Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ дев'ятий ПОКИ БУДУТЬ КОРОЛІ…

Тітонька Франсуаза неохоче відпускала Жака з книгарні й з дому. Вона вважала за краще, аби він був Та відтоді, як племінник виявив себе не тільки старанним і дбайливим продавцем, але ще й тямущим, діловим порадником, вона дала йому більше волі.

Коли Жак трохи призвичаївся до Парижа, він вирішив насамперед зайнятися дорученням бабусі. Він був упевнений, що виконати його буде набагато складніше, ніж виявилося насправді.

Жак гадав, що йому треба буде вирушати у Версаль, де перебувала канцелярія Генеральних штатів. Аж виявилося, що на площі Шатле і в мерії встановлено скриньки, до яких треба вкидати накази. Жак пішов на майдан Шатле.

Замкнута ключем масивна скринька видалася Жакові досить солідною. Але його благоговійне ставлення до цього сховища народних сподівань і надій вмить розвіялося, бо якийсь жартівник, що стояв позаду нього, єхидно сказав: «Кидай свій наказ, тільки обережно, дивись, щоб скринька не луснула… від сміху. Адже що лише не просять люди, які повірили, що можуть вільно висловити свої побажання!»

Жак не дібрав розуму, що відповісти, та жартівник і не чекав відповіді, тільки голосно засміявся і зник.

Про те, щоб вручити наказ королю у власні руки, як хотіла Маргарита Пежо, й гадати нічого було. Та Жакові допоміг Сільвен Горан. Він був знайомий з гаптаркою, яка гаптувала золотом парадні мундири для придворних. Сама вона, певна річ, не була вхожа в палац. Але вона дружила з придворною прасувальницею. Та, у свою чергу, погодилася попросити камеристку королеви передати наказ одному з вельмож, особисто знайомому з королем.

Щоправда, Адора посміявся з наївності Жака. Невже він думає, що король буде піклуватися бабиним наказом?

Та Жак не хотів розчаровувати бабусю і негайно ж написав їй. Він намагався по можливості докладніше розповісти про своє нове життя і сповіщав, що наказ передав у палац.

Про двоюрідних сестер Жак не писав нічого. Зате дружбі з Шарлем він приділив у листі аж півсторінки.

Отцю Полю описував паризьке життя, захоплено вихваляючи книги, які тепер проходять через його руки. І хоч який він зайнятий, та все ж потроху читає не тільки «Енциклопедію», а й твори панів Вольтера[11] і Дідро та багато книжок, перекладених з англійської мови. В них ідеться про те, що всі люди народжуються рівними, та про те, як зневажають права людини ті, хто несправедливо привласнив собі левову частку земних багатств. Особливо цікавлять Жака сторінки, де автори малюють картини розумно побудованого суспільства. Яке дороге для Жака те, що у кожній прочитаній книжці він знаходить підтвердження того, чого навчав його добрий отець Поль. «На жаль, — писав Жак, — справа з Фірменом не просунулася вперед ні на крок, і я досі не знаю, як її розпочати».

Тітка Франсуаза, бажаючи заохотити Жака, щоб він і надалі ставився з таким самим завзяттям до справи, дозволила йому піти на прогулянку з Шарлем у неділю.

Шарль зайшов до Жака, як вони домовлялися, о дванадцятій годині. Він не хотів осоромитися й одягнув святковий костюм. На думку Жака, Шарль мав вигляд справжнього парижанина. Як його зустрінуть кузини?

Першою вийшла в лавку Віолета. Шарль задивився на красуню і розгубив усю свою впевненість. Поява Жанети й Бабети ще більше посилила його ніяковість.

— Хай йому біс! Які ж вони гарні, всі три!.. — пробурмотів він, коли друзі вийшли на вулицю.

Жак цієї теми не підтримав, хоча Шарль весь час до неї повертався…

Жак був у якійсь гарячковій нетерплячці: скоріше б побачити Пале-Рояль, про який він стільки наслухався тоді, як потрапив у Париж. Тому він не звертав уваги на вулиці, якими вони йшли.

