Знак Зорро

Розділ XXVIII ОБРАЗА

Карета дона Дієго саме зупинилася перед дверима будинку, коли загін кавалеристів проскакав мимо в хмарі куряви. Він не впізнав в них жодного з тих, кого часто бачив у таверні.

— Ха! Що це, нові солдати, послані слідами сеньйора Зорро? — запитав у людини, що стояла поблизу.

— Це частина ескорту губернатора, кабальєро.

— Хіба губернатор тут?

— Він тільки недавно прибув, кабальєро, і направився до гарнізону.

— Напевно отримані свіжі новини про цього розбійника, якщо посилають людей скакати, як очманілих, по куряві і сонцю. Та це, очевидно, невловимий негідник, клянуся святими! Якби я був тут під час прибуття губернатора, то він напевно зупинився б у моєму будинку. Тепер же хто-небудь інший з кабальєро матиме честь приймати його. Є про що пошкодувати!

Потім дон Дієго ввійшов до будинку, і людина, яка чула це, не знала, чи можна сумніватися в щирості останнього зауваження.

Загін кавалеристів на чолі з кур’єром, що знав місцевість, мчав галопом по шосе, а потім повернув на дорогу, яка вела до будинку дона Карлоса. Вони з такою ретельністю виконували доручення, начебто їм належало взяти в полон божевільного. Коли досягли в’їзду до садиби, загін розсипався ліворуч і праворуч, витоптуючи квіткові клумби доньї Каталіни і розганяючи курей з дороги, і оточив будинок за одну мить.

Дон Карлос сидів на веранді на своєму звичайному місці в напівдрімоті і не помічав кавалеристів, що наближалися, доки не почув стукоту копит їхніх коней. Він підхопився в тривозі, думаючи, що сеньйор Зорро знову з’явився в околицях і що солдати переслідують його.

Троє скочили з коней перед сходинками веранди в хмарі куряви, і сержант, що командував ними, направився вперед, збиваючи пил зі свого мундира.

— Ви дон Карлос Пулідо? — запитав він гучним голосом.

— Я маю честь, сеньйоре.

— У мене є наказ узяти вас під арешт.

— Арешт! — скрикнув дон Карлос. — Хто дав вам подібний наказ?

— Його превосходительство губернатор. Він знаходиться тепер у Реіна де Лос-Анджелес, сеньйоре.

— За яким же обвинуваченням?

— Зрада і допомога державним ворогам.

— Безглуздя! — скрикнув дон Карлос. — Я, обвинувачений у зраді, незважаючи на те, що сам жертва гноблення, не зняв руки проти тих, хто має владу! Які ж подробиці обвинувачення?

— Про це ви запитаєте суддю, сеньйоре. Я нічого не знаю про цю справу, за винятком того, що повинен заарештувати вас.

— Ви хочете, щоб я їхав разом з вами?

— Вимагаю цього, сеньйоре.

— Я людина знатної крові, я кабальєро!

— У мене є наказ.

— Так, виходить, мені не довіряють самому прибути на місце суду? Але, може, суд буде призначений негайно? Це було б краще, тому що тим скоріше я зможу очиститися від обвинувачень. Ми поїдемо до гарнізону?

— Я поїду до гарнізону, коли моє доручення буде виконано. Але ви підете у в’язницю, — сказав сержант.

— У в’язницю? — вигукнув дон Карлос. — І ви насмілитеся! Ви кинете кабальєро до брудної в’язниці? Туди, де утримують тубільців, що не коряться владі, і найзвичайніших шахраїв?

— Є наказ, сеньйоре. Приготуйтеся йти за нами негайно.

— Хочу дати дворецькому господарські розпорядження щодо гасієнди.

— Я піду з вами, сеньйоре.

Обличчя дона Карлоса запашіло. Його руки стислися, коли він подивився на сержанта.

— Невже ж мене потрібно ображати кожним словом? — скрикнув він. — Чи не думаєте ви, що я втечу, як злочинець?

