За річкою, в затінку дерев

Розділ XII

Вони сиділи за столиком у найдальшому кутку бару, де обидва фланги полковника були прикриті, а сам він займав безпечну позицію. Gran Maestro все врахував, недарма ж він був колись добрим сержантом в одній з найкращих рот чудового піхотного полку; він ніколи не посадив би свого полковника посеред зали, як сам ніколи не зайняв би невигідної оборонної позиції.

— Омар,— оголосив Gran Maestro.

Омар був пречудовий, майже вдвічі більший від звичайного, а його недоброзичливість геть уся виварилася, і тепер він здавався пам'ятником самому собі; картину довершували вирячені очі й довгі чутливі щупальця, які повідомляли йому те, чого не бачили дурні очі.

«Він трохи нагадує Джорджі Паттона, — подумав полковник. — Але омар, мабуть, не плакав, коли був чимось зворушений».

— Як ти гадаєш, він не твердий? — спитав полковник у дівчини по-італійському.

— Ні,— запевнив їх Gran Maestro, все ще тримаючи блюдо з омаром.— Він зовсім не твердий. Просто він дуже великий. Ви ж знаєте, які вони бувають.

— Гаразд,— сказав полковник. — Давайте його сюди.

— А що ви питимете?

— Тобі чого, доню?

— Того, що й тобі.

— Капрі б'янка, — сказав полковник. — Сухе. I охолодіть його, як слід.

— Давно готове, — сказав Gran Maestro.

— От нам і весело,— сказала дівчина. — Нам знову весело, нітрішечки не сумно. А омар пречудовий, правда?

— Правда,— сказав полковник. — Та хай тільки спробує не бути смачним!

— Він буде смачний, — сказала дівчина. — Gran Maestro не бреше. Добре, що є люди, які не брешуть!

— Чудово, але вони трапляються дуже рідко,— сказав полковник. — Я оце згадав чоловіка на ім'я Джорджі Паттон, то він, певне, ніколи в житті не сказав правди.

— А ти коли-небудь кажеш неправду?

— Я брехав чотири рази. I щоразу — коли був стомлений до смерті. Хоч це, звичайно, не виправдання,— додав він.

— Я часто брехала, коли була маленька. Здебільшого вигадувала всілякі історії. Принаймні так мені тепер здається. Але я ніколи не брехала задля користі.

— А я брехав, — сказав полковник. — Чотири рази.

— А ти став би генералом, якби не брехав?

— Якби я брехав, як інші, то мав би вже три генеральські зірки..

— А ти був би щасливіший, якби мав оті три зірки?

— Ні,— сказав полковник. — Анітрохи.

— Засунь у кишеню праву руку, ту саму руку, і скажи, що ти відчуваєш.

Полковник послухався.

— Чудово! — сказав він.— Але, знаєш, я повинен повернути їх тобі.

— Не треба. Прошу тебе.

— Не будемо зараз говорити про це. В ту хвилину їм подали омара.

Омар був смачний, з якимсь особливо пружним м'якушем і чудовими клешнями, не дуже худими й не дуже м'ясистими.

— Омари відпасаються, коли місяць буває уповні,— сказав полковник. — Коли нема місяця, їх не варто й замовляти.

— А я й не знала.

— Це, мабуть, тому, що в місячні ночі вони весь час їдять. А може, тоді більше їжі.

— Їх привозять до нас із берегів Далмації, правда ж?

— Правда,— підтвердив полковник.— Там у вас найбагатші на рибу місця. А може, краще сказати — в нас.

— Кажи! — вигукнула дівчина.— Ти навіть не уявляєш собі, як іноді важливо щось висловити.

— Так, але багато важливіше написати його на папері.

— Ні,— заперечила дівчина. — Неправда. Папір нічого не вартий, якщо слова не йдуть від серця.

— А що, коли в тебе немає серця або серце твоє підле?

— У тебе є серце, і воно зовсім не підле.

«З якою радістю обміняв би я його на нове,— подумав полковник. — I чому з усіх моїх м'язів саме цей такий ненадійний?» Але вголос він нічого не сказав і засунув руку в кишеню.

— На дотик вони чудові, — сказав він.— I ти в мене просто диво.

— Дякую, — сказала вона. — Я згадуватиму це весь тиждень.

— Тобі досить поглянути в дзеркало.

— Я страх не люблю дивитися в дзеркало, — відповіла дівчина,— фарбувати губи, облизувати їх, щоб помада лягла рівненько, розчісувати таку кучму волосся — хіба ж це життя для жінки чи для закоханої дівчини? Не дуже весело дивитися в дзеркало і марнувати час на жіночі хитрощі, коли тобі хочеться бути місяцем або якоюсь зіркою і жити зі своїм чоловіком та народити йому п'ятьох синів!

— Тоді поберімось хоч зараз.

— Ні,— мовила вона. — З цим у мене вже все вирішено, як і з дечим іншим. Я ж маю цілий тиждень на роздуми.

— Я теж дещо вирішую,— сказав полковник. — Але твоє рішення мене просто вбиває.

— Тоді не говорімо по нього. У мене теж трошечки щемить серце. Краще запитаймо, що нам іще подасть Gran Maestro, і пий вино, ти ж навіть не покуштував його.

— Зараз покуштую, — сказав полковник.

Він відпив ковток, вино було холодне й прозоре, як усі грецькі вина, але не терпке, і таке приємне, духмяне, як шкіра Ренати.

— Воно схоже на тебе.

— Я знаю. Тому мені й хотілося, щоб ти його покуштував.

— Я п'ю, — сказав полковник. — I вип'ю цілий келих.

— Ти добрий.

— Спасибі,— сказав полковник. — Я згадуватиму це цілий тиждень і цілий тиждень намагатимусь бути добрим.— Потім він гукнув Gran Maestro.

Той підійшов до них із змовницьким виглядом, зовсім забувши про свою виразку.

— Ну що там у вас іще є добренького? — спитав полковник.

— Треба подумати,— сказав Gran Maestro,— Піду запитаю. Ваш земляк сидить поруч, йому все чути. Він не схотів сісти десь далі в кутку.

