Буфонада, або Більше не самотні

Пролог

Ніколи досі не підходив я так близько до написання автобіографії. Назвав я її «Буфонада», бо це поезія ґротеско-вих ситуацій, подібних до тих кінофар-сів, у яких грали Лорел і Гарді в давно минулі часи.

Йдеться про те, як я відчуваю життя.

Тут можна знайти всі випробування моєї обмеженої жвавості і кмітливості. Випробування ці тривають і досі.

Найістотніше в комедіях з Лорелом і Гарді, як на мене, є те, що вони цілковито віддавалися кожному випробуванню.

Вони завжди чесно домовлялися з долею і через це були приголомшливо привабливі й кумедні.

В їхніх фільмах ніколи не було багато кохання. Почасту там виникала ситуативна поезія шлюбу, але це зовсім інша річ. То було ще одне випробування — з комічними перспективами, за умови, що всі діятимуть з усією сумлінністю.

Кохання ніколи не стояло в центрі уваги. І, можливо, через те, що я був зачарований Лорелом і Гарді і мав їх за зразок у дитинстві, яке припало на Велику депресію, для мене стало цілком природним говорити про життя, зовсім не згадуючи про кохання.

Воно не видається мені важливим.

Що ж видається важливим?

Домовлятися з долею чесно.

Я маю певний досвід у коханні, чи принаймні думаю, що маю, хоча почуття до тих, кого я любив найбільше, можна легко описати терміном «елементарна пристойність». Я добре ставився до певної особи нетривалий час, а можливо, і неймовірно довго, і та особа ставилася добре до мене. Любов тут взагалі ні до чого.

І ще: я не можу відрізнити свою любов до людей від своєї любові до собак.

Коли дитиною я не дивився на коміків у кіно й не слухав коміків по радіо, то чимало часу качався на вкритій килимом підлозі з нашими собаками, переповненими некритичною любов’ю.

Я й тепер нерідко цим займаюся. Собаки втомлюються, ніяковіють і бентежаться значно раніше за мене. Я б цим займався вічно.

Гей-го.

Кохання є там, де його знаходиш. Гадаю, що безглуздо шукати його, а ще я думаю, воно часто може бути згубним.

Мені б хотілося, щоб люди, які нібито кохають одне одного, могли сказати під час сварки: «Будь ласка — трохи менше кохання і трохи більше елементарної пристойності».

Одного разу, на свій 21-й день народження, один з моїх трьох прийомних синів, який саме мав вирушати до джунґлів Амазонки у складі Корпусу миру, сказав мені: «Знаєш, а ти ніколи мене не обіймав».

І я його обіймав. Ми обійнялися. Це було дуже приємно. Як качатися на килимі з данським доґом, який у нас був колись.

Найтриваліший досвід з елементарною пристойністю я отримав, звісно, зі своїм старшим братом, своїм єдиним братом Бернардом, який був ученим-ме-теорологом в Університеті штату Нью-Йорк в Олбені. Він удівець, який сам виховує двох маленьких синів. А ще він має трьох дорослих синів.

Ми народилися з зовсім різними типами розуму. Бернард ніколи не міг би стати письменником. Я ніколи не став би вченим. А що ми обидва заробляємо на життя розумом, то звикли дивитися на нього як на пристрій, відокремлений від нашої обізнаності, від нашої сутності.

Ми обіймалися три або чотири рази — на дні народження, ймовірно, і дуже незграбно. Ми ніколи не обіймалися у часи горя.

Розум, який ми отримали, полюбляє той самий тип гумору, принаймні гумор Марка Твена і гумор Лорела й Гарді.

І мій, і його розум однаково безладні.

Ось одна кумедна історія про мого брата, яка, з невеличкими відмінностями, могла б трапитися і зі мною:

Бернард якийсь час працював у науково-дослідній лабораторії «Дженерел електрик» у Скенектаді, штат Нью-Йорк, і там він виявив, що йодид срібла може викликати осади, сніг або дощ, у певних видах хмар. У його лабораторії завжди був страшенний безлад, де випадковий відвідувач міг би загинути в тисячу різних способів, залежно від того, об що він необачно зачепився.

Компанія мала інспектора з техніки безпеки, який мало не зомлів, побачивши оті джунґлі з пасток, тенет і мін-сюрпризів, які вибухали від найменшого доторку. Інспектор добряче насварив мого брата.

Мій брат відповів йому, постукавши пальцями собі по лобі: «Якщо вам здається, що в цій лабораторії аж так погано, побачили б ви, що коїться отут».

І все таке решта.

