Доки не підійшов наш п’ятнадцятий день народження, ми з Елізою не чули нічого поганого про себе, підслуховуючи в потайних коридорах.
Прислуга так до нас звикла, що майже не згадувала про нас, навіть у мить глибокого усамітнення. Д-р Мотт рідко коментував щось, окрім нашого апетиту і наших випорожнень. А батьки відчували до нас таку огиду, що тримали рота на замку під час своїх відвідувань нашого астероїда раз на рік. Батько, пам’ятаю, плутано і нудно розповідав матері про події у світі, які він вичитав у журналах.
Вони завжди привозили нам іграшки з крамниць Шварца, бо саме там ґарантували, що їхні іграшки здатні розвинути розум трирічної дитини.
Гей-го.
Так, і от тепер я думаю про один людський стан, який приховую від юних Мелоді й Айседора задля їхнього спокою, — той факт, що в потойбічному житті немає нічого хорошого, і все таке решта.
А потім я вкотре відчуваю тріпотіння від того приголомшливого секрету, який так довго приховували від нас з Елізою: що наші батьки мріяли, аби ми не барилися і якнайскоріше померли.
Ми спроквола уявляли, що наш п’ятнадцятий день народження буде схожий на всі попередні. Ми грали ту саму виставу, яку грали завжди. Наші батьки прибули під час нашої вечері, тобто о четвертій дня. Подарунки ми мали отримати наступного дня.
Ми жбурляли їжу одне в одного в нашій облицьованій кахлями їдальні. Я кинув в Елізу авокадо. Вона влучила в мене антрекотом. Ми шпурляли пишні булочки в покоївку. Ми удавали, ніби не знаємо, що батьки приїхали і підглядають за нами у шпаринку в дверях.
Так, а потім, доки ми ще не привітались з батьками, нас викупали, присипали тальком, вдягли в піжами і купальні халати, взули в пантофлі. Спати нас вкладали о п’ятій дня, бо ми з Елізою вдавали, ніби спимо по шістнадцять годин на добу.
Наші дипломовані няні, яких звали Овета Купер і Мері Селвін Кірк, повідомили, що в бібліотеці нас очікує чудовий сюрприз.
Ми вдали, ніби аж зайшлися від цікавості, що то воно за сюрприз. На той час ми вже були справжні велетні.
Я взяв з собою ґумовий буксир, який буцімто був найулюбленішою моєю іграшкою. Еліза перев’язала своє кудлате вугільно-чорне волосся червоною оксамитовою стрічкою.
Як завжди, коли нас з Елізою завели до бібліотеки, батьки сиділи за величеньким кавовим столиком. Як завжди, батьки присьорбували бренді. Як завжди, у каміні тріскотіли і хряскали соснові й сирі яблуневі дрова. Як завжди, портрет професора Еліг’ю Рузвельта Свейна, виконаний олійними фарбами, променисто усміхався цій ритуальній сцені.
Як завжди, наші батьки підвелися. Вони усміхнулися до нас з виразом, у якому ми все ще не розпізнавали гірко-солодкого жаху.
Як завжди, ми вдали, що вважаємо їх пречудовими, от тільки не можемо одразу пригадати, хто вони такі.
Як завжди, заговорив батько.
— Добрий день, Елізо й Вілбуре, — сказав він. — Маєте чудовий вигляд. Ми дуже раді вас бачити. Пам’ятаєте, хто ми?
Ми з Елізою невпевнено перезирнулися, пустили слину і забелькотіли давньогрецькою. Еліза сказала мені, пригадую, грецькою, як їй важко повірити, що ми споріднені з такими гарненькими лялечками.
Батько прийшов на допомогу. Він назвався іменем, яке ми йому дали багато років тому.
— Я Блут-лу, — сказав він.
Ми з Елізою вдали, що приголомшені.
— Блут-лу, — повторювали ми одне одному. Ми не могли повірити своєму щастю.
— Блут-лу! — горлали ми.
— А оце, — сказав батько, вказуючи на матір, — Маб-лаб.
Це виявилося ще сенсаційнішою новиною для нас з Елізою.
— Маб-лаб! Маб-лаб! — вигукували ми.
А потім ми з Елізою зробили величезний інтелектуальний прорив, як завжди. Без жодних сторонніх натяків ми дійшли висновку, що оскільки наші батьки в домі, то наближається наш день народження. Ми скандували ідіотське слово, яке вигадали для дня народження, а саме «Дин-ржен».
Як завжди, ми вдали, що надмірно збуджені. Ми почали стрибати. Ми вже були величезні, і підлога ходила ходуном, як батут.
Але ми зненацька все припинили, вдаючи, як завжди, що впали у стан кататонії від надмірного щастя.
Так завжди закінчувалося наше шоу. Після цього нас звідти вивели.
Гей-го.