Знак Зорро

Розділ XXXIX БОРОШНЯНА ПІДБОВТКА І КОЗЯЧЕ МОЛОКО

Усі юрбою рушили вперед: кавалеристи, тубільці, кабальєро оточили дона Дієго Вега і сеньйориту, що спиралася на його руку і дивилася на нього очима, які блищали від щастя.

— Поясніть! Поясніть! — кричали вони.

— Це почалося десять років тому, коли я був п’ятнадцятирічним юнаком, — сказав він. — Я чув розповіді про переслідування. Я бачив, як мучили і грабували моїх друзів. Я бачив, як солдати били мого друга, старого тубільця. Тоді я вирішив утнути таку штуку. Я знав, що це буде нелегко. Я зробив вилд, що мало цікавлюся життям, так, щоб ніколи ім’я моє не могло бути зіставлене з ім’ям розбійника, на якого я вирішив перетворитися. Таємно вправлявся я у їзді верхи й учився володіти зброєю.

— Клянуся святими, він це робив! — пробурчав сержант Гонзалес.

— Одна половина мене самого була доном Дієго, якого ви усі знали, а інша — “Прокляттям Капістрано”, яким я сподівався коли-небудь стати. Нарешті настав час, і робота моя почалася. Це важко пояснити, сеньйори, але на той момент, коли я надягав плащ і маску, частина дона Дієго відпадала від мене. Тіло моє випростовувалося; здавалося, нова кров текла в моїх жилах, голос ставав сильним і твердим, вогонь спалахував у мені. Коли ж я знімав плащ і маску, я знову ставав позбавленим життя доном Дієго. Хіба це не дивно? Я потоваришував з кремезним сержантом Гонзалесом і не без причини.

— Ха! Я здогадуюся про неї, кабальєро! — вигукнув Гонзалес. — Вас завжди стомлювало, коли згадувалося ім’я сеньйора Зорро, і ви не бажали слухати про насильство і кровопролиття, але зате ви завжди розпитували мене, у якому напрямку поїду я з моїми кавалеристами — самі ж їхали в іншому напрямку і вершили вашу прокляту справу.

— Ви чудово відгадуєте, — сказав дон Дієго, сміючись, як і всі довкола нього. — Я навіть схрестив з вами шпагу, так що ви і не здогадалися, хто був сеньйором Зорро. Чи пам’ятаєте ви дощову ніч у таверні? Я чув вашу похвальбу, вийшов, надяг плащ і маску, повернувся, бився з вами, утік, зняв маску і плащ і знову повернувся пожартувати з вами.

— Ха!

— Я відвідав гасієнду Пулідо як дон Дієго, а через короткий час повернувся як сеньйор Зорро, і мав тоді розмову із сеньйоритою, що знаходиться тут. Ви майже що спіймали мене тієї ночі у брата Філіпа — я маю на увазі, першої ночі.

— Ха! Ви сказали мені тоді, що не бачили сеньйора Зорро.

— Я й не бачив його! Брати не мають дзеркал, вважаючи, що це підштовхує до марнославства. Інше, звичайно, було неважко. Ви легко зрозумієте, яким чином я опинився у своєму власному міському будинку у вигляді сеньйора Зорро, коли комендант образив сеньйориту, і вона повинна простити мені цей обман. Я посватався до неї, як дон Дієго, але вона відкинула мене. Тоді я спробував зробити це ж, як сеньйор Зорро, і вона покохала мене. Можливо, у цьому також був свого роду метод. Вона відмовилася від багатства дона Дієго Вега заради людини, яку покохала, хоч і знала, що вона перебуває поза законом. Сеньйорита показала мені своє щире серце, і я в захваті від цього. Ваше превосходительство, ця сеньйорита буде моєю дружиною, і я думаю, що ви двічі подумаєте, перш ніж заподіяти надалі які-небудь неприємності її родині.

Його превосходительство простягнув руку на знак згоди.

— Було важко дурити усіх вас, але це було зроблено, — продовжував дон Дієго. — Тільки довгі роки практики дали мені можливість виконати свій задум. Тепер же сеньйора Зорро більше не буде, бо в цьому не буде потреби; крім того одружена людина повинна хоч трохи подбати про своє життя.

— А з ким я одружуюся? — запитала сеньйорита Лоліта, зашарівшись, тому що вона говорила ці слова там, де усі могли чути їх.

— Кого ви кохаєте?

— Мені здавалося, що я кохаю сеньйора Зорро, але мені здається тепер, що я кохаю їх обох, — сказала вона. — Хіба це не соромно? Але я віддам перевагу вам, сеньйоре Зорро, перед доном Дієго, якого я знала.

— Постараємося встановити між ними золоту середину, — відповів він, знову засміявшись. — Я кину старі звички і поступово перетворюся на ту людину, якою ви бажаєте мене бачити. Всі говоритимуть, що одруження зробило з мене чоловіка.

Вона зупинилася і поцілувала його тут же, перед усіма.

— Борошняна підбовтка і козяче молоко, — вилаявся сержант Гонзалес.