Я сказав якось братові, що коли я щось лагоджу в себе вдома, то завжди гублю усі свої інструменти, не встигши закінчити роботу.

— Тобі пощастило, — відповів він. — Я завжди гублю те, з чим працюю.

Ми посміялися.

Утім через той тип розуму, що ми отримали при народженні, і попри його безладність ми з Бернардом належимо до тих штучно утворених кланів, які дозволяють нам претендувати на родичів по всьому світу.

Він брат для будь-кого з учених. Я брат для будь-кого з письменників.

Це тішить і заспокоює нас обох. Це приємно.

Добре, що люди потребують усіх родичів, яких можуть роздобути, — як потенційних донорів або отримувачів якщо не любові, то хоча б елементарної пристойності.

Коли дітьми ми жили в Індіанаполісі, штат Індіана, здавалося, ніби в нас там завжди буде родинний клан зі справжніми родичами. Зрештою, наші батьки, наші дідусі й бабусі — усі вони зростали там разом з цілою купою братів, сестер, кузенів, кузин, дядьків і тіток. Так, і їхні родичі були добре виховані, освічені й заможні і говорили вишуканою німецькою й англійською.

Між іншим, усі вони були релігійні скептики.

Вони могли мандрувати світом у молоді свої роки і часто мали чудові пригоди. Але рано чи пізно їм казали, що настав час повертатися додому, до Індіанаполіса, вгамуватися і розпочинати поважне життя. Вони беззастережно підкорялися — ось чому вони там мають так багато родичів.

Звісно, їм було що успадковувати: надійний бізнес, затишні домівки, вірних слуг, нагромадження порцеляни, кришталю й столового срібла, репутацію ведення чесних ділових операцій, котеджі на озері Максінкукі, вздовж східного берега якого моя родина володіла цілим селищем заміських будинків.

Проте здається, що задоволення, яке родина отримувала від своїх здобутків, безнастанно затьмарювалося від раптової ненависті американців до всього німецького, яка вибухнула, коли країна вступила в Першу світову війну, за п’ять років до мого народження.

Дітей у нашій сім’ї вже не вчили німецької мови. їх вже не заохочували любити ані німецьку музику, ані літературу, ані мистецтво, ані науку. Мій брат, моя сестра і я виховувалися так, ніби Німеччина так само чужа для нас, як Параґвай.

Нас позбавили Європи, за винятком того, що можна було вивчити у школі.

В дуже короткий час ми втратили тисячі років — а там і десятки тисяч американських доларів, і всі літні котеджі, і усе таке решту.

І наша сім’я стала куди менш цікавою, а надто для себе самої.

Тому, коли Велика депресія і Друга світова війна відійшли в минуле, моєму братові, моїй сестрі і мені було зовсім просто покинути Індіанаполіс.

І жоден з усіх родичів, яких ми там залишили, не міг знайти бодай якоїсь причини, з якої ми мали б повернутися додому.

Ми вже більше не належали до якогось певного місця. Ми перетворилися на взаємозамінні деталі американської машини.

Так, а Індіанаполіс, який колись мав свою власну англійську мову, свої анекдоти, свої леґенди, своїх поетів, своїх злочинців і своїх героїв, як і картинні ґалереї своїх художників, сам перетворився на одну з взаємозамінних деталей американської машини.

Він став ще одним місцем, де живуть автомобілі, де є симфонічний оркестр і все таке решта. І ще іподром.

Гей-го.

Ми з братом і досі їздимо на похорони, ясна річ. Минулого липня ми поїхали на похорон нашого дядька Алекса Воннеґута, молодшого брата покійного батька, майже останнього з наших старосвітських родичів, тих одвічних американських патріотів, що не бояться Бога і в яких душа залишилася європейською.

Дядькові було вісімдесят сім років. Дітей не мав. Закінчив Гарвард. Страховий аґент на пенсії. Співзасновник філії Анонімних алкоголіків (АА) в Індіанаполісі.

У його некролозі в газеті «Зірка Індіанаполіса» сказано, що сам він алкоголіком не був.

Гадаю, що це заперечення було, принаймні частково, прикрашанням минулого. Він випивав, це мені відомо, хоча алкоголь ніколи серйозно не шкодив його роботі, не доводив до шалу. Але зненацька він різко кинув пити. І він

безперечно мусив відрекомендуватися на зборах АА, як і інші члени, назвавши своє ім’я і зробивши мужнє зізнання: «Я — алкоголік».

Так, і шляхетне спростування у газеті того, що дядько мав колись проблеми з алкоголем, диктувалося старомодним наміром не заплямувати репутації решти з нас, хто носить те саме прізвище.

