Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Розділ одинадцятий СЕСТРИ ПЕЖО

Час минав. Спливла осінь 1788 року, за нею — зима. Багато подій сталося в будинку й крамниці тітоньки Франсуази, ще більше — поза ними.

Настав квітень. Радісний, ласкавий місяць, коли весна нестримно вривається у вікна й людські серця. Від рідних із села Жак одержав лише два листи. В них, повідомляли рідні, нічого не змінилося. Податки такі самі, проте хліба менше, а панських примх більше. Може, Генеральні штати ще не зібралися, єдина надія — коли вони зберуться, розглянуть бабусині прохання… Кажуть, село Птіт-Рівьєр клопоталося, аби зняли податки — їм податки й зняли. А в Таверні усе по-старому. Мішелю перепадає — він не тільки виконує за Жака всю роботу в хаті і в саду. Сеньйор вигадав новий клопіт для селян. Йому, бачте, заважає спати кумкання жаб. Отож Мішель разом з іншими сільськими хлопчаками має вставати на світанку, йти у панську садибу і бити палицею по зарослих травою ставках і ровах, щоб жаби не сміли турбувати сеньйора. То коли ж йому допомагати по господарству, та ще знаходити час для навчання у кюре!..

У кожному листі Жакові батьки згадували про те, як добре ставиться до них і Мішеля отець Поль. І Жак дедалі з ногою силою відчував, що час спливає, а він ще нічим не допоміг своєму наставникові. З тривогою думав він, що, мабуть, даремно покладався на самого себе. Сам шукає, сам хоче добитися правди. А чи не простіше пошукати когось, хто допоміг би? Адже отець Поль сказав, що заплатить юристові чи судовому, коли б той допоміг відшукати сліди Фірмена. А хто ж найбільше годиться для цього, як не Адора? І гроші, обіцяні отцем Полем, йому стануть у пригоді — Адора вони дуже потрібні.

І, вибравши слушну хвилину, Жак розповів Адора все, що сам знав про Фірмена.

Адора слухав дуже уважно, не перебиваючи Жака, не ставлячи йому запитань. Та тільки-но Жак заговорив про гроші, Адора скочив з стільця, підбіг до Жака, дужою рукою скуйовдив його волосся і сердито мовив:

— Я вважав тебе розумнішим. Як ти міг припустити, що я, Огюст Адора, можу взяти за допомогу тобі чи отцю Полю гроші! Та чи при своєму ти розумі!..

Побачивши, що Жак зовсім спантеличений, Адора відразу ж пом'якшав і сказав йому привітно й жартівливо:

— Дурнику! Я зроблю усе, що зможу. Але можу я дуже мало. Розпитаю декого із старих, чи не згадають, бува, вони, що то за брошури і хто їхній автор. Скажу тобі щиро: відшукати сліди людини, яка потрапила до Бастілії, та ще багато років тому, дуже й дуже важко.

Хоча ця розмова й не давала Жакові якихось особливих надій, вона викликала ще більшу симпатію до Огюста. Та й адвокат, знаючи тепер, який клопіт гнітить серце цього безтурботного на перший погляд юнака, почав до нього ставитися, як до молодшого брата.

У дядьковій сім'ї повага до Жака зросла. Тепер не було жодної справи, яку тітка Франсуаза вирішувала б без його поради. Ще не так давно вона пильнувала за кожним Жаковим кроком, перевіряла покупки, хоч іноді відчувала, що Жак краще за неї розуміється на книжках. Та потроху вона переконалася в його торгових здібностях і вмінні. До того ж їй подобалося, що він увічливий і чемний і вдома і з відвідувачами. «Наш Жак — хлопець хоч куди. Не скажеш, що недавно ще він носив сабо!» — не без гордості казала вона сусідкам.

У голові цієї ділової, розсудливої жінки зародився навіть план, з яким вона не поспішала поки що будь з ким ділитися. А що, коли одружити Жака на одній з дочок? Це було б непогано. Тоді, в усякому разі, власниці крамниці не доведеться брати у компаньйони чужу людину. Але з цим поспішати нема чого. Може, трапиться і кращий жених.

Побачивши прихильність матері до Жака, і сестри почали ставитися до нього інакше. Вони цінували те, що завдяки Жакові у сім'ї стало більше грошей: після кожної вдалої покупки або продажу якоїсь книжки дівчатам перепадало на всілякі дрібнички.

Лише Бабета любила читати й цікавилася Жаковими покупками заради самих книг, а не тільки тому, що більшало кишенькових грошей.

Якось при ньому Жанета посварилася з Віолетою. І Віолета, розгнівавшись, вигукнула:

— Даремно ти лютуєш!.. Од злості у тебе червоніє ніс, а це зовсім не личить тобі, мадам Горан!

Жак простодушно здивувався:

— Чого це ти називаєш її мадам Горан?

