Антон та інші нещастя

«ПРАВДА ЧИ ДІЯ»

Удома в Уле ніхто не дзвонить у двері. Як і в себе вдома, я відчиняю двері, скидаю в коридорі черевики. Але раптом завмираю. Знову відчиняю двері, виставляю черевики надвір. Своїми пахощами вони можуть будь-кого нажахати.

— Антоне, я тобі зайняв місце!

Уле у вітальні вже розсаджує гостей за стіл. Кур’єр щойно привіз піцу. Над столом — хаос рук, усі намагаються вхопити собі ласий шматок.

Уле широко мені всміхається і плескає долонею по столі біля себе.

— Сідай тут! — каже він гордо.

Я розумію його наміри. Він запланував танцювати з Емілією, тому її картка лежить навпроти нього. А я, на його думку, мав би сидіти навпроти Іне, бо ж захочу потанцювати з нею.

Важко передбачити, чи вона теж матиме таке бажання. Іне сидить, задумливо насупивши чоло й, здається, навіть не помічає моєї появи. Але вона причепурилася, почепила у вуха сережки.

«А я тут напахнився, — думаю я. — Та ще й так невдало». Я запихаю ноги якнайдалі під стіл.

Емілія теж причепурилася. Густо наклала блакитні тіні на повіки й підмалювала рожево губи. Гарніше, ніж засохлі молочні вуса, але не набагато. Та Уле начеб подобається.

Після п’яти піц, двох раундів настільної гри, де треба вгадати, що намалював партнер, і трьох кока-кол, приходить тато Уле з чіпсами. Три велетенські полумиски. Один ставить перед нами, однією рукою обіймає за плечі Уле, другою — мене.

— Усе добре, хлопчики? — усміхається він.

Ми киваємо. Він підморгує і каже:

— Скоро почнуться танці.

Тато Уле має дуже веселий вигляд. Він справді любить гучні забави. А я думаю, як Уле пощастило з таким татом. І все ж: жодний тато на світі не допоможе Уле танцювати з тією, з якою він мріє. І нічого з цим не вдієш…

Тієї миті я помічаю, як Емілія надто довго дивиться на мене. І наче підморгує. Не Уле, а МЕНІ. Двічі. Можливо, й тричі.

Емілія стає трохи дивною. Будемо сподіватися, що їй просто потрапило щось до ока.

Згодом, коли батьки Уле відсунули стіл, щоб звільнити місце для танців, більшість гостей збилися під стіною. Неприродно скромні й незвично мовчазні. Мабуть, не лише я сушив собі голову тими танцями.

А ось Вільде й Сарі зовсім не до нас. Вони стоять у кутку біля канапи й грають на пальцях у «камінь, ножиці, папір». Сумніваюся, що за мене…

— Направду, нічого не розумію.

Це — Іне. Вона вже не витримує «підпирати стіну» й підходить до нас з похнюпленим виразом на обличчі. Тепер, коли всі вийшли з-за столу, я бачу, що вона в сукенці. Іне в сукенці — це завжди така несподіванка! Мої щоки знову починають пашіти.

— Мені не дозволили заночувати, — пояснює вона, наморщивши чоло.

— Чому? — питає Уле.

— Не знаю… Тато лише сказав, що про це ЗОВСІМ не може бути й мови!

— Дивина! — кажу я.

Але вже за кілька секунд думки навалюються у мою голову. Я додумуюся до того, що «ЗОВСІМ не може бути й мови!» зовсім не дивне. Я навіть починаю розуміти тата Іне. Неприємне відчуття, що тут замішані кондоми. Оті, що вивалися мені з кишені перед дошкою оголошень у «Rema».

Іне зітхає.

— Не уявляю, що на нього найшло.

Я мав би розповісти Іне, що її тато зовсім не темряви боїться. І про кондоми в супермаркеті мав би розповісти. Але я знаю, що до цього не дійде. Ніколи. Бо тоді все зміниться. Назавжди. І буде дуже важко запросити Іне потанцювати зі мною.

— Що за запах? — раптом питає Іне.

Я дивлюся на свої ноги. І розумію: хай мої черевики й стоять на сходах ґанку, це мене аж ніяк не рятує.

— «Joop», — кажу я.

— «Joop»?

— Парфуми після гоління, — зітхаю я. — Побризкав шкарпетки.

— Трохи дивне застосування…

Я з нею погоджуюся. Хоча напахчені шкарпетки могли б іноді стати добрим помислом. Для тата, наприклад.

— Я подумав, що гарно було б пахнути парфумами на святі.

— Непогана думка, — каже Іне, махаючи рукою перед носом.

— То ти не вважаєш, що так я трохи пахну чоловіком? — запитую я.

— Як на мене, ти смердиш сільським виходком, — відповідає Іне.

