Знак Зорро

Розділ XVI НЕВДАЛЕ ПОЛЮВАННЯ

Сеньйор Зорро направив свого коня небезпечним схилом гори, де був пісок і один неправильний крок міг коштувати життя, тому кавалеристи ледь наважувалися скакати за ним. Сержант Гонзалес, який був достатньо сміливим, і дехто ще кинулися за розбійником, а решта поскакали праворуч і ліворуч, розраховуючи перехопити втікача, коли він досягне підніжжя гори і поверне на дорогу.

Однак сеньйор Зорро випередив їх і скаженим чвалом направився стежиною до Сан-Габріель, у той час як кавалеристи неслися позаду, перегукуючись один з одним і раз у раз стріляючи з пістолетів. Витративши багато пороху і куль, вони не досягли бажаного результату, не схопили і не поранили розбійника.

Незабаром зійшов місяць. Сеньйор Зорро передбачав, що це ускладнить його втечу ще більше. Але його кінь був свіжий і сильний, тоді як коні кавалеристів проскакали багато миль протягом дня. Тому надія не залишила його.

Тепер переслідувачі могли добре бачити його, а він міг чути, як сержант Гонзалес кричав на своїх людей, змушуючи їх гнати коней до останнього. Оглянувшись назад під час скачки, він помітив, що кавалеристи розсипалися довгим ланцюгом і що більш сильні і свіжі коні переганяють інших.

Таким чином вони проскакали близько п’яти миль. Кавалеристи трималися все на тій самій відстані, не скорочуючи її, і сеньйор Зорро знав, що незабаром їхні коні утомляться і що його чудовий кінь, який не подавав ще ознак утоми, випередить їх. Тільки одне дратувало його: він хотів би їхати в протилежному напрямку.

Гори піднімалися прямовисно по обидва боки великої дороги, і було неможливо повернути убік і зробити велике коло. Не було тут також і стежини, якою він міг би помчати. Якщо ж він навіть і спробував би піднятися на гору верхи, то йому довелося б просуватися занадто повільно, і тоді кавалеристи могли б наблизитися на відстань досить близьку, щоб вистрілити і поранити його. Тому він їхав уперед, поступово збільшуючи відстань між собою і своїми переслідувачами. Він знав, що через дві милі у долині буде стежина, яка йде праворуч, і, їдучи цією стежиною, він дістанеться більш піднесеної місцевості і після того зможе повернутися своїми слідами.

Сеньйор Зорро проскакав одну з цих двох миль, перш ніж згадав чутку про те, що внаслідок недавньої зливи стався обвал, що загородив цю стежину. Таким чином, він не зміг би скористатися нею, навіть якби й досяг її. Раптом смілива думка прийшла йому в голову.

Піднявшись на невелике узвишшя, він ще раз озирнувся назад і побачив, що жоден з кавалеристів не їхав поруч з іншим. Вони були розкидані, і між ними була достатня відстань. Це мало допомогти здійснити його план.

Зорро під’їхав до повороту шосе і зупинив свого коня. Повернувши його в той бік, звідки вони прибули, нахилився в сідлі вперед, щоб прислухатися. Коли він почув стукіт копит коня найближчого зі своїх переслідувачів, то вихопив шпагу, огорнув поводи навколо лівої руки і встромив гострі шпори в боки коня.

Тварина, що не звикла До такого, як блискавка ринулася вперед, стрімко обігнула поворот, подібно до дикого жеребця, і зіткнулася з найближчим ворогом сеньйора Зорро.

— Геть з дороги! — крикнув розбійник.

Перший солдат легко поступився місцем, бо не був упевнений, що це повертається Зорро. Але коли він переконався в цьому, то криком застеріг товаришів, що були позаду, але вони не могли нічого зрозуміти через стукіт копит по твердій дорозі.

Сеньйор Зорро налетів на другого солдата, схрестив з ним шпаги і поскакав далі. Він стрімко обігнув наступний поворот, і його кінь злегка вдарив третього і вибив його з сідла. Зорро замахнувся на четвертого, але не поцілив у нього і був радий, що удар молодця у відповідь минув його.