— А тому, що на літо Жанета буде уже не мадемуазель Пежо, а мадам Горан! Який ти дурненький, братику! Нічого ти не помічаєш!

— Але ж він набагато старший од Жанети, йому б якраз одружитися на тітоньці Франсуазі! — вихопилося у Жака.

— Ну то й що з того, що старший? — байдуже мовила Віолета і тоном своєї матері додала: — Горан непогана партія. Він — удовець, діти дорослі, друкарня дає чималий прибуток…

Сторопілий Жак перевів погляд на Жанету. Вона почервоніла, і він зрозумів, що це правда. Ще деякий час ніяк не міг примиритися з тим, що Жанета буде дружиною Горана. Жак намагався втішитися тим, що ніколи не казав їй, що вона йому подобається, та й вона ніколи йому нічого не обіцяла, не подавала ніякої надії. І все ж таки він не міг заглушити в собі образи й досади.

Майбутнє весілля сестри дуже цікавило Віолету, і якось, розмовляючи з Жаком, вона довго перелічувала, які вигоди Жанета і вся їхня родина матимуть од цього заміжжя.

— Ну що ж, — глибокодумно закінчила вона, — хто боїться злетіти високо, той так і залишиться на землі.

— Що ти хочеш цим сказати?

— А ось що: Жанета з її красою могла б стати дружиною якогось вельможі, та все ж задовольнилася Гораном. Бабета, та, звичайно, вийде за крамаря, вище вона не підніметься… А я…

— Що ти?

— Я поспішати не буду, зате вже виберу напевно. Як тобі здається, гарно звучить «графиня Мірабо», наприклад?

— Та ти збожеволіла! Дивися, куди замахнулась! Адже Мірабо — граф, депутат Генеральних штатів.

— Та мені й не потрібен твій Мірабо! Він старий для мене, до того ж, я чула, потвора незвичайна… Але будь-хто з тих, про кого говорить увесь Париж, був би мені цілком до пари. На інше я не згодна…

Коли Шарль довідався про заручини Жанети, він вигукнув: «Сподіваюся, Віолету ще не просватали!» — і цим виказав свої почуття до неї, про які Жак лише здогадувався. І тепер Жак гірко подумав: «Бідний Шарль! Він же не має найменшої надії сподобатися Віолеті!»

Відтоді, як Жакові надали самостійність для ведених дядькових справ, у ньому прокинулася кипуча енергія. Він годинами вештався на Новому мосту, де влаштувалися букіністи, сновигав поміж маленькими книжковими лотками, переглядаючи пожовклі сторінки, неспішно роздивлявся гравюри. Першого разу він купив кілька старих книжок на свій страх і ризик, і несподівано відразу знайшов покупця, який дав йому добру ціну. І незабаром до нього почали звертатися з проханням дістати ту чи іншу потрібну книжку. Серед усього книжкового багатства Жак почувався як риба у воді. З кожною вдалою покупкою підвищувалася повага до нього тітки Франсуази, а відтак і трьох її дочок.

З ними у Жака поступово склалися рівні стосунки, хоча до кожної з них він ставився по-різному. Тепер його уже не обдурювала гарна зовнішність Жанети. Вона приховувала пустоту й байдужість. Жанету цікавили тільки наряди, прогулянки з Франсуазою до саду Тюїльрі, куди матусі водили гуляти своїх дочок, щоб нагледіти там вигідного жениха. До всього іншого їй було байдуже.

Якщо вона й виявляла коли-не-коли інтерес до Жа-кових придбань, то лише тому, що вірила в його комерційні здібності. Відразу ж вона починала міркувати, чи перепаде їй якась дрібниця на хусточки, духи або мережива. Мати ніколи не відмовляла їй, якщо Жакова покупка приносила прибуток.

Якось Жак купив у знайомого букініста товсту книжку про царювання Людовіка VI. Задоволений, із здобиччю під пахвою, він повертався у крамницю. Тут його зустріла Жанета, як завжди, гарна, охайно одягнена, в туго накрохмаленій пишній сукні.

— Ого, яка товстелезна книжка! Мабуть, дорога? — з деякою повагою промовила вона.

— Поглянь! Бачиш, що тут надруковано? — І Жак, радіючи, провів пальцем по напису: МДСХХУIII. — Бачиш, який рік?

— Бачу, бачу! — поспіхом відповіла Жанета.

Жак одразу зрозумів, що вона не може прочитати римські цифри, але нізащо в цьому не зізнається. Він не міг відмовитися від задоволення трішки її подражнити.

— Ну, то який же рік? — повторив він своє запитання.

— Хіба не однаково! — досадливо відповіла Жанета.