Це направду щастя, що мені знайомий кожний закуток у домі Уле. Я, наприклад, чудово знаю, де лежать його шкарпетки. Охайно складені в нижній шухляді комода й пахнуть свіжою випраністю.

Я завжди казав: Уле вигідний друг. У нього знайдуться і шкарпетки, і коричні вертуни.

І дзеркало, у якому, якщо стати навшпиньки, видно мене всього. Я стою перед дзеркалом зо дві хвилини, вдихаю на повні груди.

— Що ж, Антоне, — кажу до себе в чистих шкарпетках. — Тепер ти готовий до свого першого танцю.

Іноді добре збрехати самому собі…

У вітальні танці в розпалі. Сара, видно, виграла в «камінь, ножиці, папір» і тепер урочисто пливе кімнатою у парі з Кевіном. Який, ясна річ, вміє танцювати не лише полонез. Кевін уміє все! Він поволі вихиляє тіло то в один бік, то в другий, притулившись щокою до Сариної щоки. Джеймс Бонд та й годі. Без пістолета…

Іне ще ніхто не запросив. «Моя найдорожча подружка», — думаю я, і щокам стає гаряче. Приємно потанцювати з найліпшою подружкою. Я уявляю, як Іне покладе долоню на моє плече, а я обійму її за стан. Ми танцюватимемо, притулившись щоками, у чистих шкарпетках.

Але двері до вітальні перегородила… Емілія.

— Ну? — ледь не злісно питає вона, взявши руки в боки.

Я розгублено дивлюся на неї, нічого не розумію.

— То на яку приємну несподіванку я мала чекати ввечері?

Я оніміло витріщаюся. Звідки мені знати? Хай собі сподівається чого хоче, мені що до того?

— Антоне, я знаю, що то був ти.

Був я? Я не розумію, що знає Емілія. Що я позичив шкарпетки Уле?

— Ти позичив сріблясту ручку Іне, — каже вона. — Я тебе бачила.

Сріблясту ручку Іне… Поволі до мене доходить, куди поділася записка з-під «Математики». На якій було написано «Чекай приємної несподіванки ввечері».

То це тому Емілія мені підморгувала. Двічі, може, й тричі. Вона подумала, що чекати приємної несподіванки треба їй.

Я безпорадно дивлюся на Уле, який стоїть біля торшера. І на Іне, мою найліпшу подружку, яка самотньо стоїть біля коминка. Але чим вони допоможуть? Я ще не встигаю нічого пояснити, як Емілія хапає мене й тягне танцювати.

Я з більшою радістю потанцював би з Уле. І хоч аж ніяк не мрію запам’ятати наш з Уле танець на все життя, ще менше хочу запам’ятати танець з Емілією. Яка без кінця штурхає і смикає мене, тягає по підлозі, наче я спортивна торба.

— Та ти якась справжня рохля, — каже Емілія. — Навіть відважитися сказати не можеш.

— Що сказати?

— Що хотів потанцювати зі мною, звісно. І стати моїм коханим.

Я раптом закашлявся. Аж мені памороки забило.

— Коханим? — кашляю я.

Емілія усміхається рожевими губами, лиш трохи гарнішими за засохлі молочні вуса.

— Я це відразу зрозуміла, — каже вона й далі кружляє мене кімнатою.

— О, — лише й спроможний видушити я з себе.

Треба добре прочистити свої мізки. Гадаю, так зазвичай і роблять, коли несподівано звалюється на голову кохана, яку зовсім не кохаєш.

— Але мені не подобаються хлопці, у яких на думці лише комп’ютерні ігри, — веде далі Емілія. — Тому доведеться тобі з ними попрощатися.

Я марно намагаюся ковтнути. Горло пересохло.

— Можемо ділитися шкільними перекусками, якщо матимеш булочки, — торохтить Емілія.

І раптом мені спадає на думку ідея. Блискуча, як на мене. Я цілеспрямовано — наскільки цілеспрямованою може бути спортивна торба — підтанцьовую до Уле біля торшера.

— Сталася плутанина, — кажу я Емілії, а потім голосно додаю, щоб усі почули: — Сказати, якої приємної несподіванки ти мала чекати сьогодні ввечері? УЛЕ!

Я прискорюю крок і заводжу її просто в обійми Уле, у які вона падає з тихим, здивованим зойком.

Уле всміхається. Він бере Емілію за стан, майже так само галантно, як Кевін, і веде її на середину кімнати під диско-лампу, що мерехтить червоними й зеленими блищиками.

Звісно, Емілія кидає на мене довгий сердитий погляд. Але гарнішого танцю вона собі й уявити не могла б. А мені тепліє на серці.

Та хто сказав, що вечір від мого шляхетного вчинку стане щасливим. Ані раз! Хмара невдач, як завжди, впевнено нависає над моєю головою.

Доки я був зайнятий шляхетними вчинками, Джеймс Бонд уже встиг уп’ястися пазурами в Іне. Про щоки вкупоньку я вже й мовчу. Тулиться до її щоки, погойдуючись у такт музиці. Ведучи Іне від торшера аж до коминка.