А Шарль, неначе вихваляючи свій товар, на кожному кроці пояснював:

— Глянь праворуч, це особняк принцеси де Ламбалль. Ліворуч — особняк Ревельйона. Хоч пан Ревельйон і не аристократ, але грошей у нього кури не клюють. Будь-який аристократ йому дорогою поступиться… Стій! Та ти ж зараз потрапиш під колеса!.. — Шарль смикнув друга за руку.

Жак слухняно відсахнувся вбік і крізь скло встиг помітити лише велике віяло, пір'я на голові дами, плюмаж на оксамитовому капелюсі її кавалера.

— Якщо екіпаж тебе зіб'є, задоволення від того ти не матимеш… Хоча мадам де Грассі одна з наближених дам королеви, — вів далі Шарль, — вона…

Але Жак його не слухав. Забувши про все на світі, він був сповнений радощів відчуття свободи, можливості розгулювати паризькими вулицями поруч з другом. Яке чудове слово «друг»! Нарешті друг існує не тільки у його мріях, не тільки у книжках — ось він тут, крокує з ним нога в ногу.

А Шарль безперестанку пояснював і показував новому парижанинові всі визначні місця.

На Єлісейських Полях, куди вони забрели, їм стрівся дивний чоловік: на голові в нього стримів ковпак, прикрашений пір'ям чаплі, а за спиною була прив'язана бляшанка. На животі, подзенькуючи, теліпалися дві срібні чашечки. Він ішов, вигукуючи: «Кому свіженької?..» Це був відомий у своєму кварталі продавець напою власного виробництва — локричної води. Хлопчаки, няньки, підмайстри, школярі миттю обступили його, добре, що ціна була невисока: лише три деньє за чашечку солодкої водички.

Багато чого з того, що Шарль, справжній парижанин, просто не помічав, привертало Жакову увагу, збуджувало його цікавість.

Напередодні був дощ, і хоч сьогодні сонце світило яскраво, на бруківці блищали сріблясті калюжі. Ось з будинку вийшла дама, одягнена багато, модно. Але Жак одразу ж визначив, що вона не з тих аристократок, які мають свій виїзд. Дамі треба перетнути вулицю, але не хочеться мочити ноги. Вона пошукала когось очима, подала знак. До неї підбіг кремезний хлопчик років чотирнадцяти. Не робітник і не жебрак. Можливо, підмайстер або помічник вантажника. І знову дама, нічого не кажучи, робить знак, юнак міцно впирається ногами, нахиляється мало не до землі, підставляє дамі широку спину. Не розмірковуючи, вона швиденько вмощується на запропоноване їй сидіння, високо задираючи безліч шурхотливих мережаних спідниць. Ще мить — і хлопець з тягарем на спині, чалапаючи по калюжах ногами у важких черевиках, переносить даму на другий бік.

— Та чого ти витріщився? Дивишся не туди, куди треба! — дорікнув Шарль другові.

А Жак тим часом з цікавістю дивився, як дама розраховується з юнаком, старанно вибираючи випещеними пальцями якусь дрібну монету із свого ридикюля.

— Та не лови гав! А то ми ніколи не потрапимо в Пале-Рояль, — досадливо квапив Шарль.

— А це що за жебрак?

Жак втупився очима в молодого кремезного чоловіка в синій робочій блузі і з картузом на голові, який стояв на перехресті. Той почув Жакові слова.

— Я не жебрак і не випрошую милостиню. Я — робітник, але в мене немає роботи, нема інструменту. Я простягаю руку, щоб зібрати грошей і купити кайло й заступа. Тоді разом з усіма я зможу піти копати канави.

— Якщо ми зупинятимемося на кожному кроці, ми ніколи не дійдемо до Пале-Рояля! — знову зауважив Шарль. — А саме там — найцікавіше.

Париж справедливо пишався своїм Пале-Роялем.

