Знак Зорро

Розділ XXXVII ЛИСИЦЯ В НАДЗВИЧАЙНІЙ НЕБЕЗПЕЦІ

Він підбіг до вікна і виглянув надвір. Кавалеристи оточили будинок. Сеньйор Зорро міг бачити, як губернатор йшов площею, віддаючи накази. По дорозі від Сан-Габріель їхав гордий дон Александро Вега, щоб зробити візит губернаторові. Він зупинився на краю площі і почав розпитувати людей про причину метушні.

— Усі зібралися тут чекаючи на мою смерть, — сміючись, сказав сеньйор Зорро. — Хотів би я знати, де мої хоробрі кабальєро, що виїхали зі мною?

— Ви очікуєте від них допомоги? — запитала вона.

— Ні, сеньйорито. Вони повинні були б стати перед губернатором і розповісти йому про свої наміри. Для них це був жарт, пригода, і я сумніваюся, щоб вони поставилися до неї настільки серйозно, щоб тепер підтримати мене. На це не можна сподіватися. Я битимуся сам до останнього.

— Не сам, сеньйоре, коли я з вами.

Він обійняв її і пригорнув до себе.

— Я б хотів, щоб нам пощастило, — сказав він. — Але було б безглуздо припускати, щоб моя невдача відбилася на вашому житті. Ви навіть ніколи не бачили мого обличчя. Ви зможете забути мене. Ви можете піти звідси і здатися, надіслати звістку донові Дієго Вега, що станете його нареченою, і тоді губернатор буде змушений відпустити вас і виправдати ваших батьків від усяких обвинувачень.

— Ах, сеньйоре!

— Подумайте, сеньйорито! Подумайте, що це буде означати! Його превосходительство ані секунди не насмілиться противитися Вега. Землі будуть повернуті вашим батькам. Ви станете нареченою найбагатшої молодої людини в країні. У вас буде все, щоб бути щасливою.

— Все, крім кохання, сеньйоре, а без кохання все інше — ніщо.

— Подумайте, сеньйорито, зважтеся раз і назавжди. Вам залишається тепер тільки одна мить!

— Я прийняла рішення вже давно, сеньйоре. Пулідо кохають тільки раз у житті і не вінчаються, якщо не кохають!

— Люба! — крикнув він, і знову пригорнув її до свого серця.

Почувся стук у двері.

— Сеньйоре Зорро! — крикнув сержант Гонзалес.

— Слухаю вас, — відповів Зорро.

— У мене є пропозиція від його превосходительства губернатора.

— Слухаю, горлане!

— Його превосходительство не хоче ані вашої смерті, ані образити сеньйориту, що з вами. Він просить вас відчинити двері і вийти разом із сеньйоритою.

— Навіщо? — запитав сеньйор Зорро.

— Ви піддастеся справедливому суду і сеньйорита також. Таким чином ви можете уникнути смерті і замість цього бути засудженим до ув’язнення.

— Ха! Я бачив справедливих судів його превосходительства, — відповів сеньйор Зорро. — Ви думаєте, я дурень?

— Його превосходительство наказав мені сказати, що це остання можливість, що пропозицію не буде відновлено.

— Його превосходительство вчиніть розумніше, якщо не буде дарма витрачати слів. Він товстіє, і подих у нього короткий.

— Що ви можете виграти від опору, крім смерті? — запитав Гонзалес. — Невже ви сподіваєтеся справитися з цілим гарнізоном і губернаторським ескортом?

— Це траплялося вже раніше.

— Ми можемо виламати двері і захопити вас!

— Після того, як на місці залишиться кілька позбавлених життя трупів, — помітив сеньйор Зорро. — Хто перший ввійде в ці двері, мій сержанте?

— Востаннє…

— Зайдіть краще і випийте зі мною кухоль вина, — сміючись сказав розбійник.

— Борошняна підбовтка і козяче молоко! — вилаявся сержант Гонзалес.

Потім якийсь час панувала тиша, і сеньйор Зорро обережно виглянувши з вікна так, щоб не привернути до себе уваги, помітив, що губернатор радиться із сержантом і кавалеристами.