Нам було б важче вступити у пристойний шлюб в Індіанаполісі або знайти пристойну роботу в Індіанаполісі, якби було достеменно відомо, що ми мали родичів, котрі колись пиячили чи, як моя мати і мій син, втрачали розум, хоча й тимчасово.

Трималося у секреті навіть те, що моя бабця з батькового боку померла від раку. Тільки подумайте.

Так чи інакше, якби дядько Алекс, атеїст, постав після смерті перед святим Петром на вході до Царства Небесного, я впевнений, що він би відрекомендувався отак:

«Мене звуть Алекс Воннеґут. Я алкоголік».

Молодець.

Припускаю, що самотність, а не лише страх алкогольного отруєння, привели дядька до АА. У міру того, як його рідні вмирали або виїжджали, чи просто перетворювалися на взаємозамінні деталі американської машини, він вирушив на пошуки нових братів і сестер, небожів і небог, дядьків і тіток, і так далі, яких і знайшов у АА.

Коли я був дитиною, він казав мені, що саме треба читати, а потім перевіряв, чи я й справді те прочитав. Йому подобалося брати мене з собою у гості до родичів, про чиє існування я й гадки не мав.

Колись він розповів мені, що був американським шпигуном у Балтиморі під час Першої світової війни і заводив друзів з-поміж американських німців. Його завданням було виявляти ворожих аґентів. Він нічого не виявив, бо не було чого виявляти.

Він також розповів мені, що був слідчим у справах про хабарі в Нью-Йорку, але недовго — доки його батьки не вказали йому, що прийшов час повертатися додому і облаштовуватися. Він викрив скандальне зловживання коштами, які виділялися на ремонт гробниці президента Ґранта, яка не потребувала жодного ремонту.

Гей-го.

Я отримав звістку про його смерть по білому кнопковому телефону в себе вдома, у тій частині Нью-Йорка, що зветься «Черепахова затока». Там ще поблизу росте філодендрон.

Я й досі не розумію, як я там опинився. Черепах там немає. Затоки також.

Може, я сам і є ота черепаха, здатна мешкати просто будь-де, навіть подеколи під водою, зі своєю домівкою на спині.

Тоді я зателефонував своєму братові в Олбені. Йому саме мало виповнитися шістдесят. Мені було п’ятдесят два.

Ми вже були далеко не діти.

Проте Бернард і далі грав роль старшого брата. Саме він замовив для нас два місця у літаку компанії «Транс ворлд ерлайнз», і таксі в аеропорту Індіанаполіса, і двомісний номер у готелі «Рамада інн».

Сам похорон, як і похорони наших батьків та цілої купи інших близьких родичів, був цілком людською церемонією, такою ж далекою від думок про Бога чи про потойбічне життя, чи навіть про сам Індіанаполіс, як наш шинок «Рамада».

Отже, ми з братом умостилися в реактивному літаку рейсом Нью-Йорк — Індіанаполіс. Моє місце було біля проходу. Бернард сів біля ілюмінатора, оскільки він учений-метеоролог, тому хмари могли розказати йому значно більше, ніж мені.

Ми обидва високі на зріст, понад 190 см. Ми обидва мали густе волосся, без сивини. Ми носили однакові вуса — точна копія вусів нашого покійного батька.

Ми виглядали дуже невинними. Така собі парочка добрих старих Енді Гампів.[2]

Крісло між нами було порожнє, як у якійсь поезії про привидів. Там могла б сидіти наша сестра Еліс, чий вік був посередині між мною і Бернардом. Але вона там не сиділа і не летіла з нами на похорон свого улюбленого дядечка Алекса, бо померла серед чужих людей у Нью-Джерсі, від раку, у віці сорока одного року.

— Мильна опера, — сказала вона якось нам з братом, обговорюючи свою власну неминучу смерть. По ній залишалося сиротами четверо малих синів.

— Буфонада, — сказала вона.

Гей-го.

Останній день свого життя вона провела у шпиталі. Лікарі й медсестри сказали, що їй можна курити й пити скільки завгодно і їсти скільки і що завгодно.

Ми з братом прийшли її провідати. Еліс було важко дихати. Свого часу вона була така сама висока на зріст, як і ми, і соромилася цього, бо вона жінка. Поставу вона завжди мала погану, через оте ніяковіння. А тоді її постава нагадувала знак питання.

Вона кашляла. Вона сміялася. Вона жартувала, але я не запам’ятав тих жартів. А потім вона нас відіслала додому.

— Не озирайтеся, — наказала вона.

І ми не озирнулися.

Вона померла в той самий час дня, що і дядько Алекс, — за годину чи дві після заходу сонця.

