Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ тридцятий ЩО СКАЗАЛА БАБЕТА?

Нога у Жака розпухла, і пухлина на місці удару більшала щогодини. Викликаний Франсуазою лікар зробив йому перев'язку, наклав якусь мазь, і Жакові полегшало.

Коли Жак повернувся додому після взяття Бастілії, сестри зустріли його як героя. І навіть тітка Франсуаза зметикувала, що у ці смутні часи мати вдома «свого» покорителя Бастілії не так уже й погано. Поклавши руку на серце, вона не могла б сказати, на чийому вона боці і чи згодна з тим, що вбили де Лоне — коменданта, якого на цю посаду призначив сам король. В той же час, як і майже усі мешканці їхнього кварталу, вона була рада, що перед її очима більше не стовбичитиме грізним привидом фортеця.

Сестри майже не полишали Жака, якому лікар рекомендував посидіти днів два-три вдома. Дівчата були сповнені співчуття до потерпілого і наввипередки розпитували його, як вбили де Лоне, як Жака було поранено, невже він і справді разом з Шарлем брав участь у зруйнуванні фортеці? Про все хотілось їм дізнатися. І Жак, хоч який був скупий на слова, коли справа торкалася його особистої поведінки під час штурму, не шкодував фарб, коли розповідав про мужність Шарля і його стійкість.

Незважаючи на несподівано ласкаву зустріч вдома й турботи про нього усіх трьох сестер, Жакові було не по собі. Минуло вже кілька днів, а йому ніяк не щастило залишитися наодинці з Бабетою і поговорити з нею відверто. До того ж після всього, що він бачив там, на майдані Бастілії, затишна квартира тітки Франсуази, де все сяяло чистотою, заклопотані домашніми справами дівчата, купка книжок, яку він залишив нерозібраною в їдальні і яка ніби чекала на його повернення, — все говорило про нічим не порушене мирне життя. Невже усе лишилося таким, як було? І буря, що промчала над Бастілією, не торкнулася ні цього дому, ні інших? Адже сьогодні все має бути несхожим на те, що було вчора, а завтра — на те, що було сьогодні. І ця вулиця, і будинок, і квартира, і люди, які живуть у ній..

Якось увечері, коли Жак сидів біля вікна їдальні, йому пощастило нарешті залишитися з Бабетою наодинці. Віолета чомусь вирішила, що Жака треба напоїти липовим чаєм, і пішла на кухню. Але розмова, якої так чекав Жак, якось не клеїлася.

Йому найдужче хотілося цієї миті довідатися, хто була та дівчина з глечиком холодної води. Коли б це й справді була Бабета! І, ніби вгадавши його думки, Бабета несміливо сказала:

— Матуся не випускала нас з дому всі ці дні. Вони тяглися без тебе так довго. Та все ж таки одного разу я вибігла і…

— Це була ти, Бабето, з глечиком? — перебив її Жак.

Дівчина усміхалася, щаслива, що він угадав. Вона хотіла щось відповісти, та не встигла: Віолета внесла чашку липового чаю, від якої йшла запашна пара.

«Люба! Люба!» — подумав Жак, та не про ту, що так дбайливо напувала його зараз чаєм, а про ту, яка на вулиці напувала водою руйнівників Бастілії.

Бабета нахилилася до нього і ласкаво запитала:

— Братику, що б тобі зробити приємне?

— Дай мені світильник із свічкою, я вночі напишу бабусі.

І, не відаючи, що бабусі вже нема серед живих, Жак написав їй довгого листа. Повідомляв їй, що тепер уже, напевно, Генеральні штати, які перетворилися спочатку на Національні збори, а потім і на Установчі збори, візьмуть до уваги не тільки наказ Маргарити Пежо, а й усі інші накази з міст і сіл. Він повідомляв їй і про те, що ненависну фортецю Бастілію зруйнували, промовчавши, однак, про свою участь у цій справі. Жак не мав сумніву, що знайшов такі слова, які сповнять надією старе бабусине серце.

Але отцю Полю він нічого втішного сповістити не міг. Жак намагався, як умів, пом'якшити розповідь про жахливі обставини, за яких він побачив замордованого тюрмою Фірмена. Але приховувати від отця Поля правду Жак не хотів і не мав права. Він не знав, чи буде його наставникові втіхою звістка про смерть Робера. Сам Жак тепер більше ніж будь-коли був переконаний, що свій ганебний кінець Пуайє заслужив.

Од 14 липня минуло небагато часу, і Постійний комітет прийняв постанову: знищити вщент те, що було фортецею, і перетворити місце, де вона була, на міський майдан.

