Знак Зорро

Розділ XVII СЕРЖАНТ ГОНЗАЛЕС ЗУСТРІЧАЄ ДРУГА

Негайно ж у вікнах з’явилося світло, і через якийсь час двері відчинилися. Брат Філіп стояв на порозі, прикриваючи рукою свічку, — людина-велетень, якій перевалило за шостий десяток, але яка свого часу відігравала значну роль.

— Що означає весь цей гамір? — запитав він низьким голосом, — і чому ви, син зла, в’їхали верхи на мою веранду?

— Ми полюємо на прекрасного сеньйора Зорро, брате, на ту людину, яку називають “Прокляття Капістрано”, — відповів Гонзалес.

— І ви думаєте знайти його в цьому бідному будинку?

— Траплялися і більш дивні речі. Відповідайте мені, брате. Чи чули ви недавно чвал вершника, що проїхав?

— Ні, не чув.

— І сеньйор Зорро не зробив вам щойно візиту?

— Я не знаю людину, про яку ви говорите.

— Але ви, звичайно, чули про нього?

— Я чув, що він допомагає пригнобленим та карає тих, хто чинить святотатства і що він б’є тих скотів, які б’ють індіанців.

— Ви хоробрі на словах, чернече!

— Це мій звичай — говорити правду, солдате!

— Ви матимете неприємності з владою, францисканцю.

— Я не боюся політиканів, солдате.

— Мені не подобається тон вашої розмови, брате. Я вже майже готовий злізти і дати вам спробувати мого батога.

— Сеньйоре! — крикнув брат Філіп. — Зняти б з моїх пліч десяток років, і я міг би скинути вас у болото.

— Це спірне питання! Проте перейдемо до мети мого відвідування. Ви не бачили біса в масці, що відомий на ім’я сеньйора Зорро?

— Я не бачив його, солдате.

— Мої люди обшукають будинок.

— Ви обвинувачуєте мене в неправді? — скрикнув брат Філіп.

— Мої люди повинні ж робити що-небудь, щоб згаяти час, тому нехай вони обшукають ваш будинок. Ви нічого не маєте такого, що хотіли б сховати?

— Знаючи, які в мене гості, добре було б приховати пляшки з вином.

Сержант Гонзалес зняв рукавички, сховав свою шпагу і пройшов у будинок в супроводі солдатів, у той час як брат Філіп протестував проти вторгнення.

З кушетки в далекому кутку кімнати підвівся чоловік, що вступив в коло світла від канделябра.

— Клянуся власними очима, це мій друг! — скрикнув він.

— Дон Дієго! Ви тут? — задихнувся Гонзалес.

— Я був у моїй гасієнді для перегляду справ і приїхав сюди, щоб переночувати у брата Філіпа, що знає мене з дитинства. Неспокійні нині часи; я думав, що тут, принаймні в цій гасієнді, розташованій трохи осторонь від дороги і яка перебуває під опікою ченця, я можу тимчасово відпочити в тиші, не чуючи про насильства і кровопролиття. Але виходить, що я не можу зробити цього. Хіба немає в цій країні місця, де людина могла б помріяти і трохи зайнятися музикою і поезією.

— Борошняна підбовтка, козяче молоко! — вигукнув Гонзалес — Доне Дієго, ви мій друг і кабальєро, скажіть-но ви мені, чи бачили ви сьогодні ввечері цього сеньйора Зорро?

— Ні, не бачив, наймиліший сержанте.

— Ви не чули, як він проїжджав неподалік гасієнди?

— Ні. Але людина може проїхати мимо так, що її й не почують у гасієнді. Брат Філіп і я розмовляли і саме хотіли розійтися, коли ви приїхали.

— Отже, негідник подався стежиною, що веде до села, — оголосив сержант.

— Ви бачили його? — запитав дон Дієго.

— Ха! Ми вже майже наздогнали його, кабальєро! Але на одному повороті дороги до нього приєдналося людей двадцять з його банди. Вони кинулися і зробили спробу розбити нас, але ми відбили їх і продовжували переслідувати сеньйора Зорро. Нам удалося відокремити його від його молодців, і ми погналися за ним далі.

— Ви говорите, що з ним було двадцять людей?

