Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ шістнадцятий ВИРОК ВЛАДИ

Нічого не підозрюючи, Жак з важким тягарем вдало придбаних книжок простував додому. Хлопець був задоволений своєю покупкою.

Але дістатися додому виявилося не так просто: все Сент-Антуанське передмістя було оточене військами. Несли поранених, серед них були й жінки. До Жака долинали окремі слова:

— Швейцарцям легко стріляти в бідняків, у яких усієї зброї — каміння, шматки черепиці та дрючки!

Багаті мешканці в свою чергу обурювалися:

— До якого нахабства дійшли! Зупиняли карети й примушували дворян кричати: «Хай живе третій стан!» І ті мали коритися.

Жак ледве дістався додому. Там уже чули про вуличні події.

— Який жах! Кажуть, заарештували багатьох, багато вбито! — налякано повідомила йому Віолета.

А вранці довідалися про страшне.

Повстанцям таки вдалося потрапити на Гревський майдан і виконати там справедливий вирок: спалити зображення Ревельйона й Анріо. Демонстрантам дали змогу піти з майдану, але на вузьких вулицях їх наздогнали кулі. До чотирьох годин ранку тривали стрілянина й полювання за повстанцями. А потім підрахували: кілька сотень убитих і поранених. А скільки заарештовано? Кількості не називали, тільки багатозначно хитали головами.

Сестри Пежо нічого не знали, і Жак сподівався, що йому все розкаже Гамбрі.

Жак вийшов раненько з дому. І відразу ж на вулиці почув від сусідів, що Гамбрі заарештували разом з інтими «заводіями». Кажуть, з вироком не затримуватимуться. Сьогодні ж і оголосять.

Жак сидів у книгарні як на голках. Перед очима стояв Гамбрі, яким він бачив його два дні тому: рішучий, упевнений, веселий. Стурбовані тим, що сталося, завсідники кабінету для читання сьогодні не прийшли. І Жак вирішив, що можна раніше зачинити крамницю. Та бач! Уперше він посварився з Жанетою.

Побачивши, що Жак збирається йти, вона кинула:

— Ще рано! Можуть прийти відвідувачі!

— Які там відвідувачі! — роздратовано відповів Жак. — Сьогодні людям не до книг.

— То, по-твоєму, через якихось там баламутів і книжок не читатимуть? Може, накажеш і зовсім крамницю зачинити?..

Вуха Жакові почервоніли.

— Як ти можеш таке говорити! В тебе що, серця нема?

— На всіх серця не вистачить!

Жак не міг більше стримуватися. Він сердито жбурнув в'язку ключів на конторку і кинувся до дверей, кинувши на ходу:

— Візьми ключі! І торгуй книжками сама!

Жанета відкрила рот од подиву. Жака ніби хтось підмінив. Вона ніколи не бачила його таким лютим.

— Жак! — безпорадно гукнула вона.

Та він навіть не озирнувся і вибіг на вулицю. Найперше, що впало в очі Жакові, був величезний натовп біля стовпа з об'явами. Жак підійшов ближче. Вирок. Швиденько перебіг очима список засуджених, знайшов прізвище Гамбрі й навпроти нього слово «повісити».

— Господи! — вигукнув Жак. Він не вірив очам своїм. — Гамбрі буде страчений! Невже його не можна врятувати?..

— Його вже нема серед живих, — коротко сказав робітник з теслярським інструментом під пахвою. — Бачиш? — І вузлуватим пальцем показав на друге оголошення, що було трохи нижче.

У ньому говорилося, що на Гревському майдані о шостій годині ранку привселюдно було виконано вирок над Гамбрі і його товаришами. Таких, як він, сім чоловік. Решту засуджено до привселюдного таврування біля стовпа ганьби і на довічну каторгу.

Забувши про все, не звертаючи уваги ні на кого, Жак припав головою до стовпа й заридав, як дитина.

Довкола нього плакали жінки, обурювалися майстрові, висловлювали співчуття мешканці кварталу… До Жака, мов крізь пелену, долітали подробиці знущальної процедури таврування, яку виконував кат.

