Буфонада, або Більше не самотні

Розділ 28

Я повернувся до «Ріца», сміючись і плачучи водночас, — двометровий неандерталець у мереживній ґофрова-ній сорочці й оксамитовому смокінґу кольору морської хвилі. Там зібралася купа людей, яких зацікавила наднова зірка, що спалахнула на сході, а також голос, що віщував з небес про розлучення і кохання. Я пропхався крізь них до бальної зали, залишивши приватним детективам, які стояли на посту біля дверей, розігнати цей натовп.

До моїх гостей, що були на прийнятті, тільки-тільки почали доходити чутки про якусь дивовижу надворі. Я підійшов до матері, щоб розповісти їй, що вчинила Еліза. На мій подив, вона розмовляла з непоказним немолодим незнайомцем, одягненим, як усі приватні детективи, у дешевий діловий костюм.

Мати відрекомендувала його мені як д-ра Мотта. Це був, ясна річ, той самий лікар, який так довго доглядав нас з Елізою у Вермонті. Він прибув до Бостона у справах і, за щасливим збігом, зупинився в «Ріці».

Мене переповнювали новини і шампанське, тому мені було байдуже, хто він такий. Переповівши матері все, що хотів, я сказав д-рові Мотту, що мені було приємно з ним познайомитися, і швидко пішов до інших гостей у бальній залі.

Коли я повернувся до матері десь за годину, д-р Мотт вже пішов. Вона пояснила мені, хто він. Я для годиться висловив жаль, що не міг виділити йому більше часу. Мати дала мені від нього записку, яка, за її словами, становила його подарунок мені на честь закінчення університету.

Записку було написано на фірмовому папері «Ріца». Написано там було тільки оце: «Якщо не можеш творити добро, принаймні не заподіюй шкоди. Гіппократ».

Так, і коли я перетворив особняк у Вермонті на клініку й невеличку дитячу лікарню, а також і свою постійну оселю, я звелів викарбувати ці слова над парадним входом. Але вони так бентежили моїх пацієнтів, що я звелів їх стесати. Ці слова здавалися пацієнтам визнанням слабкості й нерішучості, натяком на те, що не варто їм було взагалі сюди звертатися.

Втім ці слова залишалися у мене в голові і, справді, шкоди не заподіювали. А інтелектуальним центром тяжіння для моєї медичної практики став єдиний том, який я замикав у сейфі щовечора: оправлений рукопис посібника з догляду за дітьми, який ми з Елізою написали під час нашої оргії на Бікон-Гілл.

В якийсь спосіб ми вклали туди все.

А роки пролітали.

Десь серед цих років я одружився з жінкою, багатою так само, як я, власне, зі своєю троюрідною сестрою. її дівоче ім’я було Роуз Олдріч Форд. Вона була дуже нещасна, бо я її не любив і нікуди не возив. Я завжди мав проблеми з любов’ю. У нас народився син, Картер Пейлі Свейн, якого я теж не зміг полюбити. Картер був нормальний і геть-чисто мені нецікавий. Він нагадував недозрілий виноград — безбарвний, водянистий, який тільки дедалі збільшувався у розмірі.

Коли ми розлучилися, він і його мати купили собі помешкання у тому самому кооперативному будинку, де жила Еліза, у Мачу-Пікчу в Перу. Більше ніколи я не мав про них звісток — навіть коли став президентом Сполучених Штатів Америки.

А час летів.

Одного ранку я прокинувся і усвідомив, що мені майже п’ятдесят років! Мати переїхала до мене у Вермонт. Вона продала будинок у Черепаховій затоці. Вона стала квола і перелякана.

Вона багато говорила зі мною про Царство Небесне.

Тоді я нічого не знав про цей предмет. Я припускав, що коли люди вмирають, то вони вмирають.

— Знаю, що твій батько чекає на мене з відкритими обіймами, — казала вона. — І мої мама й тато також.

Вона мала рацію, як з’ясувалося. Чекати на прибуття нових людей — мало не єдине, що залишається робити в Царстві Небесному.

Те, як мати описувала Царство Небесне, дуже нагадувало поле для гри у ґольф на Гаваях, з ідеально виплеканими майданчиками, що спускаються до теплого океану.

Я трошки з неї кепкував через оте прагнення такого Раю:

— Скидається на місце, де люди повсякчас дудлять лимонад.

— Я дуже люблю лимонад, — відповідала мати.