У животі знову набухає желейна маса. Лиш би не виблювати в туалеті Уле!

— «Правда чи дія»! — викрикую доволі голосно.

На мене здивовано озираються.

Сара з Вільде обирають «дію». Як і треба було сподіватися.

— Ти поцілуєш Кевіна, — каже Вільде до Сари.

— Ти теж мусиш поцілувати Кевіна, — каже Сара до Вільде.

Ми починаємо. Уявляєте, я навіть зрадів можливості пограти в «правду чи дію». Усе ж ліпше, ніж дивитися, як Кевін тулиться щокою до щоки Іне.

А щоб бути цілком чесним, то мені просто нічого боятися у цій грі. Зазвичай небагато буває охочих цілуватися зі мною.

Однак багато хто має великі сподівання. Хай там як, Ганна дуже розчарована, що їй довелося з’їсти те, що лежить на верхній поличці холодильника Уле.

Спершу було дуже потішно спостерігати, як вона гризе зелену паприку, але гризла вона її надто довго, тож ми вирішили продовжити гру, не чекаючи, доки вона її з’їсть.

Симон першим обрав «правду». Усі знають, що він здебільшого шахрує, тож йому нічого втрачати.

— Хто найгарніша дівчина в класі? — запитує Ганна.

— Емілія, — відповідає Симон, і всі розуміють, що він придурюється.

— Коли моя черга?! — вигукує Уле.

Він не надто винахідливий у запитаннях, але ж свято відбувається у нього вдома, а це майже як день народження святкувати. На іменинника заведено зважати насамперед.

— Який гриб тобі найбільше подобається?

Усі ж знають, що Уле схиблений на грибах.

— Рижик, — усміхається Уле. — Дуже смачний їстівний гриб.

Тепер черга Уле запитувати.

— Правда чи дія? — питає він і, звісно ж, дивиться на мене.

Я обираю «правду». Бо ненавиджу їсти затхлі харчі з чужих холодильників. До того ж я не боюся підступу від Уле. Він точно запитає про гриби. А правду про гриби можна й не приховувати.

— Ти закоханий в Іне?

Я ціпенію. Що це? Такий підступ супроти людини, яка тримає під контролем усі трубчасті, пластинчасті гриби й усі різновиди лисичок, щоб знати, що відповісти Уле! І ось раптом друг Уле запитує, чи закоханий я в Іне? Він зовсім ЗБОЖЕВОЛІВ?

Я дивлюся собі під ноги.

— Ні, — відповідаю захриплим голосом.

Уле здивовано дивиться на мене.

— Але це неправдива відповідь, — каже він. — Ти повинен сказати «так».

Увесь клас сміється, а я ще глибше пробуравлюю поглядом підлогу. У тому місці, де слід від сучка схожий на серце. Уся кров у тілі змінює русло й припливає до голови.

— Нічого я не повинен, — відповідаю я, чую глузливий смішок і не вірю своїм вухам, що це мій смішок.

— Повинен, — наполягає Уле. — Бо треба казати правду. Ти закоханий в Іне. Мусиш сказати «так».

Найгірше, що Уле намагається мені допомогти. А ще гірше, що однокласники починають свистіти.

Я насилу відводжу погляд від серця на підлозі.

— Що я закоханий в Іне? Ще чого хочеш? Відповідь «ні», — я голосно сміюся, ніби Уле надокучливий малюк, який виканючує солодощі посеред тижня. — «Ні» і ще раз «ні».

— Це ж неправда, — розгублено повторює Уле.

Але цієї миті мені зовсім його не шкода.

— Це ти кажеш неправду, — кажу я, гнівно дивлячись на нього.

І клас знову регоче.

Я завважую багато слідів від сучків на підлозі у вітальні Уле. Доки всі далі грають у гру, я тихенько сиджу й щосили кліпаю повіками, стримуючи щось мокре в кутиках очей.

На Іне ні разу й не глянув. Здається, я більше ніколи не зможу на неї поглянути.

На щастя, вечір закінчується. Я, попри все, встигаю напхатися до переситу солодощами з полумиска в кутку. Аж до нудоти. Боковим зором бачу, як Іне до переситу напивається лимонадом, сидячи на канапі з Кевіном. Я добре знаю, що напиватися з незвички лимонадом дуже зле.

Об одинадцятій свято закінчується. Доки гості розбирають свої куртки, а мама Уле витирає зі столу розлиту кока-колу, до мене підходить Іне.

— Думаю, моя кузина більше не потребує твоєї допомоги, — холодно промовляє вона.

— То й чудово! — кажу і ніяк не можу проковтнути грудку, яка застрягла в горлі. — Вона вже добряче почала діяти мені на нерви, — кажу я більше до підлоги, ніж до Іне.