Жак мимоволі прислухався до цих слів, і ним опановував ще більший відчай. Скільки він простояв так, прихилившись головою до стовпа, він не знав. Отямився лише тоді, коли почув знайомий голос:

— Жак! Соромно! Здавалося мені, що ти збираєшся стати громадянином і борцем. А борці не плачуть!

— Пане Адора! — вигукнув Жак. — Пане Адора! Що ж це буде? Гамбрі стратили!

— Не плач! Знаєш, що мені щойно розповів очевидець страти на Гревському майдані? Він бачив на власні очі, як Гамбрі йшов до місця страти рішучий, з піднятою головою. Священик говорив йому слова втіхи й надії, але Гамбрі не слухав його. Він обвів поглядом майдан, мовби прощаючись з тими, хто був на ньому, і з тими, кого не було, і так само гордо підставив під петлю свою шию.

Жак слухав як зачарований.

— Ходімо! — Адора владно узяв Жака під руку і повів. — Гамбрі загинув — це велике горе! — Але Гамбрі знав, на що йде, знав, що боротьба без жертв не буває… Ось що я тобі скажу, друже, і ти це запам'ятай: якщо колись наша візьме і ми проголосимо рівність усіх людей, я не можу гарантувати мир і тишу. Ми обеззброїмо в той чи інший спосіб тих, хто чинитиме опір, і, запевняю тебе, панькатися не будемо! Обіцяю тобі одне: ми знищимо принизливу процедуру ганебного стовпа і таврування катами!..

У ці дні король одержав від одного із своїх вірнопідданих записку. У ній було сказано: «… смію доповісти вам, ваша величносте, що обурення народне дійшло до краю, звідусіль чути скарги і ці скарги перетворяться у народну лють, якщо ви, ваша величносте, не заспокоїте уми, знизивши ціни на хліб, тому що, повірте, ваша величносте, всіма нашими бідами ми зобов'язані цьому подорожчанню».

А ще за кілька днів у казарму на вулиці Муфтар прийшла молода жінка.

— Пропусти мене, братику! — попросила вона вартового.

Вартовий оглянув жінку з ніг до голови. Молода, одягнена, як простолюдинка, у ситцевій сукні, на голові білий чепчик. Відкритий погляд карих очей спрямований просто на нього.

— Чого ти витріщився? Я без зброї. А мені треба До солдатів, хочу з ними поговорити. Невже ти мене боїшся?

— Чого мені боятися? — нерішуче сказав вартовий.

— Тоді пропусти! — жінка засміялася. — Я швачка з вулиці Святих Отців. Звати мене Жерміні Леблює. Бачиш, я ні від кого не криюся. Та мені й критися нічого.

Вартовий стенув плечима:

— Ну йди!

І вона зайшла до казарми. Солдати займалися хто чим: один чистив амуніцію, другий пришивав ґудзики, третій шомполом прочищав рушницю…

— Мене звати Жерміні Леблює, — звернулася жінка до солдатів. — А прийшла я сюди, щоб вас присоромити. Як могли ви стріляти у своїх же братів — паризьких робітників? Кулі ваші летіли, а вя й самі не знаєте, у кого вони влучили. А тим часом ви вбили старого Бланшара. Чули про такого? Йому сімдесят років, він давно вже не працює і вийшов, щоб купити хліба на останні су… Хліб дістається дорогою ціною, а йому, бідолашному, він і зовсім дорого обійшовся. Скосила його ваша куля.

Інша куля обірвала життя Жоржети Гаду. Їй оце виповнилося б шістнадцять років, якби не наказ одного з ваших офіцерів…

Солдати слухали, не перебиваючи її, мовчки перезиралися, немовби питали один одного, що робити. А жінка, скориставшись цим, почала про головне:

— Ваші руки тепер у крові, й так легко її вам не змити! Хіба ж ви не такі самі громадяни Парижа, як ті, кого ви вбили? Як ті, кого вчора засудили й повісили? Сьогодні ви при зброї. Завтра станете хто фарбарем, хто бляхарем, хто чорноробом. А ті, в кого ви стріляли, теж стануть солдатами, якщо в нас буде війна з іноземцями. А чого домагалися Ревельйонові робітники?.. Тільки того, щоб жити не по-собачому, а по-людськи…

— А хто тебе прислав до нас? — запитав молодь. Й солдат, протовплюючись до Жерміні.

