Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ п'ятнадцятий БИРОК НАРОДУ

Ім'я Ревельйона Жакові доводилося чути часто. У Сент-Антуанському передмісті добре знали цього багатія, власника великої шпалерної фабрики. Відтоді як Жак одержав останнього листа з дому, його не полишала думка, що добре було б виписати з села Мішеля. Чи не влаштувати б його учнем на фабрику Ревельйона? Він вирішив і цього разу порадитися з Гамбрі.

— Яким вітром? — запитав Гамбрі, вийшовши назустріч Жакові, і його сірі, широко розставлені очі ласкаво блиснули.

— Та хочу про братика Мішеля порадитися з вами. Нестерпно їм там у селі. Йому вже тринадцять років. Шарль каже, щоб я віддав його в учні до ювеліра, а мені здається, на фабриці працювати легше. Так я оце й подумав, чи не допоможете ви у Ревельйона його влаштувати.

— У Ревельйона? Ти що, збожеволів? Невже не знаєш, який це шкуродер?! Найгірший з гірших. Хоч як важко зараз знайти роботу, а з ним справ мати не можна. Не жалієш ти свого братика, чи що?

— А як же мені з Мішелем бути? Там, у Таверні, у нас їсти нічого.

Брови Гамбрі зійшлися на переніссі. Він по-дружньому поплескав Жака по плечі і сказав:

— Гаразд, не вішай носа! Усі ви в Париж рветеся. А тут невдовзі буде ще голодніше, ніж на селі, якщо тільки народ вчасно не скаже своє слово… Завтра мені ніколи, бо ми збираємося поговорити з Ревельйоном по-своєму, а от післязавтра о цій самій порі приходь до мене. Поміркуємо, порадимося, куди твого братика подіти, щоб йому і ситно було і щоб робота була не дуже важка.

— Добре, що післязавтра, — зрадів Жак. — Завтра зранку пані Пежо веліла мені піти на той берег Сени в один дім по книги. Я там цілий день промарную.

— Домовилися! До післязавтра!

З самого ранку 27 квітня, взявши з собою обгортковий папір, вірьовки і невелику суму грошей, Жак за дорученням тітоньки вирушив по книги у багатий дім, де продавалася ціла бібліотека.

Цьогорічна весна не віщувала французам нічого доброго.

Позаду були два неврожайні роки. А нині жорстокий град поглумився з полів. У містах і селах знову не вистачало хліба.

Тягар податків ставав дедалі важчий.

Невдоволення охопило усю Францію. В селах раз у раз спалахували селянські бунти. Ремствував і Париж. А особливо хвилювалося і ремствувало робітниче населення Сент-Антуанського передмістя.

Тут жили здебільшого меблярі й майстрові, які виготовляли солом'яні сидіння для стільців. Хто з них не знав Ревельйона! У нього на фабриці працювало чотириста робітників, отже, чотириста родин жили з ласки пана Ревельйона.

Але як вони жили, це інша річ.

Про Ревельйона ходила погана слава. Ще не минуло й двох років відтоді, як він жорстоко розправився з робітниками своєї другої фабрики, у Курталіні. Робітники там здумали страйкувати, але з Ревельйоном жарти погані! Він мав тісні зв'язки з поліцією і, тільки що-небудь, вдавався до її допомоги.

А зараз Ревельйон знову виступив проти робітників. На зборах виборців третього стану в окрузі святої Маргарити він привселюдно заявив, що робітник з сім'єю цілком може прохарчуватися на п'ятнадцять су на день. А через те він скорочує вдвічі платню своїм робітникам. Але ж хліб коштував тепер чотирнадцять з половиною су — то чи не доводив Ревельйон до відчаю тих, хто своїми руками творив його благополуччя?

До того ж Ревельйон редагував наказ третього стану від свого району і, підіграючи аристократам, відмовився записати до нього вимоги робітників.

Коли про виступ Ревельйона на зборах виборців дізналися у Сент-Антуанському передмісті, обурилися не тільки робітники його фабрики, а й інший трудовий люд. Бо чи не складали всі робітники й ремісники одну велику сім'ю безправних, у яких зараз хотіли відняти й те, що вони мали?

Про те, що робітники можуть ще тугіше затягнути паски, говорив на зборах не лише Ревельйон, а й селітровар Анріо. Один одного вартий.

Зранку 27 квітня на Сент-Антуанське передмістя нібито насунула важка хмара. На бульварах дерева зловісно шаруділи листям, що розрослося так, ніби був не квітень, а спекотне літо. Здавалось, ось-ось ударить гроза, якесь загальне збентеження відчувалося в повітрі. Немов скоряючись нечутному наказу, крамниці почали зачинятися, з грюком закривалися віконниці житлових будинків. Гуляки поспіхом залишали вулиці, не чекаючи, аби їх про це попросили. А на вулицях з'явилися нові юрми. Звідки набралося стільки людей?

