Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ двадцять третій ЦЕ БУЛА НЕ ЛЮДИНА

Попрощавшись з бондарем, друзі вийшли з Пале-Рояля і попрямували вздовж Сени до Нового мосту. Тут ще не було парапетів, і легенький річковий вітерець, не зустрічаючи на шляху жодних перепон, приємно обвівав їхні розпашілі обличчя.

Частина Парижа, що знаходилася на лівому березі Сени, відрізнялася від правобережної, ніби це було зовсім інше місто. Тут розташувалися лише верфі та убогі халупки, в яких тулився бідний люд.

Промови, яких друзі наслухалися в Пале-Роялі, були такі захоплюючі, що Жак, йдучи поруч Шарля, зосереджено мовчав.

Він повторював у думках слова промовців, які найбільше йому сподобалися.

А думки Шарля уже повернулися до того, що його дуже хвилювало останнім часом. Йому не терпілося поділитися цим з Жаком. І він звернувся до нього без будь-якого зв'язку з тим, про що вони нещодавно говорили:

— Вона не зневажає мене! Вона згодна!

Не треба було пояснювати Жакові, хто вона. І без пояснень він знав, що мова йде про Віолету.

— Вона мені сказала: «Усі кажуть, що на нас чекають великі зміни. Матуся навіть побоюється, щоб, бува, зовсім не довелося припинити торгівлю. А я гадаю, вона не розуміє головного — адже що не день, навпаки, то більше людей заходить до нас у крамницю. І коли, як не під час великих подій, відзначитися простій людині? Отож, Шарлю, пильнуй гарненько, не лови гав… Станеш відомим, незалежним, і хтозна… Віолета Пежо, либонь, стане прихильнішою».

Жак похитав головою:

— І ти вважаєш це за обіцянку?

— Аякже! Віолета — вередуха, але й такі слова — для неї обіцянка. Адже вона на них ой яка скупа! Та й не в словах справа. Вона так на мене дивилася, так усміхалася… Ні, ні, Віолета не передумає! — упевнено додав Шарль.

— Ну то що ж перешкоджає? Тобі залишається тільки здійснити якийсь подвиг.

Але, не помічаючи насмішки в словах друга, Шарль простодушно мовив:

— Дивлячись що вважати подвигом. Я так розумію подвиг: коли ти, не боячись, ризикуєш життям або чимось дуже дорогим для тебе, йдеш напролом заради чогось дуже важливого, у що ти щиро віриш.

Жакові подобалося, як міркує Шарль. Це було не схоже на те, як пишуть у книгах, але дуже вірно.

— Гадаєш, з ними обома так просто порозумітися — з Віолетою і пані Франсуазою? — вів далі Шарль. — От утовкмачила твоя тітка собі в голову, що повинна за життя влаштувати щастя дочок. Жанета — слухається, а от з Бабетою їй буде нелегко.

При згадці про Бабету Жак насторожився. Він не розумів, до чого хилить Шарль.

— Бабета так легко не поступиться, — мовив Шарль.

— А чим вона має поступатися?

— От дивак! Живеш з ними поруч і не знаєш, що пані Франсуаза надумала видати її заміж за сина нотаріуса Лефатіса…

— За пана Лефатіса? А він?

— Та він сам ще нічого не знає. Адже твоя тітонька ні перед чим не зупиняється. Їй запало в голову, що тепер почнуть видавати нові закони, і судові, адвокати, нотаріуси підуть угору. Чим же в такому разі Лефатіс не наречений? Вона не зважає на те, що він і не мріє про Бабету, і сумніву не має, що його умовить. А втім, може, й справді, якщо його напоумити, він не відмовиться. Тільки от з Бабетою їй буде важче…

— Звідки ти все це знаєш? — Жак аж сполотнів.

— Від Віолети. Та ти не турбуйся! — заспокоїв Шарль товариша. — Це Бабета придумала, а пані Франсуаза. Я тобі для того й розповів. Поговори з Бабетою відверто.

— Якби я тільки міг!

— Ти? — Шарль сторопів. — Ну, коли ти відступаєш перед дівчиною, що ж лишається мені?

Жак нічого не відповів, і вони пішли мовчки. Потім Шарль сказав, продовжуючи почату розмову:

— Пригадуєш, ти розповідав мені про Муція Сцеволу, як він брав участь у змові проти етруського царя Порсени?

— Пригадую, звичайно. Ну то й що?