Жакові пощастило. Після того, як його вдарило каменем, він лише трохи накульгував, але це не заважало йому ходити. Дізнавшись про постанову, він разом в Шарлем і десятками інших парижан вирушив на майдан. Озброєні ломами й заступами, вони з піснями й жартами трощили руїни фортеці.

Жак украй здивувався, побачивши серед цікавих знайому постать пана Горана. Адже він зовсім не був схожий на звичайних роззяв. Як же він тут опинився? Побачивши Жака, пан Горан запобігливо привітав його: адже тепер у Сент-Антуанському кварталі стало відомо, що Жак був серед тих, хто брав Бастілію.

— Яким вітром вас сюди занесло, пане Горан? — з цікавістю запитав Жак.

Він сперся на заступ, на чолі й щоках блищали краплі поту, комір синьої робочої блузи був розхристаний. Вітерець бавився його довгим волоссям. Стомлююча робота не була важкою цього радісного для парижан дня.

— А я, мій юний друже, видивляюся, які з камінців або металевих прикрас можуть знадобитися потім. Мине небагато часу, від Бастілії не лишиться й сліду, і кожному буде приємно дістати на пам'ять ось, наприклад, таку річ.

Горан спочатку відсунув ногою, а тоді підняв шматок розбитого бронзового канделябра.

— Обточити, підрихтувати, вставити свічку — і матимеш чудового свічника! А головну його цінність становитиме напис: «Зроблено з канделябра, знайденого під час зруйнування Бастілії».

Жак щиро засміявся. Який комерсант! Ні самому Жакові, та й будь-кому з його товаришів не спало б на думку спробувати зберегти на пам'ять щось з її уламків. «Ну, за таким чоловіком Жанета не загине!»

Однак бажання сміятися відразу ж зникло у Жака. Йому пригадалися слова художника, який помер за те, щоб Бастілію стерли з лиця землі. Його останнім бажанням було, щоб люди Франції топтали ногами каміння, з якого була викладена Бастілія. А Горан навіть із цих каменів хоче мати наживу.

Тим часом Горан, дещо ображений Жаковим сміхом, вів далі:

— Ви, молоді люди, завжди вважаєте себе найрозумнішими, та ще побачимо, хто матиме рацію.

Жак мовчав. Відчувши у його мовчанні приховане несхвалення, Горан заговорив про інше:

— Мені прийшла в голову гарна думка. Адже, коли знесуть Бастілію, в Парижі буде на один майдан більше. Що, коли на цьому майдані поставити колону? А на ній написати: «Королю Людовіку XVI, який відновив свободу для народу!» Ну як?! Я хочу звернутися з цією пропозицією до Постійного комітету.

— Чого ж, запропонуйте! — стримано відповів Жак.

Він не помітив, як до нього підійшов Леблан, високий чоловік у робочій блузі й картузі. Жак бачив за ці дні багатьох, що билися разом з ним під стінами Бастілії, але Леблана запам'ятав особливо добре. Адже це він перший назвав його Жаком Відважним.

— Я тебе шукаю, а ти ось де! — зрадів Леблан. — Ану, відійдемо з тобою вбік, щоб не заважати іншим працювати. Тільки я забув, ти Жак чи Жан? Скажи, адже це ти перший здогадався залізти на дах будинку цирульника, озброїтися сокирою і збивати засуви з моста?..

— Я…

— Це ти звільняв шлях од палаючих возів? Ти розбив знаменитий годинник, що повсякчас нагадував в'язням про їхню долю? — І, звертаючись не стільки до Жака, скільки до тих людей, що стояли довкола, мовив: — Дякуючи тобі ми змогли прорватися у двір Бастілії. Це був ти?

— Я… — Жак і досі не розумів, до чого він веде. — То ж гарматне ядро збило ланцюг другого моста, а без другого ми не впоралися б!

— Все одно! Ти заслужив, щоб твоє ім'я відзначити на віки вічні серед імен людей, які зруйнували Бастілію!

На це Жак уже нічого не відповів.

— Отримуй! І йди з цим папірцем до Сент-Антуанської мерії. Там запитаєш громадянина Прево.

Ще не розуміючи, до чого ідеться, Жак узяв з рук Леблана аркушик паперу, на якому невпевненим, майже дитячим почерком було написано: «Податель цього відзначився під час взяття Бастілії своєю відвагою». Далі йшов перелік Жакових заслуг, причому не було забуто, що він «пролив кров, атакуючи Бастілію».

Жака здивувало, що на папері було згадано все, крім його імені й прізвища. Він уже готовий був сказати, що Шарль невідступно був з ним, нічого не боявся й кидався у самісіньке пекло… Хотів сказати, та раптом щось зміркував і усміхнувся. Він невміло подякував Леблану і знову взявся до роботи. Шарль, який працював неподалік, підійшов до друга й запитав:

— Що це від тебе потрібно Леблану?