— Наказ є наказ, сеньйоре, — сказав сержант.

— Але можу ж я принаймні сказати про це моїй дружині без сторонньої особи за спиною?

— Ваша дружина — донья Каталіна Пулідо?

— Звичайно.

— Наказано заарештувати її також, сеньйоре.

— Мерзотнику! — скрикнув дон Карлос. — Ви не жалієте навіть даму, ви поведете її з будинку?

— Такий наказ. Вона також обвинувачується в зраді і допомозі ворогам держави.

— Клянуся святими! Це занадто! Я битимуся проти вас і ваших солдатів до останнього подиху.

— Це триватиме недовго, доне Карлосе, якщо ви спробуєте стати до бою. Я тільки виконую накази.

— Мою кохану дружину взяти під арешт, як тубільну дівку, так ще за таким обвинуваченням! Що ви хочете робити з нею, сержанте?

— Вона піде до в’язниці.

— Моя дружина й у це гниле місце! Невже немає справедливості в цій країні? Адже вона дама!

— Досить про це сеньйоре! Це мої накази, я виконую їх відповідно до інструкції. Я солдат і корюся.

Донья Каталіна поспішно вбігла на веранду, тому що чула всю розмову, стоячи за дверима. Її обличчя було бліде, але погляд гордий. Вона побоювалася, щоб дон Карлос не вдарив сержанта і боялася, щоб при цьому він не був поранений або убитий; вона усвідомлювала, що опір тільки подвоїть обвинувачення проти нього.

— Я чула, чоловіче мій. Ми бачимо нове переслідування. Гордість не дозволяє мені обговорювати все це з простими солдатами, що діють так, як їм наказали. Пулідо залишаться Пулідо навіть у гнилій в’язниці.

— Але це ганьба! — скрикнув дон Карлос. — Що все це означає? Чим це скінчиться? А наша дочка, що залишається тут сама зі слугами! У нас немає їй рідних, ні друзів.

— Ваша дочка — сеньйорита Лоліта Пулідо? — запитав сержант. — То не засмучуйтеся, сеньйоре, ви не будете розлучені. Я маю наказ заарештувати також і вашу дочку.

— Обвинувачення?

— Те саме, сеньйоре.

— І ви візьмете її…

— До в’язниці!

— Невинну, знатного роду, шляхетну дівчину?

— Такі накази, сеньйоре, — сказав сержант.

— Нехай вразять святі людину, що віддала їх! — скрикнув дон Карлос. — Вони відняли мої землі і багатства. Вони зганьбили мене і мою родину. Але вони не зможуть зламати нашої гордості!

Дон Карлос високо підвів голову, і очі його заблискали… Він узяв дружину під руку і повернувся, щоб увійти до будинку із сержантом, який ішов за ним по п’ятах. Батько оголосив про арешт сеньйориті Лоліті, що кілька секунд простояла, вражена, заніміла, а потім вибухнула цілим потоком сліз. Але незабаром гордість Пулідо взяла гору: сеньйорита витерла очі, із презирливо стиснутими губами глянула на сержанта і підібрала плаття, коли він наблизився до неї.

Слуги подали екіпаж до дверей, дон Карлос із дружиною і дочкою сіли в нього, і почалася ганебна подорож.

Серце їх могло розірватися з горя, але жоден з Пулідо не показував цього. Вони високо тримали голову, дивилися просто перед собою і робили вигляд, що не чують гидких ущипливих слів солдатів.

Їхали повз різних осіб, яких кавалеристи зганяли зі шляху. Всі з подивом дивилися на тих, що сиділи в екіпажі, але не почули від них жодного слова. Дехто дивився на них з жалем, інші глузували з їх лиха, залежно від того, чи були то прихильники губернатора чи чесні люди, що ненавиділи несправедливість.