— Ех, ти! А це ж так просто. По латині М — тисяча, Д — п'ятсот, С — сотня, X — десять…

— Знаю, знаю. Просто я все уже забула, адже з того часу, як ти приїхав, мені нечасто доводиться мати справу з книжками. — І, щоб приховати ніяковість, вона поквапилася покликати Бабету, яка за дорученням матері, сидячи за конторкою, великим дитячим почерком переписувала якийсь рахунок. — Подивися, братик зробив гарну покупку. Цю книжку не піднімеш, така вона важка!

На відміну від своїх сестер, Бабета була небалакуча. Та буває, що люди довго розмовляють, докладно пояснюють один одному свої думки й почуття, одначе в пам'яті від розмови не лишається і сліду. А буває, що люди мовчать, але мовчання те вагоміше за розмову, і про нього потім довго згадують. Так останнім часом згадував Жак про свої зустрічі з Бабетою. Йому мало коли доводилося чути її голос.

Цього разу Жакові поталанило. Бабета зацікавилася новою покупкою. І Жанета вважала за краще вийти, аби не підтримувати розмову про книжку, яка її не цікавила. Ледве зсунувши книжку з місця, Бабета прочитала вголос:

— «Царствування Людовіка Шостого», — і додала: — Його прозвали Товстим. І майже усі королі мали, окрім власного імені, ще яке-небудь… Людовіка Дванадцятого прозвали Батьком народу, Людовіка Тринадцятого. Справедливим. Але чи було так насправді? Чи правда, що Людовік Дванадцятий був батьком для народу?

— Не думаю, — щиро признався Жак, щасливий, що Бабета розмовляє з ним так по-дружньому.

— А ти хотів би мати якесь прізвисько? — зненацька запитала вона й пильно подивилася на Жака. — Адже будь-яка, навіть найзвичайніша людина може сподіватися, що колись до її імені додадуть і прізвисько… Мені сподіватися нічого, — раптом засміялася вона. — Жінок ніколи ніяк не називають, хіба що додають: «Прекрасна»…

— Ні, чому ж… За Катериною Медічі залишилось у віках прізвисько Кривава… Сподіваюся, ти не хотіла б такого?

— Ну, такої слави нікому не побажаєш… А все ж, якби мав волю вибирати прізвиська, то яке б вибрав?

— Якщо ти говориш не жартома, а серйозно, — відповів Жак, замислившись на якусь мить, — то я скажу тобі правду. Звичайно, прізвисько Справедливий — добре, коли воно дане за заслуги. Але я хотів би заслужити прізвисько Відважний. — Жакові пригадався отець Поль, його слова про завзяття і відвагу. І він додав — Саме заслужити!

— Жак Відважний! — повторила Бабета. І обличчя її набрало дуже серйозного виразу.

Ця коротка розмова відразу зблизила Жака з Бабетою.

Якось надвечір, коли читальня майже спорожніла, Жак, стоячи за своєю конторкою, захопився читанням і не помітив, як до нього підійшла Бабета.

— Що ти читаєш, братику?

— Навряд чи тобі ця книжка сподобається.

— Дай все ж таки я подивлюся. — І, перехилившись через його плече, Бабета прочитала вголос: — Марат. «Кайдани рабства». А тобі подобається?

— Мені — дуже.

— Ну, скажи мені, про що вона.

— Та бачиш… автор розповідає… — Жак підшукував зрозумілі слова. — Він стверджує, що боротьба проти тиранії — природне право і навіть священний обов'язок народів…

— Стривай, хто її написав? Тут видрукувано: «Марат». Я такого прізвища не чула.

Жак зніяковів. Сам він майже нічого не чув про автора. Що ж розповісти про нього Бабеті?

— Марат — лікар. Тільки він зараз не лікує хворих, а пише книги й статті, виступає де може, проповідуючи рівність людей.

— Я гадаю, що зрозуміла б його книгу, якби прочитала власними очима те, що написано. Ти даремно, братику, думаєш, що мене цікавить лише рукоділля. Хочеш, я розкажу тобі, що зі мною сталося у неділю?

— Розкажи.

— Я пішла у церкву на месу, взяла з собою, як завжди, молитовник, а це був зовсім і не молитовник…

Бабета пожвавішала. Від її стриманості не лишилося й сліду, сині очі блищали.

— Розумієш, то був зовсім не молитовник! — повторила вона.

— Тобто як? Не розумію.

— То була світська книжка — «Пригоди Телемака» Фенелона[12]. Я читала її вдома, та так захопилася, що взяла з собою до церкви, а молитовника залишила на столі.

Обоє дружно засміялися.

— Уявляю, як ти злякалася.

— Ще б пак! Я швиденько згорнула книжку, прикрила її, як могла, шаллю, а сама вже, певна річ, думала не про молитву і не про те, що проповідував кюре. У мене була тільки одна думка: щоб ні він, ні Жакета, з якою я була в церкві, нічого не помітили. Як ти вважаєш, велика я грішниця?

