Антон та інші нещастя

ФЛЕМІНҐ

— Ви багато наробили помилок?

Я сиджу на канапі вдома в Сіґне Сальвесен, жую печиво «Марія» і думаю про тата.

— Купу! — киває Сіґне Сальвесен. — І добрих, і поганих.

— Гм, хіба бувають добрі помилки?

Сіґне довго дивиться на мене.

— Бувають, — каже нарешті, наливаючи мені соку. — Ти ніколи не чув про Флемінґа?

Ні, не чув. Мабуть, якийсь старий чоловік, з яким Сіґне познайомилася на церковному кавуванні. Я заперечно хитаю головою.

— Флемінґ досліджував бактерії, — пояснює Сіґне. — Одного разу він забув кілька вирощених бактерій у склянці. Забув так надовго, що склянка заросла грибком.

— Фе! — пирхаю я.

Сіґне хитає головою і водночас помахує пальцем.

— А ти знаєш, що то був за грибок?

Ні… Це Уле цікавиться грибами. Не я.

Сіґне хитро всміхається, дві секунди мовчить, а тоді каже:

— Пеніцилін! Ліки такі… Пеніцилін убив бактерії у склянці. І фокус-покус! Флемінг відкрив грибок, який убиває бактерії. А все через свою помилку, — Сіґне киває мені. — Уявляєш, скільки людських життів урятував?

Я задумливо киваю. Ну, так… Флемінґ був забудькуватий. Яке щастя для людства! А я ніяк не врятую людське життя, втягнувши тата в свою аферу.

— А ще я спізнилася, — каже Сіґне й бере з тарелі печиво.

— Куди?

— На своє весілля. То найліпше, що зі мною трапилося.

— Найліпше? — я аж рота роззявив від здивування.

Сіґне жує печиво, хитає головою.

— Чоловік і діти — це не для мене. Надто багато гармидеру. Книжки цікавіші. І кросворди…

Я підводжу очі на книжкові полиці Сіґне Сальвесен. Ібсен, Весос, книги рекордів Ґіннеса. Охайні ряди. Зненацька я майже розумію, що має на увазі Сіґне.

Принаймні оте про чоловіка й дітей. У помешканні поверхом нижче ми маємо і те, і інше.

І все ж дивно. Бо мені завжди було шкода Сіґне Сальвесен через те, що вона самотня, без чоловіка.

— Помилки можуть бути дуже різні, — каже Сіґне. — Пам’ятай про це!

Я киваю.

— А що з поганими помилками? — цікавлюсь я, уже збираючись додому, бо саме погані помилки найактуальніші для мене.

— Я їх забуваю…

Легко їй казати! Вона така стара, що скоро цілком втратить пам’ять.

Тато витирає посуд, коли я повертаюся додому.

— Я записався на курси, — повідомляє він.

Я, мушу визнати, полегшено зітхнув після цих слів. Бо якби тато збагнув, що істерична дама, з якою він щойно розмовляв, телефонувала з приводу оголошення про знайомство, він би зараз говорив зовсім інакше.

— Курси продажів, — пояснює він, вішаючи кухонну шматинку на кран. — Гадаю, мені це дуже потрібно. Відчуваю, що мені бракує навичок комунікації.

Я киваю. Я розумію. Тато відчуває, що в останній телефонній розмові не зумів донести інформацію клієнтці.

Соня з Сульвікена, вочевидь, теж це відчула. Неважко зрозуміти її реакцію. Коли шукаєш коханого, а тобі натомість пропонують вбиральню, хто б не роззлостився.

Я тихенько зітхаю. Якби я був крутим альфа-самцем, то сказав би все, як є. Просто зараз. Що Соня з Сульвікена полювала не за дачним туалетом, а за коханим. А все через мене, бо я почепив оголошення на дошці в супермаркеті. Бо мені потрібно було знайти жінку, здатну відлякати Уллу. Бо я, на своє горе, притягнув Уллу в наш дім.

Але я не альфа-самець. Я маленьке нещастя з великими вухами. Яке в цьому світі спроможне лиш на одне: влазити в усілякі катавасії.

Хай там як, Іне точно не стане психологом, коли виросте.

Перед сном я телефоную їй і розповідаю про телефонну розмову, у якій усе пішло шкереберть. Іне довго, надто довго сміється. Не дуже професійно, як на мене.

— Ти боягуз! — каже вона. — Якби ти розповів татові про Соню заздалегідь, усе було б добре.

Потім я ще довго думав, що насправді це дуже добре, що я не закоханий в Іне. Як вона зі мною поводиться! Ага, боягуз! А брехати Уллі й розвішувати оголошення у супермаркеті — теж боягуз? Дуже навіть сміливець. Як на мене… І хоч Іне дозволено все, нема чого сміятися з людини, котра в біді.

Сидячи на краю ліжка, я додав до свого списку астрономічного балансу ще одну категорію. Вона називається: Чого я навчився.

Я записую: