Знак Зорро

Розділ XXXV ЗНОВУ СХРЕЩЕННЯ ШПАГ

Сеньйор Зорро стояв подібно до статуї в хатині тубільця, обійнявши однією рукою морду свого коня. Тубілець присів біля нього. З великої дороги донісся стукіт кінських копит. Мимо мчала погоня, люди кричали один одному, проклинаючи пітьму, і кинулися в долину.

Сеньйор Зорро відчинив двері і виглянув, прислухався одну мить і вивів коня. Він простягнув монету тубільцеві.

— Тільки не від вас, сеньйоре, — сказав тубілець.

— Візьми. Ти бідуєш, а я ні, — відповів розбійник.

Він скочив в сідло і направився вгору крутим схилом пагорба. Кінь рухався нечутно, дряпаючись на вершину. Сеньйор Зорро спустився на інший бік пагорба, і поїхав вузькою стежиною повільним чвалом, час від часу зупиняючи коня, щоб прислухатися до звуків інших вершників, що могли проїхати тут.

Сеньйор Зорро направився до Реіна де Лос-Анджелес, але, здавалося, він не квапився потрапити до селища. Він придумав іншу пригоду на цю ніч, але повинен був виконати її у відомий час і за відомих обставин.

За дві години сеньйор Зорро під’їхав до вершини пагорба, що підіймався над селищем. Якийсь час він сидів спокійно в сідлі, дивлячись на рівнину, що розстелялася перед ним. Місяць часом світив, і молодий чоловік міг роздивитися площу.

Він не бачив кавалеристів, не чув їх поблизу і вирішив, що вони поїхали назад, переслідуючи його, а ті, які були послані в погоню за доном Карлосом і доньєю Каталіною, ще не повернулися. Світло було в таверні, у гарнізоні й у будинку, де його превосходительство гостював.

Сеньйор Зорро зачекав, доки сховається місяць, потім, з’їхавши з великої дороги, пустив коня повільним кроком, об’їхав село і наблизився до гарнізону з тильного боку.

Він зліз з коня і повів його вперед повільно, часто зупиняючи, щоб прислухатися, тому що нова справа була дуже пікантною і могла закінчитися нещастям, якщо припуститися помилки.

Він зупинив коня за гарнізоном, де стіна будинку відкинула б тінь, якби місяць знову вийшов з-за хмар, а сам обережно пішов уперед, пробираючись уздовж стіни.

Підійшовши до вікна контори, він заглянув усередину. Капітан Рамон був сам, переглядав звіти, розкидані перед ним на столі, і, очевидно, чекав на повернення солдатів.

Сеньйор Зорро підповз до рогу будинку і побачив, що там не було охорони. Він здогадався, що начальник послав усіх здорових людей у погоню, і сподівався, що це було так, але він знав, що необхідно діяти швидко, бо деякі кавалеристи могли повернутися.

Він прослизнув у двері, пройшов великою кімнатою, призначеною для відпочинку, і таким чином дістався до дверей контори. У руці його був пістолет, і якби хто-небудь міг заглянути під маску, він помітив би, що губи сеньйора Зорро були стиснуті в топку пряму лінію, що свідчило про його рішучість.

Як і тієї ночі, капітан Рамон повернувся на своєму стільці, коли почув, що двері за ним відчинилися, і знову побачив очі сеньйора Зорро, що виблискували з-під маски, і спрямоване на нього дуло пістолета.

— Не ворушитися! Ні звуку! Мені буде приємно наповнити ваше тіло гарячим свинцем! — сказав сеньйор Зорро. — Ви самі, ваші дурні кавалеристи женуться за мною там, де мене немає.

— Клянуся святими! — задихнувся капітан Рамон.

— Ані найменшого звуку, сеньйоре, якщо ви хочете жити! Ані шепоту навіть! Поверніться до мене спиною!

— Ви вб’єте мене!

— Я не такий, коменданте! Але я говорю вам, жодного звуку! Закладіть руки за спину, щоб я міг зв’язати їх!