Раніше Пале-Рояль, як і численні кафе, був закритий для простих смертних; сюди було заборонено вхід солдатам, лакеям та іншій челяді, а також «робітникам, студентам і собакам».

Та віднедавна ці заборони скасовано: спочатку для солдатів, які стояли гарнізоном у Парижі і не знали, куди їм подітися вільної години, а пізніше й для інших простолюдинів.

Пале-Рояль — це палац з безліччю галерей, які виходять в сад.

У вітринах галерей були виставлені всілякі предмети розкоші: сяяло, переливаючись усіма кольорами райдуги, коштовне каміння, оправлене і без оправ, шліфоване і неграноване, різноманітні прикраси, пір'я, віяла, стрічки, шпори, рукавички, всілякі дрібнички, які доповнюють чоловічий та жіночий туалети, на які тоді звертали велику увагу. Були виставлені у галереях костюми й доміно для маскарадів, ліонські сукна й оксамит по п'ять луїдорів за лікоть, тонка порцеляна, комишеві палички, годинники з компасом і без нього. Намагаючись догодити покупцям, продавці пропонували лілійне мило, помаду, настояну на фіалках, рукавички, напахчені жасмином… До послуг шанувальників були кольорові гравюри й нові книжки. Для тих, хто хотів поласувати, — вафлі, лікери, апельсини, тістечка… Додайте до цього всілякі новинки на зразок запалювальних стекол і запальничок — в'язки сірчаних сірників, засунутих у флакончик, натертий фосфором, — і ви матимете приблизну уяву про всі дива Пале-Рояля.

Тож чи дивно, що в бідного селянського хлопця Жака розбіглися очі.

— Зачекай, це ще не все! — задоволено посміхаючись, і далі захоплювався Шарль. — Дивись, які ресторани, кафе. А бачиш, там, де великі вікна, — галерея, в якій художники виставляють свої картини. А ось цирк, за ним — театр. У ньому співають, грають, смішать народ… Туди ми, звичайно, не підемо. Але морозивом я тебе зараз почастую.

Друзі зайшли до кафе, всілися за столиком. Від збентеження Жак не знав, як триматися в гарній залі, де навколо розташувалися вишукано одягнені дами й кавалери: подекуди, щоправда, траплялися і небагаті костюми третього стану. Їх було менше. Жакову ніяковість довершили гарненькі вазочки, у яких подали різноколірне морозиво.

Покуштувавши його, Жак не міг утриматися від захопленого вигуку:

— Ох, смачне!

Жакові очі ковзнули по великій дзеркальній шибці. Крізь скло видно було алеї парку і строкатий людський натовп. Та погляд Жаків зупинився не на них. Його увагу привернула постать хлопчика років десяти. Брудний, обідраний, він припав до вікна і недовірливо дивився голодними, жадібними очима на страви, що прикрашали столики. Час від часу він ворушив губами і ковтав слину.

Жак завмер, відклав ложечку з морозивом, що танучи стікало на мармуровий столик. Обличчя його витяглося, стало мов неживе.

Шарль не на жарт злякався.

— Чого ти? Що сталося? Невже це тебе від холоду так судомить?

— Н-ні… — ледве вимовив Жак. Щоки його знову порожевіли. — Мені раптом страшно стало: тут таке багатство, така ситість, а зовсім поряд голодні, дорогий хліб, якого ні за що купити…

Жак говорив і бачив перед собою худеньке личко Діді. Хлопчик дивився на брата й настирливо повторював: «Привези мені цукру, більше цукру!» Ні, ні, про цукор казала сестричка Клементіна. Діді просив хліба. Діді! І цей хлопчик теж! І всі голодні!.. Замість пояснення Жак показав рукою на вікно, але маленький голодранець уже зник.

Шарль почав умовляти друга. Не залишати ж морозиво, за яке заплачено гроші. Певна річ, що хліба нема… Але ж ось зберуться Генеральні штати…

— Так, так… — хитав головою Жак.