— Нічого, — сказав полковник, — ми вже подбаємо, щоб йому було про що писати.

— Він пише щоночі! Мені розповів мій товариш з того готелю.

— Чудово, — сказав полковник. — Це свідчить про його старанність, хай він навіть уже й геть виписався.

— Усі ми старанні люди,— сказав Gran Maestro.

— Тільки в іншому.

— Я піду глянути, які в нас сьогодні м'ясні страви.

— Авжеж, постарайтесь.

— На те ж я й старанний.

— Та ще й з біса статечний.

Коли Gran Maestro пішов, дівчина сказала:

— Він приємний чоловік, я рада, що він тебе любить.

— Ми з ним добрі друзі,— відказав полковник. — Сподіваюся, в нього знайдеться для тебе добрий біфштекс.

— Є один чудовий біфштекс, — повідомив Gran Maestro, знову підійшовши до них.

— Візьми його, доню. Мене весь час годують біфштексами в офіцерській їдальні. Хочеш з кров'ю?

— Так. Будь ласка, з кров'ю.

— Al sangue[38],— звелів полковник. — Як казав Джон, розмовляючи з офіціантом по-французькому: crudo[39], bleu[40], тобто по-простому — недосмажений.

— Отже, з кров'ю, — повторив Gran Maestro.— А вам що, полковнику?

— Ескалоп у винній підливі і цвітну капусту з маслом. А коли знайдеться, то подайте ще артишок, з кислою підливою. А що тобі, доню, до м'яса?

— Картопляне пюре і звичайний салат.

— Пам'ятай, що ти ростеш.

— Так, але я не хочу рости занадто або там, де не слід.

— Тоді, мабуть, усе,— сказав полковник. — А як із fiasco[41] вальполічелли?

— Ми не тримаємо вина у fiaschi. Адже у нас першорядний готель. Вино нам доставляють у пляшках.

— Я зовсім забув, — сказав полковник. — А пам'ятаєте, літр його коштував тридцять чентезімі?

— А пам'ятаєте, як ми на станціях шпурляли з вагонів порожніми флягами в жандармів?

— А повертаючися з Граппи, покидали з гори всі гранати, які в нас лишилися?

— I ті, хто бачив вибухи, подумали, що то австрійці прорвали фронт! I як ви, перестали голитися, і ми носили fiamme nere[42] на сірих тужурках, а під тужуркою сірий светр?

— I як я жлуктив граппу, навіть не відчуваючи її смаку? Ну й хвацькі ж ми були хлопці,— сказав полковник.

— Ще й які хвацькі, — підхопив Gran Maestro.— Просто шибайголови, та й годі, а ви були найвідчайдушніший з усіх.

— Еге ж, — сказав полковник. — Справжні шибайголови. Ти вже пробач нам, доню.

— А в тебе нема фото тих років?

— Ні. Ми тоді не фотографувалися, крім того разу, з паном д'Аннунціо. До того ж більшості хлопців не повелося.

— Крім нас двох,— сказав Gran Maestro.— Піду подивлюся, що там з біфштексом.

Полковник замислився — тепер він знову був молодшим лейтенантом і їхав на ваговозі, весь у пилюзі, на обличчі його блищали тільки сіро-сталеві очі, повіки були червоні, запалені.

«Три вузлових позиції, — пригадував він.— Масив Граппи з Ассалоне і Пертікою та висотою праворуч, не пам'ятаю її назви. Там я змужнів; щоночі прокидався, облитий холодним потом,— мені все снилося, ніби я не зможу примусити своїх солдатів вилізти з машин. I краще б вони не вилазили! Ну й ремесло!»

— У нашій армії, — сказав він дівчині, — жоден генерал, по суті, ніколи не воював. Для них це незвичне заняття, тому вище начальство й не любить тих, хто воював.

— А генерали взагалі воюють?

— Воюють, поки вони капітани або лейтенанти. Потім це виглядало б якось по-дурному, крім хіба тих випадків, коли армія відступає, тоді хоч-не-хоч доводиться битись.

— А тобі багато доводилось воювати? Я знаю, що багато. Але скажи мені сам.

— Цілком досить, щоб мудрі зарахували мене до дурнів,

— Розкажи.

— Коли я був іще хлопчаком, я бився проти Ервіна Роммеля на півдорозі між Кортіною й Граппою, де ми тоді втримували позиції. Він був іще капітаном, а я виконував обов'язки капітана, хоч і мав тільки чин молодшого лейтенанта.

— Ти знав його?

— Ні. Я познайомився з ним уже після війни, коли нам можна було поговорити. Він виявився приємною людиною і навіть сподобався мені. Ми разом ходили на лижах.

— А ти знав багато німців, які тобі подобалися?

— Багато. Та найбільше мені подобався Ернст Удет.

— Вони ж так підло поводилися!

— Так. А ми хіба завжди поводилися благородно?

— Я не можу ставитися до них терпимо, як ти,— вони вбили мого батька і спалили нашу віллу на Бренті. Мені вони ніколи не подобались. Особливо після тога, як німецький офіцер у мене на очах стріляв з дробовика по голубах на площі Святого Марка.

— Я розумію тебе, — сказав полковник. — Але, будь ласка, доню, зрозумій і ти мене. Коли уб'єш так багато ворогів, можна дозволити собі деяку поблажливість.

— А скільки ж ти вбив?

— Сто двадцять два — напевно. А може, ще більше.

— I сумління тебе не мучить?

— Ніколи.

— I сни погані не сняться?

— Ні, погані — ніколи. Але дивні інколи сняться. Після бою я завжди б'юся й уві сні. Найчастіше бачу якусь місцевість. Адже для нашого брата головне — це рельєф. От про це й думаєш уві сні.

— А мене ти ніколи не бачиш уві сні?

— Силкуюся, але не можу!

— Сподіваюся, портрет допоможе тобі.

— Дай боже, — сказав полковник.— Будь ласка, нагадай мені, щоб я повернув тобі самоцвіти.

— Ти навмисне хочеш мене засмутити?

— У мене своє скромне розуміння честі, яка мені так само дорога, як і обом нам наше кохання. Одне неможливе без другого.

— Але ти міг би іноді робити мені якусь поступку.

