Знак Зорро

Розділ XXІ ПОКАРАННЯ БАТОГОМ

Тубільці глумилися й аплодували. Обличчя дона Дієго сполотніло, і на мить його очі зустрілися з очима брата Філіпа, на обличчі якого застиг вираз покори.

Приміщення суду спорожніло, і солдати відвели ченця на місце екзекуції^[9] посеред площі. Дон Дієго помітив, що суддя посміхався, і зрозумів, яким фарсом був цей суд.

— Неспокійний час! — сказав він своєму знайомому, що стояв поруч.

Солдати зірвали рясу з Філіпа і збиралися прив’язати його до стовпа. Але чернець володів колись неабиякою силою і зберіг її почасти; він зрозумів, якого приниження йому доведеться зазнати.

Він відіпхнув солдатів у бік і нахилився, щоб схопити з землі батіг.

— Ви зняли з мене рясу! — закричав він. — Я тепер звичайна людина, не чернець! Геть, собаки!

Він почав стібати батогом. Одного солдата він різонув по обличчю і вдарив двох тубільців, що підскочили до нього.

Але горба навалилася на нього, збила з ніг і заходилася бити, не звертаючи уваги навіть на окрики солдатів. Дон Дієго відчув потребу діяти. Незважаючи на м’яку натуру, він не міг перенести, щоб з його другом так поводились. Він кинувся в середину юрби, наказуючи тубільцям очистити дорогу, але відчув, як хтось схопив його за руку, і, повернувшись, зустрівся очима із суддею.

— Це не годиться, кабальєро, — сказав суддя тихим голосом. — Людина ця була засуджена правильно. Якщо ви простягнете руку, щоб допомогти йому, цим ви піднімете руку проти його превосходительства. Хіба ви забули про це, доне Дієго Вега?

Очевидно, дон Дієго не забув цього. Він усвідомлював крім того, що заступництвом не зробить послуги своєму другові. Кивнувши головою судді, він пішов геть. Але пішов недалеко. Тим часом солдати зв’язали ченця і прив’язали до ганебного стовпа. Це була додаткова образа, тому що стовпом користувалися винятково для покарання непокірливих тубільців. Батіг здійнявся в повітрі, і дон Дієго побачив кров, що виступила на голій спині Філіпа. Він відвернувся, бо не міг винести подібного видовища. Він рахував удари по свисту батога в повітрі і знав, що гордий старий брат Філіп не видасть ані звуку і може вмерти без стогону. Він чув сміх тубільців, а, озирнувшись, побачив, що покарання скінчене.

— Гроші повинні бути заплачені протягом двох днів, або ви одержите ще п’ятнадцять батогів, — сказав суддя.

Чернець Філіп був розв’язаний і упав на землю коло підніжжя стовпа. Юрба почала розходитися. Два ченці, що йшли за Філіпом від Сан-Габріель, допомогли своєму братові встати на ноги і відвели його у бік під гикання тубільців. Дон Дієго Вега повернувся до себе.

— Надішліть до мене Бернардо, — наказав він дворецькому.

Той кусав губи, щоб утриматися від сміху, коли йшов виконувати даний йому наказ. Бернардо був глухонімий слуга-тубілець, послугами якого дон Дієго користувався в особливих випадках.

За хвилину він увійшов до великої вітальні і вклонився своєму хазяїнові.

— Бернардо, ти чудо! — сказав дон Дієго. — Ти не можеш ні говорити, ні чути, ні писати, ні читати, і ти недостатньо розумний, щоб знаками дати зрозуміти про свої бажання. Ти єдина людина у світі, з якою я можу говорити без того, щоб вислуховувати відповіді. Ти не вимовляєш “ха!” щохвилини.

Бернардо кивнув головою, начебто він зрозумів. Він завжди так кивав головою, коли губи дона Дієго переставали рухатися.

— Так, неспокійні нині часи, Бернардо, — продовжував дон Дієго, — людина не може знайти місця, де б могла поміркувати. Навіть до ченця Філіпа позавчора уночі увірвався кремезний сержант, стукаючи в двері. Людині, що має нерви, дуже важко. А катування старого ченця Філіпа? Бернардо, будемо сподіватися, що сеньйор Зорро, який карає тих, хто чинить несправедливо, почує про цю справу і діятиме відповідним чином.

Бернардо знову хитнув головою.

