Знак Зорро

Розділ XX ДОН ДІЄГО ВИЯВЛЯЄ ІНТЕРЕС

Дощ, що збирався, не пішов ні цього дня, ні вночі, а вранці сонце яскраво світило, небо було синє, і повітря напоєне пахощами квітів.

Незабаром після сніданку екіпаж Пулідо було подано до буднику, і дон Карлос, його дружина і дочка приготувалися до від’їзду.

— Як пригнічує мене, — сказав дон Дієго в дверях, — що шлюб із сеньйоритою не може відбутися. Що я скажу моєму батькові?

— Не втрачайте надії, кабальєро, — порадив йому дон Карлос. — Можливо, коли ми знову будемо вдома і Лоліта порівняє наше скромне житло з вашими чудовими хоромами, вона змінить своє рішення. Жінка змінює свої наміри, кабальєро, так само часто, як і свої зачіски.

— Я думав, що все буде вже влагоджено до цього часу, — сказав дон Дієго. — Ви говорите, що все ще є надія?

— Я так думаю, — сказав дон Карлос, але він сумнівався в цьому, згадуючи вираз обличчя сеньйорити.

Проте він збирався серйозно поговорити з нею, приїхавши додому, і розраховував на те, що зважиться домогтися свого навіть у справі вибору чоловіка.

Коли всі люб’язності були скінчені і громіздкий екіпаж виїхав, дон Дієго повернувся до свого будинку з похиленою головою: ця поза була характерна для нього, коли він розмірковував.

Незабаром він вирішив, що зараз має потребу в товаристві, залишив будинок, перейшов площу і ввійшов до таверни. Товстий хазяїн кинувся вітати його, повів на краще місце біля вікна і приніс вина, не чекаючи на наказ.

Дон Дієго просидів майже годину, дивлячись через вікно на площу, стежачи, як проходили чоловіки і жінки, спостерігаючи роботу тубільців, раз у раз поглядаючи на стежину, що йшла в напрямку до Сан-Габріель.

Невдовзі він помітив на цій стежині двох вершників, які наближалися, а між конями третю людину; дон Дієго побачив, що від талії цієї людини йшли мотузки до сідел вершників.

— Що це таке, в ім’я святих! — вигукнув він, устаючи з лави і підходячи ближче до вікна.

— Ха! — зітхнув хазяїн. — Це ведуть бранця.

— Бранця? — вимовив дон Дієго.

— Тубілець недавно приніс цю звістку, кабальєро. Знову чернець попався.

— Поясніть, товстуне.

— Людина ця мусить негайно стати перед суддею. Говорять, що він обдурив торговця шкурами і тепер повинен відповідати за це. Він хотів, щоб його справу розбирали в Сан-Габріель, але йому не дозволили цього, бо там усі за місію і ченців.

— Хто ця людина? — запитав дон Дієго.

— Його звуть братом Філіпом, кабальєро.

— Що таке? Брат Філіп, стара людина і мій добрий друг! Я провів позаминулу піч у його гасієнді.

— Без сумніву, він ошукав вас, кабальєро, як і інших, — сказав хазяїн.

Дон Дієго виявив певний інтерес. Він раптово вийшов з таверни і подався до приміщення суду, що знаходилося в маленькому цегляному будинку на протилежному боці площі. Вершники саме приїхали туди разом зі своїм бранцем. Це були два солдати, що стояли на постої в Сан-Габріель, а ченці були примушені ім’ям губернатора утримувати їх і надавати нічліг.

Брата Філіпа змусили йти всю дорогу прив’язаним до сідел стражників, і можна було не сумніватися, що вершники їхали чвалом, щоб випробувати міру витривалості ченця.

Одяг брата Філіпа перетворився на лахміття, вкритий пилом і потом. Ті, хто стовпилися навколо, нагороджували його глузуваннями і грубими жартами, але чернець гордо тримав голову і удавав, що нічого не бачить і не чує. Солдати спішились і втягли його до суду, а цікаві і тубільці юрбою ввалилися через двері. Дон Дієго вагався одну мить, потім пішов до дверей.

— Геть, мерзотники! — крикнув він, і тубільці розступилися перед ним.

Він увійшов і почав проштовхуватися крізь юрбу. Суддя побачив дона Дієго і запросив на переднє місце, але йому було тепер не до того, щоб сідати.

— Що таке? Що сталося? — запитав він. — Адже це брат Філіп, благочестива людина і мій друг.

— Він шахрай! — заперечив один із солдатів.

— Якщо це так, то не можна більше вірити жодній людині, — зауважив дон Дієго.

— Його вчинки протизаконні, кабальєро, — сказав суддя, виступивши вперед. — Обвинувачення пред’явлене, і його привели сюди на суд.

Тоді дон Дієго сів, і засідання було оголошено відкритим.

Чоловік, що приносив скаргу, був неприємний на вигляд хлопець; він пояснив, що торгував салом і шкурами і мав склад у Сан-Габріель.

— Я прибув до гасієнди і купив у цього ченця десять шкур, — оголосив він. — Після того, як я віддав йому гроші і приніс товар на склад, я побачив, що шкури не вироблені як слід. Вони були зовсім зіпсовані. Я повернувся до гасієнди, розповів йому це, вимагаючи, щоб він повернув мені гроші, але він відмовився це зробити.

— Шкури були гарні, — вставив брат Філіп. — Я сказав йому, що поверну гроші, коли він поверне мені шкури.

— Вони були зіпсовані, — упирався торговець, — мій помічник підтвердить це. Вони видавали сморід, і я мусив спалити їх негайно.

Помічник підтвердив усе це.

— Що ви можете сказати, брате? — запитав суддя.

— Що б я не сказав, це мені не допоможе, — відповів брат Філіп. — Мене вже визнали винним і винесли вирок. Якби я був прибічником безпутного губернатора, а не францисканцем, то шкури були б гарні.

— Та це зрада! — вигукнув суддя.

— Я говорю правду.

Суддя накопилив губи і насупився.

— Тут було занадто багато цих шахрайств, — сказав він нарешті. — Якщо людина носить рясу, то це не означає, що вона може безкарно грабувати. У таких випадках я вважаю за потрібне подати приклад, щоб ченці бачили, що вони не можуть мати вигоди зі свого сану. Чернець повинен заплатити цій людині вартість шкур, а за шахрайство він одержить десять ударів по спині, за вимовлені ж ним зрадницькі слова — ще п’ять додаткових ударів. Такий вирок.