— Я вже зробив одну, — сказав полковник. — Адже самоцвіти у мене в кишені.

З'явився Gran Maestro з біфштексом, ескалопом і овочами. їх приніс хлопчина з гладенько прилизаним волоссям, він не вірив ні в бога, ні в чорта, проте аж із шкури вилазив, щоб стати хорошим молодшим офіціантом. Його вже прийняли в члени Ордену. Gran Maestro спритно розіклав їжу, з повагою і до їжі, і до тих, хто її споживатиме.

— Їжте на здоров'я, — сказав він.— Відкоркуй їм оцю пляшку вальполічелли, — звернувся він до хлопчини, який дивився на них очима недовірливого спанієля.

— Чим вам не до вподоби отой чолов'яга? — спитав полковник, киваючи в бік свого рябого земляка, який жадібно уминав їжу; його літня супутниця їла з манірністю провінціалки.

— Швидше я мав би вас про це запитати. А не ви мене.

— Я ніколи досі його не бачив, — сказав полковник. — Але він псує мені апетит.

— Він ставиться до мене зверхньо. Вперто не хоче говорити по-англійському, а по-італійському й двох слів не вміє зв'язати. Оглядає в місті геть усе, як радить путівник Бедекера, їсть і п'є що попало. Жінка досить симпатична. Здається, вона його тітка, хоч я не певен.

— Ми цілком могли б без нього обійтися.

— Я теж так гадаю. Любісінько обійшлися б.

— А він про нас не розпитував?

— Запитав, хто ви такі. Ім'я графині він знає з путівника — там зазначені палаци, що колись належали її родині. Ваше ім'я, ласкава пані, справило на нього величезне враження, тому-то я вас і назвав.

— Як ви гадаєте, він опише нас у своїй книжці?

— Атож. Він описує все підряд.

— Нас варто було б описати в книжці,— сказав полковник. — Ти, доню, не заперечуєш?

— Звичайно, ні,— сказала дівчина. — Тільки краще б її написав Данте.

— Данте щось давно не показується.

— Розкажи мені про війну,— попросила дівчина. — Таке, що мені можна знати.

— Гаразд. Усе, що хочеш.

— Що за людина генерал Ейзенхауер?

— Втілення добропорядності. Хоч я, можливо, і несправедливий до нього. Таж він і не завжди сам собі хазяїн. Спритний політик. Політичний генерал. Це він уміє.

— А інші ваші полководці?

— Краще не говорімо про них. Вони досить говорять про себе в своїх мемуарах. Майже всі вони й справді скидаються на полководців і є членами Ротарі-клубу, про який ти, напевне, ніколи й не чула. Члени цього клубу носять емальований жетон із своїм ім'ям, там штрафують, коли назвеш чиєсь прізвище. Воювати їм, щоправда, не доводилось. Ніколи.

— Невже серед них немає добрих полководців?

— Аякже, є. Ось хоча б шкільний учитель Бредлі. Або Блискавичний Джо. Він славний хлопець. Дуже славний.

— А ким він був?

— Командував сьомим корпусом, куди входила моя частина. З біса розумний. Рішучий. Точний. Тепер він начальник штабу.

— Ну, а великі полководці, про яких стільки говориться, такі як Монтгомері чи Паттон?

— Забудь про них, доню. Монті — це такий тип, якому потрібна п'ятнадцятикратна перевага, щоб піти в наступ.

— А я вважала його великим полководцем!

— Ніколи він ним не був, великим,— сказав полковник.— I найгірше, що він і сам це знає. Я бачив якось, як він прийшов у готель, скинув мундир і перевдягнувся в солдатську уніформу, щоб прихилити до себе населення.

— Ти його не любиш?

— Чому? Просто я вважаю його пересічним британським генералом, та й годі. Так що ти про великих полководців краще помовч.

— Але ж він розбив генерала Роммеля.

— А ти думаєш, що там, крім нього, проти Роммеля нікого не було? Та й хто не переможе при співвідношенні сил п'ятнадцять на одного. Коли ми воювали тут хлопчаками, Gran Maestro і я, то перемагали цілий рік, у кожному бою, хоч ворог був у три-чотири рази сильніший за нас. I вистояли в трьох тяжких битвах. Ось чому ми любимо пожартувати один з одного і не приндимося, мов індики. Того року ми втратили понад сто сорок тисяч убитими. Ось чому ми можемо тепер сміятися і не вдаємо з себе героїв.

— Яка жахлива наука, коли це взагалі наука,— сказала дівчина. — Терпіти не можу військових пам'ятників, попри всю мою пошану до загиблих.

— Та я й сам їх не люблю. Як і того, що вони мають звеличувати. Ти коли-небудь замислювалася над цим?

— Ні. Але я б хотіла про це знати.

— Краще не знати,— сказав полковник.— Їж біфштекс, поки він не охолов, і вибач, що я заговорив про своє ремесло.

— Я його ненавиджу. I люблю.

— Видно, ми з тобою сприймаємо все однаково. А от про що думає мій рябий земляк, за два столики від нас?

— Про свою нову книжку або про те, що написано в Бедекері.

— Чи не поїхати нам після вечері покататися на вітрі в гондолі?

— Це було б чудово.

— Може, скажемо рябому, куди ми їдемо? Мені чомусь здається, що в нього так само подірявлене й серце, і душа, а може, й інтерес до життя в нього дірявий.

— Нічого ми йому не скажемо, — заперечила дівчина. — Gran Maestro може переказати йому все, що ми бажаємо.

Вона старанно взялася за свій біфштекс, а потім озвалася:

— Як ти гадаєш, правда, що після п'ятдесяти років у людини все написано на обличчі?

— Сподіваюся, що ні. Бо в мене було б тоді інше обличчя.

— Ти, — сказала вона, — ти...

— Ну, як біфштекс? — спитав полковник.

— Чудовий. А твій ескалоп?

— М'якесенький. I підлива не занадто солодка. А овочі добрі?

— Цвітна капуста аж хрумтить, мов селера.

— Не завадило б замовити й селеру. Але навряд щоб вона в них була, бо Gran Maestro сам подав би її.

— Хіба нам не приємно вечеряти? От якби ми завжди їли разом.

