Буфонада, або Більше не самотні

Розділ 4

Коли професор Свейн помер, він був такий огрядний, що я не уявляю, як він міг би протиснутися своїми потайними коридорами. Вони були дуже вузькі. Проте ми з Елізою там поміщалися, хоча й мали двометровий зріст, але лише тому, що стеля була вельми висока...

Так, і професор помер через свою огрядність в особняку, під час обіду, який влаштовував на честь Семюеля Ленгорна Клеменса і Томаса Алви Едісона.

Ото були часи.

Ми з Елізою розшукали меню. Воно розпочиналося з черепахового супу.

Наші слуги час до часу подейкували, що в особняку водяться привиди. Вони чули чхання й тріскотіння у стінах, скрип сходів там, де немає жодних сходів, чули, як відчиняються й зачиняються двері там, де немає жодних дверей.

Гей-го.

Мене, старого сторчного діда в руйновищах Мангеттена, так і підмиває вигукнути, що запроторити нас з Елізою у той моторошний старий будинок було актом невимовної жорстокості. Але насправді ми були, мабуть, двома найщасливішими дітьми в історії.

Наше щастя тривало, поки нам не виповнилося п’ятнадцять років. Тільки подумайте.

Так, і коли я став педіатром і застосовував сільські методи лікування в особняку, де виріс, я часто казав собі про того або того пацієнта-дитину, пригадуючи власне дитинство: «Ця істота щойно прибула на нашу планету, вона нічого про неї не знає, не має стандартів, за якими судять про неї. Ця істота не переймається, ким вона стане. Вона радо стане будь-ким, як то судилося».

Це правильно описує наші з Елізою уявлення, коли ми були ще маленькими. І всі відомості, що ми отримували про планету, на якій перебували, вказували, що ідіотами бути дуже приємно.

І ми культивували свій ідіотизм.

Ми відмовлялися розмовляти логічно і зв’язно на людях. Ми белькотіли «Бу» і «Ду». Ми пускали слину і витріщали очі. Ми перділи і реготалися. Ми їли клейстер.

Гей-го.

Зауважте: ми становили осердя життя тих людей, які нами опікувалися. Вони могли бути у власних очах героїчними християнами, доки ми з Елізою залишалися безпорадними й огидними. Якби ми стали відверто мудрими й самостійними, вони б перетворилися на наших неоковирних, меншовартісних прислужників. Якби ми були здатні вийти в широкий світ, вони б втратили свої помешкання, свої кольорові телевізори, свої ілюзії, ніби вони лікарі й няні, і свою високу зарплатню.

Отже, від самого початку, навіть не відаючи, що вони роблять, ці люди благали нас тисячу разів на день залишатися безпорадними й огидними. Існувало лише одне невеличке поліпшення, яке б вони вітали в наших людських досягненнях. Вони від усієї душі сподівалися, що ми навчимося користуватися туалетом.

Знову ж таки: ми радо підкорилися.

Але ми навчилися, потайки від усіх, читати й писати англійською вже в чотири роки. Ми вміли читати й писати французькою, німецькою, італійською, латиною і давньогрецькою, коли нам виповнилося сім років, і ще опанували диференціальне числення.

В особняку були тисячі книжок. Не досягши й десяти років, ми їх усі прочитали при свічках, коли мали б спати вдень або після того, як нас вкладали на ніч, — у потайних коридорах і почасту в мавзолеї Еліг’ю Рузвельта Свейна.

Ми й надалі пускали слину, белькотіли і все таке решта, коли поруч були дорослі. Це нас потішало.

Ми не прагнули демонструвати свій інтелект на людях. Ми не вважали, що інтелект може бути хоч якось корисний чи привабливий. Ми розцінювали його як ще один приклад нашої аномальності, як зайві соски й пальці на руках і ногах.

Можливо, тут ми мали цілковиту рацію. Як гадаєте?

Гей-го.