— Мене? — здивовано запитала жінка. — Ніхто! Прийшла я тому, що серце мені наказало. Просто мов до горла підступило. Треба, думаю, піти і все їм пояснити…

— Що це ще за бунтарка?! — гнівно гукнув до жінки офіцер, якому доповіли про її появу в казармі.

— Це я бунтарка? — щиро здивувалася Жерміні. — Бунтарі — це ті, що зі зброєю. А в мене яка зброя? Язик — ось моя зброя!

— В тому-то й річ, що язик у тебе надто довгий! Посидиш трохи в тюрмі, він і покоротшає! — пригрозив офіцер.

— Я тюрми не боюся. Зі мною правда… Вона завжди візьме гору…

— Піко, Жанен, відведіть її у Сальпетрієр. Посидить у тюрмі — отямиться, зрозуміє, що таке бунт! — наказав офіцер.

Два солдати відокремилися від інших. Піко, чоловік уже немолодий, неохоче торкнувся плеча Жерміні.

— Ходімо, — пробурмотів він.

— Ходімо! — погодилася Жерміні. Вона ступила два кроки до дверей, тоді обернулася до солдатів і сказала: — Запам'ятайте все ж таки мої слова. Може, зараз я прийшла надто пізно, то згодяться іншого разу. — Вона помахала рукою на прощання і пішла за конвоїрами.

А за нею чулися нарікання:

— За що ж це її в тюрму!

— Виходить, і слова мовити не можна…

— Вона ж і справді від щирого серця…

Жак ішов, як і завжди, з пакунком книг під пахвою і якось не помітив, що опинився на вулиці Муфтар. Його незборимо тягло на вулицю, де жила Ежені. Вже не вперше він сюди завертав, хоч міг би пройти додому коротшим шляхом.

Він не роздивлявся перехожих, не ловив гав, лише, проходячи повз будинок під номером дев'ятим, пильно видивлявся на віконце, за яким могла з'явитись Ежені. Часом бачив її: вона сиділа за шиттям, не підводячи голови від столу. Біля неї на купці кольорових стрічок сиділа сорока. Але у вікно Ежені не дивилася. Біля під'їзду не видно було й тітоньки Мадлен.

— Молодий чоловіче! — раптом почувся жіночий голос, і Жак навіть не відразу второпав, що звертаються до нього.

Він підвів очі й побачив звичайну для тих днів картину: двоє солдатів ведуть заарештованого. Незвичним було тільки те, що вели вони молоду жінку. Вона йшла легкою ходою, ніби на звичайну прогулянку.

— Досить тобі репетувати! — незлобливо сказав старший солдат. — Йди собі тихенько, і все буде гаразд.

— Молодий чоловіче! — знову гукнула жінка і не звертаючи уваги на слова конвоїра. — Мій брат, цирульник Жером, живе біля самісінької Бастілії. Перекажи йому, що його сестру Жерміні заарештували й ведуть у Сальпетрієр.

— Я знаю Жерома, знаю! — відповів Жак. — Але ж за що це вас? — йдучи слідом за Жерміні, Жак почав крокувати в ногу з солдатами.

— За те, що я хотіла спитати солдатів, хто витре сльози нещасним вдовам і сиротам.

— Припиниш ти базікати? — розсердився другий солдат. — І звідки тільки ти такі слова береш? Вони й камінь розжалоблять!

— Добре, якби мої слова дійняли тих, у кого серця кам'яні.

Раптом старішому солдатові увірвався терпець, і він накинувся на Жака:

— А ти чого до нас причепився? Іди собі, поки цілий та здоровий, поки до тебе не взялися!.. Завернімо лишень праворуч, у провулок, — мовив він своєму товаришеві.

Жерміні усміхнулася до Жака.

— Якщо виконаєш моє прохання, дякую! А коли не зробиш, то бог тобі суддя!

І жінка, супроводжувана двома конвоїрами, зникла в провулку. Жак довго дивився їй вслід.