Нарада скінчилася і сеньйор Зорро відскочив від вікна. Майже тієї ж миті почалася атака дверей. У них били важкими колодами, намагаючись виламати. Сеньйор Зорро, стоячи посеред кімнати, націлив свій пістолет на двері, і вистрілив; куля пройшла крізь двері, хтось зовні застогнав. Зорро кинувся до столу перезарядити пістолет.

Потім він поспішив до дверей і помітив отвір, крізь який пройшла куля. Дверна дошка тріснула. Сеньйор Зорро помістив у тріщину кінчик своєї шпаги і почав очікувати.

Знову важка колода вдарила в двері, а деякі кавалеристи почали навалюватися на неї вагою тіла. Шпага сеньйора Зорро ковзнула крізь щілину, як блискавка, і повернулася заюшена кров’ю, знову зовні почувся крик болю. Потім посипався дощ пістолетних куль, але сеньйор Зорро, сміючись, відскочив назад і був у небезпеці.

— Славно, сеньйоре! — скрикнула Лоліта.

— Ми поставимо свій знак на чолі багатьох з цих псів, перш ніж настане наш кінець! — відповів вій.

— Я б хотіла допомогти вам, сеньйоре!

— Ви й робите це, сеньйорито. Ваше кохання дає мені силу.

— Якби тільки я володіла шпагою!

— О, сеньйорито, це чоловіча справа!

— Але принаймні, сеньйоре, якщо буде видно, що не залишається ніякої надії — чи зможу я побачити ваше дороге обличчя?..

— Клянуся, сеньйорито! Ви відчуєте також і мої обійми, і мої губи! Смерть не буде такою гіркою.

Атака на двері відновилася. Тепер пістолетні постріли сипалися регулярно також і через відкрите вікно, і сеньйорові Зорро нічого не залишалося робити, як тільки стояти посеред кімнати і чекати, тримаючи шпагу напоготові. Зате він знав, що жаркими будуть ті кілька хвилин, коли двері будуть виламані і вороги кинуться на нього.

Двері, мабуть, піддавалися. Сеньйорита наблизилася до нього зі сльозами, що струменіли по обличчю і схопила його за руку.

— Ви не забудете? — запитала вона.

— Я не забуду, сеньйорито.

— Саме перед тим, як вони виламають двері, сеньйоре! Обійміть мене, дайте мені побачити ваше дороге обличчя і поцілуйте мене! Тоді я також можу вмерти спокійно.

— Ви повинні жити!

— Для того, щоб потрапити до гнилої в’язниці, сеньйоре? Та й чим би було моє життя без вас?

— Є дон Дієго…

— Я не думаю ні про кого, крім вас, сеньйоре! Пулідо знають, як потрібно вмирати! І можливо, моя смерть дасть користь людям, довівши підступність губернатора.

Знову важкий удар колодою по дверях. Вони чули, як його превосходительство підбадьорював кавалеристів, чули, як репетували тубільці, як сержант Гонзалес гучним голосом віддавав накази.

Сеньйор Зорро знову поспішив до вікна, ризикуючи, що куля влучить у нього, і виглянув. Він побачив, що з півдюжини кавалеристів тримають шпаги напоготові і зараз же кинуться в двері, як тільки їх буде виламано. Вони візьмуть його, але раніше він укладе декількох з них… Знову важкий удар у двері.

— Це майже кінець, сеньйоре! — шепнула дівчина.

— Так, сеньйорито, я знаю.

— Я хотіла б, щоб наша доля склалася краще, але я можу радісно померти, тому що в моєму житті було кохання! Тепер, сеньйоре, — ваше обличчя і губи! Двері піддаються.

Вона перестала ридати і хоробро підвела обличчя. Сеньйор Зорро зітхнув і рукою торкнувся краю маски.

Але цієї миті на площі відбулося сум’яття. Стук у двері припинився, і вони могли розчути голоси, яких раніше не чули.

Сеньйор Зорро опустив свою маску і кинувся до вікна.