І вона знову засміялася. Жак радісно дивився на неї. До чого ж не схожа вона на сестер: балакучу Віолету й пихату Жанету!

Тим часом Бабета легко підвелася зі стільця і попрямувала до дверей. А Жакові так не хотілося, щоб вона пішла!

— Бабето, куди ти? Я хочу сказати тобі щось важливе…

Бабета зупинилася, підвела на нього очі.

— Про що це ти?

— Ти розказала мені свою маленьку таємницю. І я теж хочу довірити тобі свою, і навіть не маленьку.

І, скоряючися несвідомому поривові, Жак розповів їй усе, що сам знав про Фірмена Одрі. Бабета слухала, затамувавши подих.

— Що я можу зробити? Як допомогти тобі у твоїх пошуках?

— Боюся, що ти мені нічим не можеш допомогти. Ось я дізнався, що Фірменову наречену звали Ежені Леклер чи Лефлер, що вона була швачкою і після його арешту збожеволіла.

— Зажди, зажди!.. — Бабета наморщила лоба, силкуючись щось пригадати.

— Невже ти допоможеш мені її знайти?

— Не знаю… Можливо, все це дурниці, звичайний збіг. Не хочу тобі подавати надії завчасно.

— Кажи, кажи, не тягни!

— Розумієш, тут, на вулиці Муфтар, живе швачка, себто вона не швачка… — хвилюючись і збиваючись, говорила Бабета. — Тепер вона вишиває хусточки й косинки, але колись шила й білизну… Вона божевільна, прізвища її я не знаю. Але ім'я Ежені. У кварталі її називають Співуча Сорока. Можливо, що це вона й є. Я, певна річ, не знаю. Та Віолета оце недавно щось їй замовляла…

— Віолета? Треба зараз же з нею поговорити.

— Не поспішай, братику! Навіть і не думай говорити з нею без мене. Ти ж знаєш, яка вона насмішниця. Я поговорю з нею сама.

Залишившись на самоті, Жак відчув розкаяння. Адже, розказавши Бабеті про Фірмена, він мимоволі погрішив проти отця Поля. Та відразу ж і заспокоївся. «Бабета обов'язково збереже таємницю. Їй можна довіритися в усьому! До того ж вона обіцяла мені допомогти!»

За кілька днів Бабеті пощастило влаштувати так, щоб вони залишилися утрьох.

— Послухай, Віолето! — звернулася Бабета до сестри. — Як звати ту жінку, яка виплела тобі з мережив косинку? Пам'ятаєш, та косинка ще нам усім так сподобалася!

— Співуча Сорока! А навіщо тобі?

— А як її справжнє ім'я? Адже ж має бути у неї ім'я!

— Якщо вона божевільна, то чи не однаково, як її звати!

— Послухай, Віолето, ти можеш бути серйозною хоча б хвилину? Розкажи до пуття усе, що ти про неї знаєш.

— А навіщо це тобі?

— Це потрібно не мені, а Жакові.

— Жакові? Чи не книжку якусь він хоче у неї купити? Але у неї розуму не більше, ніж у її сороки… Жак, що ти хочеш про неї дізнатися?

— Насамперед її ім'я.

— А для чого?

Я знаю сам: її звати Ежені. А прізвище Лекер. І зовсім не Лекер!

— Тоді Лефлер.

— А може, ні Лекер, ні Лефлер, а Лемер!

— Припини дуріти, Віолето! — гримнув на неї Жак.

Дівчата ще ніколи не бачили його таким сердитим.

Та Жак одразу ж зрозумів, що суворістю може зіпсувати всю справу, і сказав уже іншим тоном:

— Ти добре знаєш, Віолето, що коли ти мені скажеш, як звати ту швачку, то я в боргу не залишуся. Мені пощастило купити цими днями дуже цінні книги і…

Жакові не треба було говорити далі: практична Віолета, так само, як і її старша сестра, напевно знала, що вигідно придбані книги обіцяють їм всілякі приємності.

— Ежені Лефлер живе не дуже далеко, — здалася Віолета. — Пройдися на вулицю Муфтар. Усі її там знають. Зараз вона вже стара, зовсім не виходить з дому, а колись, кажуть, була красунею. До того ж, вона чудова майстриня. І дарма що божевільна, робить з шовку такі квіти, що в неї їх охоче замовляють поважні дами.

— А до чого тут Співуча Сорока?

— У неї живе навчена сорока. У сорок взагалі вік короткий. То, кажуть, якась добра душа підмінює їй птаха щоразу, коли старий вмирає. Я, звичайно, не знаю, чи правда це…

— Де ж вона живе?

— Хто? Сорока? — глузливо спитала Віолета.

— Та ні, Ежені Лефлер, звичайно!

— Вона живе в будинку дев'ять по вулиці Муфтар…