— Що стосується мене, то я в дуже скрутному становищі, — продовжував дон Дієго. — Батько наказав мені одружитися, а та сеньйорита, що я обрав, не хоче. Напевно мій батько віддере мене за вуха. Бернардо, настав час мені залишити це село на кілька днів. Я поїду до гасієнди мого батька, щоб розповісти йому, що я ще не знайшов нареченої, і попросити його про поблажливість. І там, на білих пагорбах за його будинком, я сподіваюся знайти яке-небудь місце, де зможу відпочити і поговорити з поетами протягом цілого дня без розбійників, сержантів і несправедливих суддів, що дратують мене. А ти, Бернардо, звичайно, будеш поруч.

Бернардо знову кивнув головою. Він здогадувався, що відбудеться далі. Дон Дієго мав звичку довго говорити з ним, і завжди після цього була подорож. Бернардо подобалося це, тому що він обожнював дона Дієго, а також тому, що любив відвідувати гасієнду батька дона Дієго, де з ним завжди поводилися ласкаво.

Дворецький підслуховував у сусідній кімнаті і довідався усе, про що йшлося. Він віддав наказ, щоб кінь дона Дієго був готовий, і приготував пляшку з водою і вином у дорогу своєму пайові. Трохи згодом, дон Дієго виїхав з будинку, а слідом за ним на невеликій відстані, верхи на мулі їхав Бернардо. Вони попрямували швидко уздовж шосе і незабаром порівнялися з невеликим візком, біля якого йшли два францисканці, а на ньому сидів брат Філіп, що намагався стримати болісні стогони.

Дон Дієго скочив з коня і, коли візок зупинився, підійшов до нього, схопив руку Філіпа.

— Мій бідний друже! — сказав він.

— Це тільки новий зразок несправедливості, — відповів брат Філіп, — уже двадцять років усі місії піддають гонінню і воно все росте. Святий Джуніперо Серра заволодів цією місцевістю, коли всі інші страшилися її, і в Сан-Дієго де Алкала він заснував першу місію, від якої пішли інші. Таким чином, він дарував світові імперію. Нашою провиною було те, що ми процвітали. Ми працювали, а інші пожинали плоди.

Дон Дієго кивнув, і чернець продовжував:

— Вони почали з того, що відібрали в нас землі місій, землі, які ми обробляли, які були пустелями, і які мої брати перетворили на сади і городи. Вони пограбували нас і, не задовольнившись цим, тепер переслідують. Володіння місій приречені, кабальєро. Уже недалеко та година, коли дахи їх упадуть і стіни обваляться. Настане час, коли народ дивитиметься на ці руїни і дивуватиметься, як це могло статися. Але нам нічого не залишається, як тільки підкоритися. Це один з наших принципів. На площі Реіна де Лос-Анджелес я забувся на одну мить, коли взяв батіг і вдарив людину. Наше призначення підкорятися.

— Іноді, — помітив дон Дієго, — я хотів би бути енергійною людиною.

— Ви співчуваєте, мій друже, що настільки дорого, як і дорогоцінні камені, а енергія, спрямована помилковим шляхом, гірше, ніж повна відсутність її. Куди ви їдете?

— До гасієнди мого батька, дорогий друже. Я мушу благати його про прощення і поблажливість. Він наказав мені одружитися, а я знаходжу це завдання дуже важким.

— Це мало б бути легким завданням для кожного з Вега. Кожна дівчина пишалася б носити це ім’я.

— Я сподівався обвінчатися із сеньйоритою Лолітою Пулідо, тому що вона заволоділа моїм серцем.

— Гідна дівчина! Її батько теж піддався несправедливому гонінню. Якби ви взяли з нею шлюб, ніхто не насмілився б підняти на нього руку.

— Усе це дуже добре, брате, і, звичайно, абсолютна правда, але сеньйорита не хоче, — скаржився дон Дієго. — Очевидно, я не маю досить відваги й розуму.

— Мабуть, їй важко сподобатися. Або, може бути, вона кокетка і грає вами, сподіваючись взяти гору і збільшити ваш запал. Дівчина любить мучити чоловіка, кабальєро, це її привілей.

— Я показав їй свій будинок у селі, згадав про велике багатство і погодився купити для неї повий екіпаж, — розповідав дон Дієго.

— А чи показували ви їй ваше серце, чи згадували про ваше кохання і про бажання бути прекрасним чоловіком?

Дон Дієго ніяково дивився на нього, потім швидко заблимав очима і почухав підборіддя, як він іноді робив, коли був чимось вражений.

— Що за божевільна ідея! — вигукнув він трохи згодом.

— Спробуйте її, кабальєро. Це може дати чудовий результат.