Капітан Рамон підкорився, сеньйор Зорро швидко зв’язав йому руки мотузкою, яку відірвав від свого пояса. Потім повернув капітана Рамона кругом, до себе обличчям.

— Де його превосходительство? — запитав Зорро.

— У будинку дона Жуана Естадос.

— Я знав це, але хотів випробувати, чи будете ви говорити правду сьогодні. Якщо так, то це добре. Ми підемо до губернатора.

— Підемо…

— До губернатора, кажу я. І не говоріть ані слова. Йдіть зі мною!

Зорро схопив капітана Рамона за плече і поспішно вийшов з

ним з контори. Він провів його навколо будинку туди, де очікував його кінь.

— Сідайте! — наказав він. — Я сяду за вами з дулом револьвера коло потилиці. Не припускайтеся помилки, коменданте, якщо тільки вам не набридло життя. Сьогодні я сповнений рішучості.

Капітан помітив це. Він скочив на коня, як йому наказали, а розбійник сів позаду, тримаючи поводи однією рукою, а пістолет другою. Капітан Рамон відчував дотик холодної сталі біля своєї голови.

Сеньйор Зорро правив конем за допомогою колін, а не поводів. Він направився вниз схилом і знову об’їхав селище, проїжджаючи осторонь людних вулиць, і так наблизився до задньої стіни того будинку, де його превосходительство був гостем.

Тут на нього чекала найважча частина пригоди. Хотілося привести капітана Рамона до губернатора, поговорити з ними обома так, щоб ніхто більше не втрутився. Він змусив капітана скочити з коня і повів його до будинку.

Очевидно, сеньйор Зорро добре знав внутрішнє розташування будинку. Вони пройшли кімнатою слуги до передпокою, не розбудивши тубільця, що там спав. Повільно йшли вони передпокоєм. З однієї з кімнат доносилося хропіння. З-під дверей іншої було видно світло.

Сеньйор Зорро зупинився перед цими дверима і заглянув у бічну щілину. Якщо капітан Рамон плекав думку бити на сполох або розпочати сутичку, то дотик пістолета до потилиці змушував його забути про це.

І в нього було замало часу, щоб обміркувати, як вийти зі скрутного становища, тому що сеньйор Зорро розчинив двері, вштовхнув капітана Рамона і сам пішов за ним. У кімнаті знаходилися його превосходительство і хазяїн будинку.

— Мовчати і не рухатися! — сказав сеньйор Зорро. — Найменша тривога, і я пускаю кулю в голову губернатора! Зрозуміло? Дуже добре, сеньйори!

— Сеньйор Зорро! — прохрипів губернатор.

— Саме він, ваше превосходительство. Прошу хазяїна не лякатися, тому що не має наміру шкодити йому, якщо він сидітиме спокійно, доки я не скінчу. Капітане Рамоне, будьте люб’язні сісти за стіл напроти губернатора. Я в захваті, що його превосходительство не спить у чеканні на звістки від тих, хто зараз переслідує мене. Його мозок буде свіжий, і він зможе краще зрозуміти те, про що йтиметься.

— Що означає ця зухвалість? — вигукнув губернатор. — Капітане Районе, як це сталося? Схопіть цю людину! Ви — офіцер…

— Не сваріть коменданта, — сказав сеньйор Зорро. — Він знає, що всякий рух означає для нього смерть. Тут є маленька справа, що вимагає пояснення, і оскільки я не можу прийти до вас серед білого дня, як належить, то я змушений удатися до цього способу. Влаштовуйтеся зручніше, сеньйори. Це може зайняти якийсь час.

Його превосходительство совався на стільці.

— Сьогодні ви образили знатне сімейство, ваше превосходительство, — продовжував сеньйор Зорро. — Ви до того знехтували пристойностями, що наказали кинути до вашої ганебної в’язниці кабальєро, його шляхетну дружину і безневинну дочку. Ви вдалися до такого способу, щоб вгамувати свою злість.

— Вони зрадники! — обурився його превосходительство.

— Який же зрадницький вчинок зробили вони?

— Ви знаходитеся поза законом, за вашу голову призначена винагорода. Вони винні у вашому переховуванні, у наданні вам допомоги.

