Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ дев'ятнадцятий КНИГОЛЮБ

І ось Жак потрапив у особняк пана Біанкура на вулиці Сент-Оноре. Лакеї, килими, фарфор, картини у важких позолочених рамах на стінах.

До Жака вийшов секретар — чоловік років п'ятдесяти з ознаками ожиріння — і, запросивши його до великого кабінету, опорядженого дорогими масивними меблями, показав на шафи, в яких, виблискуючи золотими корінцями, стояли рядами книжки.

— Ви можете ознайомитися з книжками за списком, який я склав. Пан Біанкур не проти того, щоб розстатися з усією бібліотекою. Але позаяк він розуміє, що нелегко знайти покупця через її велику вартість, він погоджується розпродати книгозбірню частинами. Пан Адора рекомендував вас як тямущу людину, хоч ви й дуже молодий, — додав секретар із співчуттям.

Жак уклонився і сів на запропонований йому секретарем стілець.

Скільки ж тут чудових книжок! Тут і стародавні автори: Таціт, Плутарх, Сенека. І твори знаменитих французьких письменників: Монтеня, Паскаля, Сірано де Бержерака! Окремо зібрано голландські, швейцарські, англійські видання. Це все твори, які з цензурних причин не могли бути видані у Франції. Їх видавали в інших країнах. Іноді ім'я автора було приховано під псевдонімом, іноді про автора не було й згадки.

Побачивши, що Жак захоплений своїм заняттям, секретар вийшов, але про всяк випадок залишив двері кімнати відчиненими, та юнак був так захоплений книжковим багатством, яке постало перед ним, що не звернув на це уваги. Через силу відірвався Жак од томів, любовно опоряджених у сап'ян, свинячу й лайкову шкіру, із золотими, мідними застібками.

«Треба спробувати пошукати памфлет, виданий Фірменом. Адже через нього я сюди й прийшов», — насилу згадав Жак про мету свого приходу.

Він підійшов до іншої полиці. Там, дбайливо вкладені в папки, лежали всілякі газети, листки й звернення, що від часу відкриття Генеральних штатів виходили великою кількістю. Для Жака вони не були новинкою — навіть ті, які вважалися офіційно забороненими. Він прагнув знайти якщо не самий памфлет Фірмена, то хоч якийсь натяк на нього у списку. Чи може бути, щоб такий книголюб, як Біанкур, пропустив таке цікаве видання?

Та час минав, і Жак, щоб не сплохувати перед паном Біанкуром, повинен був хоч приблизно намітити книжки, які він або придбає для свого кабінету для читання, або перепродасть комусь з багатих клієнтів тітки Франсуази. Він квапливо заходився складати список видань, які можна було б придбати. На жаль, у нього не так вже багато грошей для купівлі, а це все дорогі книги. Жак ковзнув поглядом по бюро червоного дерева, що стояло біля вікна. Зручний стіл — нічого й казати!

На ньому праворуч лежить велика книга в синій оправі із золотими застібками. Певне, Біблія. Мудра книжка, як називав її отець Поль. Треба глянути, коли вона видана. Жак підійшов до бюро і ледве зрушив книгу з місця, така важка була оправа, хоча пергаментний папір був легший від звичайного.

Жак розгорнув книжку, дзенькнули застібки. Так і є: Біблія. І їй майже сто років. Жак посміхнувся, пригадавши, яка безпорадна була Жанета, намагаючись прочитати римські цифри. На першій сторінці великими буквами було щось написано від руки. Це його не здивувало: в католицьких родинах здавна заведено вести записи сімейних подій саме в Біблії. Жак ковзнув очима по рівних рядках: «15 травня 1732 року від Марії-Крістіни Карель і Франсуа-Віктора Пуайє народився син Жак-Робер-Еміль Пуайє». Потім ішли роки вступу й закінчення коледжу Робером-Емілем. Трохи далі був інший запис. Ледве Жак глянув на нього, серце його тьохнуло. Він прочитав: «13 липня я поведу під вінець Ежені Лефлер». Дата була перекреслена, відновлена, і, зрештою, замість неї стояло 12 вересня, теж закреслене, і вже остаточно. Ежені Лефлер! Звідки тут це ім'я? Невже це той самий Робер?

