Знак Зорро

Розділ II СЛІДАМИ БУРІ

З поривом вітру і дощу, що увірвався до кімнати, з’явилася людина. Полум’я свічок заблимало, одна свічка згасла. Раптова поява нового відвідувача під час хвастощів сержанта вразила всіх. Гонзалес наполовину вихопив шпагу з піхов, у той час як слова завмерли в нього на вустах. Тубілець поспішив знову закрити двері, щоб захиститися від вітру.

Новоприбулий повернувся і подивився на всіх. Хазяїн полегшено зітхнув. Це був не сеньйор Зорро. Це був дон Дієго Вега, вродливий юнак шляхетного походження, двадцяти чотирьох років, відомий усьому Ель Каміно Реаль тим, що мало цікавився важливими подіями.

— Ха! — закричав Гонзалес і вклав шпагу в піхви.

— Я, здається, налякав вас, сеньйоре? — чемно запитав дон Дієго високим голосом, оглядаючи велику кімнату і киваючи людям, що стояли перед ним.

— Якщо ви налякали нас, сеньйоре, то тільки тому, що ввійшли слідами бурі, — заявив сержант. — Звичайно, ви навряд чи можете налякати кого-небудь.

— Хм! — пробурчав дон Дієго, кидаючи убік свого капелюха і стягаючи із себе наскрізь промоклий плащ. — Ваше зауваження межує з неповагою, мій грубий друже.

— Чи не означає це, що ви маєте намір зробити мені догану?

— Правда, — продовжував дон Дієго, — я не маю репутації людини, що їздить верхи, як божевільний, ризикуючи скрутити собі шию, не б’юся, як ідіот, із першим стрічним і не граю на гітарі під вікном кожної жінки, але все-таки я не бажаю, щоб ви мене звинувачували у тому, що вважаєте за ваду!

— Ха! — вигукнув Гонзалес напівгнівно.

— Між нами, сержанте Гонзалес, існує угода про дружбу, і я забуваю про велику різницю у походженні і вихованні, але забуваю тільки доти, доки ви тримаєте за зубами язика і залишаєтеся моїм товаришем. Ваші хвастощі розважають мене, і я купую вино, якого ви так жадаєте, — це прекрасна угода. Але якщо ви, сеньйоре, ще раз будете насміхатися з мене привселюдно або в бесіді з кимсь, то угоду скінчено. Я мушу зауважити, що маю деякий вплив…

— Прошу вибачити мені, кабальєро^[3] і мій добрий друже! — вигукнув стривожений сержант Гонзалес. — Ви бушуєте гірше, ніж буря надворі, і тільки тому, що в мене випадково зірвалося з язика… Надалі, якщо хто-небудь запитає, ви — зразок дотепності, ви справно володієте шпагою і завжди готові битися або любити. Ви — людина дії, кабальєро. Ха! Хіба хто-небудь насмілиться сумніватися в цьому?

Він оглянув кімнату, знову витягнувши наполовину свою шпагу. Потім жбурнув її назад у піхви, відкинув голову і вибухнув сміхом, а потім поплескав дона Дієго по плечу, а гладкий хазяїн поспішив подати нову порцію вина, знаючи, що платитиме за неї дон Дієго.

Ця дивна дружба між доном Дієго і сержантом Гонзалесом була предметом балачок усього Ель Каміно Реаль. Дон Дієго походив зі знатної родини, що володіла тисячами акрів землі, незліченними табунами коней і рогатої худоби та великими полями. Особисте майно його складала гасієнда, схожа на невелику державу, а також будинок у селі, а від батька він мав успадкувати втричі більше того, що мав на цей час.

Але дон Дієго був не схожий на інших знатних юнаків цього часу. Очевидно, він не любив бійок, рідко носив шпагу, та й то лише як прикрасу. Він був надміру ввічливий із усіма жінками, але не упадав коло кожної.