— Цілих двадцять, що можуть засвідчити мої люди. Він — скалка в солдатському тілі, але я заприсягся, що спіймаю його! і коли ми будемо стояти віч-на-віч…

— Ви розповісте мені про це потім, — сказав дон Дієго, потираючи руки. — Ви розповісте мені, як ви насміхалися з нього під час битви, як ви притисли до стіни і простромили його.

— Клянуся святими! Ви насміхаєтеся з мене, кабальєро?

— Це тільки жарт, сержанте. Тепер, коли ми розуміємо один одного, брат Філіп, можливо, дасть вам і вашим людям вина. Після такого полювання ви, ймовірно, стомилися.

— Вино здається смачним, — сказав сержант.

Увійшов капрал і доповів, що хатини, сараї і стайня обшукані і що не знайдено ані найменшого сліду сеньйора Зорро.

Брат Філіп подав вино, хоч було видно, що він робив це з небажанням, лише виконуючи прохання дона Дієго.

— А що ви робитимете тепер, сержанте? — запитав дон Дієго після того, як вино було поставлено на стіл. — Чи вічно ви полюватимете по всій країні і будете здіймати метушню?

— Негідник напевно повернув назад у напрямку до Реіна де Лос-Анджелес, кабальєро, — відповів сержант. — Він, звичайно, думає, що розумний, але я розгадав його план.

— Ха! А що це за план?

— Він об’їде навколо Реіна де Лос-Анджелес і направиться стежиною до Сан-Луїс Рей. Там він, без сумніву, відпочине якийсь час, щоб увести погоню в оману, а потім знову подасться в околиці Сан-Жуан Капістрано. Це місце, де він почав своє дике життя, чому його і прозвали “прокляттям Капістрапо”. Так, він поїде до Капістрано.

— А солдати? — запитав дон Дієго.

— Ми будемо повільно йти за ним. Ми рушимо до міста і, коли довідаємося про його чергове насильство, то будемо неподалік від нього замість того, щоб знаходитися в гарнізоні. Ми зможемо знайти його по свіжих слідах і продовжити полювання. Ми не матимемо відпочинку доти, доки не вб’ємо або не візьмемо в полон негідника.

— І ви одержите винагороду, — додав дон Дієго.

— Цілком правильно, кабальєро. Я одержу винагороду. Але я бажаю також і помсти. Негідник обеззброїв мене один раз.

— А? Це було тоді, коли він тримав перед вашим обличчям пістолет і змусив вас не дуже вдало битися?

— Це було того разу, мій друже. О, у мене є причини покінчити з ним.

— Неспокійні нині часи! — зітхнув дон Дієго. — Я б хотів, щоб вони закінчилися. Людина не має можливості міркувати. Бувають моменти, коли я думаю, що виїду далеко в гори, де немає інших живих істот, крім гримучих змій і ящірок, і проведу там якийсь час. Тільки таким чином і може людина віддатися міркуванням.

— Навіщо міркувати? — крикнув Гонзалес. — Чому б не перестати думати і не почати діяти? Що за людина були б ви, кабальєро, якби хоч зрідка зблискували очима, трохи сперечалися і час від часу огризалися б. Що вам треба — це кілька жорстоких ворогів!

— Хай збережуть нас від цього святі! — вигукнув дон Дієго.

— Справді, кабальєро! Побийтеся небагато, позалицяйтеся до якої-небудь сеньйорити, напийтеся. Прокиньтеся і будьте людиною!

— Клянуся душею! Ви майже переконали мене, сержанте. Але — ні! Я не зможу витримати такого зусилля.

Гонзалес пробурчав щось у вуса і встав із-за столу.

— Я не особливо люблю вас, брате, але дякую за вино, воно було чудове, — сказав він. — Ми повинні продовжувати нашу подорож. Обов’язок солдата ніколи не закінчується, доки він живий.

— Не говоріть про подорож! — вигукнув дон Дієго. — Я сам повинен відправитися в дорогу завтра вранці. Моя справа в гасієнді зроблена, і я повертаюся до села.

— Дозвольте мені висловити надію, мій добрий друже, що ви не помрете від втоми, — сказав сержант Гонзалес.