Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ двадцять восьмий БАСТІЛІЇ БІЛЬШЕ НЕМА!

А натовп усе збільшувався. І ось людський потік, в якому опинилася Ежені, впритул підступив до Бастілії.

Ежені йшла в одній лаві зі старим робітником і якимось молодиком: обидва підбадьорювали її жартами і гострими слівцями. Та Ежені й без того не сумувала. Час од часу вона зверталася до своєї Габі. Та, певне, її розуміла, бо відповідала короткими звуками.

— Як тебе звати? — звернувся хлопець до своєї сусідки.

— Ежені. А тебе?

— Мене звуть Фелісьєн, я бондар, — охоче відповів хлопець.

Ежені тільки-но зібралася відповісти, що вона швачка й велика майстриня, як загуркотіла гармата.

Де Лоне, вирішивши, що час кінчати з бунтарями, скомандував:

— Залп!

Постріл викликав замішання. Лави відразу порідшали. Впали перші поранені.

Серед загальної паніки Філісьєну вчувся тихий стогін десь зовсім поруч. Він стурбовано озирнувся. Ежені лежала на землі.

— Вона поранена! — гукнув Фелісьєн старому.

Взявши на плечі знесилене, обважніле тіло Ежені, Фелісьєн, пробиваючись крізь поріділий натовп, за допомогою старого переніс і вклав його біля ґанку якогось будинку. Вона була мертва. Вбиту тим же пострілом сороку не помітили, і вона залишилася лежати на бруківці.

— Ну що ж, — сказав старий, — ми навіть не знаємо, хто ця жінка, як її звали. І як вона жила, теж невідомо, та вмерла вона гарно, гідно. Вічна їй пам'ять! А нам треба поспішати!

І він показав на натовп, що поволі знову збирався, готовий далі штурмувати Бастілію.

Побачивши мертву Ежені, хлопець у червоному кірасирському колеті[17] вискочив на камінь і, простягнувши руку до фортеці, звідки пролунав постріл, що влучив у Ежені, закричав гучним голосом:

— Хто б ти не був, та якщо закривавив свої руки, якщо ти принизив себе до того, що вбив беззахисну жінку, ти не гідний називатися французом! Смерть тобі! Вперед!..

Усі кинулися за чоловіком у колеті й улилися в натовп, що штурмував Бастілію.

Тим часом юрми людей безперервно йшли на Гревський майдан, до Ратуші. Народ чекав од міської влади допомоги.

Купецький старшина де Флессель повинен змусити коменданта Бастілїї здати неприступну фортецю міській міліції.

І хоч за останні два дні де Флессель не раз безсоромно обдурював народ, усім здавалося, що саме зараз він не може зрадити.

Свою появу на балконі ратуші, навколо якої хвилювалося людське море, де Флессель обставив дуже врочисто. Під звуки труби він з'явився в парадному мундирі із сувоєм паперу в руці.

Запала тиша, і купецький старшина почав читати завчасно написану ним заспокійливу промову, звернену до населення Парижа. Він роз'яснював, що в коменданта Бастілії наймирніші наміри і що він ніколи не використає зброї проти народу.

Ледве де Флессель вимовив ці слова, як пролунав зловісний гуркіт гарматного пострілу, того самого пострілу, від якого загинула Ежені. Це вдарила гармата Бастілії.

Почулися вигуки: «Зрада! Зрада!»

І тієї ж миті пролунав постріл у відповідь, уже з рушниці. Де Флессель був убитий наповал рукою невідомого месника.

Більшість тих, хто зібрався на Гревському майдані, сповнені рішучості зломити опір де Лоне, кинулися тепер до Бастілії.

Сюди щохвилини підходило підкріплення. Ось загін з ремісників, ним керують червонодеревці брати Кебер; ось ще загін, його веде шістдесятирічний чоловік з військовою виправкою. Він старий, випробуваний у боях воїн, тепер у відставці. А ось і загони французької регулярної армії, що перейшли на бік повсталих.

Тепер перед тими, що вели облогу, стояло завдання пробитися до другого звідного моста. Вони хотіли зруйнувати його, як і перший. Та залп, що несподівано пролунав з фортеці, викликав метушню серед нападаючих. Це були здебільшого недосвідчені воїни, які билися вперше в житті. Вони відсахнулися назад, намагаючись заховатися хто під склепіннями, хто у дворі. Проте незабаром паніка минула, і всі, хто мав рушниці, почали стріляти в солдатів, що розташувалися вздовж по валу.

— Вперед, хлопці! — бадьоро гукнув Леблан, побачивши хвилинне вагання друзів. — Тільки не відступати! — За його прикладом усі кинулися назустріч картечі.

Поряд з Шарлем упав навзнак чоловік середніх літ. Кров залила сірі плити двору.

— Мені страшно! — прошепотів Шарль, схопивши Жака за руку.

— Мені теж! — видихнув Жак. На мить він уявив собі, як куля влучає в нього, завдає йому нестерпних страждань, на нього наступають, по ньому йдуть… А ще страшніше, якщо куля влучить у Шарля… Ні, ні, геть ці думки! Геть страх!