Таким чином вони під’їхали до Реіна де Лос-Анджелес і там зіткнулися з новою образою. Його превосходительство вирішив, що Пулідо повинні бути принижені вкрай, і тому розіслав кавалеристів поширити звістку про те, що мало відбутися, і роздати гроші тубільцям і поденникам, щоб вони знущалися з арештованих, коли ті прибудуть. Губернатор хотів дати урок, що навчив би інші знатні родини не ставати проти нього, і довести, що Пулідо були однаково ненависні всім класам.

На краю площі їх зустрів простолюд. Лунали жорстокі глузування і жарти, багато з яких жодна юна сеньйорита не повинна була б чути. Обличчя дона Карлоса було червоне від злості й обурення, в очах доньї Каталіни блищали сльози, губи сеньйорити Лоліти тремтіли, але всі троє не показували виду, що чують знущання. Навколо площі в напрямку до в’язниці їхали навмисно повільно. Біля дверей в’язниці була юрба негідників, що напилися вина за рахунок губернатора і тепер збільшували гамір. Одна людина кинула болотом і влучила у груди дону Карлосу, але той зробив вигляд, що не помітив цього. Однією рукою він обіймав дружину, іншою — дочку, захищаючи як тільки міг, але дивився просто перед собою.

Кілька людей знатного походження були свідками цієї сцени, але в метушні вони все-таки не взяли участі. Деякі з них були так само старі, як і дон Карлос, і подібні речі викликали в їхніх серцях гостру, але пасивну ненависть до губернатора.

Були там і молоді з гарячою кров’ю в серцях; вони дивилися на стражденне обличчя доньї Каталіна й уявляли, що це їхня власна мати. Бачили вони і гарненьке личко сеньйорити й уявляли її своєю сестрою або нареченою.

Деякі з цих людей нишком кидали один на одного погляди і хоч не говорили нічого, але думали всі про одне й те саме: чи довідається про це сеньйор Зорро і чи дасть він знати членам пової ліги, щоб вони збиралися?

Нарешті візок зупинився перед в’язницею, і юрба тубільців і поденників, які глумилися, оточила його. Солдати зробили вигляд, що відсторонюють їх, сержант скочив з коня і наказав дону Карлосу, його дружині й дочці вийти з екіпажа. Брудні і п’яні люди штовхали їх, коли вони піднімалися сходами. Хтось кинув болотом, що вимазало сукню доньї Каталіни. Але якщо юрба очікувала вибуху гніву з боку старого кабальєро, то вона мала розчаруватися. Дон Карлос високо тримав голову, не звертаючи уваги на своїх мучителів, і так провів своїх дам до дверей.

Сержант постукав важким руків’ям своєї шпаги. Відчинилося віконечко, і в ньому показалося зле усміхнене лице тюремника.

— Хто тут? — запитав він.

— Три арештанти, обвинувачувані в зраді, — відповів сержант.

Двері відчинилися. Долинув останній вибух глузувань юрби, потім бранці опинилися всередині, і двері знову зачинилися за ними.

Тюремник повів їх смердючими коридорами і відкрив камеру.

— Заходьте! — скомандував він.

Три бранці опинилися усередині, і ці двері також зачинилися за ними на засув. Вони замружили очі в напівтемряві. Поступово бранці розрізнили два вікна, кілька ослонів і фігури біля стін.

Їм навіть не зробили полегкості, щоб виділити чисту окрему камеру. Дон Карлос, його дружина і дочка були кинуті до однієї камери з покидьками села, п’яницями, злодіями, повіями і жалюгідними тубільцями. Вони сіли на ослін у кутку якнайдалі від інших. Потім донья Каталіна і її дочка розридалися, а по обличчю старого кабальєро, який намагався утішити їх, заструменіли сльози.

— Багато б я віддав, щоб дон Дієго Вега був моїм зятем тепер! — шепнув дон Карлос.

Дочка потисла йому руку.

— Може бути, батько, до нас прийде друг, — прошепотіла вона. — Може бути, злу людину, що заподіяла нам цих страждань, буде покарано.

Сеньйориті здалося, що сеньйор Зорро з’явився перед нею. Вона глибоко вірила в людину, якій віддала своє серце.