Лицарі любові і надії

Розділ 15

Минали дні. Катруся засумувала.

— Ну що, знову нічого? — розпитувала Орися, не в змозі бачити наповнені дощиком, що за першої ж нагоди розливався зливою, очі подруги.

— Нічого!

Цього короткого слова вистачило, аби прорвало загату. Ніколи, ніколи, ні в тюрмі після допитів, ні на етапі, коли серце рвала невідомість подальшого шляху й острах за свою долю, ні тут, у таборі, ніколи Катерина не ридала так невтішно!

— Розлюбив! Перестав писати...

— Ну, Катрусю, ти ж сама знаєш, як воно тут буває — нині ти в одній бригаді, завтра в іншій. Були ж місяці, коли Андрій працював у шахті? Може, знову перевели? Може, десь у забої?

— Але навіть тоді він передавав листи через хлопців!

— А може, хлопців перевели на іншу роботу?

— Ні, не перевели, — уперто трималася свого Катря. — Он Дуся регулярно отримує листи.

— від Петра?

— від Петра...

— То запитай!

— Не можу. Якщо хлопець розлюбив, втратив інтерес, то як дівчині першій...

— Ну, знаєш, ти таки немудра! — погладила подругу по чорному, трохи кучерявому на скронях, гладенько зачесаному в коротку косу волоссю Орися. — Не хочеш — то я сама попрошу Дусю довідатися.

За кілька днів зеківська пошта принесла відповідь.

— Яке щастя! він зламав руку!

— Тьху, дурне, знайшла чим тішитися! — сміялася й обурювалася водночас Орися. — Це ж права рука! А якщо погано зростеться, якщо зостанеться калікою?

— Не зостанеться. Все буде гаразд. Не може з нами статися нічого гіршого за те, що вже сталося!

Правду кажуть, дівочі сльози — роса.

Ще за тиждень-другий від Андрія почали приходити через Ніну Павлівну спершу коротенькі, а потім все докладніші повідомлення — Андрій навчився писати лівою. Не так гарно, кострубато і зовсім не схоже на колишню свою каліграфію, але писав. Отаким кострубатим почерком, лівою рукою він написав і заяву, й автобіографію. Густий ятір, закинутий НКБС, не обминув і лікарні.

Анатолій теж зрозумів, ця заява — провокація, треба відкрутитися, не видати себе. Перемотав правицю ганчіркою:

— Друже, напиши замість мене, я продиктую, бачиш, руку рознесло...

За кілька днів — новий захід, знову писати. Анатолій звернувся до іншого в’язня. Енкаведистам пекло добряче, працювали день і ніч, шукали. І знайшли. Викликали в кабінет:

— Пачєму заявлєнія напісани разной рукой?

— Поранився, не міг...

— Разбінтуй... Где рана? Зажила? Теперь піши, вот тут, за маім сталом, на маіх глазах піши!

Того дня у слідчих було свято — знайшли, нарешті знайшли того, хто змусив «органи» збиватися з ніг упродовж стількох років!

Залишилися дрібниці — «вибити» імена інших. «Вибивати» вміли. Залучили наймайстерніших, найдосвідченіших.

Москва щодня вимагала результатів, тому допит тривав безперервно три доби. Виснажений, кволий, хворий від роботи у шахті та цинги в’язень не міг опиратися професійно підготовленій звірині у формі.

Катування, крик, побої, безсоння, змінювалися на лагідний шепіт «доброго» слідчого:

— Ну, ти же нічего такого не делал, Толя! Ти же просто пешка в чужих руках! Ані діктовалі — ти пісал! Пачєму ти адін должен мучітся, атвечать за всех? Ти савсем маладой ещьо, тебе нада жить! Ето ані, бандьори праклятиє, тебя втянулі. Із-за ніх ти папал сюда, на Варкуту! Другіе ребята сейчас в інстітутах учатся, девок любят, а ти? Паможеш найті преступніков — со-кратім срок! Назаві іх імена — і палучішь воду, еду. Пайдьошь спать... Надолго. Сколько захочешь... На суткі... Вот я прікажу — і сейчас прінесут кушать із нашей сталовкі — ти такова давно не пробовал, Толя, правда?

Бід запаху справжньої котлети Анатолій... знепритомнів. Уперше за всі довгі доби слідства.

Гострий, нестерпний біль у порожньому шлунку, обпеченому кислотою травних соків, катував сильніше за вирвані нігті.

— Не хочешь? Ну, і не нада. Я сам галодний!

Слідчий наминав котлету так смачно, приплямкував...

— Води, трохи води... — видусив крізь розбиті губи Анатолій.

— Так вот ана, вадічка. І катлетку сейчас прінесут, только скажи! По первому требованію! — знущався мордатий, червонопикий капітан, витираючи губи і ремигаючи від ситості, мов бугай.

І Анатолій не витримав...

Почали брати по одному. Першим Лісового — у нього знайшли шмат такої ж Гуми, на якій вирізано було картину — енкаведисти обнишпорили штреки і виявили підпільну майстерню, де Анатолій писав листівки. Інші місця Паламарчук встиг «вичистити» від усього, що могло дати ниточку слідству.

Потроху забрали усіх — не так з достеменної підозри, як за принципом: «Скажи мені, хто твій друг». Ниточка за ниточкою розмотався увесь клубок.

Узяли майже всіх. І двох німців, що виносили листівки, також. Не тому, що хтось зрадив — просто вони єдині мали можливість виходити з шахти без обшуку.

У слідчій тюрмі тримали недовго — з дванадцяти заарештованих чотирьох — Івана Паламарчука, Костянтина Лісового, Артура Звейнікса та Ярослава Мартинця засудили до розстрілу. І розстріляли 16 грудня 1952 року.

Інші в’язні отримали нові терміни — по 25 років.

З камери смертників Іван Паламарчук відстукав тюремним телеграфом свого останнього вірша:

За бараками в тундрі смеркає,

Пада з неба пуржиста мука,

Тихий вечір з-під даху сота.є

Золотистая нить павучка..

Обірветься тонка павутина

— Зникнуть зорі з небес голубих.

Чи згада.єш мене, Україно,

У ті дні, що бажав я тобі?

У ті дні, коли всі будуть вдома

На честь волі спра.вляти бенкет,

Чи згада.єш колись — невідомо,

Як співав невідомий поет?

Ой, чому я згадав про це, нене,

Ой, чого так пече в голові?

Простягнув чорний вечір до мене

Сині руки в червоній крові.

Обривається боляче рима,

Ніч земна застеляє кра.су...

Смерть слідкує за мною очима,

Підіймаючи гостру косу.

Ой, як хочеться, Боже мій, жити!

Ой, як хочеться бачити знов

Як цвіте, як хвилюється жито,

Як шумить верховіття дібров!

Ой, як хочеться бачить весною

Неосяжних степів синю даль!

Але смерть вже стоїть на.ді мною,

Підіймаючи чорну вуаль.

У вікно стука чорна могила,

Чути регіт крізь плач і виття.

Ой, вернись, ой вернись, моя сило,

Щоб боротись за радість життя!