Морозиво він доїв. Ніякого задоволення воно йому вже не дало, але про Клементіну й Діді він не сказав другові жодного слова.

По дорозі додому Жак більше ні про що не розпитував Шарля — все зробилося йому нецікаво. І Шарль, розуміючи душевний стан товариша, теж мовчав.

Увагу друзів невдовзі привернув натовп, що рухався їм назустріч, але не той, який щойно заповнював доріжки парку і галереї Пале-Рояля. Вигуки й свистки супроводжували групу людей, що йшли бруківкою просто посеред вулиці.

Вони наблизились, і юнаки побачили опудало, яке високо над головами несли два високих на зріст чоловіки. Сіпаючи за мотузки, вони примушували опудало смикати руками й ногами.

Натовп, пританцьовуючи, співав:

Од перехожих, які охоче розповідали про те, що відбувається, друзі довідалися, що кілька годин тому натовп напав на будинок начальника нічного караулу. Від нього вимагали відповіді за побори, які він самочинно дере з населення, через що дорожчим стане й без того нестерпно дороге життя. В дозорних солдат кидали каміння, будки вартових на ближній вулиці зруйнували.

Щодо міністра юстиції Ламуаньйона, то хоч він зараз і у відставці, встиг так допекти парижанам несправедливими вироками і темними спекуляціями, що, аби не було унадно його наступникові, вони вирішили спалити опудало Ламуаньйона. А потім… недалекий той час, коли дійде черга і до його особняка.

Жак не помітив, хто й коли дав знак, бачив тільки, що чоловік середнього зросту в робочому костюмі відокремився від натовпу і підніс до опудала жмут запаленого клоччя. Опудало спалахнуло й кумедно засіпалося. Жак стояв неподалік, до нього долітав попіл, дихнуло паленим. Шарль поперхнувся. В повітрі миготіли запалені смолоскипи, погрозливо махали стиснуті в кулаки руки.

— Ходімо! Ходімо! Нам час! — наполягав Шарль, намагаючись силоміць зрушити Жака з місця.

Шарль розгубився зовсім. У його уяві пан Ламуаньйон був не просто всесильною людиною, а й символом влади. Як же тепер буде із замовленнями ювелірам? Пан Ламуаньйон був задоволений браслетом і замовив нові коштовності для пані Кессон. Шарлю здавалося, що під ним хитається земля. Якщо такі люди, як Ламуаньйон, виявляються безсилими, що ж буде далі?

А Жака, навпаки, охопила радість. Так ось воно як! Трудовий люд Парижа не хоче терпіти несправедливості. Хіба можна дозволити, аби пані Кессон прикрашала руки дорогоцінними каменями, які коштують більше, ніж витрачають на рік двадцять родин паризьких робітників?

— Ходімо, ходімо з ними! — вимогливо сказав Жак.

— Ні, що ти! — почав благати Шарль. — Навіщо? Та оно, дивись, і солдати з'явились…

І справді, назустріч натовпу, що ніс запалені смолоскипи в руках, рухався загін солдатів.

Про демонстрацію проти Ламуаньйона довідалися не відразу в інших районах, і коли стомлений, схвильований Жак приплентався додому, у тітоньки Франсуази про неї ще нічого не чули. Жак теж не став розповідати про те, що бачив на власні очі. І з сумом подумав, що в домі дядечка йому ні з ким поділитися своїми враженнями.

Та хоч як він був стурбований, втома таки взяла своє. «Завтра поговорю про все з паном Адора, — подумав Жак, засинаючи, — ні, краще з Гамбрі…»

Довго не міг заснути і Шарль на своєму ліжку. В голові у нього вертілася одна тривожна думка: «Якщо не буде пана Ламуаньйона, то не буде пані Кессон. І не потрібні тоді будуть ювеліри. А що ж тоді?.. Адже, поки будуть королі, будуть і ювеліри… Поки будуть королі…» Виходило щось не так, і, налякавшись власних думок, Шарль заспокоївся на тому, що не йому вирішувати таке складне питання.