— Звідки одержали ви ці відомості?

— Капітан Рамон має численні докази.

— Ха! Комендант, є? Ми побачимо це! Капітан Рамон присутній, і ми можемо домогтися правди. Можу я довідатися, які це докази?

— Ви були в гасієнді Пулідо, — сказав губернатор.

— Це я підтверджую.

— Тубілець бачив вас і сповістив про це до гарнізону. Солдати поспішили, щоб схопити вас.

— Зачекайте. Хто сказав, що тубілець збив на сполох?

— Капітан Рамон запевнив мене в цьому.

— Ось перша можливість для капітана Рамона сказати правду.

Коменданте, хіба це не сам дон Карлос Пулідо послав тубільця? Говоріть правду!

— Тубілець приніс звістку…

— І він не сказав вашому сержантові, що це дон Карлос послав його? Хіба він не сказав, що дон Карлос пошепки передав йому звістку, доки переносив до кімнати свою дружину, що знепритомніла? Хіба це неправда, що дон Карлос робив усе можливе, щоб утримати мене у своїй гасієнді до прибуття солдатів, щоб таким чином мене могли схопити? Чи не хотів дон Карлос цим довести губернаторові свою лояльність?

— Клянуся святими, капітане Рамоне! Ви ніколи не говорили мені про це! — вигукнув його превосходительство.

— Він зрадник! — заявив капітан уперто.

— Ще які докази? — запитав сеньйор Зорро.

— Коли солдати прибули, ви якимось чином сховалися, — продовжував губернатор. — А коли капітан Рамон з’явився там сам, то ви вийшли з шафи, зрадницьки напали на нього ззаду і вразили шпагою. Адже це очевидний факт, що дон Карлос сховав вас у шафі.

— Клянуся святими! — скрикнув сеньйор Зорро. — Я думав, капітане Рамоне, що у вас досить мужності, щоб зізнатися у своїй поразці, хоч я знав з багатьох випадків, що ви негідник. Кажіть правду!

— Це і є правда!

— Говоріть правду! — наказав сеньйор Зорро, підходячи ближче і піднімаючи пістолет. — Я вийшов із шафи і заговорив з вами. Я дав вам час вийняти шпагу і встати в позицію. Ми билися цілих десять хвилин, чи не правда? Я зізнаюся, що спочатку я не розумів ваших прийомів, але потім розгадав ваш метод боротьби і зрозумів, що ви в моїй владі. І хоч я легко міг укласти вас на місці, я тільки подряпав ваше плече. Чи правда це? Відповідайте, якщо хочете жити!

Капітан Рамон облизував свої сухі губи і намагався не зустрічатися поглядом з губернатором.

— Відповідайте! — гримів сеньйор Зорро.

— Це… правда! — зізнався капітан.

— Ха! Виходить, я напав на вас ззаду, є? Було б образою моєї шпаги простромити вас. Бачите, ваше превосходительство, якого ґатунку коменданта маєте ви тут! Є ще які-небудь докази?

— Є! — сказав губернатор. — Коли Пулідо гостювали в будинку дона Дієго Вега, а дон Дієго був відсутній, капітан Рамон прийшов висловити їм свою повагу і знайшов вас там наодинці із сеньйоритою.

— І що ж це доводить?

— Що ви в зв’язку з Пулідо. Що вони ховали вас навіть у будинку дона Дієго, людини лояльної. А коли капітан викрив, що ви там, то сеньйорита кинулася до нього і тримала його, або краще сказати, утримувала його, доки ви не втекли через вікно. Хіба цього недостатньо?

Сеньйор Зорро нахилився вперед, і його палаючі з-під маски очі глянули просто в очі капітану Рамону.

— Так ось яку казку розповів він, є! — вигукнув розбійник. — Справа в тому, що капітан Рамон закоханий у сеньйориту. Він прийшов до будинку, застав її саму і почав нав’язувати свої почуття, навіть сказав їй, що вона не повинна противитися, бо її батько в немилості губернатора. Він спробував обійняти її. Тоді вона покликала на допомогу. Я відгукнувся…

— А як це сталося, що ви опинилися там?