Поспішаючи, бо в його розпорядженні було дуже мало часу, Жак зазирнув на останню сторінку книги. Звичайно передбачалося, що всі події людського життя повинні вміститися на цих двох сторінках — першій і останній. Ось чому, прочитавши усю першу, Жак вирішив знайти подальші записи в самому кінці Біблії.

Він не помилився — він побачив те, що шукав. Тією ж рукою, що й раніше, було написано:

— Цю Біблію я не продаю! Ця Біблія родинна! — почув Жак над своїм вухом різкий, неприємний голос.

Він здригнувся, відчуваючи, що його застали на місці злочину. Підвівши голову, він побачив, що до кабінету тихенько зайшов чоловік, одягнений по-домашньому, але по моді, яка прийнята в аристократів. У ній поєднувалися неохайність з вишуканістю: синій фрак без прикрас, жилет з вузькою вишивкою, темні панталони, картаті панчохи.

Мабуть, це й був власник особняка и бібліотеки пан Біанкур. Був він вищий середнього зросту, опасистий і крихкотілий. Одутлі кволі щоки, зморшкувата шия, що виглядала з білосніжного комірця і жабо, і важкі повіки, що прикривали очі, промовляли про його вік. Панові Біанкуру було близько шістдесяти, хоч він явно молодився: на щоці, на підборідді, над губою чорніли штучні приліплені мушки.

— Дозвольте відрекомендуватися. Жак Меньє! — сказав юнак, намагаючись угамувати хвилювання, яке виказував його тремтячий голос. — Мене прислала пані Пежо, щоб я відібрав книги, придатні для нашої книгарні. — Жак схилився в шанобливому поклоні.

Біанкур ковзнув невдоволеним поглядом по стрункій постаті молодого чоловіка. А Жака мучила неспокійна думка: «Адже співпадають і дати… Отець Поль казав, що Фірмен зник якраз у 1755 році. Як могла опинитися родинна біблія Пуайє в кабінеті аристократа Біанкура? Що спільного між Робером і багатієм Біанкуром? Так, тут уже не раз, не два, а двадцять разів доведеться вдатися до рекомендованого отцем Полем засобу. Раз, два, три, чотири…»

— Якщо дозволите, я продовжу знайомство з вашою бібліотекою, — звернувся він до Біанкура.

Біанкур мовчки показав на велику книжкову шафу, дверцята якої залишилися напіввідчиненими, а Біблію, крекчучи під її вагою, переклав у іншу, меншу, що стояла біля протилежної стіни. Рипнули застібки оправи. Клацнув ключ у замку.

«Прощай, Бібліє!» — подумав Жак. На щастя, він мав добру пам'ять — вона не раз викликала захоплення отця Поля. Ось і зараз, прочитавши лише раз напис, він завчив текст напам'ять. Але чи були після цього напису ще якісь, він не встиг роздивитися.

— Скільки часу вам треба, щоб ознайомитися з моєю бібліотекою? — запитав Біанкур, не приховуючи роздратування.

Видно, господареві бібліотеки не сподобалося, що Жак так безцеремонно вдерся в його «особисті справи». Відвідувачів Біанкур звичайно приймав у вітальні або в кімнаті, що мала назву канцелярії, де сидів писарчук. У бібліотеку допускав небагатьох, і вони були досить тактовні, щоб не торкатися Біблії, що лежала в нього на столі.

— Боюся, що мені не вистачить життя, — намагаючись улесливістю заслужити довіру господаря книжкових багатств, відповів Жак. — Але, щоб відібрати бодай частину, потрібно буде години три.

— Гаразд, — коротко кинув Біанкур. — Зараз сюди прийде мій секретар і допоможе вам розібратися.

Він подзеленчав дзвоником, і на порозі з'явився лакей.

— Покличте сюди пана Гійома!

— Слухаюся! — Лакей зник.

Пан Біанкур зручно вмостився в кріслі і взявся до газети, що лежала на маленькому столику.