— Я ж тобі пропонував.

— Не треба про це.

— Гаразд,— сказав полковник. — Я теж прийняв одне рішення. Залишу армію й оселюся тут, у Венеції; житиму дуже скромно, на пенсію.

— От було б добре! Цікаво, який ти в цивільному одязі?

— Ти ж уже бачила.

— Так, любий. Я просто пожартувала. Й ти часом невдало жартуєш.

— Я матиму непоганий вигляд. Звичайно, коли тут знайдеться добрий кравець.

— Тут — ні, а в Римі знайдеться. Ми зможемо поїхати машиною до Рима і замовити тобі костюм?

— Авжеж. Будемо жити за містом, у Вітербо, і їздити до міста лише на примірку та на вечерю, а вночі повертатимемося додому.

— А будемо зустрічатися з кінозірками, провадити з ними щирі розмови, а може, інколи й випивати з ними?

— Чого-чого, а кінозірок там цілі тисячі.

— А ми побачимо, як вони вінчаються вдруге, втретє і як їх благословляє папа?

— Якщо тобі подобаються такі сумні видовища.

— Ні, — мовила дівчина. — Тому я й не можу вийти за тебе заміж.

— Зрозуміло,— сказав полковник.— Спасибі.

— Але я кохатиму тебе, чим би це не загрожувало, — а ми з тобою добре знаємо, чим це загрожує,— я кохатиму тебе, поки ми живі і навіть опісля.

— Я не певен, що можна кохати після смерті,— сказав полковник.

Він почав їсти артишок, відриваючи по пелюстці і вмочаючи їх у підливу.

— Я теж не впевнена в цьому,— сказала дівчина. — Але я постараюсь. Хіба тобі не приємно, що тебе кохають?

— Приємно, — відповів полковник. — Я почуваю себе так, наче був на якомусь скелястому пагорку, кругом каміння,— окопу не викопаєш, ніде ні кущика, ні виступу, і раптом виявляється, що ти сидиш у танку. Тебе захищає броня, а поблизу немає жодної протитанкової гармати.

— Ти б розповів це нашому приятелеві письменнику, в якого обличчя порите, ніби поверхня місяця, — хай запише сьогодні вночі.

— Я б розповів про це Данте, якби він був десь поблизу,— промовив полковник, раптом захвилювавшись, як море, коли налітає ураган. — Я б йому пояснив, що це таке — раптом опинитися в танку, коли ти вже певен, що тобі кінець.

В цю мить до зали ввійшов барон Альваріто. Він шукав їх; поглядом досвідченого мисливця він їх одразу помітив.

Підійшовши до столика, він поцілував дівчину в руку й промовив:

— Чао, Ренато.

Альваріто був досить високий на зріст, костюм гарно облягав його струнку постать, але полковникові не доводилося зустрічати більш несміливої людини. Несміливість його походила не від невігластва, чи почуття ніяковості, чи якоїсь фізичної вади. Він був боязкий від природи, мов деякі тварини,— як от, приміром, антилопа бонго — її ніколи не побачиш у джунглях, і на неї полюють із собаками.

— Добридень, полковнику,— сказав він і усміхнувся, як може усміхатися тільки дуже несмілива людина.

То не була спокійна усмішка самовпевненої людини, ані швидка єхидна посмішечка пронози чи негідника, ані солодка улеслива усмішка придворного або політикана. То була незвичайна, рідкісна усмішка, що йде з найзаповітніших куточків душі, глибших за колодязь чи найглибшу шахту.

— Я лише на хвилинку. Прийшов сказати вам, що можна сподіватися на вдале полювання. Качки летять хмарами з півночі. I багато великих. Таких, як ви любите,— усміхнувся він знову.

— Сідайте, Альваріто. Прошу вас.

— Ні,— відповів барон Альваріто. — Зустрінемось у гаражі о другій тридцять, добре? Ви на машині?

— Так.

— От і гаразд. Якщо ми вирушимо вчасно, то ще вдосвіта побачимо качок.

— Чудово, — сказав полковник.

— Чао, Ренато. До побачення, полковнику. Отже, завтра о другій тридцять.

— Ми знаємо одне одного з дитинства, — сказала дівчина. — Він старший за мене на три роки. Але він народився старим.

— Я знаю. Ми з ним добрі друзі.

— Як ти гадаєш, твій земляк знайшов його в своєму путівнику?

— Хто його зна, — сказав полковник. — Gran Maestro,— спитав він,— ви не бачили, мій славетний земляк шукав барона в Бедекері?

— Правду кажучи, полковнику, я не помітив, щоб він зазирав у Бедекер за вечерею.

— Поставте йому п'ятірку за поведінку,— сказав полковник. — А знаєте, це вино краще, коли воно не дуже видержане. Вальполічелла не grand vin[43]; коли її розливають у пляшки і тримають роками, вона дає лише осад. Ви згодні?

— Цілком.

— То як же нам бути?

— Ви самі знаєте, полковнику, у великих готелях вино завжди дороге. В «Рітці» ви теж не дістанете дешевого вина. Я радив би вам купити кілька fiaschi доброго вина; скажете, що воно з маєтку графині Ренати і його прислали вам у дарунок. А я розіллю його в карафки, і так ми й вино матимемо краще, і грошей чимало заощадимо. Управителеві я все поясню, якщо хочете. Він славний чоловік.

— Гаразд,— сказав полковник.— Він теж не з тих, хто вибирає вина за етикетками.

— Отже, домовились. А поки що пийте оце. Воно теж непогане.

— Авжеж, — відповів полковник. — I все ж таки це не шамбертен.

— А що ми колись пили?

— Все, що завгодно, — сказав полковник. — А тепер я прагну досконалості. Чи, точніше, не досконалості взагалі, а того, що для мене приступне за мої гроші.

— Я теж прагну її, — сказав Gran Maestro.— Але марно. Що вам подати на десерт?

— Сиру,— сказав полковник.— А тобі, доню?

Дівчина після приходу Альваріто сиділа мовчазна й заглиблена в свої думки. Вона міркувала над чимось, а голова в неї була ясна,

— Мені теж сиру, — сказала вона.

