Знак Зорро

Розділ XI ТРИ ПРЕТЕНДЕНТИ

Це було делікатне становище: дон Карлос не хотів розгнівати ні дона Дієго Вега, ні людину, що мала ласку у губернатора. Але як уникнути цього? Якщо його дочка не може змусити своє серце прийняти дона Дієго, можливо, вона зможе полюбити капітана Рамона? Після дона Дієго він був найкращою партією у всій околиці.

— Ваша відповідь, сеньйоре? — запитав капітан.

— Я упевнений, що ви правильно зрозумієте мене, сеньйоре, — сказав дон Карлос майже пошепки. — Я повинен дати вам коротке пояснення.

— Продовжуйте, сеньйоре.

— Не далі як сьогодні вранці дон Дієго Вега поставив мені те ж питання.

— Ха!

— Ви знаєте його походження і його родину, сеньйоре. Чи міг я відмовити йому? Звичайно, ні. Але я можу сказати вам от що: сеньйорита буде тільки з тим, з ким побажає. І хоч дон Дієго дістав мій дозвіл упадати за нею, але якщо йому не вдасться підкорити її серце…

— Тоді я можу спробувати? — запитав капітан.

— Дозволяю вам це, сеньйоре. Звичайно, дон Дієго дуже багатий, але ви маєте мужність і рішучість у діях, а дон Дієго — він… Він скоріше…

— Я цілком розумію, сеньйоре, — сміючись, сказав капітан. — Не можна без зауваг сказати, що він хоробрий і блискучий кабальєро. Якщо тільки ваша дочка не віддає перевагу багатству перед справжнім…

— Моя дочка слухатиме голос свого серця, сеньйоре! — гордо сказав дон Карлос.

— Отже, питання полягає у тому: дон Дієго Вега або я?

— Доти, доки ви триматиметеся осторонь, сеньйоре, я не хочу, щоб відбулося що-небудь, що могло б викликати ворожість між родиною Вега і моєю.

— Я пильнуватиму ваших інтересів, доне Карлосе, — заявив капітан Рамон.

У той час, як дон Дієго розмовляв з нею, сеньйорита Лоліта стежила за батьком і капітаном Рамоном і здогадувалася, про що йшлося. Їй лестило, звичайно, що такий блискучий офіцер потрапить у список претендентів на її руку, але все-таки вона не схвилювалася, коли вперше заглянула йому в очі. Тим часом сеньйор Зорро хвилював її до кінчиків тендітних пальців і тільки тому, що, розмовляючи з нею, торкнувся долоні. Якби тільки дон Дієго був більше схожий на розбійника, якби з’явилася людина, що з’єднала б багатство Вега з характером, хоробрістю і жвавістю негідника Зорро!

Надворі почулась метушня, і до кімнати ввійшли солдати на чолі із сержантом Гонзалесом. Вони віддали честь капітанові, а кремезний сержант із подивом глянув на його поранене плече.

— Негідник утік від нас, — доповів Гонзалес. — Ми йшли за ним на відстані трьох миль або щось близько до цього, у той час, як він пробирався в гори, отут ми і накрили його.

— Ну? — запитав Рамон.

— У нього є спільники.

— Хто ж це?

— Цілих десять людей очікували на нього там, капітане. Вони накинулися на нас, перш ніж ми помітили їхню присутність. Ми билися з ними, і трьох з них поранили, але вони втекли і забрали із собою своїх товаришів. Ми, звичайно, не очікували на таку банду й таким чином потрапили до них у засідку.

— Отже, ми маємо справу з цілою бандою! — вигукнув капітан Рамон. — Сержанте, ви візьмете вранці кілька десятків людей, поведете їх слідами цього сеньйора Зорро і не зупинитеся доти, доки не схопите його або не вб’єте. Я додам чверть своєї платні до винагороди, обіцяної його превосходительством губернатором, якщо ви успішно виконаєте це.

— Ха! Я саме цього й хотів! — вигукнув сержант Гонзалес. — Тепер ми впораємося з цим пронозою за дві секунди. Я покажу вам колір його крові!

— Це буде справедливо, тому що він бачив колір крові капітана, — сказав дон Дієго.

— Що ви говорите, доне Дієго, друже мій? Капітане, ви схрестили шпагу з негідником?

— Так, — відповів капітан. — Ви переслідували лише коня, сержанте. Молодець був тут і вийшов до мене. Так що ви зустріли, напевно, кого-небудь іншого в горах. Цей сеньйор Зорро вчинив зі мною так само, як і з вами в таверні: в нього був пістолет, на той випадок, якщо я виявлюся занадто вправним фехтувальником.

Капітан і сержант подивилися один одному просто в очі, дивуючись, якого ступеня брехні дійшов кожний з них. Дон Дієго попирхував, намагаючись потиснути руку сеньйориті Лоліті, що йому не вдавалося.

— Це все може бути змите тільки кров’ю! — оголосив Гонзалес. — Я переслідуватиму негідника, доки він не здобуду перемогу. Чи даєте ви мені дозвіл викликати людей?

— Ви можете взяти будь-якого солдата в гарнізоні.

— Сержанте Гонзалес, я хотів би відправитися з вами, — квапливо вимовив дон Дієго.

— Святі! Та це вб’є вас, кабальєро! День і ніч у сідлі, в куряву і спеку, та ще й за можливості битви!