— Я не бажаю відповідати на це, але даю клятву, що сеньйорита не знала про мою присутність. Вона покликала на допомогу, і я відгукнувся. Я змусив цього пройдисвіта, якого ви називаєте комендантом, устати на коліна і вибачитися перед нею. Потім я підвів його до дверей і викинув у болото! Відвідавши його в гарнізоні я сказав йому, що він образив шляхетну сеньйориту.

— Мабуть, ви самі кохаєте її, — сказав губернатор.

— Цілком правильно, ваше превосходительство, і з гордістю визнаю це.

— Ха! Цим визнанням ви виносите вирок їй і її батькам! Ви й тепер заперечуватимете, що були в зв’язку з ними?

— Я заперечую. Її батьки не знають про наше кохання.

— Ця сеньйорита навряд чи пристойна!

— Сеньйоре! Навіть якщо б ви були сто разів губернатором, але ще одне подібне слово, і я проллю вашу кров! — вигукнув сеньйор Зорро. — Я розповів вам, що сталося тієї ночі в будинку дона Дієго Вега. Капітан Рамон засвідчить, що я сказав повну правду. Чи не так коменданте? Відповідайте!

— Це… це правда! — ледь вимовив капітан, дивлячись на дуло пістолета розбійника.

— Виходить, ви брехали мені, і не можете більше бути моїм офіцером! — скрикнув губернатор. — Очевидно цей розбійник може робити з вами усе, що захоче. Але я все ж таки впевнений, що дон Карлос Пулідо зрадник, так само, як і члени його сімейства, тому розіграна вами сценка не допомогла вам, сеньйоре Зорро. Мої солдати будуть продовжувати переслідувати їх і вас! і я не покінчу з цією справою, перш ніж не втопчу родину Пулідо в бруд, а вашим тілом не випрямлю мотузку.

— Дуже смілива промова! — зауважив сеньйор Зорро. — Ви дали своїм солдатам добре завдання, ваше превосходительство. Я звільнив сьогодні ваших трьох ув’язнених і вони врятувалися.

— Вони будуть знову узяті!

— Час покаже. Тепер я повинен виконати ще один обов’язок. Ваше превосходительство, ви пересядете в той далекий куток, а хазяїн сяде поруч з вами. Там ви залишатиметеся, доки я не скінчу.

— Що ви маєте намір робити?

— Коріться! — скрикнув сеньйор Зорро. — У мене замало часу для розмов, навіть з губернатором.

Він спостерігав, доки обидва стільці не були встановлені в кутку і губернатор з хазяїном будинку не сіли на них, потім підійшов ближче до капітана Рамона.

— Ви образили чисту і безневинну дівчину, коменданте, — сказав він. — За це ви повинні битися зі мною! Ваше подряпане плече загоїлось, і шпага у вас при собі. Така людина, як ви, не гідна дихати повітрям. Країна виграє від вашої відсутності. Встаньте, сеньйоре, у позицію!

Капітан Рамон побілів з люті. Він знав, що загинув. Його змусили зізнатися, що він брехав, привселюдно губернатор позбавив його чина. І людина, що знаходилася перед ним, була цьому причиною!

Можливо, у гніві він зможе убити цього сеньйора Зорро, укласти це “Прокляття Капістрано”, що спливе кров’ю? Можливо, якщо він зробить це, його превосходительство вибачить йому?

Капітан підхопився зі стільця і став спиною до губернатора.

— Розв’яжіть мені руки! — скрикнув він. — Пустіть мене на цього пса!

— Ви і раніше були вже майже мертві — після цих слів ви мертві напевно! — сказав сеньйор Зорро спокійно.

Руки коменданта були розв’язані. Він вихопив шпагу і з криком люто кинувся в атаку на розбійника.

Сеньйор Зорро відступив перед цим натиском і таким чином мав можливість стати в позицію; тепер світло канделябра не заважало йому. Він мистецьки володів шпагою і багато разів у житті боровся, тому знав небезпеку нападів розгніваної людини, що б’ється не за правилами.