— Якого?

— Несіть усе, що у вас є, а ми виберемо, — сказав полковник. Коли Gran Maestro пішов, полковник спитав:

— Що сталося, доню?

— Нічого. Анічогісінько. Як завжди, нічого.

— Викинь усе з голови. У нас немає часу на таку розкіш.

— Так, твоя правда. Їжмо краще сир.

— Тобто мені краще помовчати?

— Ні, що ти, — мовила вона.— Засунь праву руку в кишеню.

— Слухаю,— сказав полковник.

Він засунув праву руку в кишеню і намацав те, що там лежало, спочатку кінчиками пальців, потім всіма п'ятьма пальцями і, нарешті, долонею, скаліченою долонею.

— Пробач мені, — попросила вона. — Давай знову веселитися. I їжмо сир.

— Гаразд, — сказав полковник.— Цікаво, якого сиру він нам принесе?

— Розкажи про останню війну, — попросила дівчина. — А потім поїдемо кататися в гондолі.

— Це не так уже й цікаво, — сказав полковник.— Лише для нас, військових, такі речі завжди цікаві. Але протягом цієї війни було тільки три, щонайбільше чотири випадки, що цікавили мене.

— Чому?

— Ми билися з уже розбитим ворогом, його комунікації були вже порушені. На папері ми знищили багато дивізій, та все це були примарні дивізії. Не справжні. Їх, знищувала наша тактична авіація, перш ніж вони встигали зосередитись. Важко було тільки в Нормандії — через рельєф, та ще коли ми прорвали фронт і утримували прорив, щоб могли пройти танки Джорджі Паттона.

— А як роблять прорив для танків? Розкажи, будь ласка.

— Насамперед захоплюють місто на схрещенні головних шляхів. Назвемо це місто, приміром, Сен-Ло. Потім необхідно осідлати шляхи, захопивши сусідні міста й села. Ворог утримує основну лінію оборони, але не може підтягти свої дивізії для контрудару, бо штурмова авіація перехоплює їх по дорозі. Тобі не набридло?

— Анітрохи. Мені ще ніколи не пояснювали так добре.

— Спасибі,— сказав полковник. — А може, вже досить з тебе цієї страшної науки?

— Ні, — відповіла вона,— Я люблю тебе і хочу, щоб ти розділив її зі мною.

— Моє ремесло не можна ні з ким розділити, — сказав полковник. — Я лише розповідаю тобі, як це робиться. Можу додати ще кілька анекдотів, щоб було цікавіше.

— Будь ласка.

— Взяти Париж було дуже легко,— сказав полковник. — Пусте фіглярство, а не військова операція. Ми вбили кілька писарів — зняли заслон, який виставили німці, щоб прикрити свій відступ. Мабуть, вони подумали, що їм уже не потрібно буде стільки писарів, і послали їх на передову.

— Хіба то не була велика перемога?

— Люди Леклерка — отого пронози третього чи навіть четвертого гатунку, чию смерть я відсвяткував пляшкою пер'є-жуе сорок другого року,— повистрілювали чимало патронів, наче то була справжня битва: патронів ми давали їм удосталь. Та все це були дурниці.

— Ти теж брав у ній участь?

— Так,— відповів полковник. — Тепер я спокійно можу про це сказати.

— I це не справило на тебе ніякого враження? Все-таки то був Париж, і не кожному доводилось його брати.

— Самі французи взяли його на чотири дні раніше. Та згідно з великим планом так званого штабу верховного командування союзних експедиційних сил, де зібралися всі тилові політикани з військових, — вони носили нашивку з якоюсь вогненною емблемою, а ми — листочок конюшини як пізнавальний знак, хоч більше на щастя, — так от, за тим хитромудрим планом місто потрібно було спершу оточити. Просто взяти його не можна було. До того ж ми мусили чекати на генерала та ще й фельдмаршала Бернарда Лоу Монтгомері, який не зміг ліквідувати прориву біля Фалеза; просуватися вперед було нелегко, от він і не встиг вчасно з нами з'єднатися.

— Ви, мабуть, дуже за ним скучили,— сказала дівчина.

— Ще б пак,— підхопив полковник.— Страшенно скучили..

— Невже в усьому цьому не було нічого благородного, нічого героїчного?

— Аякже,— сказав полковник.— Ми пробивалися з Ба-Медона через Пор-де-Сен-Клу вулицями, що їх я знав і любив, і в нас не було жодного вбитого, і ми намагалися завдати місту якнайменшої шкоди. На площі Зірки я взяв у полон дворецького Ельзи Максуелл. То була дуже складна операція. На нього донесли, що він японський снайпер і нібито застрелив кількох парижан. Це було щось нове! Отож ми послали трьох солдатів на дах, де він переховувався, але він виявився звичайним собі хлопчиною з Індокитаю.

— Тепер я починаю розуміти. Як усе-таки прикро!

— Завжди прикро, та ще й як! Хоч у нашому ремеслі не можна прислухатися до голосу серця.

— Ти думаєш, що за часів кондотьєрів було так само?

— Напевно, ще гірше.

— А руку тобі поранило в чесному бою?

— Так. У якнайчеснішому. На кам'янистому, голому, як коліно, пагорбі.

— Дозволь мені торкнутися її,— попросила вона.

— Тільки обережніше з долонею,— сказав полковник.— Вона прострелена, і рана час від часу відкривається.

— Тобі треба писати,— сказала дівчина.— Я кажу серйозно. Люди повинні знати про таке.

— Ні,— заперечив полковник.— У мене нема хисту до писання, і я знаю надто багато. Кожен брехун опише це переконливіше, ніж той, хто там побував.

— Але ж інші військові писали!

— Так. Моріц Саксонський. Фрідріх Великий. Су Цінь.

— А в наш час?

— Ти так легко говориш «наш». А втім, мені це подобається.

— Багато військових пишуть!

— Пишуть. А ти їх читаєш?

— Ні. Я читаю переважно класиків та скандальну хроніку в ілюстрованих журналах. I ще твої листи.

— Спали те паскудство, — сказав полковник.

— Прошу тебе, не будь такий неввічливий.

— Не буду. Що б тобі ще розповісти?