Юнак часто сидів на сонці і слухав розповіді про інших людей і час від часу посміхався. Він був повною протилежністю сержантові Педро Гонзалесу, але все-таки вони часто бували разом. Це, за словами дона Дієго, пояснювалося тим, що його розважали хвастощі сержанта, а сержант насолоджувався безкоштовним вином. Годі й бажати кращого.

Дон Дієго став перед каміном, щоб обсохнути, тримаючи у руці кухоль з червоним вином. Він був середній на зріст, але мав здоров’я і був гарний на вроду. Пихаті дуеньї^[4] впадали у відчай через те, що він не бажав глянути вдруге на жодну з прекрасних сеньйорит, яких вони охороняли і для яких шукали підхожих чоловіків.

Гонзалес, наляканий тим, що розгнівив свого друга і що безкоштовне вино може закінчитися, намагався відновити мир.

— Кабальєро, ми говорили про знаменитого сеньйора Зорро, — сказав він. — Ми міркували про “Прокляття Капістрано”, як якийсь ідіот влучно назвав цю чуму великої дороги.

— А що з ним? — запитав дон Дієго, поставивши свій кухоль. При цьому він позіхнув, затуливши рота рукою. Ті, хто добре знали дона Дієго, говорили, що він позіхає по двісті разів на день.

— Я говорив, кабальєро, — сказав сержант, — що цей прекрасний сеньйор Зорро ніколи не з’являється по сусідству зі мною і я сподіваюся, що великодушні святі подарують мені можливість зустрітися з ним одного прекрасного дня, щоб я міг заслужити винагороду, запропоновану губернатором. Ох, цей сеньйор Зорро, ох!

— Не будемо про це, — попросив дон Дієго, повернувшись. — Можу ж я коли-небудь почути про щось інше, крім кривавих справ і насильства! Невже неможливо в цей бурхливий час послухати мудрих слів, що стосуються музики або поезії?

— Борошняна підбовтка і козяче молоко! — із зневагою і відразою пробурчав сержант Гонзалес. — Якщо цей сеньйор Зорро хоче ризикувати своєю шиєю, нехай собі, це його власна шия! Шибеник! Злодій! Ха!

— Я багато чув про його роботу, — продовжував дон Дієго, — він, безперечно, щирий у своїй меті. Він не грабував нікого, крім чиновників, що обкрадали місії і бідних, і не карав нікого, крім того бидла, що жорстоко поводилося з тубільцями. Він нікого не убив, наскільки мені відомо. Залишіть йому романтичний ореол в очах суспільства, сержанте.

— Я б волів краще одержати винагороду!

— Заслужіть її, — запропонував дон Дієго. — Знайдіть цю людину.

— Ха! Мертву чи живу, — говориться у прокламації губернатора. Я сам читав її.

— Тож схопіть його, якщо вам цього хочеться, — зауважив дон Дієго. — Розповісте мені про це потім, але зараз облишмо ці розмови.

— Це буде цікава історія, — вигукнув Гонзалес, — і ви почуєте її всю, кабальєро, від початку до кінця! Як я глузував з нього, коли ми билися, як змусив його відступити через деякий час і як простромив його.

— Потім — а не зараз! — вигукнув дон Дієго в розпачі. — Хазяїне, ще вина!

Існував лише один спосіб зупинити цього грубого хвалька — треба було зробити його широку пельку такою гладкою від вина, щоб слова не могли видряпатися звідти.

Хазяїн швидко наповнив кухлі. Дон Дієго пив повільно, маленькими ковтками, як личить джентльменові, тим часом як сержант Гонзалес спорожнив свій кухоль двома величезними ковтками. Потім нащадок роду Вега підійшов до ослону і потягнувся за своїм плащем і капелюхом.

— Як? — скрикнув сержант. — Ви хочете залишити нас такої ранньої години, кабальєро? Ви хочете відчути лють цієї страшної бурі?

— Принаймні я досить хоробрий для цього, — заперечив дон Дієго, посміхаючись. — Я вибіг з мого будинку лише по горщик меду. Дурні злякалися дощу так сильно, що не могли доставити мені меду з гасієнди! Дайте мені меду, будь ласка, хазяїне.