— Так-от, я запам'ятав слово в слово, як ти казав: коли Муція схопили, він, аби довести свою мужність, у присутності царя поклав праву руку у вогонь жертовника, і вона згоріла…

— І через те йому дали прізвисько Сцевола, що означає по латині «Лівша». Ну і що ж далі?

— Я цього не забув і вже двічі пробував…

— Що пробував? — зацікавився Жак.

— Палив руку…

Жак весело засміявся.

— Це здорово! Та я гадаю, друже, що ти даремно катував себе. Зачекай палити руку, вона може тобі ще дуже згодитися, і найближчим часом…

— Ти маєш на увазі Віолету?

— Та ні, вона тут ні до чого. Просто коли послухаєш, що говорять в Пале-Роялі, мимоволі стискаєш кулаки й думаєш: «Вони можуть мені знадобитися».

— Ти маєш рацію! — палко відгукнувся Шарль. — Будь певний, тобі не доведеться за мене червоніти… Ким-ким, а боягузом я не буду…

Тільки-но Жак зібрався відповісти Шарлю, як його увагу привернув чоловік, який ішов їм назустріч.

— Яке знайоме обличчя!.. — Жак обернувся до Шарля. — Де я його бачив?

Поважний пан у скромному чорному костюмі й береті, типовий представник третього стану, неквапливо наближався до них. Де ж міг Жак бачити це обличчя? І раптом з-під важких повік на нього глянули водянисті очі. Порожні очі!

— Та це ж Біанкур! Той Біанкур, до якого я ходив купувати книжки! — прошепотів Жак другові. — Але що це за маскарад? Адже він дворянин і йому не личить цей костюм! Та ще чорний берет на голові! Це він! Тепер у мене немає більше сумнівів!

— Виходить, він не тільки донощик, а й сищик? — розгублено запитав Шарль.

— Як їх не називай: сищиками, донощиками, шпигунами, у них ремесло одне.

Тим часом Біанкур зупинився, ніби чекаючи їх.

— Ходімо!.. — рішуче скомандував Жак і рушив просто до Біанкура. — От бачиш, зустрічі з нами ти не минув! — загримів Жаків голос. У вухах хлопця ще звучали волелюбні промови ораторів Пале-Рояля, а чоловік, який занапастив Фірм єна, стояв перед ним. — Не втекти тобі від розплати! Насамперед відповідай, де Фірмен Одрі?

Щось грізне видалося Біанкуру в позі юнаків, які підступали до нього. «Невже цей хлопчак — один з авторів листа? Хто його під'юджив? — промайнуло в голові у Робера. — Але яке йому діло до Фірмена? Що може бути у них спільного?»

— Який Фірмен? — отямившись, сухо запитав Робер і квапливо засунув руку в кишеню, ніби щось там намацував. — Я не знаю ніякого Фірмена.

— Не бреши! Не викручуйся! — Жак аж кипів од ненависті. В пориві нестримного гніву він схопив Пуайє за барки й почав термосити.

Шарль кинувся з іншого боку і вже замахнувся, та його зупинив голос Біанкура:

— Удвох на одного?!

Жакові пальці мимоволі розтислися, піднята Шарльова рука опустилася.

— Скажи, де Фірмен, і ми тебе відпустимо! — крикнув Жак.

— Н-не знаю… Я… — затинаючись, бубонів Робер.

Він одразу обм'як, у всьому його вигляді з'явилося щось жалюгідне й принизливе. Берет, що зсунувся набік, надавав його обличчю комічного виразу. Куди раптом зникла його пиха!

— Ми хочемо знати правду! Говори! — І Жак знову міцно схопив його за плече.

— Він загинув у Бастілії, — ледве промовив Біанкур.

— Коли?

— Давно, давно… Він загинув давно… — скоромовкою відповів Біанкур. — Я шкодую, розкаююсь…

— Ось як! Отже, ти справді Робер Пуайє, зрадник і донощик! — І хоч Пуайє викликав у Жака фізичну огиду і йому було бридко доторкатися до нього, він ще міцніше вчепився у його плече.

— Це було так давно! Тепер я шкодую, розкаююсь… — белькотів Пуайє.

— Геть звідси! — з ненавистю крикнув Жак і щосили відштовхнув від себе Робера.

З кишені зрадника випав на землю невеликий срібний кинджал у піхвах, прикрашених коштовними каменями.