— Та так, дрібниця, — відповів Жак.

Лише коли почало сутеніти і муляр Палуа, якого Постійний комітет запросив керувати роботою по розчищенню двору Бастілії, оголосив, що час кінчати роботу, Жак сказав другові:

— Ходімо!

Та, на подив Шарля, пішли вони не додому. Друзі йшли багатолюдними вулицями, майже не розмовляючи. Вони простували туди, де серед дво- й триповерхових будівель знаходилося приміщення Сент-Антуанської мерії.

Хлопці зайшли у мерію, спитали громадянина Прево. Слово «громадянин» було ще нове. Воно вперше прозвучало на засіданні Національних зборів 19 червня і так зворушило присутніх, що газета «Народний трибун» одразу відзначила: «19 червня 1789 року ми дістали з вуст Національних зборів ім'я «громадяни»! Хай буде благословенний місяць червень!»

Шарль нічого не питав і терпляче чекав, поки Жак сам пояснить йому, чого вони сюди прийшли.

Громадянин Прево, похилого віку чоловік у чорному сюртуці з батистовим білим жабо й у сивій перуці, сидів за столом і розмовляв з жінкою, що стояла перед ним. Хоч Жакові її видно було зі спини, він здогадався, що жінка молода.

Прево говорив глухим старечим голосом:

— Жерміні Леблюе, ви занесені до числа переможців, переможниць, — одразу ж виправився Прево, — Бастілії…

— Дякую вам! — розчулено відповіла жінка й озирнулася.

Жак упізнав у ній сестру Жерома, Жерміні. Вона теж впізнала Жака й посміхнулася.

— Ризикуючи життям, ви, Жерміні, рятували поранених, витягали їх з-під уламків Бастілії. Про це свідчить двоє громадян. Ось їхні підписи! — Прево тицьнув пальцем у папір, що лежав перед ним і рябів прізвищами, написаними різними почерками. — Вдячне потомство не забуде вас!

— Далебі, я не заслужила такої честі… — ніяковіючи, мовила Жерміні.

А Прево тим часом узяв з рук Жака аркушик, вийняв з великого футляра окуляри, начепив їх і прочитав.

— Так! Так! Скільки ж тобі років, руйнівник Бастілії? — посміхаючись несподівано доброю усмішкою, запитав він.

— Сімнадцять!

— Що ж, це добре! В сімнадцять років ти проявив себе хоробрим, не злякався куль, безстрашно бився, та ще зробив те, чого не здогадалися зробити інші, старші за тебе.

Хлопець слухав мовчки.

— Ти цілком заслужив, щоб твоє ім'я було записане серед інших перших завойовників Бастілії. То тебе звати?

— Шарль Гошар! — вимовив без запинки Жак.

Шарль заціпенів од несподіванки, а потім вигукнув:

— Ти збо… — але не встиг доказати.

Жакові пальці так вп'ялися в його руку, що він ледве не закричав від болю.

— Шарль Гошар, твоє ім'я буде внесено до списку, до якого будуть записані імена кращих із кращих! — багатозначно сказав дідок.

А чоловік у адвокатській мантії, що стояв поруч з Прево, додав:

— Поздоровляю тебе, Шарль Гошар!

Жак урочисто вклонився, як і належало такої хвилини, й потягнув за собою Шарля, який упирався.

— Що ти наробив! Що ти наробив! — жалібно сказав Шарль, коли вони вийшли на вулицю. — Та це ж неправильно!

А Жак тим часом відчув себе так, ніби у нього з душі звалився нарешті важкий камінь. Невже він вагався хоч якусь мить? Ні! Він напевно знав, що слава для нього не така важлива, як свідомість, що він задоволений собою, — адже він зробив те, що повинен був зробити.

— Ну от і гаразд! Тепер Віолета не матиме підстав розмірковувати! — Жак засміявся і по-дружньому поплескав Шарля по плечу: — Та чого ти вагаєшся? Хіба ми не билися пліч-о-пліч? Хіба ти хоч раз відступив? Просто мені повезло — я потрапив у число відзначених щасливчиків, а ти ні. Адже і справді не можна було всіх згадати і всіх нагородити!

Шарль і досі не міг отямитися! Він різко зупинився і сказав у вічі:

— А Бабета?

— Бабета? Бабеті треба знати, що я не злякався куль. Вона повірить мені на слово, що я заслужив право називатися Жаком Відважним. А ти… ти це підтвердиш, якщо буде потреба, — додав Жак і знову засміявся.

Смеркалося, коли Жак, схвильований, радісний і трохи зніяковілий, повернувся додому. Яку з сестер він застане вдома?