— Я проводжу вас додому, — вигукнув сержант Гонзалес, тому що занадто добре знав, що в Дієго було чудове старе вино.

— Вам краще залишатися тут, біля палаючого каміна, — твердо сказав дон Дієго. — Мені не потрібно ескорту солдатів із гарнізону, щоб перейти через площу. Я мушу розрахуватися з моїм секретарем, і, можливо, повернуся до таверни пізніше. Я хотів одержати горщик меду, щоб їсти під час роботи.

— Ха! То чому ж ви не послали свого секретаря по мед, кабальєро? Навіщо бути багатим і мати слуг, якщо не можна послати їх із дорученням такої бурхливої ночі?

— Ця людина стара і слабка, — пояснив дон Дієго. — Він також є секретарем мого батька. Буря вбила б його. Хазяїне, почастуєте вином усіх присутніх за мій кошт. Я, може, повернуся, коли дам лад моїм книжкам.

Дон Дієго Вега взяв горщик з медом, загорнувся в плащ з головою, відкрив двері і зник у темряві.

— От людина! — скрикнув Гонзалес, розмахуючи руками. — Він мій друг, цей кабальєро, і я хотів би, щоб усі знали про це. Він рідко носить шпагу, і я сумніваюся, що він володіє нею, — але він мій друг! Палаючі чорні очі прекрасних сеньйорит не зворушують його. Все-таки, клянуся, він взірець чоловіка! Музика і поети, ха! Хіба він не має права на це, якщо знаходить утіху в цьому? Хіба він не дон Дієго Вега? Хіба в жилах його не тече блакитна кров, і хіба в нього немає великих земельних володінь, величезних складів, наповнених добром? Хіба він не щедрий? Він може встати на голову або носити спідниці, якщо йому подобається, — усе-таки, клянуся, він взірець чоловіка!

Солдати вторували його почуттям, тому що пили вино дона Дієго і не мали мужності брати під сумнів ствердження сержанта. Товстий хазяїн знову приніс їм вина, добре, що дон Дієго платив за нього. Адже було нижче від гідності Вега стежити за своїм рахунком у громадській таверні, і товстий хазяїн багато разів вигравав від цього.

— Він не може стерпіти думки про насильство або кровопролиття, — продовжував сержант Гонзалес, — він ніжний, як весняний вітерець, але в нього тверда рука і проникливий погляд. Це лише його стиль життя. Якби я мав його молодість, красу і багатство — скільки було б розбитих сердець від Сан-Дієго де Алкала до Сан-Франциско де Азис!

— І розбитих голів! — додав капрал.

— Так! і розбитих голів, друзяко! Я б правив країною! Жоден молокосос не стояв би довго впоперек мого шляху. Шпагу з піхов, і на них! Попадись Педро Гонзалесу! Ха! Наскрізь у плече — чистенько! Ха! Наскрізь легеня!

Гонзалес скочив на ноги, витяг шпагу з піхов і заходився розмахувати нею в повітрі. Він нападав, парирував і завдавав ударів, наступав і відступав, викрикував прокльони і вибухав сміхом, б’ючись із примарами.

— От спосіб! — верещав він коло каміна. — Скільки нас тут? Двоє проти одного? Тим краще, сеньйори, ми любимо сміливі випади. Ха! Одержуй, собако! Здихай, псе! У бік, боягузе!

Він похитнувся до стіни, задихаючись. Вістря його шпаги встромилося в підлогу, велике обличчя почервоніло від зусиль і кількості випитого вина. Капрал, солдати і товстий хазяїн довго і голосно глузували з цього безкровного бою, з якого сержант Педро Гонзалес вийшов, безперечно, переможцем.

— Якби був… якби тільки був цей прекрасний сеньйор Зорро переді мною зараз! — задихався сержант.

І знову двері розчинилися, і до таверни з ревінням бурі ввійшла людина.