Жак нахилився над пораненим. Хтось уже переносив його далі від натовпу. Вперше Жакові довелося побачити, як умирають люди під кулями.

А поранений ледь чутно прошепотів:

— Не знищуйте цього каміння!..

Жак подумав, що чоловік марить, і, бажаючи чимось допомогти йому, може, сповістити рідних, запитав:

— Хто ви? Як ваше ім'я?

— П'єр Фонтен, художник… Я… — Чоловік перевів подих і, зібравшись на силі, додав голосніше: — Камені Бастілії… Хай їх топчуть ноги перехожих, людей всієї Франції…

Чоловік замовк. Перестав дихати. Жак зрозумів, що допомогти йому вже не можна, але й кинути здавалося йому жорстокістю.

— Дорогу! Дорогу! — почув він знайомий голос.

Озирнувшись, Жак побачив, що двоє — чоловік і жінка — несуть пораненого. Сукня жінки була в плямах крові й вуличного бруду.

Жак одразу впізнав цирульника Жерома і його сестру, її обличчя і погляд, такий спокійний тоді, коли вона ішла поміж двома жандармами, тепер був сповнений скорботи.

— Куди ви його несете? — запитав Жак, кинувшись до них.

— До мене в цирульню, — відповів Жером. — Уже багатьох ми туди перенесли, справжній госпіталь… А тут ще й ще…

— Візьміть і цього! — благально промовив Жак.

Жером лише поглянув на чоловіка, що лежав, і похитав головою:

— Ні, з цим уже все! Нас чекають інші… Дорогу! Дорогу!..

Жак простежив очима, поки брат і сестра зникли зі своїм тягарем. Тоді він знову приєднався до своїх.

— От лихо! — вигукнув хтось. — Адже гарматні ядра з Бастілії можуть влучити в місто, обрушитися на мирних людей! Що нам робити?

Несподівано у натовпі з'явилися міські пожежники. Вони притягли з собою пожежні шланги і спрямували струмені води на галереї Бастілії, розраховуючи, що мокрі гармати будуть нездатні для бою, та, побачивши, що їхні зусилля марні, пожежники облишили свої шланги і теж взялися до зброї.

На гарматні постріли з Бастілії тепер відповідали кулі тих, що вели облогу, — солдатів французької гвардії і міської міліції.

Відставний драгунський офіцер Елі став натхненником атаки і добровільно взяв на себе обов'язки воєначальника.

Кілька разів обложники кидалися на взяття другого мосту. Та щоразу постріли з валу зупиняли їх, вкриваючи землю вбитими й пораненими.

— Без гармат нам не впоратися! — досадливо сказав Елі. — Тільки гарматні ядра можуть змусити фортецю здатися.

Про те, як взяти Бастілію, думали не тільки ті, що вели облогу.

— Пропустіть мене! — вигукнув столяр Меден. — Я знаю, як здолати фортецю! Треба зробити величезний таран і пробити стіни цитаделі.

— Ні, це не годиться! — Пивовар з Сент-Антуанського передмістя відштовхнув Медена. — Мені прийшла в голову чудова думка. Бастілію треба спалити, інакше її не здолати! Для цього треба підпалити бочки з гвоздичною і лавандовою олією і нею облити фортецю за допомогою пожежних помп!..

Найрізноманітніші пропозиції так і сипалися, але генерал-майор паризької міліції де ля Косидьєр рішуче їх відхиляв.

— Друзі! — сказав він. — Бастілія — фортеця, і її можна взяти тільки правильною облогою і штурмом.

Нарешті таки прибули й гармати, захоплені в Будинку інвалідів. Пролунав перший залп. Відразу в серцях штурмуючих відродилася надія; кожен з новим завзяттям взявся до своєї зброї: хто за рушницю, хто за шаблю, хто за пістоля.

Побачивши, що натиск натовпу зростає, інваліди фортечного гарнізону одностайно й рішуче зажадали від де Лоне, щоб він здався.

Де Лоне не був певний в інвалідах з самого початку і запропонував решті гарнізону — швейцарцям розстрілювати за його розпорядженням тих інвалідів, які відмовляються йому підкорятися. Він домовлявся про це з швейцарцями німецькою мовою, розраховуючи, що ніхто не зрозуміє його слів. Швейцарці погодилися. Та серед інвалідів був солдат, який здійснив на своєму віку чимало походів у іноземні країни, отож знав і німецьку мову. Він попередив своїх товаришів про небезпеку, яка їм загрожувала. Проте інваліди не злякалися погроз, а вирішили чинити опір комендантові.

Побачивши, що й у самій фортеці він не має підтримки, де Лоне занепокоївся. Він вірив, що самих куль, якими поливали обложників, не досить, і наказав кидати на штурмуючих ще й каміння. Великий камінь розтрощив зубець нижньої вежі. Осколки, великі й малі, полетіли на землю. Кремезному чоловікові, що стояв поряд з Жаком, осколок поцілив у голову. Той, зойкнувши, повалився на землю. Менший осколок попав Жакові у праву ногу. Від нестерпного болю Жак ледве не знепритомнів і на мить заплющив очі. Шарль кинувся йому на допомогу.