її смерть лишилася б статистично непоміченою, якби не одна деталь. А саме: її цілком здоровий чоловік, Джеймс Кармалт Адамс, видавець торгового журналу для закупників, який він складав у якомусь закутку на Волл-стріт, помер двома ранками раніше, у «Брокерському спеціальному», єдиному потягу в історії американської залізниці, який провалився в отвір розведеного мосту.

Тільки подумайте.

Так насправді сталося.

Ми з Бернардом не розповіли Еліс про те, що трапилося з її чоловіком, котрий мав би опікуватися їхніми дітьми по її смерті, проте вона якимось чином сама дізналася. Одна амбулаторна пацієнтка принесла їй примірник газети «Нью-Йорк дейлі ньюс». На першій шпальті був великий заголовок про фатальну аварію. Так, а всередині розмістили перелік загиблих і зниклих безвісти.

Оскільки Еліс не отримала жодного релігійного виховання і оскільки вона прожила бездоганне життя, вона сприйняла жахливий удар долі просто як аварію у завантаженому транспортом місці.

Молодець.

Виснаження, так, і серйозні грошові негаразди змусили її визнати перед смертю, що їй не поталанило у житті.

І от знову: Лорелові й Гарді в житті також не поталанило.

Ми з братом уже взяли на себе клопоти про її сім’ю. Коли Еліс померла, троє її старших синів віком від восьми до чотирнадцяти років провели нараду, на яку дорослі не допускалися. Потім вони вийшли і попросили, щоб ми дотрималися лише двох їхніх вимог: що всі вони мусять лишитися разом і що вони заберуть із собою двох своїх собак. Найменший з дітей, який не брав участі в нараді, був тоді ще однорічним немовлям.

Відтоді трьох старших виховували ми з дружиною, Джейн Кокс Воннеґут, разом з нашими рідними трьома дітьми, на Кейп Код. Найменший прожив з нами деякий час, а потім його всиновив двоюрідний брат їхнього батька, який тепер суддя у Бірмінґемі, штат Алабама.

Що поробиш.

Троє старших забрали своїх собак.

Я щойно згадав, про що мене спитав один із сестриних синів, якого звати Курт, так само, як мене і мого батька, коли ми з ним їхали на машині з Нью-Джерсі на Кейп Код, разом із собаками на задньому сидінні. Йому було тоді років вісім.

Ми їхали з півдня на північ, і для нього означало — вгору. Було нас тільки двоє. Його брати виїхали раніше.

— А діти там у вас, нагорі, хороші? — спитав він.

— Та начебто непогані, — відповів я.

Тепер він авіапілот.

Усі вони нині вже далеко не діти.

Один з них вирощує кіз десь у горах на Ямайці. Він здійснив одну з мрій нашої сестри: жити далеко від шалених міст і мати за друзів тварин. У нього там ані телефону, ані електрики.

Він украй залежить від дощів. Без дощів він банкрут.

Ті двоє собак померли від старості. Це з ними я качався на вкритій килимом підлозі годинами, доки вони не видихалися.

Так, і діти нашої сестри відверто визнають одну моторошну річ, яка колись їх страшенно непокоїла: ніде у своїй пам’яті вони не можуть знайти й сліду ані матері, ані батька — просто ніде.

Фермер, що вирощує кіз, звати якого Джеймс Кармалт Адамс-молодший, сказав мені про це, постукавши пальцями по лобі: «Це не музей, як воно мало б бути».

Музеї у свідомості дітей, гадаю, автоматично спустошуються у часи найбільших жахіть, щоб захистити цих дітей від довічного горя.

А от щодо мене, то забути сестру одразу стало б катастрофою. Я ніколи їй того не казав, але саме вона була людиною, для якої я завжди писав. Вона була секретом тієї художності, якої мені вдавалося досягти. Вона була секретом мого стилю. Підозрюю, що будь-яке творіння, позначене цілісністю і гармонійністю, художник чи винахідник народжує задля публіки, складеної лише з однієї особи.

Так, і вона виявила доволі люб’язності, чи то Природа виявила доволі люб’язності, дозволивши мені відчувати присутність сестри багато років по її смерті, дозволивши мені писати — для неї. Але згодом її образ почав поступово згасати, можливо, тому, що в неї виникли важливіші справи деінде.

Хай там як, Еліс цілком зникла як моя публіка на час смерті дядька Алекса.

Тому крісло між мною і братом у літаку видавалося мені особливо порожнім. Я заповнив його в найкращий спосіб, який спав мені на думку, — поклав туди ранковий випуск газети «Нью-Йорк таймс».