Він знав також, що гнів швидко проходить, якщо тільки щасливий удар не зробить скривдженого відразу переможцем. Тому сеньйор Зорро відступав крок за кроком, добре відбиваючи, парируючи люті удари і готовий до несподіваного випаду.

Губернатор і хазяїн будинку сиділи в кутку і, нахилившись, спостерігали за боєм.

— Простроміть його, Рамоне, і я відновлю вас на посаді і підвищу! — кричав його превосходительство.

Так був заохочуваний комендант. Сеньйор Зорро бачив, що його супротивник боровся тепер набагато краще, ніж раніше у гасієнді. Він зрозумів, що був змушений боротися з невигідної позиції, а пістолет, який тримав у лівій руці, щоб лякати губернатора і хазяїна будинку, заважав йому.

Він кинув його на стіл і розвернувся так, щоб ніхто не зміг кинутися і схопити його, не піддаючись небезпеці одержати удар шпагою. Потім він встав у позицію і почав боротися.

Капітан Рамон тепер не міг змусити його відступити. Здавалося, що в руці Зорро була не одна, а двадцять шпаг. Вони стрілою літали туди і сюди, намагаючись вразити тіло капітана, тому що сеньйор Зорро хотів скоріше покінчити з усім цим і зникнути. Він знав, що світанок близький, і боявся, що кавалеристи могли повернутися з доповіддю до губернатора.

— Борися, негіднику! — кричав він. — Борися, брехуне, що хоче зашкодити шляхетній родині! Борися, легкодухий боягузе! Смерть дивиться тобі в обличчя!

— Ха! Я й тоді міг убити тебе! Борися, проклятий мерзотнику!

Капітан Рамон наступав із прокльонами, але сеньйор Зорро відбивав його удари і надійно утримував свою позицію. Піт великими краплями виступив на чолі капітана. Подих із хрипом виривався з роззявленого рота. Очі блищали.

— Борися, квола істото! — піддразнив його розбійник. — Цього разу я не нападаю ззаду! Якщо хочете прочитати молитви, то читайте — у вас залишилося замало часу!

Дзенькіт шпаг, човгання ніг по підлозі, важкий подих тих, що билися і двох глядачів цієї боротьби на життя і на смерть були єдиними звуками, чутними в кімнаті. Його превосходительство сидів далеко, нахилившись вперед на стільці, його руки так міцно стискали край сидіння, що суглоби їх побіліли.

— Убийте цього розбійника! — пронизливо кричав він. — Покажіть ваше мистецтво, Рамоне! Нападайте!

Капітан Рамон кинувся знову, роблячи неймовірні зусилля, борючись так мистецьки, як тільки міг. Його руки начебто налилися свинцем, подих прискорився. Він бив, робив випади — і щоразу помилявся на невелику частину дюйма^[18]!

Подібно до зміїного язика викидалася шпага сеньйора Зорро.

Тричі вона спрямовувалася вперед, і на прекрасному чолі Рамона, саме між очима, раптом запалала червона кривава літера “Z”.

— Знак Зорро — крикнув розбійник. — Ви носитимете його вічно, коменданте!

Обличчя сеньйора Зорро посуворішало. Знову вдарила шпага і повернулася вся в червоних краплях. Комендант задихнувся і звалився на підлогу.

— Ви вбили його! — скрикнув губернатор. — Ви позбавили його життя, негіднику!

— Ха! Сподіваюся! Удар влучив у серце, ваше превосходительство. Він ніколи більше не образить сеньйориту.

Сеньйор Зорро подивився на полеглого ворога, і з хвилину дивився на губернатора, потім витер свою шпагу об. мотузку, якою до двобою були зв’язані руки коменданта, уклав шпагу в піхви і взяв зі столу пістолет.

— На сьогодні досить, — сказав він.

— Ви будете повішені за це! — вигукнув його превосходительство.

— Може бути… якщо ви схопите мене! — відповів “Прокляття Капістрано”, церемонно вклоняючись.

Потім, знову подивившись на тіло, що здригалося, тіло того, хто був капітаном Рамоном, він швидко пройшов до передпокою і кинувся надвір до свого коня.