— Розкажи, як ти був генералом.

— Ах, про це, — він зробив знак Gran Maestro принести шампанського. То був його улюблений редерер сорок другого року.— Коли ти генерал, то живеш у фургоні, і твій начальник штабу теж живе в такому самому фургоні, і в тебе є вдосталь питва, коли в інших його немає. Твої начальники відділів живуть на КП. Я міг би розповісти про них, але тобі буде нудно. Я міг би розповісти про начальників першого, другого, третього, четвертого й п'ятого відділів, а у німців був ще й шостий. Боюсь тільки, що тобі буде нудно... Якщо ти генерал, у тебе є карта під плексигласом і на ній три полки із трьох батальйонів кожний. I все це позначено кольоровим олівцем. На карті позначені межі, щоб батальйони не лізли, куди не слід, і не побили один одного. Кожний батальйон складається з п'яти рот. Всі батальйони мусять бути добрими, але серед них є й погані. Крім того, в тебе є дивізійна артилерія, танковий батальйон і ціла купа запчастин. I все твоє життя скоординоване за картою.

Він помовчав, поки Gran Maestro наливав редерер сорок другого року.

— З корпусу, тобто з cuerpo d’Armata,— він знехотя переклав це слово,— дають вказівки, що ти мусиш зробити, а ти вирішуєш, як його зробити. Диктуєш накази, а частіше віддаєш їх телефоном. Мордуеш людей, яких ти поважаєш, змушуючи їх робити явно неможливе, бо наказ є наказ. Сушиш собі голову, пізно лягаєш і встаєш удосвіта.

— I ти не напишеш про це? Навіть щоб мені зробити приємність?

— Ні,— сказав полковник. — Книжки про війну пишуть здебільшого нервові юнаки, які трохи з'їхали з глузду, але зберегли свіжі враження про перший день боїв або про перші три-чотири дні. Це непогані книжки, але тим, хто там був, вони здаються нудними. Інші пишуть, щоб поживитися на війні, в якій вони не брали участі,— ті, що тікали в тил, щоб скоріше повідомити новини з фронту. I не такі то вже були цікаві новини. Професіональні письменники поприлаштовувалися на службі в тилу й писали про бої, у яких нічогісінько не тямлять, немов бачили їх на власні очі. Не знаю, як називати такий гріх! От і один морський капітан, який і човном не зміг би командувати, взявся писати про таємниці справді великої війни. Рано чи пізно кожний опублікує свою книжку. Може, серед них трапиться й непогана. Але я, доню, книжок не пишу.

Він подав знак Gran Maestro наповнити келихи.

— Gran Maestro,— спитав він,— ви любите воювати?

— Ні.

— Але ж ми воювали.

— Так, Забагато.

— А як у вас тепер здоров'я?

— Чудово, якщо не зважати на виразку, та ще серце трохи підводить.

— Не може бути! — вигукнув полковник і відчув, що серце його раптом обірвалося; йому аж дух перехопило.— Ви ж мені казали тільки про виразку.

— Ну от, тепер ви знаєте...— Gran Maestro урвав на півслові й усміхнувся широкою, ясною усмішкою, що, мов сонячний промінь, осяяла його обличчя.

— Скільки у вас було нападів?

Gran Maestro підняв два пальці, як людина, що сигналізує на перегонах своєму букмекерові і чекає, щоб той у відповідь кивнув йому головою.

— Я випередив вас,— сказав полковник.— Але годі скиглити! Долийте-но краще донні Ренаті цього чудового вина.

— Ти мені не казав, що в тебе знову були напади,— мовила дівчина.— Ти приховав це від мене.

— Відколи ми бачилися востаннє, більше не було.

— Може, завдяки мені? Тоді я просто приїду до тебе і доглядатиму тебе.

— Серце такий самий м'яз, як інші,— сказав полковник.— Тільки головний. Він працює, як точний механізм. Лихо в тому, що його не можна віддати в гарантійний ремонт. А коли він зупиниться, ти цього й не знатимеш. Просто помреш — і край.

— Не кажи такого, будь ласка.

— Ти ж сама спитала,— сказав полковник.

— А в цього рябого з кумедним лицем? У нього такого не буває?

— Звичайно, не буває,— сказав полковник.— Якщо він посередній письменник, то житиме вічно.

— Звідки ти знаєш? Ти ж не письменник.

— Хвалити бога, ні,— сказав полковник. — Але я дещо читав. Поки ти ще не жонатий, то маєш доволі часу для читання. Може, й не так багато, як у моряків торговельного флоту, але все ж таки чимало. Я можу відрізнити здібного письменника від посереднього і запевняю тебе, що посередній письменник живе дуже довго. Всім їм треба призначити пенсію по старості.

— Облишмо цю розмову. Мені тяжко це слухати. Краще розкажи мені якусь історію.

— Я знаю їх сотні. I всі правда.

— Розкажи хоч одну. Потім доп'ємо вино і поїдемо кататися в гондолі.

— А тобі не буде холодно?

— Ні, не буде.

— Що ж тобі розповісти? — сказав полковник.— Тим, хто не воював, нудно слухати про війну. Крім того, що вигадують брехуни.

— Мені б дуже хотілося почути, як ви брали Париж.

— Чому? Тому, що я сказав, ніби ти схожа на Марію-Антуанетту перед стратою?

— Ні. Хоч мене й потішив цей комплімент і я знаю, що в профіль ми трохи схожі. Але мене ніколи не везли на страту, і я хочу, щоб ти розповів мені про Париж. Коли когось кохаєш і він для тебе герой, завжди цікаво почути, де він був і що робив.

— Будь ласка, повернись у профіль, — попросив полковник,— і тоді я все розповім. Gran Maestro, чи ще щось лишилось у цій нікчемній пляшці?

— Ні,— відповів Gran Maestro.

— Тоді принесіть ще одну.

— Я вже її заморозив.

— Чудово. Несіть її сюди. Отже, доню, ми відірвалися від колони генерала Леклерка в Кламарі. Вони пішли на Монруж і Пор-д'Орлеан, а ми рушили на Ба-Медон і захопили міст Пор-де-Сен-Клу. Тобі не нудно слухати такі подробиці?