— То ти не тільки зрадник і боягуз! Ти ще й убивця! Убивця з-за рогу! Недарма ти носиш з собою кинджал! — гнівно прошепотів Жак і знову гукнув, стиснувши кулаки: — Іди геть швидше! Я за себе не відповідаю!

Не чекаючи дальших погроз, Пуайє кинувся навтіки.

Шарль нахилився, підняв кинутого ним кинджала і подав другові.

— Візьми, може, стане в пригоді…

— Навіщо я його відпустив? Але я не міг… «Удвох на одного» — коли він це сказав, у мене руки опустилися. А в нього ж кинджал за пазухою!.. Ні, треба було його вбити!

— Вбити людину? Невже ти…

— А хіба Гамбрі не вбили? Чесного, справедливого, мужнього? Цей Пуайє — негідник! Скільки злочинів на його совісті! І, мабуть, не одне вбивство!.. Недаром він надумався утекти в Англію…

Схвильовані, друзі не помітили, як, звернувши двічі, підійшли до самої Сени.

І раптом… Хто б повірив! Назустріч їм рухалася постать того ж таки Пуайє-Біанкура.

— Дивися, знову він!

— Послухай, Жак, а якщо він нам збрехав? Раптом Фірмен живий і зовсім не в Бастілії, а десь в іншому місці? Давай запитаємо…

Поринувши у свої роздуми, Біанкур побачив друзів лише тоді, коли вони опинилися кроків за двадцять від нього.

Він зробив якийсь дивний рух — мовби хотів кинутися на них, схопити щось.

«У них кинджал! Я сам його дав їм в руки! — з жахом подумав Пуайє. — Утікати! Утікати!»

Боючись повернутися спиною до хлопців, він почав задкувати до річки.

— Боягуз! — вигукнув з презирством Жак. Біанкур усе задкував, хоч ні Шарль, ні Жак не збиралися його переслідувати.

— Обережно, там вода… Впадете! — мимоволі прохопилося в Шарля.

Але його попередження запізнилося, а можливо, приголомшений, наляканий Робер не почув його. Так чи інакше, але він шубовснув прямо в Сену. Падаючи, він зачепився за самітній кущ, що ріс біля самого краю води, і на якісь короткі секунди повис на ньому, намагаючись утриматися. Але зненацька зірвався і щез у зеленкувато-сірій воді.

Шарль скам'янів.

Жак, схвильований не менше від Шарля, у несвідомому пориві кинувся до води, щоб стрибнути в річку і врятувати потопаючого, та враз зупинився біля самого краю. За якусь мить у його голові промайнув цілий рій думок: «Потопає! Піде на дно! Врятувати! Допомогти! Кому — вбивці Фірмена?»

— Ця людина втопилася!.. — тихо прошепотів Шарль.

— Людина? Ні, зрадник! — сказав тихо Жак. — І він сам підписав собі вирок!

Жак, вражений, забіг до Бабети, яка сиділа за рукоділлям. Він відчув потребу швидше розповісти їй про смерть Робера, пояснити їй, а можливо, й самому собі, як усе сталося.

— Що б ти сказала, Бабето, якби я… убив людину?

— Ти, Жак? Ти?

Бабета сполотніла, її обличчя відразу змарніло, потемніло.

— Розумієш, Бабето, я не зовсім убивця, сам я нікого не вбив, не поранив. Але все ж таки людина загинула з моєї вини. І, здається, я про це не шкодую…

І Жак розповів з усіма подробицями про зустріч з Робером на набережній Сени.

— Вода була така зелена, зелена… Мені здається, я її довіку не забуду! — закінчив свою сповідь Жак.

У міру того, як Жак говорив, обличчя Бабети прояснялося.

— Ні, Жак, ти не вбивця! Я не знаю, як це сказати по-вченому. Пан Адора, може, розсудив би інакше, як велить закон, на те він і адвокат. Я ж говорю так, як підказує мені серце. І здається мені, отець Поль — а він добрий і справедливий, — як і я, відпустив би тобі твій гріх. Та чи гріх це? Я серцем відчуваю, що Робер зробив багато зла, так багато, що ти, може, й не уявляєш. Подумай, адже він убив і Ежені, відняв у неї її любов. Це теж смертельний гріх… Ні, ні, я говорю не те, хоч відчуваю правильно…

— Бабето! Ти дивна, ти чудова! — Більше слів Жак не знайшов.

«Я люблю її! — думав він захоплено. — Тепер я знаю, що люблю! І ніщо в світі мені не страшне!»