Буфонада, або Більше не самотні

Розділ 41

Я був глибоко зворушений, незважаючи на трибензоманераміл.

Я дивився на спітнілого першопо-селенцевого коня, який щипав траву на ґазоні Білого дому. Потім я звернувся до самого посланця.

— Як ви дістали цей лист? — спитав я його.

Він розповів, що випадково застрелив одного чоловіка з клану Бериліїв, ймовірно, друга Вільми Самшит-17 фон Петерсвальд, на кордоні штатів Теннессі й Західної Віргінії. Він прийняв його за свого кровного ворога.

— Я гадав, що то був Ньютон МакКой, — пояснив він.

Він намагався врятувати свою невинну жертву, але той помер від гангрени. Проте перед самою смертю отой Берилій примусив його дати слово християнина, що він доставить лист, як присягнув і сам Берилій, президентові Сполучених Штатів Америки.

Я спитав, як його звуть.

— Байрон Гетфілд, — сказав він.

— А яке у вас урядове середнє ім’я? — поцікавився я.

— Нам воно ні до чого, — сказав він.

З’ясувалося, що він належить до одного з нечисленних природних родинних кланів кревних родичів у країні, які перебувають у стані безперервної ворожнечі з іншим подібним кланом аж з 1882 року.

— Нам, той, начхати на оті всі новітні вибрики з середніми іменами, — сказав він.

Ми з першопоселенцем всілися на хитких визолочених стільцях бальної зали, які нібито закупила для Білого дому Жаклін Кеннеді в незапам’ятні часи. Там само вмостився і авіатор, насторожено чекаючи на свою чергу заговорити. Я поглянув на його іменний жетон, що був на нагрудній кишені куртки. Там було написано:

КАПІТАН БЕРНАРД О’ГЕР

— Капітане, — звернувся я до нього, — ви вже друга людина, яка не переймається цими нововведеннями з середніми іменами.

Я звернув увагу, що він застарий для капітана, навіть якби ці звання ще існували. Власне, йому було під шістдесят.

Я зробив висновок, що він просто божевільний, який десь роздобув цю форму. Я припустив, що він був у такому захваті й збентеженні від свого нового вигляду, що не придумав нічого кращого, як постати перед своїм президентом.

Проте насправді він був цілком нормальний. Останні одинадцять років він служив на самому дні підземної стартової шахти в Рок-Крик-Парку. Я ніколи й не чував про цю стартову шахту.

Але саме там стояв президентський гелікоптер, а також тисячі ґалонів просто безцінного нині пального.

Врешті-решт він вибрався звідти, порушивши всі накази, як він сказав, щоб з’ясувати, «що там, в дідька, коїться нагорі».

Мені лишалося тільки засміятися.

— А цей гелікоптер і тепер готовий злетіти? — спитав я.

— Так, сер, звісно, — відповів він. Він сам його обслуговував протягом останніх двох років. Його механіки один за одним повтікали хто куди.

— Юначе, — проголосив я. — Я видам вам за це медаль.

Я зняв значок зі свого пошарпаного лацкана і причепив йому на груди.

Там, ясна річ, було написано: