«Хай тобі чорт! — сказав він зображенню в дзеркалі.— Жалюгідний ти каліко! Ну що ж, вернімося до наших дам».

Він зайшов до кімнати і зразу став молодим, як за часів своєї першої атаки. Вся його нікчемність лишилася у ванній кімнаті. «Так і треба, — подумав він.— Там її справжнє місце».

Où sont les neiges d’antan? Où sont les neiges d’autrefois? Dans le pissoir toute la chose comme ça.[36]

Дівчина, котру звали Рената, розчинила дверці високої шафи, де всередині були вставлені дзеркала. Вона почала розчісуватися.

Розчісувалася вона не для того, щоб похизуватися своїм волоссям чи щоб сподобатися полковникові, хоч і знала, що він це любить. Вона рвала, смикала його без найменшого жалю, а що воно було густе й непокірне, як у селянок чи великосвітських красунь, то їй важко було дати собі раду з гребінцем.

— Вітер страшенно його скуйовдив,— сказала вона. — Ти мене ще любиш?

— Так. Можна, я тобі допоможу?

— Ні. Я завжди розчісуюся сама.

— А ти не могла б повернутися боком?

— Ні. Воно для наших п'яти синів і ще для того, щоб тобі було куди покласти голову.

— Я думав тільки про обличчя,— сказав полковник. — Дякую, що нагадала. Я став таким забудьком...

— Мабуть, я занадто язиката.

— Ні,— заперечив полковник. — В Америці підкладають такі штуки із дроту і губчастої гуми, як на сидіннях у танках. I нізащо не вгадаєш, скільки свого і скільки чужого, якщо хтось не такий нахаба, як я.

— У нас так не роблять, — сказала вона і гребінцем закинула назад уже розділене проділом волосся; воно впало їй на щоки й розсипалося по шиї і плечах. — Ти любиш, коли воно гладенько зачесане?

— Ну, не таке вже воно й гладеньке, зате з біса гарне.

— Я могла б підібрати його, якщо ти любиш гладенькі зачіски. Але я завжди гублю шпильки, та й "не хочеться з ним марудитися!

Голос у неї був такий гарний і так нагадував йому віолончель Пабло Казальса, що в грудях у нього защеміло, наче від рани. Та все можна стерпіти, думав він.

— Я люблю тебе такою, як ти є,— сказав полковник. — Ти найпрекрасніша з усіх жінок, яких я знав чи бачив на картинах давніх майстрів.

— Не розумію, чому це досі не несуть портрета.

— За портрет великі спасибі,— сказав полковник і раптом додав по-генеральському: — Та це все одно, що шкура дохлого коня.

— Прошу тебе, не будь такий нечемний, — сказала дівчина. — Сьогодні такі слова мене особливо вражають.

— Я ненароком згадав жаргон свого sale métier[37].

— Не треба. Краще обійми мене. Ніжно і міцно. Прошу тебе. А ремесло твоє зовсім не брудне. Це найдавніше й найкраще ремесло, хоча ті, хто ним займаються, здебільшого нікчемні люди.

Він щосили притис її до себе, намагаючись не завдати їй болю, і вона сказала:

— Я б не хотіла, щоб ти був адвокатом чи священиком. Або чимось торгував. Мені подобається твоє ремесло, і я тебе люблю. Коли хочеш, шепни мені на вухо щось приємне.

Полковник зашепотів, міцно пригортаючи її до серця, і в його схвильованому шепоті, ледь чутному, наче тихенький посвист собаці, звучала безнадія:

— Я шалено тебе люблю! Але ж ти мені водночас і дочка. I я ні за чим не жалкую, бо ж місяць наш батько і наша мати! Ну, а тепер ходімо вечеряти!

Він шепотів їй так тихенько, що той, хто не любить, ніколи б цього не почув.

— Гаразд, — мовила дівчина. — Ходімо. Але спершу поцілуй мене ще раз.