Жак заходився роздивлятися книжки на полиці. Але руки його тремтіли, і він ніяк не міг зосередитися. «Раз, два, три, чотири…» — почав він лічити. Знехотя глянув на Біанкура. Важкі повіки опущені. Спить? Вдає сплячого? Стежить? Жак не знав, що думати,

А Біанкур справді стежив.

На нього якось непомітно насунулася самітна старість, а тепер ще звідусіль загрожували посипатися неприэмносты. З одного боку, він відчував, що його зв'язує з життям лише одне — зібрані ним за довгі роки книжкові скарби. Їх він по-справжньому любив, любив без лукавства. І з ними вимушений тепер розлучатися. Чоловік, який прийшов, аби купити його книжки і тим самим відібрати у нього його улюблене дітище — бібліотеку, заздалегідь був йому неприємний. А тут він ще задумав порпатися в його речах! Та спалах, викликаний Жаковою нескромністю, поволі вгамувався, і він зараз майже милувався, дивлячись, як любовно перегортає Жак книжки. Досі Біанкуру не доводилось їх продавати — він завжди виступав як покупець. І як добре він знав, що охоплює книголюба, коли він натрапляв на цінний рідкісний примірник. Але чи Біанкур справді почав старіти, чи через хвилювання останніх днів притупилася його увага, одначе від його проникливих очей приховалося, що хвилювання юнака зв'язане не з дорогими книгами, а із зробленою ним у Біблії знахідкою.

— Хто навчив вас любити книги, молодий чоловіче? — несподівано порушив тишу скрипучий голос господаря.

— Наш сільський священик, отець Поль, — відповів, не задумуючись, Жак.

— Це добре, це дуже добре! — Біанкур живо уявив собі доброчесного сільського кюре, який наставляє Жака у вірі й благочесті. «Шкода, що я їду, — подумав він. — Цей хлопець міг би мені стати в пригоді… Йому, напевне, можна довірити бібліотеку й гроші. А зманити його з крамниці тітки, гадаю, неважко. Бідолаха Гійом помітно старіє і, головне, нічого не тямить в книжках. До того ж не любить їх. А втім, треба подивитись, як підуть справи далі… Якщо вчасно кинути

Черні кістку, вона вгамується, і, хтозна, може, мені й не доведеться нікуди їхати». Обличчя Біанкура посвітлішало, зморшки відразу якось розгладились.

А Жакове серце тим часом прискорено билося. «Сумнівів нема! Ф. О. — Фірмен Одрі. Робер сам розписався у своїй зраді!» Думки Жакові були далеко, і він не бачив ні назв, ні текстів книг, по яких перебігали його очі.

Коли викликаний господарем Гійом увійшов до кабінету, він побачив, що Біанкур, зручно вмостившись у кріслі, читає газету. Жак поглинений книгами.

— Ви кликали мене, пане Біанкур? — шанобливо запитав Гійом.

— Я гадаю, молодий чоловік не закінчить своєї роботи сьогодні, — приязно мовив Біанкур. — І йому доведеться прийти ще, і не раз. На випадок мого від'їзду вам доведеться закінчити з ним цю справу.

— Слухаюсь!

Гійом відзначив про себе незвичну прихильність свого господаря до покупця, зовсім для нього, Гійома, несподівану. Та найбільше вразило його інше: пан Біанкур був завжди точний у висловлюваннях. Чому ж він сказав: «На випадок мого від'їзду»? Це не було обмовкою. Невже він передумав виїжджати?

Жак охоче погодився на зроблену пропозицію прийти ще раз. Хтозна, може, йому пощастить заслужити довіру Біанкура і знову перечитати таємничі записи в Біблії.

— Я вважаю, що мені необхідно прийти знову ще й тому, що без дозволу власниці крамниці — моєї тіточки Франсуази Пежо — я не можу витрачати готівкою більше певної суми.

А ваша бібліотека, пане, як ви самі знаєте, в своєму роді єдина й… безцінна.

— Похвально, молодий чоловіче, що у ваші роки ви умієте цінувати книгу. — Тут пан Біанкур поглянув на

Жака, і той вперше побачив його очі. Побачив і здивувався.