Усі схвильовані. В руках палиці, жердини. Але що це? Суне гурт людей. У випростаних руках одні несуть опудала, які зображують хазяїв передмістя — Ревельйона й Анріо, інші — великий шматок картону з написом: «Вирок третього стану: Ревельйона й Анріо повісити й спалити на Гревському майдані!»

— На Гревський майдан! Там учинимо справедливий суд! — лунають голоси.

— На Гревський! — вторують інші.

Всі розуміють: там збираються знищити не самих підприємців, а тільки їхні опудала. Парижани звикли до таких видовищ, що правлять за попередження: народ хоче, щоб хазяї знали й розуміли — кари їм не минути.

Ледве протовплюючись крізь людську стіну, повільно рухається пишна коляска, в якій сидять двоє аристократів.

Гамбрі відокремлюється від натовпу, підбігає до екіпажа, вириває з рук кучера віжки й запитує сідоків:

— Ви хто такі будете?

— Моє прізвище дю Тійє.

— А ваше?

— Я — герцог де Люїн, — боязко вимовив другий.

— Тоді кричіть: «Хай живе третій стан!» Та голосніше! — вимагає Гамбрі.

— Хай живе третій стан! — покірливо гукнули аристократи.

Влада занепокоїлася. Справа серйозна — адже в Сент-Антуанському передмісті тисячі робітників. На свої війська для придушення, вважай, розраховувати не доводиться, іноземні надійніші. Найпридатніші для цього швейцарці. Їх багато зараз зібралося у Версалі, вони охороняють королівський палац.

Частина повсталих попрямувала до розкішного особняка Ревельйона, але тут перед ними виникла несподівана перешкода: військові загони. Хто ж це так швидко сповістив поліцію? Звідкіля взялися війська?

Розгубленість тривала недовго.

— Друзі! — вигукнув Гамбрі. Він ішов попереду, несучи на витягнутих руках шибеницю з фігуркою Ревельйона, що теліпалася на ній. — Селітровар Анріо анітрохи не кращий за Ревельйона. Ходімо до особняка Анріо!

І всі кинулися до будинку селітровара. В натовпі замиготіли довгі жердини. В руках у багатьох опинились інструменти: у кого молоток, пилка, у кого лекало. Це тому, що до повсталих приєдналося багато робітників-інструментальників.

— Ось як живуть ті, хто пропонує нам харчуватися на п'ятнадцять су в день!

Справді, пишний дім Анріо з ліпними прикрасами на стінах і важкими шовковими драпрі на вікнах виглядав особливо багатим і розкішним, коли біля нього товпилися зараз погано одягнені, виснажені голодом бідняки.

— Тягни меблі! Винось з дому! Ми розпалимо зараз гарне вогнище!

Десятки дужих рук заходилися викидати з вікон дорогі меблі фабриканта. Внизу їх підхоплювали такі самі впевнені руки.

Повсталі вдвох або й вчотирьох тягли їх просто на Гревський майдан.

— Спалити все! Провчимо багатіїв!.. — така була воля сотень людей.

Чутки про повстання-в Сент-Антуанському передмісті швидко облетіли Париж. Натовпи робітників з кварталу Нотр-Дам приєдналися до повсталих. З'явилося й інше гасло: «Хай будуть знижені ціни на хліб і на м'ясо!»

До робітників з ревельйонівської фабрики приєдналися робітники зі скляної.

— Зачиняйте крамниці! Ідіть до нас! — кличуть повсталі власників маленьких крамничок.

Але їхні голоси глушить зляканий крик:

— Солдати! Ідуть солдати!

Справді, солдати французької і швейцарської гвардій, королівського й драгунського полків витяглися в лінію від Монмартрського бульвару до Сент-Антуанського передмістя.

У солдатів полетіло каміння, вивернуте з бруківки.

Та хіба каміння, дрючки, жердини, молотки можуть протистояти рушничним залпам?

Ось упали перші поранені, серед них — випадкові перехожі. Але це не злякало сміливців. Відчайдушна боротьба тривала.

Ніби вже й звільнена бруківка від людей, але це тільки здається: там угорі, на дахах, поміж димарями, засіли повстанці, і згори летять у солдатів і поліцаїв шматки зірваної черепиці.

Та солдати не дрімали. Один з них кинувся до Гамбрі.

— Гей, хто там, допоможи! — гукнув Гамбрі.

І хлопчина років шістнадцяти кинувся йому на допомогу. Гамбрі кілком вдарив солдата, і вдвох вони вмить забрали у нього капелюх і шаблю.

Ще за хвилину Гамбрі, озброєний шаблею солдата, настромив перший трофей — солдатського капелюха — на свій кілок і високо підняв його над головою.