Йому поталанило: Бабета була сама. Вона стояла у профіль до нього біля комоду, розбираючи кипу прасованої білизни. В присмерковому світлі він побачив її задумливо схилену голову, ніжні риси обличчя, м'які лінії стрункого стану.

— Це ти, Жак? — запитала вона, відразу пізнавши його кроки, й повернулася до нього обличчям. Воно світилося радістю. Затинаючись і перебиваючи самого себе, Жак розповів їй, як дійшов до того, що відмовився від слави на користь друга. І в міру того, як він говорив, а Бабета слухала, він зрозумів, що вчинив так, як треба.

Але йому хотілося почути від Бабети, що вона схвалює його вчинок. І він запитав:

— Може, ти засуджуєш мене?

— Ні, Шарлю дорога слава. Без неї він не знайде шляхів до серця Віолети. Ми ж з тобою обоє знаємо правду, а вона в тому, що ти не відступив перед небезпекою… і не відступиш! Для мене ти вже давно заслужив право називатися Жаком Відважним.

І Бабета підійшла до нього, повільно поклала обидві руки йому на плечі і, дивлячись в очі, немовби бажаючи навіки відобразитися в його зіницях, поцілувала Жака. Так, поцілувала! Що можна було до цього ще додати?

Жак, не дихаючи, не сміючи поворухнутися, прошепотів:

— Бабето, я люблю тебе!..

… Минуло ще кілька днів, і від грізних веж Бастілії не лишилося й сліду. Сміття, щебінь, уламки, каміння, звезені в купи, — ось чим був тепер заповнений майдан, де недавно стояла страшна тюрма.

Але для Жака й Шарля так багато було пов'язано з цим майданом, що тепер побачення один одному вони призначали саме тут.

Якось хлопці прийшли сюди надвечір, коли спала спека задушливого липневого дня.

На їхню радість, вони побачили Огюста Адора. Адвокат ішов їм назустріч. Під пахвою він тримав велику теку, з якої стирчали обпалені, надірвані папери.

— Пане Адора! Нарешті я вас бачу! Ви зовсім перестали заходити до нашого кабінету. Я навіть дізнавався про вас в конторі пана Карно. І мені сказали, що ви тепер дні й ночі проводите в мерії, розбираючи ці папери. — Жак показав на теку, яку тримав Адора.

— Ти вгадав, Малюк! Багато цікавого розповіли нам врятовані від вогню папери. Казав я, щоб їх не палили, та, на жаль, трохи запізнився. Ось і цю теку з важливими свідченнями злочинів, що чинилися в Бастілії, я знайшов у колишньому підземеллі. Зараз важко щось розшукати в купах каміння. Тека зовсім була засипана землею, та мені таки пощастило!

— Пане Адора! Розкажіть нам про останні новини. Адже ви знаєте більше, ніж ми.

— Новини! На жаль, я нічим не можу вас порадувати. Як би я хотів повідомити вам, що народні представники зважили на прохання, викладені в численних селянських наказах, в тому числі і в наказі твоєї бабусі.

Та минуло вже понад два місяці відтоді, як почали засідати Штати, а потім Національні й Установчі збори, а все залишилось, як було. І повинності селяни виконують ті ж самі, й так само важко живуть.

— То про що ж говорять представники народу на своїх засіданнях?

— Про що? Спочатку депутати займалися питанням про те, як проводити засідання, про те, як голосувати. Потім перейшли до питання вироблення конституції.

— А король? — нетерпляче запитав Шарль.

— Король? Поки все залишається по-старому, влада його нічим не обмежена. П'ятнадцятого липня він вийшов до представників Зборів і милостиво причепив до своїх грудей триколірну кокарду, подаровану йому народом. До двоколірної додав білу смужку — колір короля.

І народ торжествував, побачивши таку прихильність монарха… Ось поки що і все.

— Так що ж буде далі? — прохопилося у Жака.

— Дуже вже ти спритний, Малюк! — сказав, посміхаючись, Адора. — Я цього не знаю. Знаю одне — залишитися так, як було, не може!

— Звичайно! — радісно підхопив Жак. — Адже минуле не може повторитися. Колись тут стояла страшна тюрма, у ній страждали, гинули люди… Народ зруйнував її. Але не для того, щоб усе залишилося по-старому. Ні, хай ніколи тут не ллються сльози…

Жак відійшов убік, схопив кинутий кимось шматок картону й вуглиною написав на ньому:

Шарль кинувся до нього на допомогу, і удвох вони закріпили картон так, щоб йому на перший час не страшні були ні вітер, ні дощ.

— «Тут будуть танцювати!..» — прочитав уголос Адора. — Це непогано. Отже, Малюк, ти хоч частково знаєш, що буде…

— Я дуже хотів би це знати!

У Франції почалася революція.