Буфонада, або Більше не самотні

Розділ 47

Настав мій час виступати.

— Брати й сестри, — почав я. — Наша держава вмирає. Як ви бачите, ваш президент — також лише бліда тінь себе колишнього. Перед вами всього лише квола руїна — ваш кузен Вілбур.

— Ти був збіса гарний президент, брате Біллі, — вигукнув хтось із задніх рядів.

— Мені хотілося дати моїй країні мир, а також братерство і сестринство, — провадив я. — Але миру немає, хоч як не прикро мені це казати. Ми знаходимо його. Ми його втрачаємо. Ми знаходимо його знову. Слава Богу, принаймні, що машини вирішили більше не воювати. Тепер воюють тільки люди.

І слава Богу, що тепер немає вже битв між чужинцями. Байдуже, хто з ким воює, — усі ми маємо рідних на другому боці.

Більшість присутніх на зборах були не лише Нарциси, а й шукачі Викраденого Ісуса. Виступати перед такою аудиторією було, як я відчув, спантеличливо. Хоч що б я говорив, вони смикали головами туди-сюди, сподіваючись побачити Ісуса.

Та начебто мені вдалося донести до них свою думку, бо вони аплодували і схвально мугикали у відповідних місцях, тож я продовжував.

— Оскільки ми тепер вже не держава, а тільки родинні клани, — говорив я, — тепер нам значно легше виказувати й отримувати милосердя на війні.

Я щойно був свідком битви на північ звідси, поблизу озера Максінкукі. Там були коні, списи, рушниці, ножі, пістолі, а також одна-дві гармати. Я бачив, як загинуло кілька людей. Я бачив, як багато людей обіймалося, і, здається, багато хто дезертирував або здавався у полон.

Отакі новини я привіз вам з битви при озері Максінкукі — це не бойня.