Очі дивилися на співрозмовника, але, здавалося, не бачили його. А може, навпаки, бачили, та співрозмовник цього не підозрював. Прочитати щось у такому погляді неможливо! Прозорість! Порожнеча!

І раптом Жака ніби осяяло: порожні очі! Ось що означає: порожні очі!

А пан Біанкур вів далі:

— До побачення, пане… пане… молодий чоловіче! — і на прощання обдарував Жака приязною усмішкою.

Ледве стримуючи хвилювання, Жак убіг до контори пана Карно, де Адора працював, схилившись над паперами.

Коли рипнули двері, адвокат підвів голову і, побачивши Жака, привітно усміхнувся.

— З чим завітав, Малюк? — запитав він. — Чого такий схвильований?

Жак не чекав, щоб його запитували вдруге. Він розповів про все, що сталося в кабінеті пана Біанкура.

— Чим же усе скінчилося? — поцікавився Адора.

— От в тому й справа, що нічим. Я домовився прийти ще раз, оскільки я, мовляв, не зробив вибору. Але ж це не зрушило мене ні на крок. Я не знаю, який зв'язок між Біанкуром і Пуайє, чи не родичі вони, бува? Інакше чого б це він сказав, що Біблія родинна. Чого він розсердився? Чому не продає Біблію, в якій робив записи Робер?

Огюста зацікавила Жакова розповідь. Він змушував його повертатися до початку, розпитував про подробиці.

— Так, так… — бурмотів він, похитуючи головою, а Жак часто плутався і збивався, не дотримуючись послідовності у своїй розповіді.

— Здавалося б, мені радіти треба, що я натрапив на якісь сліди, а замість того в мене руки опустилися. Не знаю, що й робити! — закінчив свою розповідь Жак.

— Насамперед не впадати у розпач і не хвилюватися. Давай розмірковувати тверезо. Нам треба з'ясувати, яке відношення має Біанкур до Пуайє. В цьому наше завдання. Ти, як видно, будеш у нього в бібліотеці не один раз. Можливо, тобі пощастить знайти ще якийсь документ, що проллє світло на його минуле. Ти шукав памфлети Фірмена, а замість того неждано-негадано натрапив на сліди його таємниці. І де? У Біблії. Будемо сподіватися, що твої пошуки й далі не будуть безрезультатними. А я допоможу тобі скільки зможу. Переглянемо ще раз папери цього Біанкура.

І Адора заходився длубатися в папках, що лежали купками на столі. Знайшовши те, що шукав, він задоволено всміхнувся:

— Ось, здається, те, що нам потрібно. Як повне ім'я твого Робера?

— Жан-Робер-Еміль Пуайє.

— Ну й повне ім'я Біанкура — Жан-Еміль-Робер. Очевидно, бажаючи позбутись імені Робер, яке з тих чи інших причин було йому свого часу незручно носити, він почав називати себе просто Жаном-Емілем. Але тільки не в офіційних паперах, таких, наприклад, як оці. Коли він повинен довести свої права на наявне в нього нерухоме майно, він підписується всіма трьома іменами.

— А прізвище як же? — з хвилюванням запитав Жак.

— Щодо прізвища, то він десь втратив старе і придбав нове. Таке іноді трапляється з такими людьми, як Пуайє-Біанкур. Від імені свого святого він не відмовляється, бо набожний і вірить, що святі йому допоможуть. А прізвище — це зовсім інше.

Жак подивився на папір, простежив за рядком, по якому водив пальцем Адора. Хоч як він хвилювався, однак помітив, що обітниця, записана в Біблії, і підпис під актом на володіння будинками зроблені тією ж самою рукою.

— Та невже відхилилася завіса таємниці? — У голосі Жака вчувалася і радість, і тривога. — Я не поспішатиму, якщо ви не дозволяєте, та коли б ви знали, як це важко!

— Я знаю, що терпіння найважче дається таким ось молодим, як ти, в яких голова гаряча і кров завжди кипить. Але доведеться тобі таки зачекати, коли ми усе з'ясуємо. А тоді вже будемо думати й про те, як покарати призвідця загибелі Фірмена.