— Зіприся на мене, та міцніше! — І Шарль підтримав Жака, що скорчився від болю.

— Доки можу, йтиму сам! — отямившись, сказав Жак. — Ось подивися на Елі!

Елі справді міг правити за приклад мужності й безстрашності. Обличчя його почорніло від порохового диму, піт лив струмками, з рани на лівому плечі точилася кров. Та він не випускав а рук рушницю і невтомно стріляв.

Інваліди першими вимовили слово: «Капітуляція». Тоді де Лоне з похмурим виглядом повільно піднявся на платформу вежі Свободи. Солдати, гадаючи, що він хоче переконатися, чи вірні їхні донесення про стан справ, чекали його повернення. Та помилилися, комендант мав на думці інше — він на ходу схопив тліючий гніт і попрямував туди, де зберігався порох, щоб висадити в повітря Бастілію. Але біля порохової камери стояв вартовий — солдат Ферран. Він розгадав наміри коменданта і, вирішивши перешкодити йому, заступив вхід.

Даремно де Лоне гримав, вимагав, наказував — Ферран не зрушив з місця. А потім спритно вихопив з рук коменданта гніт, затоптав його і прогнав де Лоне, погрожуючи йому багнетом. Так Ферран урятував не тільки обложників, але й значну частину міста, яка неминуче злетіла б у повітря разом з фортецею.

— Ви хотіли підірвати Бастілію! — гукнув з ненавистю один з інвалідів.

— Так, я вважаю за краще загинути тут, в Бастілії, смертю солдата! — відповів де Лоне.

— Це смерть не солдата, це смерть боягуза й убивці! Адже разом з Бастілією злетіли б у повітря цілі квартали, загинули б десятки тисяч невинних людей!

— І хай гинуть! Принаймні я відомщу цій сволоті!

— Для вас це сволота, а для нас французи! — кричали інваліди, що оточили де Лоне зі всіх боків. — Ми не дамо підірвати фортецю! Ми хочемо здатися…

— Я наказую вам битися до кінця!

— Ми відмовляємося!

— Солдати! — втративши витримку, звернувся де Лоне до швейцарців.

Ті були взялися до зброї, але інваліди з таким грізним виглядом рушили на них, що швейцарці відступили.

Зрозумівши, що все втрачено, де Лоне почав умовляти інвалідів, щоб вони дали йому барилко пороху: якщо йому перешкодили підірвати фортецю, він підірве самого себе.

— Ні! — відповіли інваліди. — Накажіть бити відбій! Здавайтеся повстанцям! Викинемо білий прапор!

— У мене нема білого прапора! — відповів де Лоне.

— Давайте хустку!

Один з інвалідів узяв білу комендантову хустку і, прикріпивши її до рушниці, вибіг на вежу у супроводі барабанщика, який три рази пройшов по стінах фортеці, не перестаючи бити відбій. Тим часом одно з ядер, пущених повстанцями, збило ланцюги другого звідного моста. Міст опустився. Та підхід до нього перепиняли два палаючих вози з соломою. Завіса диму заважала бачити, що відбувається за мостом.

Жак, а за ним кілька чоловік кинулись у полум'я і зіштовхнули палаючі вози у рів. Прохід було звільнено. Жак, Шарль, а за ним й інші кинулися вперед, відчинили ворота й першими вбігли в знаменитий внутрішній двір Бастілії, освітлений кривавою загравою пожежі.

Інваліди вишикувалися праворуч від входу і склали зброю під стіною. Швейцарці, що стояли навпроти входу, зробили те ж саме, але інваліди були французи, і їхні вигуки й вираз облич промовляли про радість з приводу перемоги народу. Швейцарці ж зберігали похмуре, вороже мовчання.

Кілька чоловік кинулися до де Лоне з вигуками:

— Смерть йому!

Та Елі затримав їх.

— Не чіпайте його! Хай Коменданта судить народ. Це буде наш, справедливий суд!

Де Лоне і його помічників оточили й повели вулицями Парижа. Народ захоплено зустрічав тих, хто зруйнував Бастілію, а зараз конвоював де Лоне.

— Бастілію взято!

— Бастілії більше нема! — гукали ті, хто ще не охолов від бою за оволодіння ненависною фортецею.

— Бастілії більше нема! — повторювали ті, хто зараз вітав переможців.

Комендант, похиливши голову, ішов під посиленим конвоєм, намагаючись не прислухатися до вигуків обурених парижан. А вони кричали:

— Ага! Настала й твоя черга! Хай тобі доведеться позаздрити долі тих, кого ти згноїв у Бастілії! Хай їхня доля здасться тобі бажаною! Клятий убивця! Згинь разом із своєю Бастілією!..

Незважаючи на всі зусилля конвоїрів, коменданта не пощастило довести до ратуші. Гнів парижан проти королівського деспотизму, проти його твердині — Бастілії, проти того, хто безпосередньо виконував жахливі накази, вирвався тепер назовні. Кілька чоловік накинулися на де Лоне. Намагання конвоїрів їх зупинити не мали успіху, і до дверей Ратуші народ доправив лише голову де Лоне, підняту на піці.