Тепер перед ним була пряма полотнина дороги, засіяна ворогами. Як божевільний, нісся він крізь їхній стрій, рубаючись направо і наліво. Сержант Гонзалес, що знаходився далеко позаду через утому свого скакуна, зрозумів, що відбувається, і загримав на своїх людей, але тієї ж миті начебто блискавка вразила його коня і вибила його із сідла.

І от сеньйор Зорро пронісся і зник, а солдати знову взялися переслідувати його із сержантом, що сипав прокльонами.

Тепер розбійник поїхав повільніше, тому що міг дотримувати дистанцію, доїхав до найближчої перехресної стежини і повернув на неї. Озирнувшись назад, він побачив, що його переслідувачі розсипалися по горі, гублячись у віддаленні.

— Це був чудовий трюк, — сказав своєму коню сеньйор Зорро, — але ми не можемо повторювати його часто.

Він проїхав біля гасієнди одного з друзів губернатора, і йому спало на думку, що Гонзалес може зупинитися тут і одержати свіжих коней для себе і своїх людей. І він не помилився. Кавалеристи кинулися по проїзній дорозі, і собаки вітали їх гавкотом. Хазяїн гасієнди з’явився в дверях, високо тримаючи над головою канделябр.

— Ми переслідуємо сеньйора Зорро, — вигукнув Гонзалес. — Ім’ям губернатора, вимагаємо свіжих коней!

Були покликані слуги, і Гонзалес зі своїми людьми поспішив у стайню. Там стояли чудові коні, майже такі ж гарні й бадьорі, як і кінь розбійника. Кавалеристи швидко зняли сідла і вуздечки зі своїх змучених тварин, осідлали свіжих і знову ринулися стежиною, продовжуючи погоню. Сеньйор Зорро виграв значну відстань, але через те, що можна було їхати лише цією єдиною стежиною, вони могли наздогнати його.

На відстані трьох миль на вершині невеликої гори знаходилася гасієнда, подарована місії Сан-Габріель одним кабальєро, що помер, не залишивши після себе спадкоємців. Губернатор погрожував узяти її в державне користування, але дотепер не зробив цього, бо францисканці в Саїї-Габріель славилися умінням рішуче захищати свою власність.

Ця гасієнда була під опікою якогось ченця Філіпа, члена ордена, людини похилого віку. Під його керуванням неофіти зробили маєток прибутковим, розводячи худобу і посилаючи до крамниць велику кількість шкур, сала, меду, фруктів, а також вина.

Гонзалес знав, що стежина, якою вони їхали, вела до цієї гасієнди і що саме за нею була інша стежина. Остання розділялася, і одна її частина вела до Сан-Габріель, а інша поверталася більш довгою дорогою до Реіна де Лос-Анджелес.

Якщо сеньйорові Зорро вдасться минути гасієнду, то-ясно, що він поїде стежиною, яка веде до села, тому що, якби він хотів направитися до Сан-Габріель, він продовжував би їхати прямо по шосе замість того, щоб скакати назад крізь лави кавалеристів, ризикуючи життям.

Але він сумнівався, чи мине Зорро цю гасієнду, тому що було відомо, що розбійник круто обходився з тими, хто переслідував ченців, і можна було думати, що кожний францисканець має дружні почуття до Зорро і допоможе йому.

Кавалеристи наблизилися до гасієнди, але не побачили в ній вогнів. Гонзалес зупинив свій загін там, де починалася проїзна дорога, і марно прислухався. Він скочив з коня, оглянув курну дорогу, але не міг сказати, чи проїхав тут недавно вершник до будинку, чи ні.

Він швидко віддав накази, і загін розділився таким чином, що половина людей залишилася із сержантом, а інша розсипалася, щоб оточити будинок, обшукати хатини тубільців і заглянути у великі сараї.

Потім сержант Гонзалес у супроводі половини своїх людей поїхав прямо дорогою, змусив коня піднятися сходинками веранди на знак того, що він занадто мало поважає це місце, і руків’ям шпаги постукав у двері.