— Ні, ні.

— Шкода, що нема карти.

— Розповідай далі.

— Ми захопили міст і передмостові укріплення на тому боці річки, скинувши в Сену німців, які обороняли міст,— і живих, і мертвих.— Він трохи помовчав.— Так, міст вони нам просто подарували. Його треба було підірвати. Німців ми скинули в Сену. Та, здається, там були самі писарі.

— Далі.

— Наступного ранку нас повідомили, що німці укріпилися в кількох місцях, стягнули на Мон-Валер'єн артилерію, а на вулицях повно танків. Якоюсь мірою це була правда. До того ж нам наказали не поспішати, бо Париж мав узяти сам генерал Леклерк. Виконуючи наказ, я просувався якнайповільніше,

— А як це робиться?

— Припиняєш атаку години на дві й попиваєш собі шампанське, хто б його не підносив — патріоти, колабораціоністи чи просто захоплені громадяни.

— Невже там не було нічого величного й разючого, такого, про що пишуть у книжках?

— Звичайно, було. Саме місто. Люди нетямилися від радощів. Старі генерали походжали вулицями в поїдених міллю мундирах. Та ми й самі раділи, що нам не довелося битися.

— Хіба вам так і не довелося битись?

— Лише тричі. Та й то не по-справжньому.

— Всього тричі, щоб узяти таке місто?

— Доню, ми дванадцять разів вступали в бій від Рамбуйє до Парижа. Але справжніх боїв було тільки два. Під Туссюле-Нобль і під Лебюком. А решта — просто приправа. А втім, мені й не треба було битися, за винятком цих двох сутичок.

— Розкажи мені про справжні бої.

— Скажи, що ти мене любиш.

— Я люблю тебе,— сказала дівчина. — Коли хочеш, можеш надрукувати про це в Gazzettino. Я люблю твоє жилаве, худе тіло і твої дивні очі, що лякають мене, коли в них спалахує злість. Я люблю твою руку і всі твої рани.

— Тепер і я повинен сказати тобі щось дуже приємне,— мовив полковник.— Насамперед я хочу сказати, що дуже тебе кохаю.

— А чому б тобі не купити трохи доброго скла? — спитала раптом дівчина. — Ми можемо разом поїхати в Мурано.

— Я зовсім не розуміюся на склі.

— Я можу тебе навчити. От було б весело!

— У нашому мандрівному житті навряд чи потрібне коштовне скло.

— А коли ти підеш у відставку й оселишся тут?

— Тоді й придбаємо.

— А я б хотіла, щоб це було сьогодні ж.

— Я теж, але сьогодні це сьогодні, а завтра я поїду полювати на качок.

— А мені можна поїхати з тобою?

— Якщо Альваріто запросить тебе.

— Я можу його примусити.

— Сумніваюсь.

— Нечемно брати під сумнів те, що каже твоя дочка,— вона вже надто доросла, щоб брехати.

— Гаразд, доню. Беру свої слова назад.

— Спасибі. Тоді я не поїду й не буду вам заважати. Я лишусь у Венеції і піду до церкви з мамою, і її тіткою, і з моєю тіткою, а потім відвідаю своїх бідняків. Я єдина дочка і маю багато обов'язків.

— Мене завжди цікавило, що ти робиш.

— Оце й роблю. А потім попрошу покоївку помити мені голову і зробити манікюр і педикюр.

— Завтра ж неділя.

— Тоді я зроблю це в понеділок. А в неділю прочитаю геть усі ілюстровані журнали, навіть непристойні.

— Можливо, там буде фото міс Бергман. Ти й досі хочеш бути схожою на неї?

— Вже ні,— сказала дівчина.— Я хочу бути схожою на саму себе, тільки багато, багато кращою, і хочу, щоб ти мене любив. А ще,— додала вона раптом, дивлячись йому просто в вічі,— я хочу бути такою, як ти. Можна мені хоч сьогодні бути такою, як ти?

— Звичайно,— сказав полковник.— I дякую, що ти більше не просиш мене розповідати про війну.

— Ну, ти повинен мені колись усе розказати!

— Повинен? — перепитав полковник, і в його дивних очах спалахнула запекла рішучість, неначе ворожий танк навів на нього жерло своєї гармати.— Ти, доню, здається, сказала «повинен»?

— Так. Але я не те мала на думці. Ну, а коли я щось не так сказала, то вибач. Я хотіла сказати — будь ласка, розкажи згодом ще якусь правдиву історію про війну. I поясни мені, будь ласка, те, чого я не розумію.

— Нехай буде «повинен», доню. Біс із ним!

Він усміхнувся, і очі його полагідніли, хоч — це він і сам знав — вони ніколи не бували зовсім лагідні. Та що вдієш! Адже він і так намагався бути дуже лагідним із своєю останньою, єдиною і справжньою любов'ю.

— Слово честі, доню, я не заперечую. Їй-право, ні. Я знаю, як давати накази, і в твому віці й сам це любив.

— Я зовсім не хочу тобою командувати, — сказала дівчина. I, хоч вона й вирішила не плакати, на очі їй набігли сльози.— Я хочу тобі підкорятися.

— Знаю. Але тобі хочеться й наказувати. I в цьому нема нічого поганого. Такі, як ми, не можуть без цього.

— Дякую за «такі, як ми».

— Мені це було неважко... — сказав полковник. I додав: — Доню.

В ту хвилину до них підійшов портьє.

— Пробачте, полковнику,— промовив він. — Там прийшов якийсь чоловік — здається, то ваш служник, пані,— з великим пакунком для полковника. Віднести його до камери схову чи до вас у номер?

— До мене в номер,— сказав полковник.

— А може, подивимось на нього тут? — спитала дівчина.— Адже нам байдуже, що скажуть усі ці люди, правда?

— Розгорніть його і принесіть сюди.

— Слухаю, пане полковнику.

— А потім обережно віднесіть до мене і гарненько запакуйте. Завтра я візьму його з собою.

— Слухаю, пане полковнику.

— Хочеш подивитись на нього? — спитала дівчина.