— Можливо, справді, мені краще залишитися в селі, — погодився дон Дієго. — Але Зорро стурбував цю родину, а я її вірний друг. Принаймні ви будете мене інформувати про все. Ви розповісте мені, як він утік, якщо він викрутиться від вас. Я хочу принаймні знати, як ви переслідуватимете його і як поїдете, щоб хоч подумки бути з вами.

— Звичайно, кабальєро, звичайно, — відповів сержант Гонзалес. — Я надам вам можливість глянути в мертве обличчя негідника. Клянуся!

— Це жахлива клятва, сержанте! Припустімо, що це станеться?

— Я хочу сказати — якщо я уб’ю негідника, кабальєро. Пане капітан, чи повернетеся ви сьогодні вночі до гарнізону?

— Так, — відповів Рамон. — Незважаючи на рану, я зможу їхати верхи.

Говорячи це, він глянув на дона Дієго, і на губах його заграла усмішка.

— Я теж повернуся до Реіна де Лос-Анджелес, — сказав дон Дієго. — Якщо дон Карлос буде такий люб’язний дати мені свій екіпаж. Я можу прив’язати мого коня за ним. Проїхати таку відстань верхи того ж дня було б смертю для мене.

Гонзалес розсміявся і вийшов із будинку. Капітан Рамон висловив свою повагу дамам, і, гнівно подивившись на дона Дієго, пішов за сержантом. Кабальєро знову глянув на сеньйориту Лоліту, в той час як її батьки проводжали капітана до дверей.

— Ви подумаєте про нашу справу? — запитав він. — Мій батько знову запитає мене за кілька днів; я уникну догани, якщо зможу сказати йому, що все влаштовано. Якщо ви вирішите одружитися зі мною, то скажіть вашому батькові, щоб він надіслав мені звістку. Тоді я дам лад будинку до весілля.

— Я подумаю про це, — сказала дівчина.

— Ми могли б повінчатися в місії Сан-Габріель, тільки нам довелося б зробити для цього жахливу подорож. Брат Філіп з місії був з дитинства моїм другом, і я хочу, щоб він обвінчав нас, якщо тільки у вас немає іншого бажання. Але він може приїхати в Реіна де Лос-Анджелес і провести церемонію вінчання в маленькій церкві на площі.

— Я подумаю про це, — повторила дівчина.

— За кілька днів, може бути, я знову приїду, щоб побачити вас, якщо тільки переживу цю ніч. Добраніч, сеньйорито. Я припускаю, що можу поцілувати вашу руку.

— Не утруднюйтеся, будь ласка, — відповіла сеньйорита Лоліта. — Це може стомити вас.

— А!.. Дякую вам! Я бачу, ви турботлива. Буду щасливий мати таку турботливу дружину.

Дон Дієго пішов до дверей. Сеньйорита Лоліта побігла до своєї кімнати і почала рвати на собі волосся. Вона була занадто розгнівана, занадто розлючена, щоб плакати. Поцілувати її руку? Ну треба ж! Сеньйор Зорро не запитував — він зробив це. Сеньйор Зорро не злякався смерті, щоб відвідати її. Сеньйор Зорро сміявся, коли бився, а потім спритно втік. Ах, якби тільки дон Дієго Вега був хоча б наполовину такою людиною, якою здавався розбійник! Вона чула, як поскакали солдати, а через якийсь час почула, як від’їжджав дон Дієго в екіпажі батька. І тоді вона знову вийшла до великої кімнати до батьків.

— Тату, я не можу взяти шлюб із доном Дієго Вега, — сказала вона.

— Але яка причина твого рішення, доню моя?

— Навряд чи я можу сказати що-небудь певне, але він не та людина, з якою б я хотіла одружитися. Він позбавлений життя; життя з ним буде суцільною мукою.

— Капітан Рамон також просив дозволу упадати за тобою, — сказала донья Каталіна.

— І він майже такий же негодящий для мене. Мені не подобається його погляд, — заперечила дівчина.

— Ти надто розбірлива, — сказав дон Карлос. — Якщо нас переслідуватимуть ще рік, ми станемо жебраками. Краща партія в країні дістається тобі, і ти хочеш відхилити цю пропозицію. Ти не хочеш також і офіцера зі становищем, тому що тобі не подобається його погляд. Подумай про це, дівчинко. Шлюб з доном Дієго Вега дуже бажаний. Можливо, коли ти краще знатимеш його, він більше подобатиметься тобі. Він може пробудитися. Мені здалося, що я бачив іскру сьогодні ввечері. Він ревнує тебе до капітана. Якщо ти можеш збудити в ньому ревнощі…

Сеньйорита Лоліта розридалася, але незабаром заспокоїлася і витерла очі.

— Я… я зроблю все можливе, щоб полюбити його. Але ще не можу зважитися сказати, що буду його дружиною.

Вона поспішила до своєї кімнати і покликала тубілку, яка прислужувала їй. Незабаром будинок занурився в темряву, і все довкола нього також, за винятком вогнів у хатинах, де тубільці розповідали один одному страшні історії про нічні події, причому кожний намагався якнайбільше прибрехати. Легке хропіння почулося зі спальні дона Карлоса і його дружини.

Але сеньйорита Лоліта не спала. Підтримуючи рукою голову, вона дивилася з вікна на далекі вогні. Думками її оволодів сеньйор Зорро. Вона згадувала грацію його уклону, мелодичний звук низького голосу, дотик губів до своєї долоні.

— О, якби він не був негідником! — зітхнула вона. — Як жінка могла б любити таку людину!