Буфонада, або Більше не самотні

Розділ 17

Наші бідолашні батьки спершу вважали нас ідіотами. Вони намагалися пристосуватися до цього. Тепер їх сповістили, що ми нормальні, але тупі, і вони почали намагатися пристосуватися до цього.

Коли ми з Елізою підглядали у вічка, вони жалібно й безпорадно благали про допомогу. Вони спитали в д-ра Корделії Свейн Кординер, як їм поєднати нашу тупість з тим фактом, що ми можемо вести вчені розмови на різні теми багатьма мовами.

Відповідь д-ра Кординер, що просвітила їх у цьому питанні, була гостра, як бритва.

— Світ переповнений людьми, які дуже хитро вдають, що вони розумніші, ніж насправді, — сказала вона. — Вони вражають нас фактами, цитатами, іноземними словами тощо, хоча насправді майже нічого не знають про реальне життя. Моя мета — вистежити цих людей, щоб захистити суспільство від них, а їх — від самих себе.

— Ваша Еліза — ідеальний приклад цього, — провадила вона далі. — Вона прочитала мені лекції з економіки, з астрономії, з музики, з усіх предметів, які тільки можна уявити, проте вона не вміє ні читати, ні писати і ніколи того не навчиться.

Вона сказала, що наш випадок не прикрий, оскільки ми не претендували на жодні високі посади.

— У них майже немає ніяких амбіцій, отже, життя їх не розчарує. Вони прагнуть лише того життя, яке, як гадають, триватиме вічно, а це, звісно, неможливо.

Батько сумно кивнув.

— А хлопець з них двох розумніший?

— Лише в тому сенсі, що він вміє читати й писати, — відповіла д-р Корди-нер. — Він далеко не такий соціально адаптований, як його сестра. Коли її немає поруч, він мовчить, як могила. Раджу вам послати його до якоїсь спеціалізованої школи, з невисокими академічними вимогами і без суворих соціальних загроз, де він зможе навчитися покладатися тільки на себе.

— Навчитися чого? — перепитав батько.

— Покладатися тільки на себе, — повторила йому д-р Кординер.

Нам з Елізою треба було б цієї миті пробитися крізь стіну — шалено ввірватися до бібліотеки в уламках штукатурки і дранки.

Проте нам вистачило здорового глузду зрозуміти, що наша можливість підслуховувати, коли заманеться, належала до небагатьох переваг, які ми мали. Тому ми прокралися до своїх спочивалень, потім вибігли до коридору, спустилися сходами у вестибюль, влетіли до бібліотеки, роблячи при цьому те, чого не робили ніколи. Ми ридали.

Ми оголосили, що коли нас спробують розлучити, ми накладемо на себе руки.

Д-р Кординер з цього посміялася. Вона сказала батькам, що деякі з питань її тестів були спрямовані на виявлення суїцидальних тенденцій.

— Я вам відповідально ґарантую, що самогубство — остання річ, яку котрийсь із цих двох зробив би, — заявила вона.

Те, що вона сказала оце так весело, виявилося з її боку тактичною помилкою, бо щось в нашій матері перемкнулося. Атмосфера в кімнаті наелектризувалася, бо мати вже не була слабкою, чемною і довірливою лялечкою.

Спершу мати не сказала нічого. Але вона явно перетворилася на щось нелюдське у кращому розумінні слова. Вона стала схожа на готову до стрибка пантеру, ладну перегризти горло цілій зграї спеціалістів з виховання дітей, щоб захистити своїх пантеренят.

То був перший і єдиний раз, коли вона ірраціонально проявила себе як наша з Елізою матір.

Ми з Елізою відчули цей раптовий союз джунґлів, гадаю, телепатично. Принаймні я пам’ятаю, як підбадьорливо залоскотало у вологій бархатистій підкладці моїх носових пазух.

Ми припинили плакати, бо доладно плакати все одно не вміли. Так, і ми висунули чітку вимогу, яку можна було виконати негайно. Ми попросили, щоб нас знову протестували на розумність — цього разу в парі.

— Ми хочемо показати вам, — сказав я, — якими блискучими ми можемо бути, коли діємо разом, і щоб ніхто більше навіть не натякав, щоб нас розлучали.

Ми говорили виважено. Ми пояснили, хто такі «Бетті й Боббі Брауни». Я погодився, що вони тупі. Я сказав, що ми не маємо досвіду в ненависті і ніяк не могли усвідомити, що це за така людська діяльність, коли натрапляли на неї в книжках.

— Але тепер у нас є зародки ненависті, — сказала Еліза. — Наша ненависть дуже і дуже обмежена і стосується лише двох людей у цьому Всесвіті — Бетті й Боббі Браунів.

Д-р Кординер, як з’ясувалося, була, крім усього іншого, боягузкою. Подібно до багатьох боягузів, вона вирішила продовжувати свої залякування у найменш слушний для цього час. Вона поглумилася з нашої з Елізою вимоги.

— В якому світі ви, по-вашому, живете? — запитала вона, і пішло, і пішло.

Тут наша мати підвелася і рушила просто на неї, не торкаючись її і не дивлячись їй у вічі. Мати зверталася до її горла і тоном, середнім між муркотінням і гарчанням, назвала д-ра Кординер «розчепуреною пердливою дупою з карими очима».