Поки ми з братом чекали на посадку літака в Індіанаполісі, він зробив мені подарунок у вигляді анекдота від Марка Твена — про оперу, на яку Твен ходив в Італії. Твен сказав, що не чув нічого подібного у своєму житті «...відтоді, як ущент згорів сирітський притулок».

Ми посміялися.

Брат спитав, як просувається моя робота. Гадаю, моя робота викликає у нього повагу і водночас пантеличить.

Я відповів, що вона мені осоружна і завжди була осоружна. Я йому пе-реповів зауваження, що його приписують письменниці Ренаті Адлер, яка терпіти не може писати, про те, що письменник — це людина, яка терпіти не може писати.

А ще я йому розповів, що написав мені мій аґент Макс Вілкінсон, коли я йому вкотре поскаржився на свою паскудну професію. А написав він от що: «Любий Курте, я ніколи не чував про коваля, який був би закоханий у своє ковадло».

Ми знову посміялися, проте, здається, брат не повною мірою оцінив цей жарт. Його життя — це безупинний медовий місяць з його ковадлом.

Я розказав йому, що останнім часом вчащаю до опери і що декорації у першому акті «Тоски» виглядають точнісінько як приміщення залізничного вокзалу «Юні-он стейшн» в Індіанаполісі. Поки опера йшла, я уявляв собі, як я розвішую номери колій у склепіннях арок декорацій, казав я йому, як додаю дзвінки й свистки до оркестрової музики, як я ставлю оперу про Індіанаполіс періоду Залізного Коня.

— Люди з покоління наших прадідів змішалися б з нашим поколінням, коли ми ще були молоді, — говорив я, — і з усіма поколіннями між нами. Звучали б оголошення про прибуття і відправлення потягів. Дядько Алекс відбував би на свою шпигунську роботу в Балтиморі. Ти б повертався додому після першого курсу в Массачусетському технологічному інституті.

І ще б там була ціла купа родичів, які б спостерігали, хто приїжджає, хто від’їжджає, і ще чорношкірі носили б баґаж і начищали черевики.

— Час до часу в моїй опері, — продовжував я, — сцена ставала б сіро-коричневою від військових одностроїв. Це була б війна.

А потім все б знову яснішало.

Коли літак злетів, мій брат показав мені фраґмент наукового апарата, який він із собою захопив. То була фотоелектрична секція, під’єднана до маленького магнітофона. Він націлив електричне око на хмари. Воно сприйняло блискавичні спалахи, невидимі для нас у сяйві дня.

Потаємні спалахи записувалися на магнітофон як щиглі. Ми також могли чути ці щиглі — у крихітному навушнику.

— Ота-он гаряча, — оголосив брат. Він вказав на далеку купчасту хмару, яка виглядала, як гора збитих вершків.

Він дав мені послухати щиглі. Спершу були два короткі, потім тиша, потім три короткі, потім знову тиша.

— Як далеко від нас ця хмара? — запитав я.

— Та, мабуть, милях у ста, — відповів він.

Я подумав, як прекрасно, що мій старший брат так легко вміє розкривати таємниці на такій великій відстані.

Я закурив сиґарету.

Бернард кинув курити, бо важливо, аби він прожив якомога довше. Йому ще треба виростити своїх двох маленьких хлопчиків.

Так, і поки мій старший брат встановлював контакт із хмарами, розум, який мав я, почав придумувати сюжет цієї книжки. Це історія про спустошені міста і духовний канібалізм, про кровозмішення, про нелюбов, про смерть і все таке решта. Тут описані я сам і моя красуня-сестра у вигляді монстрів, і все таке решта.

Це цілком природно, адже я придумав усе дорогою на похорон.

Це історія про жахливо старого дідугана серед руїн Мангеттена, розумієте, де майже всі загинули від загадкової хвороби, названої «Зелена смерть».

Він живе там зі своєю неписьменною, рахітичною, вагітною маленькою онучкою на ім’я Мелоді. Хто він такий насправді? Гадаю, що він — це я, котрий експериментує з похилим віком.

А хто така Мелоді? Спершу я думав, що вона — усе, що залишилося в моїй пам’яті про сестру. Тепер я гадаю, що вона — це те, яким я відчуваю себе, коли експериментую з віком, усе те, що залишилося від моєї оптимістичної уяви, моєї творчої природи.

Гей-го.

Старигань пише автобіографію. Він розпочинає її словами, що їх, як навчив мене покійний дядько Алекс, має вживати кожний релігійний скептик як Прелюдію номер один до своєї вечірньої молитви.

Ось ці слова: «Тому, кого це стосується».