— Дуже, — відповів полковник. — Gran Maestro, будь ласка, ще пляшку редереру та поставте стільця так, щоб ми могли дивитися на портрет. Ми дуже любимо живопис.

— Замороженого редереру більше нема,— сказав Gran Maestro.— Але, якщо хочете, я подам вам пер'є-жуе.

— Несіть,— сказав полковник і додав: — Будь ласка.— Потім звернувся до дівчини: — Я не звик говорити з людьми, як Джорджі Паттон, не бачу в цьому потреби. До того ж Джорджі Паттон помер.

— Бідолаха.

— Так, і все життя був бідолаха. Хоч грошей у нього кури не клювали і танків було без ліку.

— Тобі не подобаються танки?

— Так. Не стільки танки, скільки люди, що сидять у них. Панцир перетворює людей у нахаб, а це перший крок до боягузтва, до справжнього боягузтва. Може, сюди долучається ще страх перед обмеженим простором.

Полковник глянув на неї і всміхнувся, шкодуючи, що заговорив про незрозумілі їй речі. У неї був вигляд недосвідченого плавця, який звик плавати на мілкому і раптом опинився на глибині; він спробував її подбадьорити:

— Пробач мені, доню. Я часто буваю несправедливий. I все ж у моїх словах більше правди, ніж у генеральських мемуарах. Після того, як людина одержить одну чи кілька генеральських зірок, правда стає для неї такою самою недосяжною, як святий Грааль для наших предків.

— Ти ж сам був генералом.

— На щастя, недовго. От капітани — ті знають правду і можуть багато сказати. А хто не може, тих треба розжалувати.

— А мене ти розжалуєш, якщо я збрешу?

— Дивлячись, що ти брехатимеш.

— А я взагалі не маю наміру брехати. Не хочу, щоб мене розжалували. Це навіть звучить жахливо.

— Ще б пак, — сказав полковник. — Тебе відішлють у тил з рапортом в одинадцяти примірниках, і всі одинадцять я попідписую власноручно.

— Ти багатьох розжалував?

— Та чимало.

До бару зайшов Лортьє; він ніс портрет у великій рамі, лавіруючи між столиками, наче яхта під усіма вітрилами.

— Візьміть два стільці і поставте їх отам,— звелів полковник молодшому офіціантові. — Глядіть не подряпайте портрета. I потримайте його, а то він упаде.— Повернувшись до дівчини, він зауважив: — Раму треба буде поміняти.

— Так,— погодилась вона.— То не я її вибирала. Візьми його поки що без рами, а на тому тижні ми купимо кращу. А тепер дивися. Не на раму — на портрет. В ньому є щось від мене чи ні?

То був чудовий портрет — не ремісницький, не парадний, не манірний і не ультрасучасний. Отак, певне, малювали б наших коханих Тінторетто чи, в крайньому разі, Веласкес, якби жили серед нас. Проте художник не наслідував ні того, ні того. Дуже гарний портрет — такі іноді трапляються і в наш час.

— Чудово! — сказав полковник.— От молодець!

Портьє та молодший офіціант тримали портрет, заглядаючи збоку. Gran Maestro не приховував свого захвату. Американець, за два столика від них, намагався визначити своїм журналістським оком, хто його намалював. До решти присутніх портрет був обернутий тильним боком.

— Чудово,— сказав полковник.— Але ти не можеш підносити мені такі дарунки.

— Я вже його тобі подарувала,— сказала дівчина.— Хоч і знаю, що волосся в мене ніколи не вкривало плечей.

— А мені здається, що вкривало.

— Якщо хочеш, я спробую його відпустити.

— Спробуй,— сказав полковник.— Диво ти моє. Як я тебе кохаю! Тебе і ту, що на полотні.

— Можеш сказати це голосно. Я певна, що офіціанти не будуть дуже вражені.

— Віднесіть портрет нагору, — сказав полковник. — Велике спасибі, що принесли його сюди. Якщо ціна буде приступна, я куплю його.

— Приступна,— відповіла дівчина. — А може, хай пересунуть стільці з портретом так, щоб твоєму землякові було краще видно? Gran Maestro дасть йому адресу художника, і він відвідає його ательє.

— Портрет дуже гарний,— сказав Gran Maestro.— Але його треба віднести до номера. Не слід давати волю шампанському.

— Віднесіть його в мій номер.

— Ти забув сказати: «будь ласка».

— Дякую, що помітила,— сказав полковник. — Портрет мене так схвилював, що я не відповідаю за свої слова.

— Не відповідаймо ні за що.

— Згода,— сказав полковник. — Хай за все відповідає Gran Maestro. Він завжди за все відповідав.

— Ні,— мовила дівчина.— Він сказав це не лише з почуття відповідальності, а й зі злості. В цьому місті у кожному з нас сидить якась злість. Може, він не хотів, щоб той чоловік хоч крадькома поглянув на чуже щастя.

— Хоч би яке воно було.

— Я навчилася цього виразу в тебе, а тепер ти перейняв його в мене.

— Так воно завжди буває— сказав полковник.— Що виграєш у Бостоні, те програєш у Чікаго.

— Не розумію.

— Це дуже важко пояснити,— сказав полковник. — Хоча ні,— додав він.— Пояснювати — головне в моєму ремеслі. Хто сказав, що не можна пояснити? Це наче футбол. У Мілані виграли, в Туріні — програли.

— Я не люблю футболу.

— I я також,— сказав полковник.— Особливо зустрічі між командами армії й флоту. I коли бундючні штабники вживають футбольні терміни. Правда, їм тоді легше розуміти одне одного.

— Сьогодні ввечері нам буде гарно. Хоч би там що.

— То прихопімо з собою цю пляшку.

— Добре, — сказала дівчина.— I великі келихи. Я попереджу Gran Maestro. Візьмімо пальта і їдьмо кататись.

— Гаразд. Я тільки прийму ліки і підпишу рахунок.

— Шкода, що я не можу приймати за тебе ліки.

— Е, ні, краще не треба,— сказав полковник. — Ми самі виберемо собі гондолу чи хай наймуть першу-ліпшу?

— Ризикнімо. Хай наймають. Адже ж нам нічого втрачати?

— Звичайно, нічого. Мабуть, що нічого.